ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2022.08.09 10:51
Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?

Іван Потьомкін
2022.08.09 10:29
Готуючи книжку «Запорожець за Йорданом» (івритські прислів’я й приказки з українськими відповідниками), я дійшов висновку: на відміну від українських, більшість яких становить народна мудрість (переважно із селянського побуту), івритські – літературного п

Сергій Губерначук
2022.08.09 10:06
В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозіхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дриж

Козак Дума
2022.08.09 09:54
В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя

Олена Побийголод
2022.08.09 06:56
Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,

Віктор Кучерук
2022.08.09 05:12
Удвох зустрічаємо літо
І вдвох проводжаєм його, –
Жовтіє пшениця і світить
В обличчя, неначе вогонь.
Присіли на хвильку у полі
І слухаєм жайвора спів, –
І бачим золочені доли
В обіймах проворних вітрів.

Ольга Олеандра
2022.08.08 18:39
На все не вистачить часу.
Його великість прижиттєва
відмірена на щось суттєве,
вельми суттєве. На шляху
щодень, щочас нові пастки:
пустопорожні балачки,
перемивання кісточок,
стромляння голови в пісок,

Вікторія Лимар
2022.08.08 17:32
Не все наразі зрозуміло.
Сумнівний безлад почуттів
Породжує нестримність слів.
Не протидіяв їм і вітер.

А навпаки – розніс повсюди:
Через галявини, поля…
Вже вкотре втомлена земля,

Козак Дума
2022.08.08 17:21
Є у світі бездушшя країна,
осередок сваволі і зла.
Усередину глянеш – руїна,
а столиці… достатку анклав.

На добробут у них мораторій,
а джерела достатку – сини.
Там театр, що тобі крематорій,

Юрко Бужанин
2022.08.08 15:20
Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабуть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта

Козак Дума
2022.08.08 11:00
Як не спіймати вітра в полі,
а серця щастям не спекти –
не випросиш чужої долі
і від своєї не втекти…

Можливо квапимося дуже,
а може збилися смаки,
але упевнений – байдужість

Віктор Кучерук
2022.08.08 05:51
Утікає від мене літо
І ховається десь отам,
Звідкіля завиває вітер
Та куди позираю сам.
Відчуваю тепла нестачу
Нині в тілі також своїм, –
Тільки серце моє гаряче
Непокірне вітриськам злим.

Микола Соболь
2022.08.08 05:37
Немов дурне лоша по колу
моє стривожене життя,
то шкутильгає надто кволо,
то метеором дні летять,
залистопадить чи розквітне,
здається все одно мені…
Наче учора жив у квітні,
а вже й гірлянди на вікні.

Володимир Бойко
2022.08.07 22:01
Майже всі кольори райдуги вляпалися в політику чи ще там десь. І лише фіолетовому все фіолетово. Співавторство не завжди супрводжується співом авторів. Життя минає без нашої на те згоди. Своєрідні – це геть не те, що свої і рідні. Хто замолоду

Євген Федчук
2022.08.07 19:04
Прийшли в наші землі лихі вороги,
Як злодії вранці напали.
Зайняли Азову усі береги,
Аж під Маріуполем стали.
І місто в кільце узяли у тісне
В надії великій, що скоро
Вже буде, і декілька днів не мине,
Лиш їхнім Азовськеє море.

Ігор Герасименко
2022.08.07 13:26
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Емі Троян
2022.05.10

Анастасія Коноваленко
2022.04.25

Ліс Броварський Ліс Броварський
2022.03.20

Євген Федчук
2020.02.03

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Омар Хайям / Поеми

 Омар Хайям. Рубаї - ІІ
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

151

Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!
Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!
О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів
Цей осені прихід і цей відхід зими!

152

Ті, що мандруючи собі набили п'яти,
Два світи прагнучи в одному відшукати,—
Не знаю, чи про те, який він є насправді,
Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

153

Навіщо капища, мечеті на майдані,
Про пекло та про рай розмови безнастанні?
У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,
Що з нами станеться, записане зарані.

154

Неси вина того, що оновляє нас!
Лий повно, запали той вогник, що погас!
Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!
Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

155

В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,
Ми входу й виходу дарма шукаєм.
Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми
У нього входимо й куди зникаєм.

