«Іншим шляхом піду,
Ніж весною минулою йшов
У глибинах гір Йосіно!
З невідомої мені сторони
Подивлюсь на вишні квітучі…»

(Сайгьо)

Чимало речей, явищ, подій любив Серафим у своєму бутті мандрівного філософа Міста. Він любив навіть дощ – цей вічний докучливий батіг безхатьок – жителів вулиць та завулків. Особливо після того, як одна жаліслива старенька на ймення Ізольда подарувала йому макінтош з посмішкою на фарбованих темною помадою вустах:
- Носи це гумове зелене творіння шотландців, Тристане! Сей смарагдовий плащ, дихай і насолоджуйся! Адже ти теж Робін Гуд, тільки Робін Гуд духу, вічних слів, а не золотих кружальців кишень. Носи! Ти в ньому нагадуєш кельта – чи то короля, чи то фенія, чи то Фергуса блукальця…
Чому старенька подумала, що Серафима звуть Тристан – не відомо. Це так і лишилося загадкою Міста. Чи так, чи інакше, але після цього несподіваного подарунка Серафима жартома стали називати лицарем округлої картонки, а дощ Серафим полюбив. Безтямно. Як люблять Місяць оповні чи Океан. Дощ став йому нагадувати веселого чепурунка Неба, і Серафім радісно чалапав калюжами, дарував посмішку кожній краплі, що плескалась в калюжу, здувалась водяним міхуром, дарувала хвалу Небесам колами по воді.
Любив Серафим Місто – бачив у ньому вічну загадку, кам’яний ліс, в якому ростуть кіоски-гриби і бігають перехожі-зайці. Любив Серафим тролейбуси – цих вусатих жуків древа кам’яного життя, цих апостолів розп’ять-перехресть. Любив прислухатись до їх шуму, гудінню електричних моторів і веселої лайки пасажирів, що стрибали через калюжі назустріч цьому іскристому диву на чорних гумових колесах часу – калошах мокрого простору. Серафим вірив, що на тролейбусах люди поспішають назустріч важливим справам, лишаючи своїх господинь та отроків у бореальних світах зачинених квартир.
Любив Серафим, коли весною, в квітні у вітринах крамниці під вивіскою «Сад – город» виставляють довгі темно-зелені огірки в довгастих сірих ящиках і поруч з ними посміхається молода продавщиця в білому халаті, а поруч біля вітрини на старезному осокорі, що залитий променями лагідного Сонця, майструє своє гніздо грак.
Любив Серафим, коли влітку поруч біля «Джипа» суничного кольору йде бородань у чорних начищених черевиках, а за кермом «Джипа» сидить юна білявка, а в салоні життєрадісного авто чути пісню «Йєстедей» зухвалих «Бітлів».
Але особливо Серафим любив квіти, помічав їх своїми аквамариновими зіницями, споглядав їх ніжний оксамит – так легко, наче ненароком, і навіть Час (сам Час!) ділив він по епохам квітів. Зиму він називав епохою білих крижаних квітів, потім йшли епохи (або дні – часом для нього дні були епохами, а епохи – днями) підсніжників, пролісків, підбілу, анемон, рясту, абрикосів, персиків, слив, вишень, яблунь, груш, горобини, акацій, півоній, шипшини, троянд, королиці, звіробою, деревію і, нарешті, дні-епохи осінніх квітів – гонорових жоржин та ображених айстр. І кожна квіткова епоха була для нього часом нової радості з незабутніми ароматами, іншими нотами дзижчання бджіл. А потім знову надходили дні білих пелюсток паморозі, коли цвіли тільки зимова нудьга, журба та різдвяник з пеларгонією у вікнах будинків людей.
Найбільше Серафим боявся опинитись в місті без квітів – без цих відчайдушних вказівників Часу, боявся навіть більше, ніж опинитись в місті без сезону, як на вулиці сумних оповідок Сюгаро Ямомото.
Улюбленими квітами для Серафима були (як це не дивно) зовсім не вишні (хоча Басьо та Бусона він міг цитувати годинами), і навіть не троянди – квіти поета сумної радості життя Омара Хайяма і відчайдушних вершників ренесансу – розенкрейцерів. Ні. Найдужче Серафим любив кульбаби – насолоджуватись їх солодким ароматом та оспівувати ці сонечка трави він міг вічно. І Рей Бредбері тут ні до чого. З ностальгічної прози берегів Атлантики він поважав тільки Джерома Селінджера.
За весь час нашого більш ніж сорокарічного… знайомства? дружби? взаєморозуміння? ми часто говорили про квіти – більше аніж про людей і набагато більше, аніж про колючі події та про холодні і теплі країни. Може і не розмовляли би більше ніколи про долю горожан-містян та громадян (Господи! А я то думав, що це одне і те ж!), якби не траплялись в Серафима зустрічі з іншими знайомими незнайомцями (адже всі люди одне одному незнайомці – часом зустрінеш людину, а вона…)
І ось у той день зустрівся нам з Серафимом Хтось – він читав японських поетів мовою оригіналу тільки в літаку. А цивільні літаки в Росії з відомих причин перестали літати, Хтось явно нудьгував, і не зображав естета. І побачивши Серафима запитав його не про Вічність, навіть не про Красу, і зовсім не про Космос, а запитав про нинішні сумні події – про війну. При цьому він димів ненароком люлькою – духмяним вірджинським тютюном з вишнями, притискаючи до тіла ліктем том «Війни і миру» графа-орача. Я навмисно не вказую його імені – він письменник – доволі відомий в певних колах в Золотій Орді. Навіть називаю його словом Хтось – наче не особа він, а так заковтувач повітря. Багато хто, читаючи його твори, відчував метафізичний холод, торкаючись пальцями обкладинку його важкої та зубатої книги. Проте, свої книг під пахвою він не носив – не любив він цих паперових дітей, наче відчував, що вони чужі – не тільки йому, але і взагалі – людям.
