Переклав Василь Білоцерківський

Є в Білорусі такі міста, самі назви яких здатні викликати справжнісінький страх.
Наприклад, Жло…
Можна не продовжувати. Бо вже страшно. Там, де «жло», взагалі важко очікувати чогось доброго. Так діє підсвідомість, так тебе навчили – боятися слів, які починаються з безневинної комашки «ж», цілком собі високорідного «л» і нейтрального «о». Чужа музика заважає почути свою, чужа музика не вимикається:
Жло-о-обин.
Сам ти жлобин. Дитиною, щоразу бачачи ці слова, я мав співчуття до мешканців Жлобина. Здавалося, що мешкати у Жлобині – вирок, присуд. Що це на все життя. Бідні жлобинці й жлобинки (яких у самому Жлобині чомусь звуть жлобинчанками) – як їм там, напевне, тяжко, майже так само, як столичній дитині тяжко уявити, що хтось може мешкати не в Мінську. Жалібний Жлобин, жахливий Жлобин. В Адама Гльобуса є оповідання під назвою «Примусь себе мешкати в Лагойську» – але Лагойськ ніколи не викликав такого ірраціонального жаху, у його назві чутно щось лагідне і ліниве. А спробуй бути лагідним у Жлобині…
Спробуй взагалі там бути. Мешкати й чогось хотіти.
Жлобин перестав для мене бути демонічним умить. У той момент, коли я вперше уявив собі молоду жінку, яка йде його осінніми вогкими вулицями – молоду гарну жінку з такими виразними вилицями, ніби на її обличчі завжди лежить тінь неясної тривоги, жінку в крислатому чоловічому капелюсі й довгому чорному пальті, з очима, в яких завше листопад. Вона не хотіла тут мешкати. Але вона мешкала тут і при цьому залишалася собою – була беззастережною і сильною, існувала всупереч Жлобинові, й завдяки їй існував він сам. Наповнювався людьми й вулицями.
Жінка поїхала звідси, а Жлобин залишився. З того моменту, як я уявив собі цю жінку, мені більше не чутно в його назві якогось там «жло». Тепер «Жлобин» звучить вже не погрозливо, а радше тужливо – мов стогін товарного вагона, що котиться кудись по рейках, порожній і безнадійний. Якби вона не поїхала, я б ніколи не познайомився з нею. Якби вона залишилася, я б ніколи не побачив Жлобина живцем.
Нам зі Жлобином, вважайте, пощастило. На чийсь слух і Мінськ звучить зловісно. Цим вразливим істотам так і кортить назвати Мінськом щось недобре. Блек-метал гурт, наприклад, або книжку віршів. А жлобинці дивляться собі голлівудські фільми й ні про що таке не здогадуються.
Колись місто мало іншу назву – Злобин. За однією з версій, так ці місця назвали плотарі, бо дуже-то злі тут були дніпровські пороги. Злобні – як ті жлобинські гопники. Коли так, то дніпровські плотарі були неабиякі поети. Спробуй бути поетом у Жлобині. У Мінську кожен дурень зуміє, а ти у Жлобині спробуй.
Є й інші версії – наприклад, такі: на території, де пізніше постав незлобний Жлобин, ховалися втікачі – селяни й арештанти. Сиділи в лісі й лякали грибників і мисливців. Як побачать якогось грибника, то вискакують і гайда йому корчити морди. Тому й назвали це місце Злобним. Просто якась білоруська Австралія.
Ще в шістдесятих ніхто не міг примусити себе мешкати у Жлобині, окрім його жителів. Ті скидали нечистоти в річку Чорначку, бо центральної каналізації не існувало, а заасфальтованою була тільки одна вулиця – головна, Першотравнева. Напевне, приблизно такий самий вигляд мав Жлобин, коли 1905-го в ньому народився письменник Гірш Добін. Пан Добін устиг посидіти у сталінській в’язниці, побути у вигнанні, уціліти в мінському гетто, повоювати в єврейському партизанському загоні, видати купу книжок ідишем та емігрувати до Ізраїлю.
Але Гірш Добін – не головна жлобинська знаменитість.
Перша головна знаменитість у старому доброму Жлобині – блек-металургійний завод. Бе-ем-зе – якщо «настоящою» білоруською мовою. Коли їдемо Жлобином, завше думаємо, що половина міста тут – блек-металурги. Суворі люди, яким не до жартів. І справді, чого у Жлобині зовсім не відчутно, то це грайливості чи бодай якоїсь самоіронії. Найбільш файний жлобинський жарт: місцевий нічний клуб «ЖLONDON» (вхід із колорадськими стрічками – вільний).
Жлобин постійно зайнятий – але не собою.
Щоправда, був час, коли Жлобин уславився саме своїми легкими звичаями.
Недавно в букіністичному відділі книгарні на мінській Карл-Маркс-штрасе в око впало число часопису «Білорусь» за 1988 рік. Відкриттю БМЗ, який побудували австрійці, у ньому присвячено аж кілька сторінок. Зводити красу і силу білоруської металургії приїхали кілька тисяч австрійців, для яких було організовано ціле містечко. Незабаром в іноземних робітників та інженерів виникли проблеми з міліцією. Бо починається все з любові – навіть таке непросте явище, як побудова заводу, свідчить кореспондент. З продажної любові:
«Про Жлобин писали недавно в кількох наших газетах. Сенс і пафос особливо розхвалених статей „Міраж” і „Гріхопадіння” зводився до того, що острівець тимчасового містечка іноземців перетворився на притон, довкола якого вирують пристрасті місцевих і заїжджих куртизанок. До смачних, з „полуничкою”, описів оргій автори додали характеристики: „за привабливою зовнішністю ховається підленька душа” „усю їхню мораль можна вмістити на одній банкноті”… Це про учасниць отих оргій. З’являються слушні запитання: що то витівають іноземці на нашій території? Навіщо ми терпимо це кубло?..»
Такі от жлобинські жарти часів перебудови. До честі автора того нарису, він пояснює, що насамперед робили іноземці у Жлобині. Будували завод. А ще виробляли у Жлобині ковбасу – там було таке спільне підприємство «Австробіл». І донині знайти жлобинця або жлобинчанку, які володіють німецькою, не проблема. Австрійський слід. Не австро-угорський, звісно, але вже те, що поєднує східний Жлобин з милою моєму серцю Європою. Хтозна, може, в якомусь Лінці або Ґраці, а мо’, і в самому Відні сидить тепер який-небудь Йозеф фон Безен і зітхає, переглядаючи старі світлини:
«Шлопін, майне лібе…»
Інша головна знаменитість Жлобина і головна національна меншина – це, ясна річ, тварини зі штучного хутра. Їх у місті бодай не менше, ніж білорусів. На місці тих тварин я зареєстрував би громадське об’єднання і висунув би від цих пухнастих нацменшин депутата до міської ради. А ліпше двох. Зеленого Лева і Синю Зайчиху. Чому? Бо саме вони були першими жлобинцями, яких я побачив у своєму житті.
Пам’ятаю, як сьогодні: потяг, котрим ми їхали до Криму, спинився на якомусь вокзалі. І просто у вікно купе полізли вони – зелений лев, який затулив своєю кислотною гривою назву станції, та синя зайчиха, вуха якої виросли над головами пасажирів, наче листя кримської пальми. Хтось прикрикнув на них – і звірі неохоче залишили купе. На пероні під вікнами стояла ціла юрма таких істот, поміж котрими заклопотано бігали місцеві мешканці. Це тепер відомо, що в історії міста були такі часи, коли заробіток жлобинцям і жлобинчанкам видавали хутром. І ось дехто з мешканців дістав викройки – і бізнес розквітнув.
«А де твоя мама працює?» – питала середньостатистичного жлобинського школяра вчителька, збираючи відомості про своїх підопічних.
«На іграшках», – відповідав школяр.
«На іграшках» – у цій відповіді було все: надії, розчарування, цинізм, любов, віра – ціла філософія життя, а на додачу і прихована іронія, без якої не вижити.
Хто міг би подумати, що ці пухкі строкаті звірі з ГУМів і ЦУМів, які в дев’яностих було модно дарувати дівчатам, – родом зі Жлобина, суворої, стриженої налисо столиці білоруської металургії?
Сюди добре приїжджати вранці, коли все здається таким повільним: рухи, слова, час… у Жлобині гарний вокзал. Залізниця – те, що не дозволило Жлобинові поділити долю більшості білоруських містечок. А сам він – місто з наших вісімдесятих. Там і залишився, там його й тримає держава. Коли думаю про Жлобин, якось шкодую, що радянська перебудовна журналістика відійшла в небуття. Що ніхто вже не напише про це місто тварин і людей так, як воно заслуговує:
«Стоїть на привокзальній площі Жлобина алебастровий пам’ятник Ленінові, вкритий позолотою. І коли по рейках проходить важко навантажений потяг, з тріщин золоченої скоринки сочиться сірий пил…»