Переклад і примітки – Василь Білоцеркківський

Absurde! Ridicule! Dégoûtant! [1] – так відбивався Артюр Рембо од шанувальників своєї творчості, коли ті, захоплюючись віршами молодого поета, намагалися повернути його в літературу. Це не було dégoûtant удаванням майстра, який енергійно зрікся юнацьких проб, аби зосередити інтерес читачів на своїх зрілих творах; ні, цими словами він жорстко, безжально проводив риску під власною літературною творчістю.
Двадцятитрирічний, він давно вже відмовився од мистецтва. Повернувшись з Африки, побував у багатьох країнах Європи, бурлакував Німеччиною, Анґлією, Бельґією, торгував усіляким дріб’язком уроздріб на паризьких бульварах, наймався в голландських селах на косовицю, на найбільш низькооплачувані підсобні роботи, йому були знайомі і солом’яна тюремна підстилка, і жах, який навіює праліс. Був наймитом-солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі; цькований утікач, він голодував у малайських сільцях або ховався в нетрях тропічного лісу, провадив життя серед мавп і диких звірів. Знав Єгипет, Кіпр, Занзібар, Аден; усюди побував у свої двадцять три роки, і Європа здалася йому в’язницею, виправним будинком, брудним болотом.
Тоді він попрямував до країн, назв котрих до нього, певно, і не знали в Європі; почав вивчати мову негрів Сомалі; освоював незаймані землі Африки; допомагав імператорові Менеліку готувати війну проти Італії, але не дожив до перемоги в битві під Адуа [2]. Тридцятисемирічним, безногим калікою зі стиснутими кулаками, він помер у Марселі, у цьому білому місті, у цій блискучій брамі Європи до країн Близького і Середнього Сходу.
У сімнадцять років він уже уславлений, знаменитий поет, Shakespeare enfant [3], як назвав його Віктор Гюґо, майстер влучних епітетів. У п’ятнадцять років Рембо створив «Sensation» [4], чудового німецького вірша французькою мовою, у шістнадцять-сімнадцять років у вірші «Effarés» [5] й інших, так само конвульсивних, absolument écœuré par toute poésie existante [6], у диких віршах, повністю вільних од усілякої естетичності, відкрив країну ілюзій, країну абсолютно нових можливостей для поетів.
І врешті, радше дитина ще, аніж уже юнак, він написав твір неминущої цінності – «Le Bateau ivre», «П’яний корабель», це фантасмагоричне сновидіння, бунт фарб, химерну симфонію лихоманних слів, вірш, котрий багато людей, зокрема я, розглядають як найзначніший у французькій літературі. Мимохіть, радше пустуючи, ніж поважно, одного разу він накидав сонет про відповідність голосних квітам, який донині вважається у Франції євангелієм художників.
Одначе всі ці шедеври він створював недбало, либонь, навіть неохоче. Приятелі збирали його твори, приятелі друкували їх. Єдину збірку «Une saison en enfer» [7] він видав у Брюсселі сам, але увесь наклад цієї книжечки вже за кілька днів було знищено, лишилися випадково збережені три-чотири примірники – неохайні зошитки на обгортковому папері!
Поезії не сприймав серйозно. З її допомогою хіба що намагався звільнитися від життєвої сили, яка виривалася на свободу. Спочатку таким засобом була поезія. Потім з’явилася еротика. Її він теж відкинув. «Le débauche est dégoûtant» – «Розпуста осоружна». Для науки він був утрачений: «La science est trop lente» – «Наука занадто повільна».
Його енергія, здатна розрядитися мов спалах блискавки, не могла бути джерелом постійного тепла. І, крім того, маючи величезну енергію, він був інертний. «Quel siècle à mains!» [8] – одного разу, стогнучи, мовив поет. Йому огидна обережна стежка до логічного пізнання, яка в’ється вгору по спіралі; огидна тому, що це – робота. Він хотів у чарівний спосіб, миттєвим спалахом інтуїції освітити лик таємниці.
