
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Пабло Неруда. Сальваторе Квазімодо
Земля Італії зберігає в глибині серця голоси своїх давніх поетів. Коли ступаємо ногами на її рівнини, перетинаємо парки, де срібними водограями плещеться вода, коли ходимо піщаними пляжами її маленького синього океану, то здається, що топчемо розсипи діамантів і кришталю – увесь їхній блиск, накопичений віками. Італія дала форму, звучання, чарівність і запал усій європейській поезії; вивела її з несміливої плутанини перших кроків, коли та ще вбиралася в лати й грубі сільські шати. Світло Італії перетворило дрантя жонглерів і крицю іспанського героїчного епосу на рясний потік осяйних алмазів.
Нас, чилійських поетів, які лише недавно потрапили в обійми культури й мешкають у країні, де антології починаються з поетів 1880 року народження, – приголомшують дати в італійських антологіях: 1230, або 1310, або 1450, і серед них – сліпучі терцини, заворожливе чарівне убрання, глибина і ювелірна шліфованість Данте Аліґ’єрі, Кавальканті, Аріосто, Тассо, Поліціано.
Ці поети обдарували флорентійським сяйвом нашого ніжного і могутнього Ґарсіласо де ла Веґу, благочестивого Боскана, надихнули Ґонґору і забарвили в понурі сатиричні тони меланхолію Кеведо. Вони виліпили сонети Вільяма Шекспіра і запалили поетичну природу Франції, виростивши троянди Ронсара і Дю Белле.
Ось чому людині, народженій на землях Італії, так тяжко і так почесно стати поетом, адже для цього треба злетіти до осяйного обрію сліпучих імен.
Я багато років знаю Сальваторе Квазімодо і можу сказати, що він виражає ту творчу свідомість, яка видається нам фантасмагоричною через свій важкий і вогненний тягар.
Сальваторе Квазімодо – передусім людина європейської культури, яка має точні знання, ерудицію, урівноваженість і увесь арсенал високого інтелекту. Тим не менше його становище найліпшого італійського поета нашої доби, сучасного героя невмирущого і невиснажного класицизму, не перетворило його на вояка, що замкнувся у своїй вежі-фортеці. Сальваторе Квазімодо – людина, яку не лише цікавить увесь світ і яка не протиставляє Схід Заходові, але, більше того, вважає обов’язком людини ХХ сторіччя стерти кордони поміж національними культурами й установити як неподільний дар поезії істину, свободу, мир і радість.
Мало що можу повідати про творчість свого видатного сучасника. Мені бракує вченості критика і гостроти літературного аналізу – порівняння, зіставлення, визначення. Проте мушу сказати, що ця поезія вечірньої зорі містить прозору тінь і меланхолію сутінків. Ані те, ані те не означає ні вічної ночі, ні скорботної агонії. У Квазімодо поєднуються барви й звуки світу, меланхолійно задумливого, і його журба зовсім не рівнозначна безнадійній невпевненості Леопарді; вона – первинний осередок вечірньої землі, коли запахи, кольори, голоси й калатання дзвонів охороняють визрівання найглибиннішого насіння. Люблю містку мову цього великого поета, його класицизм і його романтизм, а головне – захоплююся «конкретним виразом обличчя» у його безперервному творенні краси так само, як і його вмінням усе перетворювати на мову достеменної й зворушливої поезії.
Я обрав з купелі слів ці слова, адже висока нагорода, якою вшановано Квазімодо, зібрала нас навколо нього, відсутнього тут; зібрала, аби промовити перед ним, котрий нас не слухає, слова на його честь і, славлячи його, запалити новий світильник дружби, який осяває його благородну поезію та непохитний, безстрашний характер. У сяйві цього світильника вірші Квазімодо читатимуть представники всіх народів.
Над морями й відстанями піднімаю духмяний вінок, сплетений з листя Арауканії [1], та пускаю його за вітром у цій залі. Нехай вітер життя підхопить його й обережно опустить на чоло Сальваторе Квазімодо. Це не лавровий вінок, яким так часто милуємося на портретах Петрарки. Це вінок із наших лісів, куди не ступала нога людини; його сплетено з листя, яке ще не має назви, зволожене росою сонячних світанків Південної півкулі.
Це символ нашого захвату, нашої поваги й радості, адже дедалі знову з Італії струменіють сяйво, яке підкорює світ, і безнастанна пісня її давньої й нової, чистої й високої, свіжої й прозорої поезії.
