Переклад і примітки – Василь Білоцерківський

Його обличчя довгий час було приховане темною хмарою бороди. Видавався трагічним і понурим, коли ми дивилися з глибини зали, як він підходить до фортепіано, – стражденний Христос на тлі чорного лаку, усі земні радощі й болі вміщені в ньому, і щоразу він мусить наново спокутувати їх. Але тепер, коли більше немає темного обрамлення бороди, коли звихрена хвиля чорного волосся не овіває грізно його обличчя, коли світла сивина залишає відкритим ясне чоло, чудово виліплене і чисте, – помічаємо між його звеселілими рисами (напрочуд одухотвореними й навдивовижу чуттєвими) надзвичайно рухливі губи, які суворо стиснуті лише в години, присвячені музиці, й охоче складаються в усмішку дружньої розмови, а подеколи з них вириваються розкоти сміху, неповторного італійського, аретінового сміху [2] Бузоні, яким він так само приваблює до себе людей, як і своїм неперевершеним мистецтвом. І з радісним подивом бачимо, як тепер на його просвітлілому обличчі сяють чисті очі, що барвою нагадують воду, але не тьмяну, стоячу мілину, а струмінь, повний блискучого руху, вічно плинний, оновлюваний і живлений невичерпними внутрішніми джерелами. Очі, які люблять дивитися на світ, потім – відпочити у книжках; вони раді барвам і вроді жінок, ці очі, які шукають і всотують, які раптом наповнюються священним спокоєм першої ж секунди, тільки-но під його пальцями прозвучить перша нота. Люблю Бузоні за фортепіано так, як жодного з наших музикантів. Одних творчість збуджує, вони зрушують брили і, гуркочучи, вигрібають звуки з білої каменярні клавіш, і все їхнє тіло опановане напруженням. Інші, навпаки, граючи, усміхаються оманливою усмішкою атлетів, які вдавано легко піднімають нагромаджені обтяження, показуючи здивованій юрмі, начебто все це для них гра, чиста дрібничка. Треті застигають у гордощах або тремтять від збудження. А він, Бузоні, слухає. Він слухає власну гру. Здається, нескінченна далина відділяє його руки, які примарно мелькають долі, у розсипах звуків, од закинутого обличчя, сповненого блаженної абстрагованості, скам’янілого в солодкому жаху перед безіменною красою Горгони-музики. Долі – музика, угорі – тиша, долі – творчість, угорі – насолода нею. Здається, немовби в ці коштовні хвилини він забуває, що все, до чого прислухається в солодкому тремтінні, тече з нього самого, він екстатично спиває, вдихає, всотує, і несвідомими є ці сповнені відданого захвату жести й вирази обличчя, бо завчити їх не можна. Його обличчя просвітлюється в напруженому слуханні, його очі, скеровані вгору, відбивають якесь невидиме небо і в ньому – вічного Бога. Як я люблю його в ці моменти! Як у ці моменти заздрю йому, його найвищому, рідкісному щастю – у творчому захопленні не відчувати самого себе, позбутися всієї недосконалості роботи, досягти чистого захвату перед створюваним; як заздрю його граничній майстерності, що вже не бореться, не запитує, але заспокоїлася і насолоджується сама собою! Та як заздрити тому, хто сам ніколи не знав заздрощів, був щедрим і радісним у допомозі іншим, хто постійно оновлюється у своїх учнях? У ту пору життя, коли інші озлоблюються, у ньому прокидається доброзичливість, у ту пору життя, коли в інших вичерпується джерело творчості, з його серця починає струменіти музика. Власна досконалість нині перетнула дорогу віртуозові, нині надійшов час і звільнився простір, аби міг виступити вперед Бузоні-митець, Бузоні-творець. Не знаю його музики, але вірю в неї. У ній повинно бути щось світле, певна безтурботність пізно дозрілої людини, і, можливо, в ній звучатиме його сміх, його неповторно сердечний дитячий сміх. Мистецтво юних егоїстичне, а тому дике і безладне. Але майстерність доброї й приязної людини завжди носить вплетений у волосся срібний вінок веселощів.



Нарис не датовано. Увійшов до збірки «Зустрічі з людьми, містами, книжками».
[1] Ферруччо Бузоні (1866–1924) – італійський музикант, композитор, диригент. Один із провідних піаністів своєї доби. Був також визначним педагогом. Як виконавець уславився, зокрема, своїми інтерпретаціями творів Й.-С. Баха, які також публікував з власними комплексними позначками. У цій роботі брали участь його учні Еґон Петрі та Бруно Муджелліні. Як композитор Бузоні автор чотирьох опер (у т.ч. незакінченої «Доктор Фаустус»), концерту для фортепіано з оркестром і чоловічим хором, 24-х прелюдій, 6-ти сонатин, 6-ти етюдів, транскрипцій з Баха і Ліста, парафрази з Бізе тощо.
[2] Аретінів сміх. Вираз походить від прізвища (П’єтро) Аретіно (1592–1656) – італійського письменника доби пізнього Відродження. Він був знаний своїми сатиричними комедіями, памфлетами, «бесідами», «пророцтвами». Уважається одним із засновників європейської публіцистики.