Замість натхнення, котре Ґете славить як першу умову творчого пізнання, його наснажував пароксизм, жадібна конвульсія замість поступового охоплення. Неначе прокляття, виривалася сила, яка накопичувалася в ньому; він хоче відкинути геть те, що переповнює його: спочатку метається до поезії, тоді – до жінок, потім – до активної діяльності. Не виходить. Тоді намагається нерозсудливими вчинками позбутися страждань, які мучать його. Подібно до людини, котра, аби стишити біль у животі, біжить, дереться вгору, хитається туди-сюди, танцює, робить абсолютно безглузді рухи, Рембо кидається з одної країни в іншу.
Так, зовсім несподівано, мовби вирвавшись із в’язниці на волю, він, чотирнадцятирічний, утік до Парижа, а потім, у двадцять, у тридцять років – до країн Екваторіальної Африки. Він – конкістадор, силач, який виходить на простір із порожніми руками, з палким серцем. Не заради успіху тягнеться до дії, а заради самої дії, бо вона ошелешує. «L’action n’est pas la vie, mais une façon de gâcher quelque force, un énervement» [9].
Він потребував ствердження, а не дурниць на подобу мистецтва. Але жоден Кортес не споряджає галери, жоден Валленштайн не збирає військ, жодна республіка не надає місця юному генералу. Він живе не 1793 року, а наприкінці зубожілого дев’ятнадцятого сторіччя. І сила бунтує проти самої себе.
Одного разу хміль Бальзака паморочить йому голову, виникає думка – стати багатим, нескінченно багатим, і якщо завоювати світ неможливо, то потрібно його купити. Немов полум’я, злітає вгору давнє пророцтво з його книжки: «Коли повернуся, матиму крицеві м’язи, засмаглу шкіру, несамовитий погляд. Подивившись на мене, кожен відразу збагне, що я належу до сильної породи. Матиму золото; буду бездільним і жорстоким. Жінки люблять панькатися з отакими лютими каліками, які повернулися зі спекотних країн. Устряну в політичні інтриги. Буду врятований» [10].
Але багато що з задуманого не виходить: він одержує всього лише якісь суми, а багатства не має ніколи. Його повільно засмоктує туга самотнього життя, сваволя сили, яка не знаходить собі застосування; власна сила душить його. Прагнення звершень рветься з його тіла, гарячка мучить його душу. Помираючи, Рембо хоче втекти до Франції, але на кордоні батьківщини його спостигає смерть. І якби не вірність і зусилля його друзів, то й не дізнався б ніхто, що африканський торговець, який помер після ампутації обох ніг у марсельській лікарні, був поетом, одним із найбільших поетів Франції.
Коли читаємо про окремі епізоди життя Рембо, коли чуємо назви ніколи не бачених міст, тоді поступово в імлистій казковій далині починає вимальовуватися уявлення про поетову долю. Вона – ніби зовсім з іншого, не нашого часу. Але ж Рембо був нашим старшим сучасником. Я зустрічав у Парижі його вчителя з Шарлевіля, мсьє Ізамбара, єдину людину, яка знала Рембо в ту пору, коли він писав вірші, єдину, чиї спогади дають уявлення про Рембо-поета.
Він пише: рано дозрілий, запальний, грубий, мужній хлопець із великими міцними кулаками, очевидно, атлет, уже в школі він мав разючу, хоча нерівну енергію. Цю характеристику потверджує картина Фантен-Латура [11], на якій Рембо зображений сидячим у невимушеній позі, він схожий на робітника, письменника в ньому виказує лише високе чоло. Його руки – з блакитними жилами, котрі, певне, набухали, мов змії, коли він розлючувався.
Він має жорстокий вигляд, мабуть, таким і був. Якщо подумаємо про те, як трагічно скінчилася його зустріч із Верленом під Штутґартом на березі Неккару, коли гаряча суперечка про релігію перейшла в бійку і під ударами палиці скривавлений Верлен, зомлівши, впав, – якщо взагалі подумаємо про ці приголомшливі стосунки, у яких Рембо – людина волі – є l’époux infernal [12], а Верленові, мрійнику, була притаманна жіночна м’якість, податливість, то відчуваємо, як навколо Рембо розлітаються іскри вогню, що спалюють його.
