Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Жуль Верн. 24 хвилини на повітряній кулі
Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський
Любий пане Жене! [1]
Ось кілька зауваг, які Ви прохали мене зробити про політ «Метеора» [2].
Вам відомо, за яких обставин мав відбутися підйом: куля була порівняно мала, її місткість – усього дев’ятсот кубічних метрів, вона важила вкупі з кошиком і такелажем двісті сімдесят кілограмів, наповнювалася газом, чудово підходила для освітлення, але саме тому мала середню підйомну силу. Куля повинна була взяти чотирьох людей: повітроплавця Ежена Ґодара [3] і трьох пасажирів – пана Деберлі, адвоката, пана Мерсона, лейтенанта 14-го лінійного полку, і мене.
Але перед самим стартом виявилося, що всіх підняти неможливо. Оскільки пан Мерсон уже піднімався на аеростаті в Нанті, подібно до Ґодара, він погодився – але чого це йому коштувало! – поступитися своїм місцем пану Деберлі, котрий, як і я, здійснював свою першу повітряну екскурсію. Пролунало вже традиційне «відпускай!», і ми були готові покинути землю…
Але ми не зважили на сина Ежена Ґодара [4], безстрашного дев’ятирічного шибайголови, який несподівано заліз у кошик; через нього мусили викинути два баластні мішки з чотирьох. Лишилося всього два! Ще ніколи Ежен Ґодар не злітав у таких умовах. Тому не випадало розраховувати на тривалий політ.
Підйом ми розпочали о п’ятій годині двадцять чотири хвилини. Шар злітав повільно, похилою траєкторією. Вітер відносив нас на південний схід. а небо було невимовно чисте. Лише на обрії застигли грозові хмари. Мавпочку Жака батько викинув на парашуті за борт. Це дозволило нам підніматися швидше, і о п’ятій годині двадцять вісім хвилин ми, за показниками барометра-анероїда, вже витали на висоті восьмисот метрів.
З такої висоти місто мало чудовий вигляд. Площа Лонґвіль нагадувала мурашник, який населяють чорні й руді мурахи – люди, вдягнені в цивільне вбрання та військові мундири. Шпиль кафедрального собору потроху відходив долу, подібно до стрілки вказуючи висоту нашого підйому.
У кошику повітряної кулі не було відчутно руху ані в поземному, ані у прямовисному напрямку. Тому здавалося, що обрій постійно перебуває на одній і тій самій висоті. Лише його радіус дедалі збільшувався, і земля під кошиком ішла вниз, наче у вирву. Водночас повітря було цілковито спокійне і стояла абсолютна тиша, яку порушувало тільки скрипіння вербового кошика, де ми перебували.
О п’ятій годині тридцять дві хвилини з-поза хмар, які затуляли західний край неба, пробився сонячний промінь і почав підігрівати оболонку; газ, який заповнював її, розширився, і ми, не скидаючи баласту, опинилися на висоті 1200 м, максимальної за весь час нашої подорожі.
Ось що я побачив звідти. Просто під нами залишався Сент-Ашель [5] зі своїм парком, який, дедалі більше чорніючи, стиснувся так, наче я дивився на нього в перевернутий бінокль. Кафедральний собор був ніби притиснутий до землі, а його шпиль загубився серед міських будівель. Сомма звивалася світлою тонкою стрічкою, залізниці нагадували лінії, накреслені рейсфедером. Вулиці здавалися сплутаними шнурками, фруктові сади були подібні до звичайної ятки зеленяра, поля поставали різнобарвними клаптиками, на кшталт тих, котрі в давні часи кравці вивішували біля своїх дверей. Ам’єн перетворився на згромадження сіруватих кубиків, які нагадували нюрнбердзькі іграшки [6], що повипадали з перекинутої скрині. А далі, мов купи щебню, розкидані для прокладання величезної дороги, стояли навколишні сільця: Сен-Фюсьєн, Віллер-Бретонне, Ла-Невіль, Буає, Камон, Лонґо.
У цей момент внутрішня частина аеростата освітилася. Я подивився крізь долішній апендикс [7], який Ежен Ґодар завжди тримав відкритим. Яскраве світло дозволяло розрізняти жовті й брунатні бічні поверхні «Метеора», які чергувалися. Нічого не виказувало наявності газу – ані колір, ані запах.
Тимчасом ми почали спускатися, бо куля обважніла. Аби втриматися на набраній висоті, належало скинути баласт. Тисячі рекламних листівок, викинутих за борт, показали, що повітряна течія, яка проходила під нами, сильніша. Нас несло на сільце Лонґо, а перед ним розкинулися болотяні балки.
