ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юрко Бужанин
2022.08.11 14:54
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх

Іван Потьомкін
2022.08.11 12:20
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Сергій Губерначук
2022.08.11 11:49
Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.

Микола Соболь
2022.08.11 09:36
Відкорковуй вино молоде,
ще зима не стоїть на порозі,
ще далеко тріскучі морози…
тільки іній в саду де-не-де.
Та і той щойно сонце розтане.
Хоч зело не таке вже й духмяне,
але мова тепер не про те,
що тремтить край дороги осичка,

Микола Соболь
2022.08.11 06:01
Зґвалтовані та вбиті не кричать.
Сліпі мовчать. Їм нічого сказати.
І небо сипле, ой, не благодать
на окупантів голови трикляті.
А буде ще для них і суд страшний
за: Бородянку, Маріупіль, Бучу…
Хто заповідь порушив: Не убий!,
і ненависть в собі зрос

Віктор Кучерук
2022.08.11 05:54
Зоріє тихо небо уночі
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.

Козак Дума
2022.08.10 21:22
За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.

Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили

Віктор Михайлович Насипаний
2022.08.10 19:12
Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.

Володимир Бойко
2022.08.10 09:07
На россию напали враги
И отшибли россии мозги.
Находить себе новых врагов
Стало легче, когда без мозгов.

Средь безумия и бардака
Как-то проще валять дурака…
Поотшибло россии мозги

Микола Соболь
2022.08.10 06:55
Жарінь за вікнами нестерпна
ген вигорає день палкий.
Розпечений край літа – серпень –
під вересень згориш таки.
Хіба ти хочеш? Мусиш! Доля.
Заплаче небо уночі,
потягнуться тумани з поля
і хоч ридай собі, кричи.

Віктор Кучерук
2022.08.10 05:33
Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.

Ігор Шоха
2022.08.09 21:51
                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,

Тетяна Левицька
2022.08.09 10:51
Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?

Іван Потьомкін
2022.08.09 10:29
Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими відповідниками), я дійшов висновку: на відміну від українських, більшість яких становить народна мудрість (переважно із селянського побуту), івритські – літературного п

Сергій Губерначук
2022.08.09 10:06
В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозіхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дриж

Козак Дума
2022.08.09 09:54
В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01

Евеліна Гром
2021.11.08

І Батюк
2021.10.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Жуакін-Марія Машаду ді Ассіз. Франсіска