Серафим почув його зухвале запитання, якось змінився на обличчі і висловився доволі різко і чітко, наче не слова говорив, і різав лезом звуків густе повітря нинішнього злого часу:
- Будь-яка війна жахлива, а ця особливо. Відбуваються події немислимі для історії. Росія остаточно перетворилась в Імперію Зла. У Золоту Орду. Сіє навколо тільки руйнування, біль, страждання, смерть. Загрожує знищенням всьому світові, всім живим істотам на планеті Земля. Культивує дикість, відсталість, примітивізм, бідність, бруд. Більше того – ця імперія набагато гірша Золотої Орди – цієї давньої імперії зла правителі хоч і були жорстокими, але мали раціональне мислення – Чингісхан та Батий діяли обдумано, а не на шкоду собі. Тут же повна шизофренія, повне божевілля. Нинішній хан божевільний, а бояри та опричники наслідують його безумство. І цей спосіб буття нинішня Імперія Зла насаджує не тільки власним нещасним народам, але іншим країнам також, які тільки й хотіли того, щоб жити по людськи. Гіперборея – ця земля давніх андрофагів перетворилась в тюрму народів, знищує власні народи і намагається поглинути та знищити інші, що стали на шлях нормального буття і прогресу. Принижує, знищує особистість, відбираючи в людей елементарну свободу і майбутнє. Катування в Росії стали страшною нормою. Імперія Зла прославляє катів і насильство, побачивши в цьому ідеал. Брехня піднесена до норми, розтоптані всі людські та Божі закони. Власну церкву Московія перетворила в якусь сатанинську секту, що підпорядкована державі-монстру, секту, що виправдовує і благословляє звірства власник «вояків». Нинішнє буття цієї нової Золотої Орди – безумство. Правителі не тільки виправдовують свої злочини проти людяності, але і пишаються ними. Культура Русі знищується – церкви, які пережили Батия та Гітлера навмисно знищуються нинішніми рашистськими «асвабадітєлямі». Варвари навмисно знищують музеї, книги, пам’ятники, саму культуру. Втрати для всього людства непоправні. Гинуть люди: а кожна людина – це цілий світ, знищуються цілі світи – у тому числі ті, що ледве виникли. Назавжди. Іронія в цій країні стала неможливою. Сама література стала неможливою в цьому середовищі заперечення інтелекту та розуму. Тут вже неможливо бути філософом, не можливо бути Сократом вулиць і задавати питання собі і людям, неможливо зі сторони споглядати все це – занадто це все жахливо! Нині йде не просто війна – іде війна добра зі злом. І Росія не просто стала на сторону зла, вона стала втіленням світового зла. І я не можу більше лишатися філософом, не можу лишатися мандрівцем, волоцюгою буття, Діогеном завулків і сміятися над світом і людьми! Я змушений виступити супроти цього здичавіння.
Після цього Серафим зник – пропав невідомо куди. Чимало людей в Місті дивувались, бо звикли вже до цього мислителя та людини з ліхтарем слів. А багато хто не дивувався. Особливо не здивувався Уважний Читач, що непомітно перетворився на людожера. Я вже не вірив, що мені пощастить колись ще зустріти Серафима і завершити свою дивну повість про нього. Я, грішним ділом, подумав, а чи не злетів Серафим до Неба? Адже він Серафим, хоч і крила свої ховав. Але виявилось, що все не так. Я зустрів Серафима в час цвітіння жасмину в Легіоні Вільної Росії – у плямистому однострої з біло-синьо-білою нашивкою на рукаві та літерою "Л" там же. Я не знаю, як він зумів дістатися з Московії в Україну-Русь, через які хащі та степи Золотої Орди, через які чудні чи гірські країни, але він опинився саме тут – в Легіоні, не дивлячись на свої вже не зовсім молоді літа. Він залишив в минулому своє буття мандрівного філософа, знайшов собі нову хату в боротьбі за Свободу та Людяність під біло-синьо-білим прапором. Став Людиною. Повернув собі свій початок Дії. Дав собі відповідь на питання – хто я, де я, навіщо я живу. Я не знаю чому. Може тому, що Русь для нього не пусте слово і не одне і те ж, що Золота Орда. Може тому, що в душі Серафима завжди жила і живе надія – мрія про Вільну Гіперборею, про Свободу людини і Свободу народів. На те, що постануть на місці Імперії Зла, де поважалась би людина і її мрії, права народів на життя, а не тиранія та ідея світового панування. Може, Серафим вірить в те, що Місто нарешті стане Градом, де люди будуть жити в ім’я мистецтва, літератури, а не в ім’я вбивства інших людей. Хто знає – все може бути…
Я ніколи не думав, що повість про Серафима завершиться ось так – я думав, що повість про Серафима, про цю дивовижну людину чи (може бути) небожителя взагалі ніколи не завершиться. Чому, запитаєте ви, завершилась? Адже Серафим живий, ще багато чого в його житті трапиться, і почалось то в його житті найцікавіше! А тому, що я не знаю долі свого героя (у нинішні то часи!). Я не знаю нині навіть власної долі (а колись знав!). Але те, що я встиг дописати цю повість – вже дещо. А значить можна вірити в майбутнє, можна і потрібно жити. А там – тільки Богу відомо як воно буде. А що буде – так це безперечно.