- Що ж бо, сядемо в болото? – спитав я Ежена Ґодара.
- Ні, – відповів він. – Але оскільки більше не маємо баласту, доведеться викинути мій саквояж. Неодмінно мусимо перелетіти через болото.
Ми падали далі. О п’ятій годині сорок три хвилини за п’ятсот метрів від землі нас підхопив сильний порив вітру. Ми промчали над фабричною трубою, яка привернула наші погляди. Повітряна куля міражем відбивалася в численних болітцях. Людський мурашник побільшувався, а на дорогах було помітно метушню. Та ось з’явилася галявинка поміж двома залізничними коліями, якраз перед станцією.
- Отже? – спитав я.
- Отже? Перелетимо через залізницю і через село, яке видніє за нею! – відповів Ежен Ґодар.
Вітер дужчав. Ми бачили це за розгойдуванням крон дерев. Ла-Невіль залишилося позаду. Перед нами простиралася рівнина. Ґодар кинув стоп’ятдесятиметрову мотузку – гайдроп [8], потім – кітвицю. О п’ятій годині сорок сім хвилин кітвиця стукнулася об землю. Потім відкрився клапан. Підбігло кілька прислужливих ґаволовів, вони вхопилися за гайдроп, і ми м’яко, без усілякого поштовху торкнулися землі. Повітряна куля сіла, наче велика птаха, сповнена сил, а не як дичина з крилом, підбитим шротом.
Двадцять хвилин потому впала оболонка кулі, її згорнули, спакували, завантажили у віз, а нас винайнята коляска повезла до Ам’єна.
Ось, пане Жене, кілька моїх зауваг – стислих, але точних. Дозвольте додати, що проста повітряна прогулянка й навіть довга мандрівка аеростатом не є анітрохи небезпечні, якщо летіти з Еженом Ґодаром. Це людина холоднокровна, мужня, розумна і досвідчена. Він здійснив уже понад тисячу польотів і в Старому, і в Новому Світах. Ніколи не покладається на випадок і намагається все передбачити. Жодна пригода не може застати його зненацька. Він знає, куди летить і де опуститься. Місце для посадки обирає навдивовижу проникливо. Діє математично точно, з барометром в одній руці й баластним мішком у другій. Утримує свої апарати в чудовому стані. Ніколи в нього не затискає клапан, ніколи не буває складок на оболонці. «Розривна мотузка» завжди напоготові й щомиті може прорізати аеростат, якщо з повітряної кулі, яка зачепила землю, потрібно випустити газ для екстреної посадки. Досвід, холоднокровність, окомір зробили Ежена Ґодара достеменним майстром повітроплавання: повітря тримає його та його екіпаж, повітря несе його, і, як відомо, жоден аеронавт не може дорівнятися йому. Повітряна подорож обіч нього стає цілковито безпечною. Це навіть не подорож, а сон – на жаль, завше надто короткий сон!
Прийміть, любий пане Жене, мої найліпші побажання і т. ін.
Жуль Верн
[1] Цього листа – у формі спогаду про свій єдиний політ повітряною кулею – Жуль Верн написав на прохання його друга Теодора Жене, очільника «Journal d’Amiens», де й було опубліковано листа 8 серпня 1890 р.
[2] Політ аеростатом «Метеор», про який ідеться в листі, відбувся в Ам’єні 28 вересня 1873 р.
[3] Ежен Ґодар-Ене (1827–1890) – визначний французький аеронавт, конструктор-інноватор. Здійснив бл. 2500 польотів повітряною кулею в десяти країнах Європи й Америки.
[4] Ежен Ґодар Другий (Ежен-П’єр-Ґабрієль Ґодар) (1864–1910) успадкував батькову справу. Також виконав багато польотів аеростатами. Працював над їх удосконаленням. Наприкінці життя сконструював (спільно зі своїм кузеном Луї) кілька дирижаблів: «Америка-І» (1906), «Бельгія-І» (1909), «Бельгія-ІІ» (1910).
[5] Сент-Ашель – містечко неподалік Ам’єна. Дало назву ашельській культурі (доби раннього палеоліту) через знайдені там важливі археологічні пам’ятки.
[6] Нюрнбердзькі іграшки – яскраво розфарбовані глиняні й дерев’яні фігурки, які здавна виготовляли в Нюрнберґу, де згодом виникла ціла індустрія таких товарів. Поступово, через численних купців, вони розповсюдилися по всій Європі.
[7] Апендикс – тут: рукавоподібний паросток на краю аеростата для впускання й випускання газу.
[8] Гайдроп - канат, який під час спуску кидають з аеростата (чи дирижабля), аби його загальмувати.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Жуль Верн. Спомини дитинства і юності [1]"