ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2024.04.15
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Павло Якимчук (1958) /
Поеми
Дві волосини долі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дві волосини долі
ДВІ ВОЛОСИНИ ДОЛІ
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)
I
ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ
Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.
II
ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ
Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.
III
ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ
Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.
IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ
А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.
(поетичний переказ за мотивами стародавніх слов’янських легенд)
I
ЯК ПЕРШІ ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ З’ЯВИЛИСЬ
Давно було це, в ті часи далекі,
Коли сини праматері Макоші
І батька всіх богів Стрибога
Жили собі між Небом і Землею.
І звали брата старшого Дай-Бог,
Йому колись боги подарували
Найбільший, найцінніший в світі скарб –
Щит сонця золотий, палаючий вогнем.
Все на землі тягнулося до нього
І все росло і розцвітало швидше
Від одного лиш погляду його. Тому
Й ім’я його поміж людей було – Дай-Бог.
Середній брат на ймення був Перун.
Сім років матінка Земля поїла
Його своїм чудесним молоком.
І молодецьким парубком він виріс
З волоссям, непокірним, наче хмари.
І батько з матір’ю йому подарували
Дарунок по його душі – сокиру,
Що сяє золотом, прикрашену різьбою.
Сокира ця, до речі, прислухалась
Тільки руки могутньої Перуна.
Як починав він, граючись, махати
Сокирою, й кидати її вгору –
В усі боки злітають блискавиці,
Гуркоче грім над грішною землею
І благодатний дощ її цілує.
Найменший брат, на прізвисько Вогонь,
Що мав руді і непокірні коси
І був собі великим пустуном,
Аж поки не підріс. Якось узяв він
Дві деревини і почав їх терти
Одна об одну, доки не з’явився
Димок, а потім зайнялося
І полум’я, гаряче і яскраве.
Дай-Бог з Перуном якось подивились
На ці його забави і Дай-Бог
Тоді йому сказав: – Послухай хлопче,
Було на світі полум’я найперше,
Що загорілося між нашими батьками –
Між батьком Небом й матір’ю Землею,
Коли вони навіки покохали
Одне одного. З полум’я того
Усі Ми народились, й досі сяє
Воно в моїм щиті. А ти, Перуне,
Життя даруєш скрізь своїм дощем,
То дай його оцим сухим деревам,
Що загорілись полум’ям кохання.
І капнув бог Перун одну лиш краплю
Води живої, й раптом ворухнулись
Здавалось, мертві віти. І всі троє:
Дай-Бог, Перун й Вогонь підняли вгору
Святії руки й вимовили вголос
Слова закляття, і потрійне сяйво –
(Сліпуче сонце, блискавка й вогонь)
Своїм небесним світлом осліпили
Все навкруги, й побачили вони,
Як розігнулись два сучки й з’явились
Два молодих красивих тіла, і проснулись,
Й відкрили очі.
– Чоловік і Жінка, –
Сказав Вогонь. – Які ж вони красиві,
Й на нас, Богів, як дві краплини схожі, –
Сказав Дай-Бог. –Назвемо їх Людьми.
Давно пора й тобі, молодший брате,
За діло братися. Ти ж знаєш, я даю
Усьому світу світло, а Перун –
Той дощ дає, для всього, що зростає,
А ти тепер служити будеш їм,
Оцим обом, тепер ти будеш з ними,
Аж поки світ стоїть і будь для них
Святим Вогнем кохання, вічним Оберегом.
Вогонь з Людьми назавжди залишився,
З тим Чоловіком і його Жоною,
Що відірвати не могли очей
Одне від одного. І завше з того часу,
Коло Вогню збираються всі сім’ї.
Вогонь для них тьму Ночі розганяє
І хижих звірів, варить і пече
Їм їжу, і дає тепло , а люди
Його шанують й бережуть, як Бога,
Бо Він і є насправді Бог живий,
Живий Вогонь, що завжди поруч з нами.
Як виникає сварка між людьми,
То слів поганих вимовить не сміють
В його присутності, а тільки тихо кажуть:
“Сказав би я тобі, та жаль не можна,
Бо в хаті піч й вогонь святий горить”.
II
ПРО ПЕРШИХ КОВАЛІВ У СВІТІ
Одного разу ранньою весною
Ідучи лісом просто навмання
Перун хлопчину й дівчину зустрів.
Вони вклонились чемно, і без страху.
– Як звуть тебе, – спитав Перун хлопчину.
Той відповів, що батько Кийом зве
(Із тих часів дійшла до нас киянка –
Легенький дерев’яний молоточок,
Що ним працюють й зараз бляхарі).
І видно було зразу, що той хлопець
Був майстер неабиякий, в правиці
Тримав він крем’яного топірця,
А біля ременя мав гострого ножа
В красивих піхвах.
– Це сестра твоя?
Він червоніє:
– Ні, це Наречена. Одружимось, як тільки підросте.
– Що хочеш ти на щастя, молодий?
Проси що хочеш. Кий не розгубився,
Зробив він крок вперед і доторкнувся
Перунової гострої сокири,
Що сяяла красою неземною.