[1] Арауканíя – регіон у центральній частині Чилі. Значну його площу вкриває лісиста місцевість.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пабло Неруда. Сальваторе Квазімодо
Переклав Василь Білоцерківський
Земля Італії зберігає в глибині серця голоси своїх давніх поетів. Коли ступаємо ногами на її рівнини, перетинаємо парки, де срібними водограями плещеться вода, коли ходимо піщаними пляжами її маленького синього океану, то здається, що топчемо розсипи діамантів і кришталю – увесь їхній блиск, накопичений віками. Італія дала форму, звучання, чарівність і запал усій європейській поезії; вивела її з несміливої плутанини перших кроків, коли та ще вбиралася в лати й грубі сільські шати. Світло Італії перетворило дрантя жонглерів і крицю іспанського героїчного епосу на рясний потік осяйних алмазів.
Нас, чилійських поетів, які лише недавно потрапили в обійми культури й мешкають у країні, де антології починаються з поетів 1880 року народження, – приголомшують дати в італійських антологіях: 1230, або 1310, або 1450, і серед них – сліпучі терцини, заворожливе чарівне убрання, глибина і ювелірна шліфованість Данте Аліґ’єрі, Кавальканті, Аріосто, Тассо, Поліціано.
Ці поети обдарували флорентійським сяйвом нашого ніжного і могутнього Ґарсіласо де ла Веґу, благочестивого Боскана, надихнули Ґонґору і забарвили в понурі сатиричні тони меланхолію Кеведо. Вони виліпили сонети Вільяма Шекспіра і запалили поетичну природу Франції, виростивши троянди Ронсара і Дю Белле.
Ось чому людині, народженій на землях Італії, так тяжко і так почесно стати поетом, адже для цього треба злетіти до осяйного обрію сліпучих імен.
Я багато років знаю Сальваторе Квазімодо і можу сказати, що він виражає ту творчу свідомість, яка видається нам фантасмагоричною через свій важкий і вогненний тягар.
Сальваторе Квазімодо – передусім людина європейської культури, яка має точні знання, ерудицію, урівноваженість і увесь арсенал високого інтелекту. Тим не менше його становище найліпшого італійського поета нашої доби, сучасного героя невмирущого і невиснажного класицизму, не перетворило його на вояка, що замкнувся у своїй вежі-фортеці. Сальваторе Квазімодо – людина, яку не лише цікавить увесь світ і яка не протиставляє Схід Заходові, але, більше того, вважає обов’язком людини ХХ сторіччя стерти кордони поміж національними культурами й установити як неподільний дар поезії істину, свободу, мир і радість.
Мало що можу повідати про творчість свого видатного сучасника. Мені бракує вченості критика і гостроти літературного аналізу – порівняння, зіставлення, визначення. Проте мушу сказати, що ця поезія вечірньої зорі містить прозору тінь і меланхолію сутінків. Ані те, ані те не означає ні вічної ночі, ні скорботної агонії. У Квазімодо поєднуються барви й звуки світу, меланхолійно задумливого, і його журба зовсім не рівнозначна безнадійній невпевненості Леопарді; вона – первинний осередок вечірньої землі, коли запахи, кольори, голоси й калатання дзвонів охороняють визрівання найглибиннішого насіння. Люблю містку мову цього великого поета, його класицизм і його романтизм, а головне – захоплююся «конкретним виразом обличчя» у його безперервному творенні краси так само, як і його вмінням усе перетворювати на мову достеменної й зворушливої поезії.
Я обрав з купелі слів ці слова, адже висока нагорода, якою вшановано Квазімодо, зібрала нас навколо нього, відсутнього тут; зібрала, аби промовити перед ним, котрий нас не слухає, слова на його честь і, славлячи його, запалити новий світильник дружби, який осяває його благородну поезію та непохитний, безстрашний характер. У сяйві цього світильника вірші Квазімодо читатимуть представники всіх народів.
Над морями й відстанями піднімаю духмяний вінок, сплетений з листя Арауканії [1], та пускаю його за вітром у цій залі. Нехай вітер життя підхопить його й обережно опустить на чоло Сальваторе Квазімодо. Це не лавровий вінок, яким так часто милуємося на портретах Петрарки. Це вінок із наших лісів, куди не ступала нога людини; його сплетено з листя, яке ще не має назви, зволожене росою сонячних світанків Південної півкулі.
Це символ нашого захвату, нашої поваги й радості, адже дедалі знову з Італії струменіють сяйво, яке підкорює світ, і безнастанна пісня її давньої й нової, чистої й високої, свіжої й прозорої поезії.
[1] Арауканíя – регіон у центральній частині Чилі. Значну його площу вкриває лісиста місцевість.
Промова, виголошена в Національній бібліотеці Чилі в Сантьяґо 27 листопада 1959 р. з нагоди нагородження Сальваторе Квазімодо Нобелівською премією з літератури.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Федеріко Ґарсія-Лорка. Промова щодо театру"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Федеріко Ґарсія-Лорка"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Федеріко Ґарсія-Лорка"
Про публікацію