Переклав Василь Білоцерківський

Поет Даніел любив у Франсісці все – її душу, її вроду, юність, безневинність і навіть її ім’я. Навіть ім’я! Гадаю, Даніел мав цілковиту рацію. Треба оцінювати це ім’я не за тим, наскільки розлого воно поширене, а за тим, наскільки мелодійні й ніжні три склади – вони так гармонійно злиті водно, так ваблять до кохання.
Отже, Даніел любив навіть її ім’я. У ній він знайшов ідеал родинного щастя, про який мріяв, уявляючи своє життя освяченим шлюбними взаєминами.
Кохання розквітнуло в обох серцях, наче бутон, давно готовий розкритися. Здавалося, воно було записане їм у Книзі Доль. Вони побачили одне одного і покохали. Кохання, що їх опанувало, було тим глибоким пристрасним почуттям, яке змушує повірити, що душі двох закоханих прийшли в цей світ, маючи призначення жити одна для одної.
Коли Даніел побачив Франсіску вперше, вона була втіленням тієї цнотливої, безневинної вроди, взірцями якої в історії й літературі слугують Рут, Вірґінія й Офелія; її охайність засвідчувала духовну чистоту; у ясному, відкритому погляді світилася її душа; вона була чутлива, але не надмірно, скромна, але не показово, – словом, Даніелова кохана мала всі ті чесноти, якими нічим не скута природа тішить поетові серце і погляд.
І якби обидві ці істоти поєдналися, якби від самого початку їхнє дедалі буйніше почуття отримало законну основу, то світ був би захоплений цією досконалою багаторічною спілкою, непідвладною жодним хуртовинам.
Одначе цьому шлюбові не було суджено здійснитися. Їхні статки були нерівні, надто нерівні: за Франсіску давали ледве не королівський посаг, а Даніел не мав нічого, крім душі, таланту і чесноти, але це ані шеляга не вартує у шлюбних справах.
Саме так мовив батько Франсіски, коли дочка розповіла йому про своє кохання, а тоді переказала його слова Даніелові. Ніч вони провели у сльозах. Звичайно, думка про те, аби втекти до пустелі й мешкати там поза суспільством, упала в голову обом, та ні він, ані вона не висловили її вголос, бо їхні серця були безгрішні.
Коли Даніел прийшов додому, його очі повнилися слізьми й серце стискалося з горя. Так було втрачено його першу ілюзію – дотепер його супроводжувало переконання, що в житті всі люди керуються лише благородними почуттями й чистими думками. Уперше він натрапив на людину практичну, людину – грошову торбу, натрапив на людство таке, яке воно є. Доти Даніел парив у хмарах, жив мріями, заселеними химерами. Він-бо не уявляв, щó є справжнє життя. І мусив дорого заплатити за це відкриття.
Як учинити? Не сподіваючись, що світ прийме його, він вирішив пожертвувати собою світові. Треба накопичити багатство? Що ж бо – він знайде вихід. Даніел пішов до батька Франсіски, сказав, що кохає його дочку, що хоче поєднатися з нею, що не має статків, але присягається, що за певний час подужає розбагатіти. Нехай лише старий погодиться на заручини.
Батько Франсіски, людина практична, не погодився на це, він сказав: якщо Франсіска ще не буде заміжнею, коли Даніел розбагатіє і з’явиться знову, то він, батько, благословить їхній шлюб.
На цьому вони розійшлися.
Даніел поїхав до Мінас-Жерайса.
Звичайно, я мусив від самого початку повідомити, що і Даніел, і Франсіска мешкали в Ріо-де-Жанейро, і там народилося й зміцніло їхнє кохання.
Даніел звернувся до далекого родича, поділився з ним своїм горем і оповів свої наміри. Родич запропонував йому поїхати вкупі з ним до Мінас-Жерайса і запевняв, що в хуткім часі Даніел матиме вельми пристойні статки, оскільки в цьому штаті всім випадають рідкісні, виняткові можливості зробити капітал.
Вони поїхали. Родич – аби розважитися, Даніел – аби здобути те останнє, чого йому бракувало для погідного життя з Франсіскою.
