Переклав Василь Білоцерківський

Колись я був знайомий з одним чоловіком, який може слугувати прикладом того, на що здатна зла доля, коли замислить переслідувати нещасного смертного.
Ліунарду (так його звали) починав як учитель, але невдало: за рік він витратив усе, що мав, і залишився тільки з трьома учнями.
Тоді він вирішив піти на державну службу, забезпечив себе потрібними рекомендаціями, навіть проголосував проти своїх переконань, і коли здавалося, що доля от-от йому всміхнеться, тоді більшість, як зазвичай буває, проголосувала проти кабінету міністрів, і уряд подав у відставку. При владі стала партія, до якої Ліунарду належав раніше, але довіри вже до нього не мали через його необачний вчинок.
Потім за допомогою друга своєї родини він відкрив власну торгову справу, але безталання і шахрайство працівників довели його до банкрутства; він подякував Господові, коли кредитори погодилися отримати частину своїх грошей у неокресленому майбутньому.
Людина більш-менш освічена і спонукувана не так своїми нахилами до літератури, як злиднями, він заснував літературну газету, але та передчасно померла за п’ять місяців, оскільки публіка любить отримувати газети й не любить платити грошей за передплату.
Тимчасом до влади знову прийшла партія, котрій він пожертвував своє сумління, заслуживши цим ненависть давніх товаришів. Ліунарду пішов до міністра і нагадав про свої заслуги, але вдячність не належить до числа головних чеснот політиків, і Ліунарду витіснили нові люди, від яких залежали голоси на виборах.
Хоча неприємності й безглузді випадковості переслідували Ліунарду, він не втратив віри у провидіння. Постійні удари долі заподіювали біль йому, проте, ледве оговтавшись від них, він ізнову кидався в бій, повіривши в бозна-де вичитану сентенцію: «Удачу, як і жінку, здобувають упертістю».
Отже, він готувався до нової атаки на долю, у зв’язку з чим мусив поїхати на Північ, коли раптом побачив Сесілію Б., доньку комерсанта Атаназіу Б.
Посаг цієї дівчини становили гарненьке обличчя і сто конто [1] готівкою. Батько пильнував її мов свою душу. Щоправда, одного разу вона вже кохала: предметом її кохання був морський офіцер на ім’я Енріке Паес. Батько перешкодив одруженню, бо майбутній зять не припав йому до серця, але, здається, Сесілія не дуже-то втратила голову, позаяк, проплакавши цілий день, уранці вона прокинулася весела і спокійна, ніби її й не розлучали з нареченим.
Сказати, що Ліунарду пристрасно закохався в Сесілію, означає збрехати, а я найбільше ціную правду факту й почуття і з тієї самої причини не можу сказати, що вона не справила на нього взагалі жодного враження.
Але достеменно глибоке враження справили на душу нашого невдахи сто конто посагу – саме вони здобули його душу й серце. І Ліунарду відразу подякував долі, яка вперто переслідувала його, аби врешті винагородити такими статками.
Яке-бо враження зробив сам Ліунарду на батька Сесілії? Добре, чудове, відмінне. А дівчина поставилася до нього байдуже. Ліунарду був упевнений, що зуміє перемогти її байдужість, коли зумів заручитися прихильністю батька.
У кожному разі, на Північ він не поїхав.
Батько Сесілії пройнявся до нього такою великою дружбою, що запрошував на обід щодня. Очікуючи на щасливе майбутнє, Ліунарду приймав ці знаки уваги.
За певний час він став своєю людиною в домівці Атаназіу.
Одного разу господар запросив його до свого кабінету і сказав батьківським тоном:
- Ви знаєте, що припали мені до серця. Ціную вас. Ви – хороший юнак, одначе, я чув, вам не таланило до нашої зустрічі.
- На жаль, це так, – відповів Ліунарду, не стримавши радісної усмішки, яка з’явилася на його губах.
- Що ж бо, усе обміркувавши, я вирішив, що ви станете мені втіхою, в якій небо відмовило мені. Будете моїм сином.
- О!
- Стривайте. У моєму серці ви вже посіли це місце, але знайдете його також у моїй фірмі – працюватимете зі мною.
Ліунарду трохи збліднув: він думав, старий запропонує йому руку своєї доньки, а той запропонував йому роботу. Одначе, поміркувавши, він згадав, як довго її шукав, і вирішив, що пропозицію варто прийняти, окрім того, служба в Атаназіу допоможе йому досягнути заповітної мети.