156

Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.
Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!
Спіши на зіллячко весняне надивиться,
Бо завтра й на тобі підійметься травиця!

157

Безглуздо мучити себе самого — хай
Малий достаток твій, ти лишку не шукай:
Тим, що од вічності записане тобі,
Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

158

Коли в заховане ти мислю прозираєш,
Чому дарма собі журбою серце краєш?
Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!
Живи хвилиною — добром, що зараз маєш!

159

О небо мовчазне! В твоему лоні згас
Вже не один Махмуд і не один Айяз!
Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,
І ті, що відійшли, не вернуться до нас!

160

Є рай на березі небесної ріки...
А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.
Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,
Бо бубни слухати приємно здалеки.

161

Будь весел, не марнуй свого життя у горі,
Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!
Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,
I муром станеш ти в сусідовій коморі.

162

Не вічно житимем: урветься волокно!
Найкраще думати про любку та вино.
Навіщо міркувать про вічне й про минуще?
Коли розлучимось, нам буде все одно!

163

О Доле! Злочини ти твориш — і сама
Їх потім визнаєш! Даруєш ти сліпма
Добро мерзотнику, а праведному — кару.
Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?

164

Щодня змагаюся, борюся сам з собою,
Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!
Хай ти простиш мене... Та сором лютий палить
Мене за помилки, що коїв я і кою!

165

Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,
I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.
Запитуєш: куди ми підемо по смерті?
Налий вина мені — і йди куди завгодно!

166

Якщо в нас істина — іносказання,
Навіщо, серце, всі твої терзання?
Змирися з долею! Заради тебе
Не змінять небеса свого писання!

167

З тобою нарізно я знову затужив.
Усюди буду я з тобою, поки жив.
Пішов — і тисяча сердець без тебе тужить,
Прийшов — і тисячу нових заполонив.

168

Всі таємниці пильно зберігай,
Щоб не дізнався нелюд і шахрай.
I зваж: як з іншими ти поведешся,
Того від інших і собі чекай.

169

Ланцюг від милої і навіть рана — щастя.
Буть курявою там, де йде кохана,— щастя.
Коли й ущипливе тобі словечко кине,
Радій, бо кожна річ, від неї дана,— щастя.

170

На вулиці красунь блукаємо сьогодні,
Кохання та вино вславляємо сьогодні!
Ми увільнилися назавжди від буття —
I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.

171

Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,
I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.
Веління Вишнього сповняти не спішив я,
А недозволене... я завжди в нім кохався!

172

Хоч я не шліфував покірності перлину
I тягаря гріхів з плечей своїх не скину,
Все ж не пускаюся я берега надії,
Бо тільки істину я визнаю єдину.

173

Про рай розказують, про гурій молодих,
Про мед і про вино... Ну, що ж! Тоді не гріх
I тут потішитись небесними дарами,
Адже ж усе одно ми прийдемо до них.

174

Коли пшеничної перепічки дістану
Та шмат баранини, та в келиха загляну,
Та сяду з милою серед руїн — це втіха,
Приступна, далебі, не кожному султану.

175

Коли безгрішний дух розлучиться з життям,
Із праху людського нам зліплять гроб, а там,
Після недовгого спочинку, доведеться
Такою ж глиною для інших стати й нам.

176

Я чув, що праведні підіймуться з могили
В тім самім образі, в якому опочили.
Тому я з милою й вином не розлучаюсь,
Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.

177

О небо! В злигоднях повинне тільки ти,
Старе вмістилище ненависті і мсти!
А ти, о земле, ти... Якби в тобі копнути,
Які б коштовності вдалося віднайти!

178

На муки, кажуть нам, засуджений п'яниця.
Не вірте: вирок той ніколи не справдиться!
Якщо поглине ад закоханих і п'яних,
То завтра ж у раю нікого не лишиться.

179

Цю пишну піалу, що сяяла, як жар,
Розбито й кинуто... Минатимеш базар —
Під ноги поглядай, не наступай на неї:
З піал голів людських її зліпив гончар.

180

Що в мудрості тепер? Як догоджати їй,
То краще йди в сарай та бугая подій!
Сьогодні вигідно носити глупства лахи,
Бо розум ціниться дешевше за пирій.