Даніел попрощався з Франсіскою та з музою. І з тою, і з тою було останнє побачення, були і шовкова драбина, і жайворонок, який змусив нашого Ромео покинути свою Джульєтту. Обидві кохані проводжали юнака гіркими слізьми, але розлука з ними – звичайно, тимчасова – була необхідна, аби повніше насолодитися щастям потім, і поет залишив їх, мов багаж, надто обтяжливий у дорозі.
Минуло шість років.
Даніел, якому вже виповнилося двадцять п’ять, повернувся з Мінас-Жерайса, маючи цілком пристойний капітал і плани на майбутнє, які повинні були ще більше зміцнити його становище. Окрім того, помер один його родич, залишивши Даніелові все своє майно.
Останні два місяці перед поверненням він не отримував листів від Франсіски, але, оскільки всі ці роки їхнє листування було зовсім не постійним, він не надавав цьому значення і готувався піднести нареченій захопливий сюрприз.
Якщо час, спосіб життя, мінливості долі остудили палку пристрасть Даніела до музи, то його почуття до Франсіски не змінилися нітрохи. Даніелове кохання було так само сильне, як у перші дні, воно навіть зміцніло після всього, що йому випало знести.
Одначе, приїхавши до Ріо-де-Жанейро, він вирішив не йти відразу до Франсіски, а спершу розпитати про неї, довідатися, чи вірна вона йому, з’ясувати, чи гідна його кохання, яке витримало випробування часом і розлукою і якому він пожертвував талантом – своїм Божим даром.
Щойно він увійшов до готелю, де збирався мешкати перші дні, як зустрів знайомого.
- Сезаре! – гукнув він.
- Даніеле! – скрикнув Сезар.
Після перших обіймів і незв’язних запитань Сезар запросив Даніела на сніданок, який йому давали друзі на честь призначення на відповідальну посаду.
Даніел прийняв запрошення, був представлений усім присутнім, і скоро поміж співтрапезниками виникла якнайбільш невимушена балачка.
Коли снідання скінчилося й усі розійшлися, товариші залишилися самі й піднялися до Даніелового номера.
Сезар заговорив першим:
- Бодай зараз, коли ми з тобою вдвох, скажи, чому ти поїхав з Ріо і де пропадав усі шість років?
- Я був у Мінас-Жерайсі.
- І напевне зробив капітал?
- Так, дещо накопичив.
- Але в чому причина?
- У коханні.
- Он воно як…
- Я кохав дівчину, якій не дозволяли вийти за мене, бо я був бідний…
- А ти?
- Пожертвував музою поезії музі підприємництва, вирішив укласти капітал своєї душі в акції щастя і нині стою на порозі обіцяного храму.
- Хто ж ця щасливиця?
- Про це потім…
- Боїшся?
- Ні…
- Я знаю її?
- Ні, наскільки мені відомо.
- Дай Бог тобі щастя, мій любий поете.
- Дякую! А ти як живеш?
- Я одружився.
- Не може бути!
- Правда. Я одружений.
- Щасливий?
- Начебто.
- Ти не впевнений?
- Начебто щасливий. Як можна бути впевненим у будь-чому на цім світі?
- Так, маєш рацію.
Даніел замислився. «Як можна бути впевненим бодай у чомусь?» – подумки повторював колишній поет Сезарові слова.
- Мешкаю біля… Приїдеш завтра?
- Не знаю, як вийде, але при першій нагоді зайду.
Сезар дав Даніелу візитівку зі своєю адресою, і вони попрощалися.
Даніел залишився сам. Він хотів довідатися про Франсіску в старих друзів і знайомих і пішов їх шукати. Та доля не бажала, аби він знайшов їх. На марні пошуки він витратив цілий вечір і цілий наступний день. І зрештою вирішив піти просто до Франсіски, з’явитися живим образом довгоочікуваного й урешті здобутого щастя.
Усю дорогу він думав, яким чином постати перед коханою своєї душі. Поринувши в роздуми, він ішов механічно, не дивлячись по сторонах, немов його підштовхувала якась незнана сила.
Обдумуючи черговий варіант, він раптово підняв голову і побачив у вікні… кого ж бо? Франсіску, прекрасну Франсіску, через кохання до якої він прокотив стільки ліг [1] у далеких краях, живлячись гірким хлібом важкої праці й утоми.
Даніел скрикнув. Дівчина, яка щойно уважно дивилася на нього, ніби оговтавшись, теж скрикнула і зникла.
Даніел, схвильований, сп’янілий від щастя, швидкими непевними кроками ввійшов до будинку.
І будинок був інший, і швейцар не той – давнього, який опікувався обома закоханими, вже не було видно. Та Даніел не надав значення змінам, він пробіг сходами й зупинився на майданчику перехопити подих. Стукати не хотів, чекав, поки йому відчинять.
Невдовзі йому відчинили двері. Він пройшов до вітальні. Там нікого не було. Він сів і став чекати.
Чекав чверть години.
Кожна хвилина тяглася немов сторіччя. Даніелові уривався терпець побачити кохану, адже його серце тільки тому й билося всі шість років розлуки!
Коли сплинула чверть години, у коридорі почулися кроки. Даніел вирішив, що це батько Франсіски й постарався надати своєму обличчю виразу, який личив зустрічі з практичною людиною. Та він помилився. Почувши шурхотіння шовкових спідниць, Даніел зрозумів, що йде Франсіска. Двері відчинилися, вона увійшла.
Але чи це Франсіска? Її не можна було впізнати.
Перед Даніелом постала жива статуя страждання, приховане, але безжальне горе поїдало нещасну жінку. Синювато-чорні тіні лягли під її очима, у яких ще горіло полум’я, але то був вогонь гарячки, яка її палила. Вона схудла. Франсіска й тепер була втіленням поетичної мрії, проте не тієї юнацько-наївної, а зовсім іншої, доступної лише людям, які пізнали страждання.
Даніел мимоволі зробив крок назад від цієї жінки, йому незнайомої. Але враз у природному пориві кинувся до неї з розкритими обіймами.
Франсіска завагалася, та, поступаючись порухові душі, обійняла Даніела. І відразу, хоча проти волі, звільнилася з обіймів.
Вона запросила Даніела сісти. Спитала про здоров’я, про успіхи. Коли Даніел оповів, скільки мусив перестраждати, аби домогтися права просити її руки, Франсіска піднесли хустку до очей, з яких покотилися дві сльозини. Усього дві, але гарячі, немов розжарена лава.
- І ось… – мовив Даніел.
Франсіска перебила його:
- Даніеле, ми не можемо одружитися.
- Як – «не можемо»?!
- Я заміжня.
- Заміжня!
- Так…
Вони довго мовчали. Франсіска не підводила очей. Даніел не відривав од неї погляду, намагаючись зрозуміти – перед ним чудовисько чи жертва?
Тоді встав, узяв капелюха і сказав:
- Прощавайте!
Франсіска поглянула на нього і несміливо спитала:
- Ви не вислухаєте мене?
- Що тут можна сказати…
- О не звинувачуйте мене! Мене змусили, присилували! Батько хотів видати мене заміж якнайшвидше, аби лише трапилася добра партія. Я плакала, прохала, благала. Але все дарма. Він змусив мене вийти заміж. Якби ви знали, що я пережила!
Даніел ізнову поглянув на Франсіску, намагаючись зрозуміти: вона каже правду чи прикидається?
Франсіска не брехала. Вела далі:
- Я вийшла заміж, мій чоловік – хороша людина, але я не кохала його, і тепер лише його поважаю. Він збагнув, що я не відповідаю на його почуття, став холодним і замкненим. Але не маю чим дорікнути йому. Намагаюся забути свою нездійснену мрію, своє кохання, та не можу. Бачите, як я схудла? Хіба так прикидаються?
Даніел опустився на стілець і закрив обличчя руками.
Франсіска ледве була не кинулася до нього, хотіла забрати його руки від обличчя, підбадьорити ласкавим словом. Але почуття обов’язку перемогло, вона зуміла стриматися. І так забагато сказала. Франсіска палко кохала Даніела, і зараз у її душі з давньою силою оживало чисте юне кохання. Але вона вміла страждати мовчки, не була рабинею своїх пристрастей настільки, аби забути власний обов’язок. А він говорив їй, що тепер Даніел – чужа їй людина.
Даніел підвівся.
- Прощавайте! – мовив він.
- Прощавайте! – прошепотіла Франсіска.
Даніел повільною, непевною ходою рушив до дверей. Франсіска, зібравши останні сили, проводила його поглядом.
На сходах почулися кроки.
- Це мій чоловік, – мовила Франсіска, підводячись.
- Скажу, що я – друг вашого батька і зайшов вас навідати.
Відчинилися двері, і ввійшов Сезар.
- А, ось і ти!
Даніел обімлів – він збирав усі свої душевні сили, аби вимовити кілька слів відповіді на цілком природне в такому випадку запитання чоловіка Франсіски, але був упевнений, що не знає його, і зненацька замість незнайомої людини з’явився його старий друг. Даніел не міг і припустити, що саме за нього вийшла Франсіска.
