НИЗКА ЖАХІВ У СПАЛАХАХ ЗОЙКІВ

Сергій Пантюк. СІМ ДНІВ І ВУЗОЛ СМЕРТІ: Роман, новели. – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2007. – 288 с.

Український письменник Сергій Пантюк, автор семи поетичних книг, журналіст, співредактор сайту «Інша література» написав перший роман і сам його видав!
Колеги – письменники називають цей роман «енергетичною прозою (Іван Андрусяк), «романом-містикою, оригінальною та сміливою спробою зустрічі з потаємним, невидимим, нефізичним (Анатолій Дністровий), «книжкою глибокою, зрілою, професійною і при тому настільки динамічною, гостросюжетною й захоплюючою, що відірватися неможливо» (автор передмови Василь Кожелянко).
Зазвичай я не переповідаю сюжетів книг, які рецензую, але наразі без цього не обійтися. Зачин роману містично-детективний: один з персонажів Олег, програміст, на прізвисько Мегабайт, розробив комп’ютерну програму, яка може вирахувати день смерті людини. Головний герой Орест заради інтересу спробував і отримав інформацію: «Єдиним фрагментом, який рельєфно виринув із тексту і вгруз у свідомість, стало останнє речення… - Сім днів…Що сім днів? _ Жити…». Наступного дня загадково гине Олег і пішло-поїхало… Зав’язується вузол подій, щоміцніший з кожним наступним днем, бо герой живе, наперед знаючи день своєї смерті: «…він опинився у ситуації: за його душу начебто борються світлі й темні сили…Тож Олег зі своїм побажанням та словесним ребусом у снах, виходить, є силою світлою? Чи в тому світі взагалі немає світлих сил, і за нього, Ореста, вступили у двобій дві ворожих між собою темні сили? Питань народжується сотня, а відповіді – жодної... Залишається чотири дні». Містичний детективний сюжет розбавлений усіма можливими й неможливими вставками: кохання, смерть, астрологія, ворожба, злочин і кара…Читається – справді відірватися не можна, хоча деякі вставочки видаються штучними, їх хочеться пропустити, аби скоріше дізнатися – що робити і хто винен? Фабула роману, на моє відчуття, більше цікава задумом, аніж втіленням.
Ефектний сюжет нашпигований жахами й фатальними таємницями, у порівнянні з якими блякнуть найстрашніші уявлення збудженої фантазії геніального маляра Гойї. Моя аналогія з цим художником невипадкова. Якось мені довелося бачити зібрання шедеврів цього майстра. Враження було незабутнім, але після оглядин я перехрестилася і зітхнула з полегшенням. Подібне відчуття виникло й після прочитання роману – «страшно, аж жуть»! – і головне, не виникає бажання до нього повертатися, а це вже зле, як на мене! Це, безперечно, не означає, що Сергій Пантюк написав поганий роман, у моїх враженнях упередженості немає. Мені близька думка літературного критика Роксани Харчук: «…надмір псує людину, і вона стає невразливою» ( «Слово Просвіти», № 9), а я додам, що надмір псує не тільки конкретну людину, а й літературні твори, викликаючи враження, неадекватні намірам письменника.
Цікавим мені видається фінал роману: «Господи, моя смерть – не твоя, тепер стає зрозумілим, що хотів сказати Олег. Він помер не з Божої волі, його вбили!». Ірреальний сюжет, детективно-містично-астрологічно хитросплетений вузол виявляється звичайною надувною кулькою, що за сім днів лускає – все закінчується неочікувано просто – це був добре спланований, професійно організований, але до банальності звичайний злочин, породження нашого паскудного життя. Навіть відчуваєш дрібку розчарування! Чомусь згадалася відома ще зі школи байка І. Крилова: «А скринька просто відкривалась!».