Пролетарська сила стягує його частини тіла і вперто протиставляє себе всім злигодням. Декаданс, витонченість, украй хвороблива дратівливість, галюцинації («les vices de son sang gaulois» [13]) були суто духовними й ніколи не захоплювали його зовнішнього життя, котре, втім, поступово дедалі більше звільнялося від тимчасових культур; космополіт, як усі волоцюги, соціальний феномен, як-от роми, подібно до перелітного птаха, що ніде не бажає оселитися, він, самотній метеор, падає в культуру, мов Каспар Гаузер [14], забувши, звідки прийшов, більше нікому не належачи й не бажаючи нікому належати. Артюр Рембо був незвичайний вже самим фактом свого існування, своєю категоричною відразою до всіх культур, своєю зневагою до всього європейського, незвичайний своїм непогамовним індивідуалізмом. У наші дні він – напівбог внутрішньої свободи. Розбійник інстинкту.
Поетом, великим поетом його зробили дві обставини: умови й обдарування. Передусім йому властива відсутність усіляких внутрішніх зобов’язань. Він не був утиснутий абсолютно нічим. Ніщо не зв’язувало йому рук, ніщо не було йому святе. Він гордо казав: «Від пращурів-галлів маю пристрасть до поклоніння ідолам і до блюзнірства; можливі пороки – гнів, хіть – о, яка вона захоплива, хіть! – а також брехня і лінощі» [15].
Ніщо його не стримує. Родинні почуття він уважає дурницею, кайданами й путами; листи рідним пише наче банкірові: гроші-гроші – ось їхній постійний приспів. Патріотизм, гордість культурою він відкинув, мов гнилий плід. Жити серед нерозвинених негрів йому цікавіше, аніж із європейцями. Релігія ніколи не могла змусити його до колінкування. Христос для нього – лише «éternel voleur des energies» [16]. Дружба ніколи ні з ким його не пов’язувала, не була йому чимось більшим за мимолітне братерство вагантів. Мораль – до смішного дешева річ, «une faiblesse du cerveau» [17].
Мистецтво – вид роботи. Нічого твердого, поважного не дає Артюрові Рембо жодне світобачення, він бездумно витає над безоднями пізнання. Навіть ранній поет у Рембо вільний. Вільний від естетики, від артистичності, від загальноприйнятих зобов’язань. Він грубо хапає поезію й домагається її відданості не ніжною любов’ю, ні, вона просто поступається його жорстокому натискові. Його вірші нещадні, вельми незручні для слабких нервів; від декотрих віршів тхне злиднями, брудним одягом, потом, смородом вигрібних ям; геніальний клубок реалістичної дійсності й непогамовної фантазії.
Ці вірші не схожі на написані раніше. Рембо починає писати так, наче ніхто ніколи не писав віршів до нього, наче естетика, котру створювали тисячі людей, розпалася, ніби картковий будиночок. У цій сліпій свободі інстинкту своєрідно виростає його поезія – неєвропейська, незвичайна, самобутня і велика; германська і варварська, вона вривається у високорозвинену галльську культуру, подібно як у часи великого переселення народів північні орди вдиралися у володіння Риму та Візантії.
Ця внутрішня свобода Рембо, це – і в житті, і в поетичній творчості – імпульсивне самозвільнення від будь-яких стримувальних понять є засновком його величі. До цього належить додати єдину в своєму ґатунку здібність – галюцинаторну силу його поглядів або, ліпше, його сприйнятливість. Адже він розуміє явища зовнішнього світу не лише певною мірою просторово, а проймається всіма їхніми якостями, не лише бачить їх – чує, відчуває їхні запахи, їхній смак, торкається їх, просотується ними.