Сезар вів далі:
- Чудово! Не йди, сідай, спочинь…
- Маю справи…
- Та облиш!
Сезар забрав у гостя капелюха і змусив сісти.
- Ти був раніше знайомий з моєю дружиною?
- Так, – відповів Даніел, завагавшись і поглядом запитавши поради у Франсіски.
Вона сказала:
- Сеньйор Даніел бував у батька.
- Отже, ти знаєш мого янгола?
Даніел не відповів.
Франсіска сумно усміхнулася.
- Отож, любий Даніеле, наш дім – твій дім. Зваж, говорю від усієї душі. Це твій дім, адже я певен, що наша дружба не ослабла. Так, а чи знаєш, мила, – звернувся Сезар до дружини, – Даніел поїхав до Мінас-Жерайса, аби…
- Це таємниця, – перебив його Даніел. Він мав постійний острах, що Сезар заговорить про це, і боявся враження, яке його слова могли справити на Франсіску.
- Таємниця?
- Так.
- Що ж бо… Єдине, що можу сказати, – ти поводився як герой. А втім, цього й належало очікувати, бо ти – поет і завжди мав нахил до піднесених думок і благородних поривів. Дай, Боже, тобі щастя!
Так і плинула їхня розмова: Сезар, нічого не знаючи, був веселий і привітний; Даніел, охоплений зовсім іншими почуттями, старався підтримати розмову з чоловіком Франсіски, аби не збудити в ньому підозр і не порушити родинного спокою; Франсіска намагалася говорити якомога менше і майже постійно мовчала.
Коли хвилин за двадцять Даніел мав намір іти, Сезар зажадав, аби той бував у них якнайчастіше. Нічого не вдіяти – Даніел пообіцяв.
І пішов.
Дорога до готелю стала Даніелевою via dolorosa [2]. Більше не скутий правилами пристойності, які змушували його грати роль, неприємну йому самому, він цілковито поринув у свої думки, міркував про кохання, про надії, про важку працю і про те, як сумно все скінчилося, до чого призвели всі його зусилля, що виявилися даремними.
Він ішов, не усвідомлюючи цього, не бачачи нічого навкруги себе; у Даніелі жила і діяла лише підсвідомість, а ноги ступали механічно, несвідомо, самі по собі.
Не зумію описати душевних мук, які невдовзі зламали Даніела. І так зрозуміло, що він тяжко страждав. Даніел був здатний до сильних почуттів – і до великого кохання, і до великого горя. Не витримав болісного розчарування і серйозно занедужав.
Два тижні він перебував між життям і смертю, лікарі вже не сподівалися на одужання, дарма що застосовували всі засоби для порятунку хворого. Десять днів він провів у маренні.
Серед небагатьох друзів, яких він устиг знайти і які навідували його на лікарняному ліжку, найбільш відданим і турботливим був Сезар. Не одну ніч він провів біля хворого; а коли повертався додому, Франсіска з інтересом, який легко можна було пояснити, запитувала про Даніела, на що Сезар сумно відповідав:
- Йому дедалі гірше. Боюся, він…
Франсіска відразу під якимось приводом виходила з кімнати й плакала крадькома.
Раз уночі, коли Сезар виконував роль доглядача, Даніел, який постійно марив, лише вряди-годи впадаючи в забуття, раптом вимовив ім’я Франсіски.
Сезар сидів у іншому кінці кімнати й читав, аби не заснути. Почувши «Франсіска», він повернувся до ліжка. Даніел жалібно повторював це ім’я. Яка Франсіска? Почала працювати думка Сезара: він згадав Даніелів візит і збентеження їх обох при його появі. Усе це породило підозри в Сезарі. Він відклав книжку і підійшов до ліжка.
Даніел так само марив, сказав ще кілька фраз, у яких промайнули деякі подробиці, – і Сезар більше не сумнівався, він був певний того, що Франсіску і Даніела пов’язували якісь взаємини.
Саме цієї ночі Даніел перестав марити. Уранці, коли Сезар пішов додому, хворий ще спав.
Франсіска не спала цілу ніч. Не змикаючи очей, вона молилася біля Розп’яття за Даніелове здоров’я.
Сезар прийшов додому понурий, насуплений. На звичайне запитання дружини він відповів, що хворому ліпше, але його слова звучали так холодно, що бідна жінка злякалася.
І він пішов до себе.