– Мені б навчитись, пане, цих узорів,
Щоб прикрашати речі для людей.
– Ну, молодець ти, – каже, – але це
Хліб нелегкий, важка щоденна праця.
– То знаю, пане, глянь, адже я сам
Зробив цей ніж, і піхви й топірця.
Він простягнув йому свій ніж і піхви,
Оздоблені квітчастою різьбою.
– Що, Батьку, допоможемо йому? –
Сказав Перун, звертаючись до Неба.
І Небо гримнуло, відповіло вогнем.
І сталось чудо – впали до ніг Кия
Небачені ніким раніше речі:
Ковальський молот, і міхи, і кліщі,
Обценьки, горно і міхи для кузні.
Кий спробував важкий підняти молот,
Але не зміг, бо був ще молодий.
Тоді весни Богиня, звалась Леля,
З’явилась раптом перед ним. Вона
Черпнула воду з джерела й сказала:
– Пий, хлопче!–, і з’явилась сила в тілі.
Він легко, граючись, підняв важкий той молот,
І зрозумів, що відбулося чудо,
Яке осяяло усе його життя.
З того часу й до цього дня весною,
Коли почують люди перший грім,
Вони спішать черпнути з джерела ,
Щоби ковтнути хоч один ковток
Й умитися джерельною водою ─
Тоді додасться їм здоров’я і краси.
– Як звуть тебе, скажи, – питає Кий, –
Кому молитись буду все життя я?
– Мене – Перуном, Батька звуть Стрибогом,
Що означає ─ Батько всім Богам.
(І з того часу й досі називають,
Між іншим, стрийками, всіх батькових братів).
Перун почав тоді навчати Кия
Шукати в надрах матінки-землі
Руду і плавити її, робити з неї
Сокири, коси, гострі вістря стріл,
Ножі, серпи, а ще ясноголосі
Дзвіночки мідні, щоб не загубилась
Скотина в лісі, й просто, для душі.
І дуже скоро зрозуміли люди,
Що Кийові ножі, серпи і стріли
Гостріші й кращі, аніж кістяні
І набагато кращі, ніж камінні.
І Люди почали носити Кию
Хто м’ясо, хліб, а хто і цінне хутро.
Взамін його, як правило, просили
Зробити їм не тільки ножі й стріли,
Але й прикраси для своїх коханих –
Узорчаті зап’ястя і каблучки.
Не сіяв Кий ні хліба, ні вівса,
Не мав і поля, та не був голодний,
І мав велику шану від людей.
І з того часу й досі ковалі
Шановані у місті і в селі.
III
ЯК ПРОКЛАДАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ
Якось весною молодий коваль
Ішов край поля і побачив ─ люди
Зігнувшись важко землю обробляють,
Довбають сапами, що він їм накував.
А поряд в лузі ситий кінь гарцює,
Й земля летить із-під його копит.
І раптом він подумав: було б добре,
Якби примусити отих міцних коней
тягнути в полі сапу за собою,
Та ще й велику, що під кінську силу?
Він цілий день нічого не робив,
Лише ліпив якогось коника із глини
Й прив’язував до нього палички.
Брати сміялися, що з’їхав з глузду брат,
Став гратися, ніби мала дитина.
А потім цілу ніч куріла кузня,
А міх тугий сопів і молот дзенькав.
А вранці виніс з кузні Кий якеєсь диво:
Були там дві оглоблі для коня
І гострий ріг, націлений у землю,
Й дві довгі ручки, наче роги,
Щоби за них триматися руками.
І хтось сказав:
– Яке воно сохате!
І стали звати все оте сохою.
Тим часом Кий запряг коня в соху.
А старші люди боязко мовчали
І хмурились – а чи не дуже скривдим
Ми землю-матінку отим залізним рогом?
Та батько Кия помолився Богу
І взявся за чепіги, крикнув “вйо-о-о!”
Й повів найпершу в світі борозну.
І не помітив сам, коли зорав він стільки,
Що не було би зроблено й за день.
– Це диво! – всі тоді сказали люди.
Із тих часів пішла за Києм слава майстра,
Який не тільки вила зробить, чи сокиру,
А й викувати може людям долю,
Перекувати всі хвороби на здоров’я.
IV
І В КОЖНОГО СВОЯ КУЄТЬСЯ ДОЛЯ
А ще старі розказували люди,
Колись до Кия богатир приїхав,
Щоб викувати меч і вістря стріл.
Себе назвав той легінь – Острогір.
Приїхав з півночі, де є залізні гори
І де нікому не було ніколи
Ні їжі гарної, ні долі, ні багатства.
Тому й поїхав Острогір шукати щастя.
Зайшовши в кузню Острогір помітив
Під молоточком коваля дві волосини,
Одна як золото, а інша наче срібна.
Від них очей не може відірвати.
– Що ти куєш? – спитав він коваля.
– Кую я людську долю – той сказав, –
Кому і з ким прийдеться одружитись.