181

Хайяме-грішнику, ти вбрався в темні шати —
Й журбою думаєш гріхи із себе зняти?
Хіба не для гріхів існує всепрощення?
Воно для грішника, тож годі вболівати!

182

Соннивче, скоро день! Жени з очей дрімоту!
До музики й вина збуди в собі охоту!
Тим, хто живе тепер, недовго обертатись,
А тим, хто відійшов, немає повороту!

183

Коли, опатравши, як птицю степову,
Назавжди смерть мене утопче у траву,
Зберіть тоді мій прах, зробіть сулію з нього —
I, вчувши смак вина, я знову оживу.

184

Коли сконаю я, вином мене обмийте
I поминального у келихи налийте!
Як хочете знайти мій прах у день спасіння,
Долівку заступом у кабаку розрийте!

185

Не пий, наказують, твоя вина в вині:
Настане судний день — і будеш ти в огні.
Це так... Та з радістю б віддав я землю й небо,
За мить, коли в шинку ми сидимо хмільні.

186

Ми — зібрання ляльок, нас крутить як хотя
Небесний витівник. На килимку життя
Ми витанцьовуєм (це правда, а не казка) —
I потім падаєм у ящик небуття.

187

Я птаха спостеріг на древній вежі Туса,
Що пильно роздивлявсь на череп Кай-Ковуса.
Я чув, як черепу він мовив: «Леле, леле!
Де тулумбасів гук, де горді чола й вуса?»

188

Як буде в тебе жбан іскристого напою,
Розпий з людьми його, з якою хоч юрбою,
Той, хто життя нам дав, не журиться нітрохи
Твоїми вусами й моєю бородою.

189

О небо! Тугою мені ти серце краєш,
Сорочку радості з плечей моїх зриваєш!
Вітрець, яким дишу, ти полум'ям проймаєш,
А воду, що я п'ю, ти в попіл обертаєш!

190

Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
Короткого життя? Всі, хто живе, умруть.
Життя у позику тобі даеться — отже,
З ним розлучитися щодня готовий будь!

191

Ми поряд з келихом тримаємо Коран,
То йдем у праведний, то знов у грішний стан.
Під синім небом цим не зовсім ми кафіри
I не належимо цілком до мусульман.

192

Немало і до нас було ночей і днів,
Так само небосхил танок одвічний вів.
Тихесенько ступай, бо глина під ногами
Була зіницями місяцевидих дів.

193

Із глека повного, із наших повних чар
Скуштуймо в затишку лози солодкий дар!
Живім, поки живі — і поки пару глеків
Із праху нашого не виліпив гончар!

194

Над марним світом цим не треба вболівати,
Хай серця не смутять його розкішні шати.
Минуле відійшло, майбутнього не видно!
Тож майся весело — і не зважай на втрати!

195

Встань, серце, візьмем чанг і вип'ємо вина,
I добрії свої збезчестим імена!
Як треба — й підстилку пропиймо молитовну!
А сором... нащо він, коли душа хмільна!

196

Святковий місяць наш іще засяє ново.
Тож веселись і ти! Все убране святково.
Старий від слабості поблід і зажурився —
I, виболівши, в тьму спаде обов'язково.

197

Що я закоханий, у тім гріха не бачу.
Про це з невігласом я й слів дарма не трачу.
Адже кохання мед лікує тільки мужніх,
Непомічний він тим, хто має іншу вдачу.

198

У світі нашому, в його ділах
Я тільки марність бачу, тільки прах.
Куди не гляну, бачу я для себе
Лише біду... Хвала тобі, Аллах!

199

Аж поки рук своїх ми дружбою не зв'яжем,
Ми лиха нашого не вб'єм, не переважим.
Хоч не розвиднілось, ми випиймо, бо сонце
Вставатиме й тоді, як ми у землю ляжем.

200

У місті вславишся — не обминеш огуди.
В кутку сидітимеш — назвуть зловмисним люди.
Ільясом, Хизром будь — не пощадять, тож краще
Живи самотником і не ходи нікуди.

201

О Майстре, нашого життя первопричина!
Чом стільки має вад твій первотвір — людина?
Як добре виліпив, навіщо розбиваєш?
А вийшла помилка — чия ж у тім провина?