Його здатність сприймати поглинає предмети, мов бурхливий потік, жадібно, невситимо; і, як митець, він поїдає їх, висмоктує їхню сутність, смакує їхні зникомі відтінки, вони всотуються в його кров. І так глибоко, так хутко він поглинає відчуття всіх п’яти чуттів, що це руйнує зв’язки, які їх упорядковують, веде до втрати їхніх якостей: аромату, звучання, барв, чуття форми, усе це втікає одне в одне, стикається одне з одним у найглибших прошарках підсвідомості, де існує лише невиразне відчуття ззовні збудженого інстинкту.
Саме на цій глибині, на цьому рівні інтуїції ґрунтуються поетично визволені співзвуччя різних вражень почуттів, які глухо передчував Бодлер у своєму сонеті «La nature est un temple» [18]. Це процес співвіднесення різних відчуттів, які психологія називає псевдоанестезією; він зазвичай буденний для творчих людей і не є чимось особливим. Але в жодного поета цей процес не проходив так виражено й окреслено, як у Рембо. Кожен почутий звук одразу викликав у ньому відчуття цілком конкретного кольору. Щоправда, цієї тотожності відчуттів звуку і кольору неможливо обґрунтувати логічно, і вона вкорінена лише в почуттях – у почуттях поета, але часто також у логічному передчутті поета чи в інших людях – через переконливу силу вислову.
Наскільки незвичайно сильна ця життєва достеменність взаємозв’язку відчуттів, яка проявилася в Рембо, говорить його програмний вірш «Sonnette des voyelles» [19], у якому фантастичні картини кристалізуються в майже догматичний спосіб: тут А ототожнено з чорним кольором, Е – з білим, І – з червоним, О – з блакитним, У – з зеленим, у цьому сонеті naissances latentes [20], зчепившись у дикі образи, сприймаються як певне ціле. Цей вірш – наполовину жарт, але одночасно – стрімке падіння в темну царину неусвідомленого, падіння, яке вдавалося небагатьом. Це – абстрактна поезія, мистецтво символів, які для розшифрування не потребують допомоги розуму, це інстинкт, це чари. «Алхімія слова», як він її назвав, чорна магія, недоступна нікому, крім поета, знайома лише небагатьом посвяченим.
І знову чуємо нетерплячий крик його життя: «La scienсe est trop lente» – наука занадто повільна, описовість у вірші – надто розтягнута, нудна, ретельність – утомлива, геніальний начерк – усе. Символ мусить бути впійманий у блискавці, в інтуїції, він не дистилюється у м’якому лагідному вогні домашнього вогнища; можливо, заплатити за це доведеться зрозумілістю символу. Але почуття – це все. Зрозумілістю легко міг дозволити собі пожертвувати той, хто писав свої вірші не для часописів, книжок, наприклад Рембо, котрий бажав розрядити віршами власне внутрішнє напруження. І електричний розряд б’є сліпо, несподівано.
Цілком природно, що така внутрішня непогамовність, така палюча сила колориту, така іскриста повнота вираження мусили невдовзі підірвати посудину – традиційну французьку віршовану форму. Тільки чотирнадцятирічний хлопчик іще пише добропорядним олександрійським віршем. Скоро рядки потечуть анжамбеманом [21], рими відскакуватимуть од закінчень рядків; почуття, опинившись у стані бродіння, почнуть роздувати хисткі рядки, і поет відкине розбиту форму. Спочатку – лише по-революційному, використовуючи асонанси, вільні рими; незабаром він поведеться по-анархістському, відкине взагалі всі форми, писатиме «Illuminations» [22] – дико і вільно плинні вірші у прозі, які йдуть за своєю несамовитою мелодикою. У прозі, яка за художніми мірилами є вершиною поезії, поезії великої, ніби водоспад рядків Волта Вітмена, немов вакхічні екстази Ніцше.
