Переклав Василь Білоцерківський

Земля Італії зберігає в глибині серця голоси своїх давніх поетів. Коли ступаємо ногами на її рівнини, перетинаємо парки, де срібними водограями плещеться вода, коли ходимо піщаними пляжами її маленького синього океану, то здається, що топчемо розсипи діамантів і кришталю – увесь їхній блиск, накопичений віками. Італія дала форму, звучання, чарівність і запал усій європейській поезії; вивела її з несміливої плутанини перших кроків, коли та ще вбиралася в лати й грубі сільські шати. Світло Італії перетворило дрантя жонглерів і крицю іспанського героїчного епосу на рясний потік осяйних алмазів.
Нас, чилійських поетів, які лише недавно потрапили в обійми культури й мешкають у країні, де антології починаються з поетів 1880 року народження, – приголомшують дати в італійських антологіях: 1230, або 1310, або 1450, і серед них – сліпучі терцини, заворожливе чарівне убрання, глибина і ювелірна шліфованість Данте Аліґ’єрі, Кавальканті, Аріосто, Тассо, Поліціано.
Ці поети обдарували флорентійським сяйвом нашого ніжного і могутнього Ґарсіласо де ла Веґу, благочестивого Боскана, надихнули Ґонґору і забарвили в понурі сатиричні тони меланхолію Кеведо. Вони виліпили сонети Вільяма Шекспіра і запалили поетичну природу Франції, виростивши троянди Ронсара і Дю Белле.
Ось чому людині, народженій на землях Італії, так тяжко і так почесно стати поетом, адже для цього треба злетіти до осяйного обрію сліпучих імен.
Я багато років знаю Сальваторе Квазімодо і можу сказати, що він виражає ту творчу свідомість, яка видається нам фантасмагоричною через свій важкий і вогненний тягар.
Сальваторе Квазімодо – передусім людина європейської культури, яка має точні знання, ерудицію, урівноваженість і увесь арсенал високого інтелекту. Тим не менше його становище найліпшого італійського поета нашої доби, сучасного героя невмирущого і невиснажного класицизму, не перетворило його на вояка, що замкнувся у своїй вежі-фортеці. Сальваторе Квазімодо – людина, яку не лише цікавить увесь світ і яка не протиставляє Схід Заходові, але, більше того, вважає обов’язком людини ХХ сторіччя стерти кордони поміж національними культурами й установити як неподільний дар поезії істину, свободу, мир і радість.
Мало що можу повідати про творчість свого видатного сучасника. Мені бракує вченості критика і гостроти літературного аналізу – порівняння, зіставлення, визначення. Проте мушу сказати, що ця поезія вечірньої зорі містить прозору тінь і меланхолію сутінків. Ані те, ані те не означає ні вічної ночі, ні скорботної агонії. У Квазімодо поєднуються барви й звуки світу, меланхолійно задумливого, і його журба зовсім не рівнозначна безнадійній невпевненості Леопарді; вона – первинний осередок вечірньої землі, коли запахи, кольори, голоси й калатання дзвонів охороняють визрівання найглибиннішого насіння. Люблю містку мову цього великого поета, його класицизм і його романтизм, а головне – захоплююся «конкретним виразом обличчя» у його безперервному творенні краси так само, як і його вмінням усе перетворювати на мову достеменної й зворушливої поезії.
Я обрав з купелі слів ці слова, адже висока нагорода, якою вшановано Квазімодо, зібрала нас навколо нього, відсутнього тут; зібрала, аби промовити перед ним, котрий нас не слухає, слова на його честь і, славлячи його, запалити новий світильник дружби, який осяває його благородну поезію та непохитний, безстрашний характер. У сяйві цього світильника вірші Квазімодо читатимуть представники всіх народів.
Над морями й відстанями піднімаю духмяний вінок, сплетений з листя Арауканії [1], та пускаю його за вітром у цій залі. Нехай вітер життя підхопить його й обережно опустить на чоло Сальваторе Квазімодо. Це не лавровий вінок, яким так часто милуємося на портретах Петрарки. Це вінок із наших лісів, куди не ступала нога людини; його сплетено з листя, яке ще не має назви, зволожене росою сонячних світанків Південної півкулі.
Це символ нашого захвату, нашої поваги й радості, адже дедалі знову з Італії струменіють сяйво, яке підкорює світ, і безнастанна пісня її давньої й нової, чистої й високої, свіжої й прозорої поезії.


[1] Арауканíя – регіон у центральній частині Чилі. Значну його площу вкриває лісиста місцевість.

Промова, виголошена в Національній бібліотеці Чилі в Сантьяґо 27 листопада 1959 р. з нагоди нагородження Сальваторе Квазімодо Нобелівською премією з літератури.