202

Своєї долі ми не зменшим, не примножим —
Стрічаймо ж суджене із настроєм погожим!
Твої й мої діла, оскільки нам відомо,
Переінакшити ми все одно не зможем.

203

Коли в тобі самім добра і зла зерно
I Долею твій шлях накреслений давно,
Ти неба не картай, а розміркуй: за тебе
У тисячу разів нещасніше воно!

204

Поглянь на випнутий угору небосхил,
Що найкмітливіших утоптує у пил!
На дружбу келиха й сулії, що устами
Стулились, поки кров їй витікає з жил!

205

О серце, все збери, що маєш! Край води
Садочок радості собі опоряди —
Й побувши у ньому вечірньою росою,
Знімись удосвіта й назавжди пропади!

206

Розумним і твердим у цьому світі будь
І завжди мовчазним у цьому світі будь!
I, поки очі є, язик і вуха в тебе,
Сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!

207

Приємніш пить вино, до гарних залицятись,
Аніж в удаваній побожності вправлятись.
Коли усіх п'яниць поглинуть має пекло,
Хто ж із людей тоді зуміє в рай дістатись?

208

Найкраще пить вино у віці молодім,
Укупі з милою, з товаришем своїм.
Цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
I пить без просипу — єдине щастя в нім.

209

Доволі мріяти про барви й аромати,
Гидкого й доброго у всесвіті шукати!
Хоч ти Земземом* будь і джерелом життя,
А прийдеться й тобі нікчемним прахом стати!

* Священна криниця.

210

Ця піала вина — всіх вір і раю варта,
А крапелька його — вінця Китаю варта.
Всіх радощів життя ця дивна гіркота,
Що в чарку з глечика я наливаю, варта.

211

У час, коли роса тюльпан укриє сиво
Й фіалка хилиться, трави таємне диво,
Як любо глянути на пуп'янок зелений,
Що зборочки свої підтикує дбайливо!

212

Під старість хилиться і кипарис гіллястий.
Мій вид гранатовий зробився попелястий.
Чотири підпірки і дах мого буття
Вже похилилися й загрожують упасти.

213

Про вчора не гадай — воно навік зів'яло,
Про завтра не журись — воно ще не настало.
Минуле й завтрашнє — підпора ненадійна!
Живи хвилинами, бо в тебе їх так мало!

214

Це так, ніколи я тверезим не буваю
I в Ніч Призначення дарма часу не гаю:
На бочку спершися, уста в уста із кухлем,
Я шию глечика із рук не випускаю.

215

Тверезий, не картай хмільного чоловіка!
Наскучила йому непрохана опіка.
Ти гордий, що не п'єш, але вершиш ділами,
Що проти них ніщо найгірша пиятика!

216

Пий, поки голову вино не отуманить,
Забудь зловмисного, що гнівається й ганить!
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
Думками про кінець у тебе серце ранить!

217

О, вислухай мене, найкращий друже мій!
На небеса хисткі не покладай надій!
Присядь у закутку вдоволення малим
I стеж за іграми на сцені світовій!

218

Барило дервішським заткнули ми дрантям,
А обмивалися піском і прахом з ям —
I може статися, що у пилу винарні
Ми знову стрінемся з прогуляним життям.

219

Таємне виявить, що в зошиті моїм,
Це значить голову занапастить. А втім,
Не бачу й гідних я серед людей учених,
Щоб те, що знаю я, переказати їм.

220

У мене тайна є — і тайну ту єдину
Я зараз виявлю (прости мою провину):
Тебе кохаючи, я ляжу в домовину,
Тебе кохаючи, у небеса полину!

221

Не заздри іншому, щодня веселий будь!
Забудь усе, що в нас добром і злом зовуть!
Тримайся келиха і локона коханки,
Бо й не зоглядишся, як дні твої минуть!

222

Хоч Небеса у дар тобі цей світ дають,
Відома мудрому його облудна суть.
Такі, як ти, щодня приходять і відходять.
Тож уривай свій пай, бо і тебе урвуть!