– Чию ж тепер куєш? – питає знову.
– Та ось, якраз твою, ─ відповідає.
Затріпотіло серце Острогора.
А Кий кує, та дивиться уважно
На тріпотіння віщого вогню...
– Твою я Бачу наречену, Острогоре,
Живе вона далеко, біля моря,
Лежить від дня народження свого
В смердячому гною, а шкіра і обличчя
Усе в корості, наче дуб в корі.
І застогнав юнак, і не сказав нічого.
Лиш дочекався, поки майстер скінчить
Кувати йому гострого меча,
Взяв вістря стріл, вклонився і поїхав.
Чи довго легінь їхав, чи не довго,
Та все від моря повертав подалі.
Але від долі не втечеш, бо привела
Стежина лісова на самий берег.
І він побачив сірі хвилі моря,
Човна на березі, і дерев’яну хату.
Постукав Острогір у двері хати.
– Заходь, заходь юначе, будь ласкавий, –
Почув він ніжний, як дзвіночок, голос.
Ввійшов до хати Острогір, зняв шапку,
Й вклонився низько на вогонь в печі.
Очима ж він шукає ─ де ж вона,
Та дівчина-красуня чарівна,
Що так ласкаво й ніжно запросила
Його до хати. Та нема красуні,
А щось лежить на запічку таке...
Страшне страшило: все лице в корості,
Як у корі і гній тече з під неї.
Закляк на місті Острогір, від страху
Неначе мову відібрало. А страшило
Питає голоском дівочим, ніжним:
– А чи не бачив ти, козаче, Острогора?
Він наречений мій. Скажи мені, чи скоро
Приїде він сюди, до мене прийде?
А Острогір, закрив лице руками
(Язик присох від страху до небес)
І відвернувсь.
– То це, напевно ти, –
Спитала тихо, – Ти мій наречений?.
– Я бачу, дуже соромно тобі
Женитись на такій страшній, та хворій,
Як я тепер. Не те що цілувати
Вуста мої, дивитися не можеш
На мене зовсім...
Він стоїть, мовчить
І тільки труситься увесь.– То вбий,
То вбий мене ти, свою долю, мій коханий,
Вбий, бо не бути нам окремо,
Та й разом, мабуть, нам уже не бути.
Як вихор підхопився Острогір,
Сам не в собі – схопив меча свого
І вдарив наречену прямо в груди,
І по звірячому так сильно закричав,
А потім кинув меч собі під ноги
Й побіг, як навіжений, геть із хати,
Світ за очі, не розбираючи дороги.
Опам’ятався десь, в якомусь лісі,
Обідраний, в крові і синяках.
І бачить – вірний кінь його стоїть,
Господаря торкає головою.
Сів Острогір на вірного коня,
Сів та й поїхав, проклинаючи себе
Та свою Долю, гірку, нещасливу.
І довго мандрував він по лісах,
Уздовж річок і проклинав себе,
За боягузтво, й думав, що ніколи
Він не забуде тихий ніжний голос:
“То вбий мене, коханий,свою долю...”,
І вже готовий вбити себе сам,
Та, як на лихо, меч свій кинув там,
Біля своєї нареченої ... Та час
Ішов, спливав і все минуле
Травою забуття позаростало,
Як заростають кинуті могили...
І врешті вийшов Острогір із лісу.
Він вийшов до людей. Почав поволі
Пригадувати людську мову. Ну а з часом
Він вирішив, що треба жити далі,
І будувати дім свій і оселю,
Та й одружитись не завадило б йому.
Почав собі шукати наречену,
Та щоб була розумна і красива.
І добрі люди підказали, що десь є
Якраз така. Живе одна, але
Вона усіх сватів геть відсилає.
Прийшов до неї Острогір і тільки глянув,
Як закохався зразу і навіки,
(Навіть не став перевіряти, чи розумна.)
На диво, і вона не відказала,
Погодилась за Острогора вийти заміж.
Весілля справили їм дуже гарне.
І молодих три рази обвели
Навколо віщого Вогню, як свідка Неба,
Благословили і поклали спати
В його оселі на м’які перини.
З палким бажанням пригортає він дружину,
Та раптом бачить шрам на її грудях,
Якраз навпроти серця, слід удару.
– Чи не впізнав мене, мій любий, мій коханий? –
Сміється дівчина, красуня чарівна, –
Ти швидко втік тоді, не дочекався,
Коли короста спала з мого тіла.
На смерть покинув, тільки б не дивитись,
А було б досить легкого цілунку...
Ну а тепер? Чи гарна я тобі,
Чи гожа?
І прозрів герой,
Що правду всю сказав йому коваль,
Що долі не минути і не вбити.
Він на коліна впав перед жоною,
Прохати став найкращу в світі жінку,
Щоби його простила...
Кажуть люди,
Що з того дня і до самої смерті
Вони кохались, як ніхто на світі.
А Острогір не забував ніколи,
Про ті дві нитки, що кувались ковалем.
З того часу й пішло таке повір’я,
Що в кожного своя кується доля.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію