
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2019.12.10
22:27
Вітром гойдається вишня,
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись
В небо вростає гілля.
Вкутана в пам'ять колишню,
Прийшле вітає здаля.
Інеєм сріблені віти -
Стежка в заобрію вись,
Духом аби забриніти
Мріям, що вшиті колись
2019.12.10
21:14
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої
2019.12.10
18:56
Рече колега: - Ти - мій кат! - і що?
Жувати все підряд, неначе паця,-
У позолоту вгорнуте ніщо,
Ліричного фразерства прілий пляцик?
Пегасе, з цього раю завертай,
У тебе і у мене інші друзі:
Глибінь, поліфонічна широта
Жувати все підряд, неначе паця,-
У позолоту вгорнуте ніщо,
Ліричного фразерства прілий пляцик?
Пегасе, з цього раю завертай,
У тебе і у мене інші друзі:
Глибінь, поліфонічна широта
2019.12.10
15:01
УК_РА_Ї_НА" за символьною своєю частиною безпосередньо тягнеться аж до "РА" - що найдавніше із відомих символьних походжень.
"УК_РА_Ї_НА" - символьно це значить "Будову (або ж " ВІД") _ РА _ І _ Отримай (На)" - тобто, найвищий дарунок від Ра.
2019.12.10
13:25
Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зерня в ідола –
і смерть на смерть скарав!
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зерня в ідола –
і смерть на смерть скарав!
2019.12.10
12:42
Дозвольте на вухо...
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!
І навіть якщо вам
підсунуть принцесу
Лиш вам... По секрету...
Ви тільки нікому про це не кажіть!
нехай пропонують корону... карету...
хоч пів-королівства - будь-ласка,мовчіть!
І навіть якщо вам
підсунуть принцесу
2019.12.10
11:30
Ступаючи поміж кривавих цят
Вплітаю світло в музику мінорну.
А річка - без початку і кінця,
По кризі - блюдця чорних ополонок.
Штовхає боривітер у плече,
Аби у вир шубовснув з головою..
У ближній каламуті - втрати щем,
Вплітаю світло в музику мінорну.
А річка - без початку і кінця,
По кризі - блюдця чорних ополонок.
Штовхає боривітер у плече,
Аби у вир шубовснув з головою..
У ближній каламуті - втрати щем,
2019.12.10
09:47
Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.
Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.
Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
2019.12.10
09:37
Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…
Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…
Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався
2019.12.10
08:12
Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді
2019.12.10
05:23
Вона любить зорі ясні,
Дерева од інею срібні,
Сніги до перини подібні,
Короткі, насуплені дні.
Милується нині зима
На те, як веселі синички
Під вікна летять з годівнички,
Бо стужа до серця пройма.
Дерева од інею срібні,
Сніги до перини подібні,
Короткі, насуплені дні.
Милується нині зима
На те, як веселі синички
Під вікна летять з годівнички,
Бо стужа до серця пройма.
2019.12.10
03:56
Правду говоритиму навмисно,
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.
Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.
Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину
2019.12.10
00:25
Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.
Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.
Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,
2019.12.09
21:50
Не поранюсь об сни,
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.
2019.12.09
18:07
Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.
Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.
Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув
2019.12.09
17:40
Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.
У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.
У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2019.11.07
2019.07.12
2019.07.07
2019.04.04
2018.09.05
2018.06.04
2017.11.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
Дві волосини долі
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дві волосини долі
ДВІ ВОЛОСИНИ ДОЛІ
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)
I
ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ
Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.
II
ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ
Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.
III
ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ
Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.
IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ
А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)
I
ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ
Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.
II
ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ
Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.
III
ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ
Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.
IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ
А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію