Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.15
00:20
Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
2025.12.14
22:21
Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
2025.12.14
18:39
Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
2025.12.14
17:36
Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
2025.12.14
15:10
По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
2025.12.14
11:48
Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
2025.12.14
10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
2025.12.14
10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Пабло Неруда. Сальваторе Квазімодо
Земля Італії зберігає в глибині серця голоси своїх давніх поетів. Коли ступаємо ногами на її рівнини, перетинаємо парки, де срібними водограями плещеться вода, коли ходимо піщаними пляжами її маленького синього океану, то здається, що топчемо розсипи діамантів і кришталю – увесь їхній блиск, накопичений віками. Італія дала форму, звучання, чарівність і запал усій європейській поезії; вивела її з несміливої плутанини перших кроків, коли та ще вбиралася в лати й грубі сільські шати. Світло Італії перетворило дрантя жонглерів і крицю іспанського героїчного епосу на рясний потік осяйних алмазів.
Нас, чилійських поетів, які лише недавно потрапили в обійми культури й мешкають у країні, де антології починаються з поетів 1880 року народження, – приголомшують дати в італійських антологіях: 1230, або 1310, або 1450, і серед них – сліпучі терцини, заворожливе чарівне убрання, глибина і ювелірна шліфованість Данте Аліґ’єрі, Кавальканті, Аріосто, Тассо, Поліціано.
Ці поети обдарували флорентійським сяйвом нашого ніжного і могутнього Ґарсіласо де ла Веґу, благочестивого Боскана, надихнули Ґонґору і забарвили в понурі сатиричні тони меланхолію Кеведо. Вони виліпили сонети Вільяма Шекспіра і запалили поетичну природу Франції, виростивши троянди Ронсара і Дю Белле.
Ось чому людині, народженій на землях Італії, так тяжко і так почесно стати поетом, адже для цього треба злетіти до осяйного обрію сліпучих імен.
Я багато років знаю Сальваторе Квазімодо і можу сказати, що він виражає ту творчу свідомість, яка видається нам фантасмагоричною через свій важкий і вогненний тягар.
Сальваторе Квазімодо – передусім людина європейської культури, яка має точні знання, ерудицію, урівноваженість і увесь арсенал високого інтелекту. Тим не менше його становище найліпшого італійського поета нашої доби, сучасного героя невмирущого і невиснажного класицизму, не перетворило його на вояка, що замкнувся у своїй вежі-фортеці. Сальваторе Квазімодо – людина, яку не лише цікавить увесь світ і яка не протиставляє Схід Заходові, але, більше того, вважає обов’язком людини ХХ сторіччя стерти кордони поміж національними культурами й установити як неподільний дар поезії істину, свободу, мир і радість.
Мало що можу повідати про творчість свого видатного сучасника. Мені бракує вченості критика і гостроти літературного аналізу – порівняння, зіставлення, визначення. Проте мушу сказати, що ця поезія вечірньої зорі містить прозору тінь і меланхолію сутінків. Ані те, ані те не означає ні вічної ночі, ні скорботної агонії. У Квазімодо поєднуються барви й звуки світу, меланхолійно задумливого, і його журба зовсім не рівнозначна безнадійній невпевненості Леопарді; вона – первинний осередок вечірньої землі, коли запахи, кольори, голоси й калатання дзвонів охороняють визрівання найглибиннішого насіння. Люблю містку мову цього великого поета, його класицизм і його романтизм, а головне – захоплююся «конкретним виразом обличчя» у його безперервному творенні краси так само, як і його вмінням усе перетворювати на мову достеменної й зворушливої поезії.
Я обрав з купелі слів ці слова, адже висока нагорода, якою вшановано Квазімодо, зібрала нас навколо нього, відсутнього тут; зібрала, аби промовити перед ним, котрий нас не слухає, слова на його честь і, славлячи його, запалити новий світильник дружби, який осяває його благородну поезію та непохитний, безстрашний характер. У сяйві цього світильника вірші Квазімодо читатимуть представники всіх народів.
Над морями й відстанями піднімаю духмяний вінок, сплетений з листя Арауканії [1], та пускаю його за вітром у цій залі. Нехай вітер життя підхопить його й обережно опустить на чоло Сальваторе Квазімодо. Це не лавровий вінок, яким так часто милуємося на портретах Петрарки. Це вінок із наших лісів, куди не ступала нога людини; його сплетено з листя, яке ще не має назви, зволожене росою сонячних світанків Південної півкулі.
Це символ нашого захвату, нашої поваги й радості, адже дедалі знову з Італії струменіють сяйво, яке підкорює світ, і безнастанна пісня її давньої й нової, чистої й високої, свіжої й прозорої поезії.