Час минав, і Даніел цілковито одужав, а коли почав виходити, найперше попрямував до Сезара, про чиї турботи й клопоти йому розповідали.
Від тієї ночі, коли Даніел перестав марити, Сезар навідав його разів зо два, не більше. Даніел щиро подякував йому.
Сезар прийняв вдячність як справжній друг. То що ж бо, можливо, його підозри зникли? Ні, навпаки. І вони були дуже болісні, бо саме тепер він бачив по Франсісці, що вона кохала Даніела, і не лише в минулому, але й нині, кохала, як раніше, – її почуття не змінилися.
Сезар розумів, що кохання Франсіски й Даніела почалося задовго до її заміжжя, однак це кохання поєднувало не кого-небудь, а його дружину і його друга – двох людей, поміж якими він поділив своє серце навпіл.
Сезар волів би, аби його суперником виявився будь-який інший чоловік. Тоді він міг би вимагати, аби той не смів зазіхати на почуття жінки, чиє серце за честю і за правом повинно належати тільки її чоловікові. Але як, як і що міг він вимагати від Даніела, свого друга, найчеснішої людини?
Та й хіба достатньо чоловікові самого лише володіння серцем дружини? Апелювати до подружнього обов’язку єдино означає роздмухати полум’я. І чи вб’є розлука кохання, що вже витримало розлуку? Та й час, чи може час убити кохання, яке вже витримало випробування часом? Серце Сезара шматувалося, його душа здригалася, у ній боролися честь, кохання, дружба, гордість, і нещасний чоловік не бачив жодного виходу.
Даніел навіть не підозрював, які страждання мучать його друга. До того ж як він міг щось підозрювати, коли при зустрічах Сезар радів по-старому, – той володів мистецтвом прикидатися, як усі стражденні й нещасні.
Даніел вирішив зайти до Сезара додому. Напевне, це буде останній чи передостанній візит. Він, розчарований, зневірений, мусив зайняти розум, аби впокорити серце. А отже, треба повертатися до Мінас-Жерайса, де заняття й спосіб життя, до яких він звик за останні шість років, допоможуть йому повернути душевну рівновагу.
Він зібрався і пішов до Сезара. Даніел обрав час, коли Сезар зазвичай бував удома.
Проте доля забажала, аби Сезар був відсутній.
Повідомила йому про це Франсіска, яка вперше бачила Даніела після хвороби. Побачивши, як він змінився, схуд і зблід, вона не втрималася від легкого вигуку.
Довідавшись, що Сезара немає вдома, Даніел зовсім засмутився. Не хотів розмовляти наодинці з жінкою, яка стала мимовільною причиною його страждань. Окрім того, він боявся самого себе – адже кохання далі панувало в його серці й з ним він пов’язував усі сподівання на щастя.
Франсіска, змучена душею протягом довгої хвороби Даніела, не могла приховати радості, яку принесло їй його одужання.
Але в серці кожного жило почуття обов’язку, і обоє зашарілися, помітивши збентеження одне одного.
Обоє розуміли, що яке б не було болісне становище, у котрому вони опинилися через помилковий батьковий розрахунок, обов’язок честі наказує їм змиритися і в смиренні шукати втіхи від горя і страждань.
Одначе Франсісці було цього не досить. Адже вона мусила не лише поважати свого чоловіка, але й кохати його, кохати через обов’язок і через почуття вдячності. За його глибоке кохання вона зобов’язана платити голові родини повагою і коханням, на які той мав повне право.
Вони обоє, і Франсіска і Даніел, розуміли це, особливо Даніел, що цілком природно для такої благородної людини. І він уважав за потрібне сказати це своїй коханій, перш ніж розстатися з нею назавжди.
Ось які почуття панували над ними обома тієї миті. Після перших запитань для годиться, які обоє постаралися поставити одне одному найбільш стриманим тоном, Даніел оголосив Франсісці, що від’їжджає до Мінас-Жерайса.
- Так потрібно, – додав він. – Ми чужі одне одному. Я не маю права бачити вас, а ви – мене.
- Це правда, – прошепотіла вона.
- Мусите усвідомити своє становище в суспільстві. Нині ви – дружина, завтра станете матір’ю, ці обов’язки несумісні з дівочими мріями, якими б природними вони не були. Кохайте свого чоловіка…
