ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2025.07.02 05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.

Юрій Лазірко
2025.07.02 03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,

Федір Паламар
2025.07.01 23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –

Леся Горова
2025.07.01 22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,

Борис Костиря
2025.07.01 21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.

Данько Фарба
2025.07.01 21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручни

Іван Потьомкін
2025.07.01 13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Віктор Кучерук
2025.07.01 12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої

Світлана Пирогова
2025.07.01 10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.

С М
2025.07.01 09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно

Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то

Тетяна Левицька
2025.07.01 08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.

Борис Костиря
2025.06.30 21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Козак Дума
2025.06.30 10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі

Богдан Манюк
2025.06.30 09:12
Частина друга Жовч і кров 1930 рік Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в

Тетяна Левицька
2025.06.30 08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.

На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —

Віктор Кучерук
2025.06.30 05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Пабло Неруда. Федеріко Ґарсія-Лорка

Переклад і примітки – Василь Білоцерківський


Чи насмілюся виокремити одне ім’я серед густого лісу загиблих? І спокійні селяни Андалусіі, і шахтарі Астурії, і теслі, муляри, робітники, наймити, і кожна з численних жінок, яких убили давні вороги, і кожне скалічене немовля, усі полум’яні привиди вбитих мають право постати тут як свідки великої й нещасної країни, і вірю, що всі вони – у нашому серці, якщо воно вільне од зла і неправди. Усі ці страшні тіні названо в нашій пам’яті вогнистими іменами, чистими, простими й давніми, як імена води й солі. Наче сіль і вода, вони повернулися в землю, злилися з нескінченним іменем землі. Ще в жодному очисному бою жертви й біди іспанського народу, його непорочність і могуття не виступали так виразно на тлі зимових полів і кам’янистих рівнин, усього суворого краю, за владу над яким сперечаються кров і сніг.

Чи насмілюся обрати одне ім’я серед стількох невідомих імен? Але ім’я, котре вимовлю перед вами, приховує за марними звуками такі скарби, воно стільки важить, стільки значить, що, називаючи його, назву всіх, хто загинув, боронячи тіло його пісень, як він боронив у піснях серце Іспанії.
Федеріко Ґарсія-Лорка! Відомий всім, як гітара, веселий, сумний, мудрий і чистий, як народ, як дитина. Якщо вперто і повільно шукати по всій Іспанії, хто саме гідний стати жертвою за народ, ми б не знайшли нікого іншого, адже ніхто не обдарований такою народною глибиною і жвавістю духу, як цей обранець. Його теж обрали ті, хто, стріляючи в нього, цілив у серце народу. Вони обрали його, аби зламати Іспанію, приректи її на муки, виснажити її сили, згасити найгарячіший подих, убити найбезсмертніший сміх. Дві непримиренні Іспанії стали в цій смерті одна проти одної: мертвотно-чорна Іспанія з диявольським копитом, підземна, проклята Іспанія катів і отруювачів, Іспанія злочинних священників і королів – та Іспанія, що сяє життям, гордістю, силою духу, яскрава, як метеор, Іспанія прозрінь, наступництва і відкриттів, Іспанія Федеріко Ґарсії-Лорки.
Так, він лежить, мов лілея, мов дика гітара, під землею, котру вбивці накидали ногами на його рани, але бореться його народ і борються його пісні, народ і пісні живі, хоча з їхнього серця сочиться кров, і такими вони довіку залишаться в людській пам’яті.

Не знаю, як докладніше переказати вам спомин про нього. Несамовите світло життя освітило на мить його зранене обличчя, згасле тепер. Але цієї довгої миті він світився, наче сонце. Від часів Ґонґори й Лопе не було в Іспанії такої творчої сили, такого гнучкого слова, і з того часу, коли селяни цілували вбрання Лопе де Веґи, іспанський народ не любив так жодного поета. Усе, чого він торкався, – навіть тонкощі й вишуканості естетизму, од якого, не зраджуючи собі, не може відмовитися поет високої культури й великого таланту, – усе, чого він торкався, сповнювалося особливої значимості й тої дзвінкості, яка проникає в саму глибину народного серця. Я сказав: «естетизм» – але зрозумійте мене правильно: Ґарсія-Лорка не був естетом, його вірші й п’єси повні людського болю і сердечних бур, і все-таки він не відкинув найглибших таємниць майстерності. Народ, керований своїм дивовижним чуттям, заволодів його віршами й співає їх, як народні пісні в селах Андалусії, але сам він анітрохи не потурав своїй природній простоті, не заспокоювався нею, він жадібно шукав нового і в самому собі, і в інших.
Можливо, саме антиестетизм так уславив його в Америці. Серед блискучого покоління Альберті, Алейсандре, Альтолаґірре, Сернуди, напевне, лише його не скував кригою подих Ґонґори, який 1927 року заморозив велику молоду поезію Іспанії [1]. Америка, кілька сторіч поспіль відділена океаном од класиків іспанського слова, визнала велич поета, котрого так тягнуло до народу. Три роки тому, у Буенос-Айресі, я бачив тріумф, якого не знав жоден поет нашої крові. Велетенські юрми плакали й полум’яніли на виставах його трагедій, сповнених нечуваного мовного багатства. Оживав і сяяв новим блиском вічний іспанський театр, кохання і смерть кружляли в шаленому танці, оголені або під маскою – але все ті самі кохання і смерть.

Згадую його – і ніяк не можу дати на такій відстані його точного портрета. Він був наче блискавка, він був чистою силою в безнастанному і хуткому русі, він був радістю, блиском, ніжністю, незнаною людям. Він був смаглявий і чарівно прекрасний, і вкупі з ним з’являлося щастя.

Через дивний і наполегливий збіг два найліпші й найславніші поети молодої Іспанії – Лорка й Альберті – були такі схожі, що могли б стати суперниками. Обидва вони – веселі андалусійці, музикальні, палкі, замкнуті, прості – черпали з давнього джерела іспанської поезії, з багатовікового фольклору Андалусії й Кастилії, й вели свій вірш від прекрасних, як повітря чи зелень, перших іспанських віршів за межі краси, у скорботну і буйну чашу іспанського духу. А тут їхні дороги розбігаються: Альберті віддається без лишку справі скривджених і живе самою лише революційною вірою; Лорка йде у глибину народу, у свою Ґранаду, там залишаючись і помираючи. Вони не суперничали, вони були добрими, радісними братами. Коли Альберті повернувся з Росії й Мексики, на урочистій зустрічі в Мадриді Федеріко від імені всіх іспанців привітав його чудовою промовою, а за кілька місяців поїхав до Ґранади, де за страшним велінням долі на нього чатувала смерть, яку вороги іспанського народу припасали для Альберті [2]. І, не забуваючи великого померлого поета, згадаймо на хвилину нашого живого товариша, який разом із Серрано Плахою, Міґелем Ернандесом, Еміліо Прадосом і Антоніо Апарісіо нині захищає в Мадриді і наш народ, і наші вірші.
У Федеріко тривога за народ набула інших форм, близьких серцю трубадура-мориска. З театральною трупою «La Barracа» він возив дорогами Іспанії старі славні забуті п’єси Лопе де Руеди, Лопе де Веґи, Сервантеса. З ними поверталися на батьківщину давні романси, колись убрані в тіло драматургії. Ці вистави бачили в найвіддаленіших куточках Кастилії. Завдяки йому Андалусія, Астурія, Естремадура повернули собі своїх найбільших поетів, котрі так недавно замовкли в їхньому серці, що вистави вражали їх, але не дивували. Ані старовинні вбрання, ані архаїчні слова не здавалися чужими селянам, які часто-густо не бачили автівки й не чули грамофона. У страшні, незбагненні злидні (я бачив, як люди мешкають у печерах і їдять траву або ящірок) вдирався чарівний вихор поезії, і мрії великих іспанців осідали життєдайним пилом, який породжував жагу до культури.
Він дедалі знову стикався з неймовірною бідністю, на яку сильні цього світу прирікають народ; він мерз укупі з селянами в зимових полях і на оголених пагорбах, і агонія рідного краю щоразу пронизувала його південне серце.
Я згадав одну його розповідь. Кілька місяців тому для вистави «Перібаньєс» Лопе де Веґи знадобився справжній одяг XVII сторіччя, який ще зберігається у скринях старих селянських родин. Федеріко об’їздив усі кутки Естремадури й привіз коштовну купу блакитних і золотих тканин, черевиків і намист, які побачили світло вперше за багато сторіч. Він був такий добрий і прекрасний, що ніхто не наважувався йому відмовити.