[1] Арауканíя – регіон у центральній частині Чилі. Значну його площу вкриває лісиста місцевість.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Пабло Неруда. Сальваторе Квазімодо
Переклав Василь Білоцерківський
Земля Італії зберігає в глибині серця голоси своїх давніх поетів. Коли ступаємо ногами на її рівнини, перетинаємо парки, де срібними водограями плещеться вода, коли ходимо піщаними пляжами її маленького синього океану, то здається, що топчемо розсипи діамантів і кришталю – увесь їхній блиск, накопичений віками. Італія дала форму, звучання, чарівність і запал усій європейській поезії; вивела її з несміливої плутанини перших кроків, коли та ще вбиралася в лати й грубі сільські шати. Світло Італії перетворило дрантя жонглерів і крицю іспанського героїчного епосу на рясний потік осяйних алмазів.
Нас, чилійських поетів, які лише недавно потрапили в обійми культури й мешкають у країні, де антології починаються з поетів 1880 року народження, – приголомшують дати в італійських антологіях: 1230, або 1310, або 1450, і серед них – сліпучі терцини, заворожливе чарівне убрання, глибина і ювелірна шліфованість Данте Аліґ’єрі, Кавальканті, Аріосто, Тассо, Поліціано.
Ці поети обдарували флорентійським сяйвом нашого ніжного і могутнього Ґарсіласо де ла Веґу, благочестивого Боскана, надихнули Ґонґору і забарвили в понурі сатиричні тони меланхолію Кеведо. Вони виліпили сонети Вільяма Шекспіра і запалили поетичну природу Франції, виростивши троянди Ронсара і Дю Белле.
Ось чому людині, народженій на землях Італії, так тяжко і так почесно стати поетом, адже для цього треба злетіти до осяйного обрію сліпучих імен.
Я багато років знаю Сальваторе Квазімодо і можу сказати, що він виражає ту творчу свідомість, яка видається нам фантасмагоричною через свій важкий і вогненний тягар.
Сальваторе Квазімодо – передусім людина європейської культури, яка має точні знання, ерудицію, урівноваженість і увесь арсенал високого інтелекту. Тим не менше його становище найліпшого італійського поета нашої доби, сучасного героя невмирущого і невиснажного класицизму, не перетворило його на вояка, що замкнувся у своїй вежі-фортеці. Сальваторе Квазімодо – людина, яку не лише цікавить увесь світ і яка не протиставляє Схід Заходові, але, більше того, вважає обов’язком людини ХХ сторіччя стерти кордони поміж національними культурами й установити як неподільний дар поезії істину, свободу, мир і радість.
Мало що можу повідати про творчість свого видатного сучасника. Мені бракує вченості критика і гостроти літературного аналізу – порівняння, зіставлення, визначення. Проте мушу сказати, що ця поезія вечірньої зорі містить прозору тінь і меланхолію сутінків. Ані те, ані те не означає ні вічної ночі, ні скорботної агонії. У Квазімодо поєднуються барви й звуки світу, меланхолійно задумливого, і його журба зовсім не рівнозначна безнадійній невпевненості Леопарді; вона – первинний осередок вечірньої землі, коли запахи, кольори, голоси й калатання дзвонів охороняють визрівання найглибиннішого насіння. Люблю містку мову цього великого поета, його класицизм і його романтизм, а головне – захоплююся «конкретним виразом обличчя» у його безперервному творенні краси так само, як і його вмінням усе перетворювати на мову достеменної й зворушливої поезії.
Я обрав з купелі слів ці слова, адже висока нагорода, якою вшановано Квазімодо, зібрала нас навколо нього, відсутнього тут; зібрала, аби промовити перед ним, котрий нас не слухає, слова на його честь і, славлячи його, запалити новий світильник дружби, який осяває його благородну поезію та непохитний, безстрашний характер. У сяйві цього світильника вірші Квазімодо читатимуть представники всіх народів.
Над морями й відстанями піднімаю духмяний вінок, сплетений з листя Арауканії [1], та пускаю його за вітром у цій залі. Нехай вітер життя підхопить його й обережно опустить на чоло Сальваторе Квазімодо. Це не лавровий вінок, яким так часто милуємося на портретах Петрарки. Це вінок із наших лісів, куди не ступала нога людини; його сплетено з листя, яке ще не має назви, зволожене росою сонячних світанків Південної півкулі.
Це символ нашого захвату, нашої поваги й радості, адже дедалі знову з Італії струменіють сяйво, яке підкорює світ, і безнастанна пісня її давньої й нової, чистої й високої, свіжої й прозорої поезії.
[1] Арауканíя – регіон у центральній частині Чилі. Значну його площу вкриває лісиста місцевість.
Промова, виголошена в Національній бібліотеці Чилі в Сантьяґо 27 листопада 1959 р. з нагоди нагородження Сальваторе Квазімодо Нобелівською премією з літератури.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Федеріко Ґарсія-Лорка. Промова щодо театру"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Федеріко Ґарсія-Лорка"
• Перейти на сторінку •
"Пабло Неруда. Федеріко Ґарсія-Лорка"
Про публікацію
