ДВІ ВОЛОСИНИ ДОЛІ
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)



I

ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ

Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.


II

ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ

Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.

III

ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ

Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.


IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ

А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.