І, цілуючи старому руку, він вигукнув:
- Дуже вдячний вам!
- Погоджуєтеся?
- О, звичайно!
Атаназіу вже хотів підвестися, та Ліунарду, раптово вирішивши, заговорив:
- Ви знаєте…
- Що?
- Хочу бути з вами відвертим. Я стільки завдячую вам, що не повинен нічого від вас приховувати. Приймаю вашу благородну пропозицію з однією умовою. Усією душею кохаю вашу дочку. І це кохання, палке й зважливе, дедалі міцнішає. Якщо, ваша милосте, ви зробите мені честь і приймете до родини, як приймаєте до фірми, я погоджуюся. Інакше муситиму зносити такі страждання, які людині не до снаги.
Аби віддати належне проникливості Ліунарду, я повинен відзначити, що він насмілився поставити на кін роботу лише тому, що був упевнений: Атаназіу жадає ощасливити його.
І не ошукався. Вислухавши його, старий розкрив обійми й вигукнув:
- Я мріяв єдино про це!
- Батьку! – скрикнув Ліунарду, кидаючись в обійми батькові Сесілії.
Сцена була дуже зворушлива.
- Я вже давно помітив, яке враження справила на вас Сесілія, і благав Бога, аби щаслива спілка відбулася. Сподіваюся, тепер ніщо нам не завадить. Моя дочка – розумна дівчина, вона відповість на ваше почуття. Хочете, аби я поговорив з нею зараз-таки, чи відкладемо?
- Як ви бажаєте…
- Скажіть відверто: Сесілія відповідає вам взаємністю?
- Мені важко сказати. Сподіваюся, я не зовсім їй байдужий.
- Що ж бо, я сам з’ясую цю ситуацію. Окрім того, моя воля теж тут означає дещо. Вона – слухняна дочка…
- О! Силувати її!
- Ото – «силувати»! Вона розумниця і мусить розуміти, щó є талановитий, працьовитий чоловік…
- Дякую вам!
На цьому вони розійшлися.
Завтра Ліунарду мав стати до роботи в Атаназіу.
Того ж вечора старий заговорив з донькою про заміжжя. Розпочав він з того, що спитав, чи не хоче вона вийти заміж. Донька відповіла, що не думала про це, але так усміхнулася, що батько відразу переказав їй пропозицію Ліунарду.
Сесілія не зронила ні слова, потім, так само усміхаючись, мовила, що порадиться з оракулом.
Батько здивувався: що за оракул, з ким то вона зібралася радитись, і спитав, що донька має на увазі.
- Ну нічого особливого, пораджуся з оракулом та й годі. Нічого не роблю, не порадившись із ним, навіть у гості не їжджу без його поради. Тут нічого не вдіяти. Як він накаже, так я і вчиню.
- Дивовижа! Хто ж він такий?
- Це таємниця.
- Але я можу принаймні дати надію молодому чоловікові?
- Усе залежить від оракула.
- Ти з мене глузуєш.
- Годі вам, батьку!
Довелося поступитись Сесілії, й не тому, що вона була дуже владна, а тому, що її усмішка, коли вона говорила про заміжжя, на думку батька, засвідчувала: дівчина прихильно ставиться до нареченого, а затію з оракулом вигадала через кокетування.
Довідавшись, як відповіла Сесілія, Ліунарду трохи розгубився. Але Атаназіу втішив його, оповівши свої припущення.
Сесілія пообіцяла повідомити оракулову відповідь наступного дня. Воля старого була непохитна: якщо таємничий оракул заперечуватиме, він подужає змусити доньку вийти за Ліунарду. Так чи інакше, весілля вона не уникне.
Призначеного дня в будинку Атаназіу з’явилися дві його заміжні небоги, яких він перестав приймати в себе, оскільки ті надто співчутливо поставилися до Сесілії, коли вона хотіла вийти за Енріке Паеса. Донька підкорилася батьковій волі, але небоги з цим не змирилися.
- Чому завдячую вашим візитом?
- Хочемо просити у вас вибачення за свою помилку.
- Отак!
- Ви, дядечку, мали рацію. Здається, з’явився новий претендент на руку Сесілії?
- Звідки ви знаєте?
- Сесілія сама нам повідомила.
- То ви знову йдете проти мене?
- Навпаки, хочемо вас підтримати.
- Слава Богу!
- Хочемо, аби Сесілія вийшла заміж, а за кого – неважливо. Тільки нас їй не виказуйте.
Помирившись із небогами, Атаназіу переповів їм те, що відповіла Сесілія. Ще він сказав, що саме сьогодні вона отримає оракулову відповідь. Вони посміялися вкупі з її вигадки, але вирішили чекати.
- Якщо оракул спротивиться, ви підтримаєте мене?
- Звичайно, – відповіли обидві небоги.
Невдовзі приїхали їхні чоловіки. Урешті з’явився також Ліунарду в чорному сюртуку і білій краватці – древні одягалися дещо інакше, коли очікували відповіді дельфійського оракула чи Дідони, але в кожну добу, у кожній країні свої звичаї.
Поки всі вони – батько, небоги, їхні чоловіки й Ліунарду – розмовляли, Сесілія сиділа у своїй кімнаті, радячись, як вона казала, зі своїм оракулом.
Бесіда у вітальні крутилася навколо справи, яка всіх їх сюди привела.
Нарешті, о восьмій годині вечора, Сесілія вийшла зі своєї кімнати.
Коли всі привіталися, Атаназіу, намагаючись видаватися поважним, запитав:
- Отже, що сказав оракул?
- Ох, батьку, він сказав «ні».
Ліунарду насупився.
- Значить, оракул проти твого шлюбу з сеньйором Ліунарду?
- Так, проти.
- Мені жаль, що дотримуюся протилежної думки, але, оскільки я – людина відома, а сеньйор оракул – особа таємнича, ти муситимеш учинити за моєю волею, а не за волею сеньйора оракула.
- Ох ні!
- Як то «ні»? Тільки-но погляньте на неї. Я погодився на твої вигадки лише жартома. Мені й на думку не спадало слухатися порад якогось таємничого оракула. Твої кузини погоджуються зі мною. Хочу дізнатися, щó то за дурниці… Сеньйори, ходімо поглянемо на оракула.
Цієї хвилини у дверях з’явився якийсь чоловік і мовив:
- Не треба нікуди йти.
Усі повернулися до нього. Він зробив кілька кроків і спинився посеред вітальні. У руці він тримав якийсь папір.
Це був той морський офіцер, про якого ми згадували раніше, тільки вдягнений у цивільне вбрання.
- Як ви тут опинилися? – спитав старий, бризкаючи слиною з люті.
- Я ж бо не оракул.
- Не зношу таких жартів. За яким правом ви тут?
Замість відповісти, Енріке Паес простягнув йому папір, який тримав у руці.
- Що це?
- Відповідь на ваше запитання.
Атаназіу якнайближче підійшов до світла, вийняв з кишені окуляри, начепив їх на носа й узявся читати.
Ліунарду нічого не розумів і стояв роззяпивши рота.
Дійшовши до середини документа, старий повернувся до Енріке і зачудовано проказав:
- То ви – мій зять!
- З благословення Святої Церкви. Хіба ви не дочитали?
- Це підробка!
- У жодному разі, – сказав чоловік однієї з небог. – Ми – свідки з боку нареченого, а наші дружини – з боку нареченої, кузини Сесілії. Шлюб укладено місяць тому в моїй домашній каплиці.
- Ох! – вигукнув старий, падаючи на стілець.
- Не везе то не везе! – скрикнув Ліунарду, потихеньку вишмигуючи з вітальні.
Епілог
Як не смішно, та Ліунарду втратив місце не тому, що втратив наречену. Він сказав старому, що зробить над собою зусилля і працюватиме, аби стати гідним його поваги. Але доля невтомно переслідувала бідолаху. За два тижні Атаназіу спостигнув удар, і він помер. Згідно з заповітом, який старий написав рік тому, Ліунарду нічого не одержав. Мусили фірму ліквідувати. Ліунарду отримав платню за два тижні роботи. Нещасний віддав гроші злидареві й утопився в морі.
Енріке і Сесілія живуть у коханні й згоді.



[1] Конто – 1000 мільрейсів. До 1942 р. грошовою одиницею Бразилії був мільрейс, який поділявся на 1000 рейсів. У ХІХ ст. – час подій новели – 100 конто (100 тис. мільрейсів) становили значну суму грошей.