223

Коли своїх бажань нам здійснити не дано,
Що ж нам із мріями робити? Безнастанно
Ми побиваємось і тужимо над тим,
Що пізно в світ прийшли і що відходим рано.

224

Чудовий нині день: не холод, не жара...
Змиває хмарка пил з квітчастого бугра.
Троянди жовтої сусіда, соловейко,
Гукає потай нам, що випити пора.

225

Чи є людина, щоб не мала плями,
Не ошерхалась у рови та ями?
Якщо за зло мене ти злом караєш,
Яка різниця, пресвятий, між нами?

226

О, як мені, Творець, увірилось нести
Тягар цих злигоднів, цієї пустоти!
Ти вічну пустоту позолотив зірками?
I в мене є така: візьми й позолоти!

227

Це ти таким, Господь, створив мене,
Щоб я любив пісні й вино хмільне!
Якщо провина ця твоя, чому ж
Тепер ти в пекло засудив мене?

228

Що світ міняється — чи варто цим журитись?
Нехай міняється — ми будем веселитись!
Якби незмінною була природа, друже,
Ніколи б не діждав ти черги народитись!

229

Щодня журитися — цього ще не хватало!
О, скільки Небо нас посіяло й пожало!
Налий вина повніш, давай у руки келих!
Я знаю: сталося усе, що статись мало.

230

Ти добрий, Господи, легка твоя рука,
Але в Ірам* не всіх пускаєш! Не яка
Потрібна лагідність — покірного простити!
А спробуй-но прости мене, бунтівника!

* Рай.

231

Якщо й премудрому не подолати Долі,—
Що хочеш уявляй собі в небеснім колі,
А смерті не минеш! Хіба не все одно,
Чи з'їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі?

232

Я гину, чашнику! Журба мене зв'ялила!
Я заздрю навіть тим, кого взяла могила,
Гріхи покутую, криваві сльози ллю,
В болоті бабраюсь, а вилізти несила!

233

Щоб з дерева життя собі діждати плоду
I хоч на мить одну знайти душі догоду,
Ніколи з келихом не розлучайся, друже,—
Й тоді відчуєш ти найвищу насолоду.

234

Для смутку труйного — вино протиотрута:
Хильнеш коновочку — і вже печаль забута.
На молодій траві пий з молодими, поки
I над тобою теж зазеленіє рута.

235

Покинь вагатися, обряди занедбай,
Навчись ділитися, не берегти свій пай!
На душу іншого й на грунт не важся! Той світ
Беру на себе я, а ти вино давай!

236

Мені щовечора тривога серце крає,
На груди перел дощ з очей моїх спадає.
Коновку голови журба вином не сповнить,
Бо що схиляється, те повним не буває.

237

Мене єретиком ти охрестив, спідлоба
На мене зиркаєш, в очах у тебе злоба.
Я добре знаю й сам, що правий ти... Та тільки
Подумай: чи тобі судить мене подоба?

238

До тебе дух прийшов, якому чуждий прах
Нечистої землі. Йому ти попервах
Дай доброго вина, щоб покріпився гість
I потім вимовив: «Щасти тобі Аллах!»

239

Хмаринка сльози ллє на поле, на попас.
Без чистого вина ми тільки гаєм час!
Ми тут милуємось на зілля, що зростає...
Хто ж бачитиме те, що виросте із нас?

240

Чому оплакуєш майбутні недогоди,
Даремно завдаєш душі і серцю шкоди?
Втішайся світом цим, бо створено його
Без тебе, друже мій, і без твоєї згоди!

241

Якби Творцем я був, я б ці коловоротні
Мінливі небеса у світові безодні
Повергнув без жалю й такі створив, щоб завжди
Могли сповнятися бажання благородні.

242

О мудрий, подивись, як дітлахів громада
Дорожню куряву трусить під ноги рада!
Скажи, щоб стереглись топтать її: то прах
Очей Парвізових і мозку Кай-Кубада.

243

Я п'ю щодня вино — і все здається мало;
Я хочу, щоб кругом усе співало й грало.
Коли зберуть мій прах і зліплять глек із нього,
Я хочу, щоб вино в ньому не вибувало.

244

Оскільки мудрому наш вік ціни не знає,
Усі плоди його недоум пожинає.
Неси ж мені того, що розум відбирає,—
I може, й нас тоді цей вік не занедбає!