Якось в естремадурському сільці він не зміг заснути й піднявся на зорі. Імла ще приховувала суворий краєвид, і Федеріко почав дивитися, як сходить сонце над старими поваленими статуями. Вони були мармурові, з XVIII сторіччя, а він сидів біля входу феодального маєтку, занедбаного і порожнього, подібно до багатьох володінь вельможних іспанських родів. Він дивився, як понівечені торси спалахують білизнóю в перших сонячних променях; обіч нього щипало траву ягня, що відірвалося од стада. Раптом перейшли дорогу п’ять-шість чорних свиней, вони кинулися на ягня і миттєво пошматували його. Федеріко страшенно злякався, він не міг ворухнутися і безпорадно дивився, як свині поглинали ягня серед упалих статуй, у передсвітанковій тиші.
Коли він розповідав мені про це в Мадриді, його голос ще тремтів, жах смерті, наче марення, ще мучив його чутливу дитячу душу. А тепер його смерть, його страшна смерть, якої ніколи не забудемо, нагадала мені ту криваву зорю. Можливо, у цьому страшному символі життя показало великому і доброму поетові його власну смерть.

Я хотів подарувати вам пам’ять про нашого славного загиблого приятеля. Напевне, багато людей чекали від мене тихих, ліричних слів, далеких від землі й битви. Саме слово «Іспанія» зворушує чимало сердець незмірною скорботою і суворою надією. Я не хотів помножувати цю скорботу чи будити надію, але, приїхавши звідти, з Іспанії, не зміг говорити ні про що, крім її біди, – адже ми, уродженці Латинської Америки, маємо іспанську кров і мову. Я не політик і ніколи не втручався в політику [3], але мої слова, супроти бажання багатьох, просотані упередженістю й пристрастю. Зрозумійте мене, зрозумійте, що ми, поети Іспанської Америки й самої Іспанії, ніколи не вибачимо й не забудемо страшної смерті найкращого з нас, істинного янгола-охоронця теперішньої іспанської мови. І перепрошую, що серед усіх скорбот Іспанії я згадав лише життя і смерть поета. Для нас неможливо забути, неможливо пробачити цього злочину. Не пробачимо і не забудемо його. Ніколи.


[1] Натяк на гучне відзначення 300-тих роковин смерті Луїса де Ґонґори, яке дало назву цілій генерації іспанських літераторів («Покоління 1927 року») і яке Неруда вважав загалом згубним для них. Хоча багато поетів цієї доби, зокрема згаданий у промові Альберті, не погоджувалися з думкою Неруди.
[2] Поширене в ту пору хибне судження про загибель Ґарсії-Лорки поділяв також Альберті, присвятивши йому пам’ятного вірша «Елегія поетові, який зустрів не свою смерть». З часом історики довели, що вбивці Ґарсії-Лорки добре знали, кого розстрілювали.
[3] Це твердження не відповідає дійсності. По-перше, тому, що Неруда змолоду (від 1927 р.) працював на дипломатичній роботі, яка неодмінно передбачає стикання з політикою. По-друге, на момент виголошення промови він уже був автором низки політичних віршів (написаних великою мірою під впливом іспанської громадянської війни), які згодом увійшли до його збірки «Іспанія в серці».




Цей есей є промовою, яку Неруда виголосив у лютому 1937 р. в Парижі на честь Ґарсії-Лорки, якого розстріляли франкісти в серпні попереднього року під час громадянської війни. Невдовзі промову було надруковано в республіканському часописі «Hora de España» (Валенсія).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-03-31 21:05:10
Переглядів сторінки твору 455
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.791
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2025.06.24 19:22
Автор у цю хвилину відсутній