Франсіска зітхнула.
- Так, кохайте його, – вів далі Даніел, – це ваш обов’язок, поступово обов’язок перетвориться на душевну потребу. Відданість, кохання і повага, якими він старається здобути ваше серце, заслуговують на відповіднé почуття, а не байдужість із вашого боку…
- Знаю це, – мовила Франсіска. – Гадаєте, не прагну цього? Він такий добрий! І хоче, аби я була щаслива…
Якими б палкими не були почуття цих молодих людей, їхня поведінка слугувала взірцем тієї не раз висміяної істини, що пристрасті не всесильні, що їхня сила полягає у слабкості духу.
- А я, – сказав Даніел, – я від’їжджаю, прощавайте!
Він підвівся.
- Вже? Так хутко? – спитала Франсіска.
- Сьогодні ми розмовляли востаннє.
- Прощавайте!
- Прощавайте!
Їхнє прощання було подібне до злочинних пестощів перед вічною розлукою, і люди, чию сердечну спілку грубо розірвано, відчували задоволення через те, що могли зберегти повагу одне до одного і втішитися тим, що честь чоловіка і товариша для них залишалася понад усе.
І за два дні Даніел назавжди поїхав до Мінас-Жерайса.
Сезар проводжав його частину дороги. Учинок друга розвіяв останні підозри. Хай там як, але Даніел знав, у чому полягає його обов’язок.
Але в якому становищі опинилося подружжя? Сезар багато думав про це і вирішив, що не зможе впоратися з мукою і прикрощами такого життя.
Перші дні після Даніелового від’їзду не принесли їм полегшення. Сезар виразно відчував збентеження. Франсіска стала сумнішою, ніж раніше, і вони обоє були такі далекі одне від одного, що Сезар зрозумів: якщо він нічого не вигадає, то йому суджений непроглядний розпач.
Він усвідомлював, що його зумисна холодність не може прихилити до нього дружину. І він вирішив зняти маску, стати тим, ким був насправді: відданим, закоханим і пристрасним чоловіком, – адже саме таким у глибинах душі Франсіска уявляла чоловіка її палкої мрії, коли ще плекала – розвіяні, наче імла – надії на поєднання зі своїм коханим.
Попервах Франсіска приймала знаки подружнього кохання зі звичною байдужістю, але поступово, у міру загоювання її сердечної рани, на вуста Франсіски поверталася усмішка, щоправда, поки ще як рідкісний сонячний промінь на похмурому зимовому обрії, але цей промінь – вісник прийдешньої весни.
Сезар не відступав, шукаючи в коханні дедалі нових пестощів, якими сподівався здобути серце Франсіски, не втрачаючи своєї гідності голови родини. Яких тільки розваг не дарував він їй! Усі сили своєї душі віддав на досягнення заповітної мети. Вона добра, ніжна, відверта, здатна кохати й зробити його щасливим. Чорні хмари, які затьмарювали подружнє видноколо, розвіялися, залишилися тільки легкі хмаринки, що їх віднесе вітерець добробуту… Так думав Сезар, дійшовши висновку, що ліпше кохати й переконувати, аніж погрожувати й наказувати.
День у день тьмянів спогад про Даніела. Укупі з душевним спокоєм до неї теж повернулася давня врода. Франсіска змінювалася, і, поки йшла ця некваплива внутрішня робота, її серце звільнялося від попереднього кохання і в душі з’являлися перші паростки законної священної подружньої прив’язаності.
І одного чудового дня виявилося, що Франсіска і Сезар, самі того не помітивши, кохають одне одного так, неначе вперше пізнали це почуття. Сезар переміг. Вони навіть говорили про Даніела, та це ім’я не викликало журби у Франсісці, ревнощів – у Сезарі.
Проте чого вартувала ця перемога! Скількох душевних мук вона коштувала Сезарові, який віддав усі сили на здобуття душі своєї дружини. Не раз йому видавалося, що він себе принижує, день у день відвойовуючи серце, яке батько Франсіски мав віддати йому незаймано вільним, а насправді воно стало полем битви з коханням іншого.
Провину батька своєї дружини він бачив у тому, що, не зумівши зберегти серця доньки, він прирікав на муки і чоловіка, якого сам їй віддав, і коханого, якого в неї забрав…