Внутрішнє звільнення від культури – Рембо знову наближається до празвуків, які затинаються, релігійних у найглибшому сенсі, рапсодійних і проповідницьких. Вражає схожість стилів майже одночасно виданих книжок – «Сезону в пеклі» та «Заратустри» [23], двох авторів, двох Самотніх, Звільнених од Світу. Сила слів Рембо поступово стає феноменальною, слова набухають під його рукою: сірий студень понять, наче упир, висмоктує кров, наповнюється нею й, розбухнувши, переливається, готовий вибухнути світлом небачених фарб.
Найбільш заяложені слова стають новими, тріщать електричними зарядами й раптово розлітаються буйними іскрами. Несподівано злітають угору і знову підкоряють, перш ніж осягнемо їх логічно. І це не якісь особливо благородні слова, подеколи це слова вуличного жаргону, вирвані з наукового лексикону, а часто – слова, які сконструював молодий поет.
Ось лише кілька прикладів. «La reine aux fesses cascadantes» – «Королева тугих сідниць». Як це чудово! Або: «Le cœur fou robinsonne à travers les romans» – «Шалене серце робінзонить романами» – такого звороту не знайти в жодному академічному словнику. Або ще: ithyphalliques et pioupiesques – ітифалічні й салабонські, percaliser sa peau – перкалізувати власну шкіру – тисячі прикладів ледве не в кожній строфі. Такими словами зриваються з петель двері до останньої таємниці, і поет може гордо сказати: «Я записував голоси тиші й ночі, намагався виразити невиражальне» [24].
У віці, коли інші борсаються, плутаються в безглуздій навіженості та в сітях юнацької дурості, які тягнуться за ними, упродовж трьох років він зробив нечувано багато. П’ятнадцятирічним написав «Відчуття», простий і один із найпрекрасніших віршів французької літератури, шістнадцятирічним пише «Les chercheuses de poux» [25], демонічно красивий, у глибині своєї сутності протиприродний, збочений вірш, який сприймається з чуттєвим тремтінням, наче погладжування спини прохолодною рукою. Рядки дедалі більше наповнюються гарячою кров’ю, ритми стають вільнішими, фантазія робиться все неймовірнішою, вірші дедалі сильніше відхиляються од живого життя, убік, до дзеркальних поверхонь незнаних світів. Галюцинація хутко несе його дедалі вперед.
Якщо залишатися в межах біографічних дат, констатуємо: п’ятнадцятирічним Рембо покинув Францію, шістнадцятирічним – Європу. Ось його судно стернує назустріч нестримній розкоші Сходу, фантасмагоричним ночам інших небес, дурманній чуттєвості тропіків. І немов червоне знамено анархії, в’ється над французькою лірикою його безсмертний вірш «П’яний корабель» – великий бунт фарб, звитяга розкутих почуттів. Це – бурхливий водоспад картин, тісно сплетених між собою, ворохобна безодня, у яку, схоже, їх скинуто з апокаліптичних небес. Видіння, сенс котрих стає нам ясний лише за певний час; ошелешені, хитаємося від цих картин, мов під ударами палиці.
Тільки в малюнках Вільяма Блейка знайдемо такі гарячкові видіння. Ці дивні країни, водні простори яких розтинають співучі риби, країни, над якими простяглися всіяні зорями квітучі склепіння небес, країни, де велетенських зміїв поглинають хмари клопів, де сходять срібні сонця, о, ці мрії «поеми океану», який таємничий опій, яка палюча гарячка створили все це?
Проте ці картини якось внутрішньо, певним потаємним корінням пов’язані з живим життям. Перелякано, язиком полум’я над потоком лави, який знищує все на своєму шляху, виривається крик: «Je regrette l’Europe aux anciens parapets» [26]. Передчуття долі – ось найглибша сутність оцього сновидіння. Тут в усій повноті проявилося останнє пристрасне бажання поета – бути ясновидцем, чарівником, який виловлює сновидіння майбутнього. Він знав їх. Ще не прожите своє життя описав у цьому й інших віршах; воно мовби висвічувалося крізь матові шибки.