245

Юсуфом нареклась троянда у садочку,
Вказавши на свою барвисту оторочку.
«Що ж, покажи тоді його прикмету в себе!»
«Глянь,— каже,— на мою розтерзану сорочку!»

246

З вином і милою в руїнах жить, не знати
Надії на той світ, ані страху відплати!
Від чотирьох стихій звільнившись, віддали ми
В заставу за вино і душу, й тіло, й шати!

247

Усе, що в світі є, пуста мана.
Той не аріф*, кому це новина.
Звільнись од мудрувань, присядь із нами,
Веселим будь і не цурайсь вина!

* Мудрець.

248

З істоти нашої ти чудо-всесвіт вилив.
Ми помилялися, де сам ти нас обмилив.
Я кращим, аніж є, зробитися не можу,
Бо ти таким мене в своєму тиглі вилив.

249

Я б за старе вино не взяв нову державу!
Воно єдине путь тобі покаже праву.
Цей жбан — коштовніший за царство Ферідуна,
А черепок його — за Кай-Хосрова славу!

250

Чи знаєте, чому, як тьма тікає пріч,
Звучить невесело ранковий півня клич?
У Дзеркалі зорі він бачить, як даремно
Минає ще одна неповоротна ніч.

251

Серед невігласів, упевнених, що путь
Знання правдивого лиш їм відкрита, будь
Ослом, як і вони, бо довговухі судді
Усіх, хто не осли, кафірами зовуть.

252

Цей глек, як і мене, колись любов проймала,
В кайдани кучерів розкішних завдавала.
Ця ручка, що її ти бачиш біля шийки,—
Рука, що дівчину за шию обіймала.

253

Я прагну свіжості рожевоюних щік,
Томлюсь, побачивши лози прозорий сік,
В усьому сущому волію частку мати,
До того, як у прах я повернусь навік.

254

Хайяме, ти хмільний щодня бредеш — радій же!
З місяцевидою ти річ ведеш — радій же!
Все, що на світі є, спадає в небуття!
Ти міг би прахом буть, а ти живеш — радій же!

255

Пий, поки сила є, душею не болій!
Не згадуй давнього, відмовся від надій!
Із цього захистку хвилинного в дорогу
Й зерна ячмінного не візьме багатій!

256

Хай буде радістю тобі хвилина кожна!
На трон утіхи сядь! Навіщо ця побожна
Данина Небові — гріхи й покути? Треба
Од світу брати все, що тільки взяти можна!

257

Я спав — і от мудрець мені у сні прорік:
«Немає радощів для заспаних повік!
Соннивче, ти забув, що сон — подоба смерті?
Збудись, бо прийде час — і ти заснеш навік!»

258

Чи й далі житимеш серед турботи й нуди,
Добро стягаючи, щоб вік прожить, як люди?
Наповни келиха! Хто зна, чи встигнеш знову
Повітря видихнуть, що увібрав у груди?

259

Творець, благослови мене добром твоїм,
Щоб я не дякував за той кусок, що їм,
Дурному й підлому! Щоб був я завжди п'яний,
Щоб я про все забув, не турбувавсь нічим!

260

Тюльпани та троянди пурпурові —
Тим пурпурові, що зросли із крові
Мужів великих. А ота фіалка
Із ока дівчини зросла в діброві.

261

Як тільки ранок прожене пітьму,
Я знову келих із вином візьму.
Відомо, що в вині є гіркота...
Це значить: істина сама в ньому.

262

Душі жалобного не накидай убрання,
Із книги радості не припиняй читання,
Пий келихом вино, сповняй свої бажання,
Бо може статися, що мить оця — остання.

263

На Долю нетривку не покладай надій
I Часу гострий меч розпізнавати вмій!
Халву, що покладе тобі Фортуна в рота,
Ковтать не поспішай, бо є отрута в ній.

264

Цей караван-сарай із парою воріт
Готує муки нам і квапить наш відхід.
Щасливий тільки той, хто не прийшов на землю,
Блаженний тільки той, хто не родивсь на світ.