Та коли Сезар зрозумів, що Франсіска його кохає, він почав думати інакше – благословив помилку тестя, якого недавно проклинав. Тепер йому неподільно належали щире кохання, ніжність і відданість дружини. А Франсіска, стужена за коханням, нарешті отримала при домашньому вогнищі те щастя, якого не виблагала слізьми.
Сказати, що подружжя щасливо прожило до кінця своїх днів – означає повторити традиційне закінчення будь-якого роману, але що вдіяти, коли це – достеменна правда.
Хочу навести лише один доказ, у який теж не так-то просто повірити.
Через кілька років після подій, які я оповів, Даніел повернувся до Ріо і знову зустрівся з Франсіскою й Сезаром.
Шкодую, але ніяк не можу сказати, що це був давній юнак із поетичним і піднесеним характером; мушу визнати: час і життя вплинули на нього. Час його змусив забути оті благородні ідеали, які підтримували в ньому юнацька поетичність і кохання Франсіски; життя сприяло цій зміні. Даніелів зовнішній вигляд цілковито змінився під упливом часу, людей, життя. Він повернувся в місця, де кохав, де пережив душевне горе, але сам вже був інший. Він став марнославним, трохи зарозумілим – усе це наклало відбиток на його манери, поведінку і ставлення до життя.
Знаю, читач був би задоволений, якби моє оповідання скінчилося, як належить, – тим, що герой гине під час бурі, посилаючи світові останні прокляття, а небу – останнє зітхання своєї музи.
Так було б красивіше, але далі від дійсності.
З нашим Даніелем доля повелася інакше, і волію оповісти правду, а не догоджати поетично налаштованому читачеві.
Коли Даніел повернувся до Ріо, Франсіска виблискувала досконалою вродою; вона вже була не колишня наївна дівчина, але захоплива жінка, яка усвідомлює свою силу.
Даніел відчув, що відроджується старе кохання, точніше, у ньому народжується нове почуття, інше, ніж раніше, але не прислухався до голосу розуму.
Марнославство і пристрасті не чують аргументів здорового глузду.
Повернувшись із балу, де був також Даніел, Франсіска мовила Сезарові:
- Знаєш, у мене з’явився новий шанувальник.
- І хто це?
- Даніел.
- А!
- Прочитай цю записку.
Франсіска простягнула записку Сезарові. Він прочитав її очима. Даніел утратив поетичний стиль, на якому позначилися духовні зміни.
- Це смішно, – зауважив Сезар, – а ти що скажеш?
- Скажу, що він дурень. Гадаю, з цією запискою можна зробити лише одне – перетворити її на попіл. Адже така доля спостигла мої дівочі дурощі й твої муки, правда?
Вимовивши ці слова, Франсіска взяла в Сезара записку і піднесла її до свічки.
- Стривай, – сказав Сезар, зупиняючи її.
- Чому ж бо?
Погляд Франсіски був такий ясний і спокійний і одночасно сповнений такого докору, що Сезар схилив голову, відпустив її руку і проказав:
- Пали.
Франсіска підпалила записку і тримала її до того часу, поки полум’я не підійшло до самих пальців.
Потім вона взяла Сезара за руки й мовила:
- Ти зрозумів, яку глибоку зневагу я відчуваю до цієї людини? Я кохала його в юності – тоді він був поетом, а нині його зневажаю – він такий пересічний. Але зневажаю його не лише тому, що він пересічний, а тому, що кохаю тебе. Саме такого кохання потребувала я – чистого, щирого, відданого, досконалого. Чого ще можна бажати!
Замість відповісти Сезар поцілував її.
Наступного дня о десятій годині ранку доповіли, що прийшов Даніел.
Сезар хотів був сказати, аби його провели до вітальні, та Франсіска випередила його і веліла слузі відповісти, що їх немає вдома.
- Але чому? – спитав Сезар.
- Бо я кохаю тебе, – відповіла Франсіска.



[1] Ліга – стара міра довжини, що варіювалася в різних країнах. У Бразилії вона становила бл. 6 км.
[2] Скорботною дорогою (лат.).



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-07-01 06:55:28
Переглядів сторінки твору 49
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.793
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2022.08.08 07:23
Автор у цю хвилину відсутній