Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хвилини прикутим до книжок...
Було б це в 2014 -му,і ми б бачили його щодня на Площі Незалежності. Можливо, що й у сутичках з тими, хто стріляв по безоружних.
...Переді мною він постає на казахській землі, коли ми вдвох ( я – завгосп студентського загону, а він – водій) їздили за кількасот кілометрів в українське село, щоб добути для товариства якісь овочі. За безцінь земляки наші дали змогу набрати повний кузов картоплі, капусти, буряків, моркви, огірків, а найбільше – кавунів.
Щасливі, квапилися ми додому. Грейдерна дорога була, мов асфальт. Непокоїло, щоправда, де ж треба звертати з головної траси в наш благословенний Кізбель. Спинились. Голосуємо. Але жодна з машин навіть не загальмувала. Воно й не дивно: вечоріло і, мабуть, кожен квапився додому, а ще – побоювався стрічі з невідомими людьми. Може, й непевними.
Десятки стежин розбігалося перед нами. Якою їхати? Звернули врешті-решт на найближчу. Було вже темно. Місяць ще не зійшов. У світлі фар виринали зайці, дикі коти, косулі... Та ось попереду замаячіло безліч вогнів. Під’їхали. Бачимо овечу отару.Тільки-но вийшли з машини., як чуємо: «Єжай! Стріляй буду!» Ледь ускочили в кабіну, як почулась стрілянина. Був Толя вправним водієм: рвонув з місця і це врятувало нас од поранення чи й смерті.Тільки як від’їхали, перевели нарешті подих. Це ж повторилось, коли натрапили й на картопляне поле...
Їхали ми доти, доки стачило бензину. Спинились і заснули. Проснулися од голосів у кузові. Це дітвора аула, в який ми заїхали, поралася біля овочів. З півгодини довелося добалакуватися з дорослими, щоб дістати бензин на подальшу дорогу.
І ось нарешті переконуємось, що взято вірний напрям . Та що це? Попереду стоїть машина з причепом, а біля неї двоє чоловіків… б’ються.
«Мабуть, везуть спиртне,- здогадується Толя,- понапивались і посварились».
«Що робить?»-питаю.
«Знаєш що, я піду й скажу, що везу прокурора. Як подіє, посаджу диспетчера до себе, а ти сядеш до водія. Довеземо до табора, а там уже розберемось, в чім причина».
Так і зробили. Помирили нещодавніх суперників. З того, що призначалось « на биття», зробили в таборі сабантуй і з миром вирядили гостей в дальшу путь. А товариство після українського борщу взялося ласувати кавунами. І раптом підходить до мене Толя й каже: «Дивись: діти поїдають те, що ми кидаємо... Може, дамо щось у лавку?» Дали і поповнили бюджет загону.
Пригадую і як шукав з Толею озера, де начебто рибалки заготовляли рибу для свого заводу. Знайшли, блукаючи в 50-градусну спекоту. Просимо продати і чуємо: «Хлопці, даємо вам човен. Скільки качок витягнете з сітей, стільки й риби отримаєте. Пропадає вона там...»
Після кількох годин привезли ми в табір повнісінький кузов качок і риби, а на додаток - ще й тараньки. В Караганді, мабуть, забули про своїх заготівників, і ми ще кілька разів їздили на озера, урізноманітнюючи меню загону...
Пригадую ці й інші подорожі і що ризикованіша була кожна з них, тим сміливішим і винахідливішим був Толя. Пшеничний чуб його, примружений погляд, охочі до праці руки притягували до нього заздрісні погляди дівчат. Та він начебто був байдужезний до них ...
...Невибутнім романтиком був він і, може, тому так незатишно було йому без пригод і ризику. Що й казать, козацьких подвигів бракувало йому. Народився не в притаманну його характеру епоху. До бурхливих сьогоднішніх подій, коли вершиться доля Держави Української.