265

Пожалься, Господи, душі, що потерпає
В полоні давньому, звідкіль путі немає!
Ніг, що самі несуть мене в полон, пожалься!
На руку згляньсь мою, що піали шукає!

266

Не слухай голосу продажного піїти,
Будь там, де п'ють вино, де є красуні й квіти!м Один по одному ідуть у безвість люди —
Й немає жодного, хто б повернувся звідти.

267

О раб семи планет і чотирьох стихій,
Що вічно трусишся в пропасниці лихій!
Зречися радості! На цім розпутті спраги
Про поворот назад і думати не смій!

268

І грудочка землі, й пилиночка мала
Були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
Бо й курява колись красунею була.

269

На жбан, з якого п'є поденщина проста,
Пішла султана плоть, дастура кров свята,
А на коновочку, з якої п'ють гуляки,—
Щока опиуса і дівчини уста.

270

Так мало радості в цьому земному колі!
Тож не схиляй чола, будь весел і в неволі!
Тримайся з мудрими, бо й сам ти тільки легіт,
Вода, вогонь та пил, що віється у полі.

271

Іде життя моє безрадісно і вбого,
Роблю без виробу й не зароблю нічого.
Спасибі Вишньому, що хоч біди та злиднів
Нам не доводиться випрохувать ні в кого.

272

Одні по кручах бід усе життя блукають
I хто вирішує всі справи їх — не знають.
А ці вишукують нагоду лиш — і потім
Усе доконують, що загодя рішають.

273

Аж поки з бідними біди не наберешся
I кров'ю власною не раз, не два заллєшся,
Добра не діждешся... Не діждешся, хіба що,
Немов закоханий, ти сам себе зречешся,

274

Коли нова весна вбере долини дно,
О люба, міркою хай цідять нам вино!
На пекло, гурій, рай не дуже розраховуй,
Адже у нас про них говорять не в одно.

275

Коли у мудрого є тайна будь-яка,
Хай в серці криється у нього, як Анкá*.
З малої рісочки стає перлина в мушлі,
Коли глибінь її оточує морська.

* Казковий птах.

276

Я тільки й знаю, що знання шукаю,
В найглибші таємниці проникаю.
Я думаю вже сімдесят два роки —
I бачу, що нічого я не знаю.

277

Надії зернятко серед зерна зостанеться.
Не буде нас, а дім і глек вина зостанеться.
Пропий із друзями все золото, що маєш!
А ні, то ворогу твоя казна дістанеться.

278

Мене всі недруги філософом зовуть.
Бог свідок, що обрав собі я іншу путь.
Прийшовши з безвісті у цю долину горя,
Принаймні знаю я, ким сам я хочу буть.

279

Цей світ і дня мені не дав прожить на волі,
Своїми втіхами не тамував він болі.
Довгенько вчився я в його суворій школі,
Та не скінчив її, не став я майстром Долі.

280

Не можу сонця я сховать за рожі-квіти,
Ні тайну виявить, яку привик таїти.
У океані дум знайшов перлину — розум,
I я перлину ту не смію провертіти.

281

Ми — сонце щастя й горя океан.
Ми справедливість любим — і обман.
Злі й добрі ми, довершені й нікчемні,
Іржаве дзеркало й Джемшідів жбан.

282

Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти — і я не п'ю вина!

283

Хто-небудь виступить і всім гукає: «Ось я!»
Сріблом і золотом у вічі сяє: «Ось я!»
Та тільки, тільки-но налагодиться жити,
Як Смерть із засідки вже виступає: «Ось я!»

284

Назавжди вийшов я з недоброго житла,
Де порохом стають усі людські діла.
Хай той потішиться, що смерть мене взяла,
Хто вигулькне живий із-під її крила.

285

Ще вчора виспіли плоди твоїх надій,
Усе одержав ти, чого жадав, радій!
Та знай: без тебе все рішається зарані,
Що потім на путі трапляється твоїй.

286

Купив я глечика у гончара в крамниці,
I він одкрив мені предивні таємниці.
Він мовив: «Був я шах, мав щирозлотний келих
I став я глечиком для кожного п'яниці!»

287

З гілля надій моїх діждавши урожаю,
Своєї долі нить простежу я до краю.
Чи довго скнітиму в тіснім життя затворі?
Коли до небуття я двері відшукаю?