Він знав своє життя за два десятиріччя до того, як його сни стануть явою. Це – нечуваний тріумф внутрішнього приречення, найвитонченіша змога вже показати те, що тільки зароджується в художньому творі. «П’яний корабель» – один з останніх віршів Рембо. Подих творця був такий гарячий, що віск у його руках танув і не зміг набути форми, потрібної митцеві. Література, мистецтво виявилися надто слабкими, аби повністю виразити невиражальне. І тоді він відкинув літературу, мистецтво. Вісімнадцятирічний.
Декотрі вважають «позбавленим смаку» те, що він не помер тоді – ще ціле життя, ще двадцять років непотрібним додатком причепилися до його життя в літературі. Ці люди не розуміють, як обмежено, як «літературно» вони мислять. Те, що вісімнадцятирічний поет створив такі шедеври, не було чимось єдиним у своєму ґатунку. Нове тут – якщо можна так сказати – лише у віковому рекорді. Кітс, цілковито сформований поет, помер двадцятичотирирічним. Безприкладною в світовій літературі є зневага митця до мистецтва, те, що він не віддався мистецтву, а потягнув його на себе, зґвалтував його, а потім, коли мистецтво втратило значення для поета, відкинув його і більше ніколи ним не цікавився; те. що він одцурався останніх ілюзій задовго до того, як інші поети лише насмілювалися думати про них, і що він, подібно до Фауста, у вирішальну годину мужньо викреслив «Спочатку було Слово» і навзамін цій думці рішуче і незнищенними фарбами накреслив у Книзі життя: Спочатку було Діло».



[1] Безглузде! Кумедне! Відразливе! (Фр.)
[2] Битва під Адуа – вирішальна подія італійсько-ефіопської війни 1895–1896 рр. Результатом битви стала перемога об’єднаних військ Ефіопії, унаслідок чого було підписано Аддис-Абебську мирну угоду, за якою Італія визнала державний суверенітет Ефіопії.
[3] Шекспірова дитина (фр.).
[4] Відчуття (фр.).
[5] Зачаровані (фр.).
[6] Цілковито огидних усій існуючій поезії (фр.). Цитата з часопису «La revue blanche»: Paris. – 1896. – T. 11. – P. 173.
[7] Сезон у пеклі (фр.).
[8] Який ручний вік! (Фр.)
[9] Дія – це не життя, але спосіб змарнувати певну силу, це різновид неврозу (фр.).
[10] Цитата зі збірки «Сезон у пеклі». Розділ ІІ. Погана кров.
[11] Анрі Фантен-Латур (1836–1904) – французький живописець і літограф, майстер натюрмортів і групових портретів. Зобразив Рембо в колі інших митців (зокрема Верлена) на картині «У кутку біля столу» (1872).
[12] Пекельним чоловіком (фр.). Тут «чоловік» ужито в значенні «чоловік своєї дружини», а не взагалі якийсь чоловік.
[13] Вади його галльської крові (фр.).
[14] Каспар Гаузер (1812–1833) – німецький знайда, відомий своєю таємничою долею, прозваний «Дитиною Європи».
[15] Цитата з «Сезону в пеклі». Розділ ІІ. Погана кров.
[16] Вічний крадій енергій (фр.).
[17] Слабкість мозку (фр.).
[18] «Природа то є храм» (фр.). Початкові слова Бодлерового вірша «Відповідності».
[19] Сонет голосних (фр.).
[20] Приховані народження (фр.).
[21] Анжамбеман (фр.) – поетичний прийом, за яким фраза, розпочата в одному віршовому рядку, закінчується в наступному.
[22] «Осяяння» (фр.) – незакінчена збірка прозових поезій, яку Рембо писав, імовірно, між 1873 і 1875 рр.
[23] Перше видання філософського роману Фрідріха Ніцше «Так мовив Заратустра» було розпочато 1883 р., себто через десять років після першодруку «Сезону в пеклі» Рембо.
[24] «Сезон у пеклі». Розділ V. Марення 2. Алхімія слова.
[25] Шукачки вошей (фр.).
[26] «Я за Європою прадавньою тужив». Цитата з «П’яного корабля» в перекладі Всеволода Ткаченка.