288

Якби в ділах Небес неправди не було,
Ніхто б не докоряв їм за щоденне зло.
Якби над Долею стояла справедливість,
Чому б у мудрого схилялося чоло?

289

Для тебе загадки в житті на кожнім кроці,
Ти в мислях плаваєш, як тріска у потоці.
Із квітів та вина влаштуй для себе рай,
Бо хто зна, чи його ти знайдеш на тім боці.

290

Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

291

Вставай і серце нам розвесели, кохана!
Від погляду твого зціліє в серці рана.
Налий вина, а ми — укупі вип'єм, поки
Із праху нашого не виліпили жбана.

292

Приводять одного, щоб іншого забрати,
Щоб тайни вічної нікому не пізнати.
Ми помацки йдемо: життя — це тільки чаша,
Призначена вино п'яницям одміряти.

293

Це лихо грається зі мною не з учора.
Ти щастям чванишся... Та чи тривка ж підпора
Те щастя? Не стоїть на місці небо. Доля
На всякі витівки, на всякі штуки скора.

294

Людина муками звільняється з оков.
I крапелька води, в тісний попавши схов,
Стає перлиною. Хто втратив, той добуде —
I келих випитий запорожниться знов.

295

Від чорної землі до зоряної тверді
Й на мить не припиняв я пошуки уперті.
Я мислю гострою усі вузли розплутав —
I тільки не зумів розплутать вузол смерті.

296

Як парість вічного зросла з твого садочка,
Як надокучила тісна життя сорочка,—
Шатру тілесному хисткому не звіряйся:
Немає жодного тривкого в нім кілочка.

297

Плює услід мені судьба моя проклята.
Як не стараюся, дарма, все йде до ката.
Душа збирається. «Побудь»,— кажу — і чую:
«Де ж я тулитимусь? Розвалюється хата!»

298

Усе, що в тебе є, туманом розтає.
Нікчемністю стає, що маєш за своє.
Вважай, що все, що є, на світі не існує,
А те, чого нема на цьому світі, є.

299

Не зупиняється небесна колісниця,
Не насищається людьми земля-землиця.
Ти радий, що тебе вона ще не пожерла?
Не поспішай радіть: вона не забариться.

300

Якщо одним коржем я можу два дні жить
I пити з черепка, що на землі лежить,—
Навіщо меншому за себе підклонятись,
Навіщо наймитом у рівного служить?

301

Погляньте, очі, на тісні могили,
На світ, де діють зловорожі сили!
Царі, князі — в грязі, осяйні лиця
Жерущі хробаки заполонили.

302

Чи ще служитимеш для підлості людської?
Не квапся мухою до страви будь-якої!
На два дні корж купуй, ні перед ким не гнися,
Пий краще власну кров, аніж чужі напої!

303

Я б краще вороном копався у ріллі,
Ніж у негідника живився при столі.
Сухим окрайчиком задовольнятись краще,
Ніж губи мазати в чужому киселі.

304

Цей топче стежечку до монастирських брам,
Той шлях до Істини собі торує сам...
Боюсь, настане день і пролунає голос:
«Ви блудите, сліпці! Не тут вона й не там!»

305

На учті мудрості зняв мову друг вина
(Рум і Аравію збентежила вона):
«Не вірю твердженню, що є вина в вині,
Коли сам Бог сказав, що проститься вина!»

306

Ні втоми ти не знав, ні голоду не чув;
Ти все, чим томишся, від чотирьох здобув *.
Та кожний забере свій дар у тебе — й знову
Ти зробишся таким, яким спочатку був.

* Ідеться про чотири стихії.

307

Кульгава старість, юність бистронога —
Все товпиться до вічного порога.
Недовго світом тішаться живі:
Всі підем геть, у всіх — одна дорога.

308

В сулії лал вина — як в рудні потайній;
У тілі нашім дух — як в піалі напій;
А світлий келих той, що від вина сміється,—
Сльоза, що кров лози захована у ній.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-11-02 13:58:34
Переглядів сторінки твору 3232
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (4.801 / 6)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.927 / 5.83)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.757
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2009.02.18 15:20
Автор у цю хвилину відсутній