ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Герасименко
2019.04.23 14:08
Яка ця зелень соковита,
яка п`янка вона у трав.
То юний Квітень аквавіту
у Сонця і Землі украв.

Не перестане з них доїти
не літри - кубометри трав.
То ж добиратися до літа

Світлана Майя Залізняк
2019.04.23 13:50
Є художник моторний - віхтем
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...

Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе

Тетяна Левицька
2019.04.23 12:20
Ти шукаєш в мені тихий шепіт дібров,
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
і картату краватку від Неї.

Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт губ поцілунку хмільного.
Птаха міцне крило в хмарнім небі, а ще

Ярослав Чорногуз
2019.04.23 11:42
Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,

Олександр Сушко
2019.04.23 10:47
Хто сказав, що любов - це дурман,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.

Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,

Любов Бенедишин
2019.04.23 08:59
Тулюсь до крила німоти:
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.

Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені

Юрій Сидорів
2019.04.23 07:39
гукаю небо на розмову
і шлю Творцю земний уклін
за цю красу життя казкову
доби покращення та змін
і в молитвах шаную знову
Його не в церкві а з колін
я попри виправку військову
природні лінощі та сплін

Олександр Сушко
2019.04.23 06:47
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжаки збіг

Віктор Кучерук
2019.04.23 06:29
Лоскоче ніздрі запах пряний
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.

Іван Потьомкін
2019.04.22 21:48
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,

Вячеслав Семенко
2019.04.22 19:34
Вже звечоріло. Поховала.
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.

Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини

Ярослав Чорногуз
2019.04.22 16:07
Хмарин прозорих дим –
Легкий то неба подих.
І сад увесь під ним
Зеленим гіллям водить.

Верхів`я – як мана –
Укрила грива біла.
Мов юність чарівна

Вікторія Лимарівна
2019.04.22 15:49
Терпіння у склянку налито надміру!
До краю дійшов терпець!
Бо втрачений шанс та й немає вже віри:
Для влади прийшов кінець!

Роками війна йде, зруйновані мрії!
Шкода, незворотній час.
В чеканні вже згасла остання надія.

Олександр Сушко
2019.04.22 14:42
Я ж неначе помер! Триста літ як уже поховали,
Пам'ятаю, як клали кацапи живим у труну.
З пекла рвуся на волю крізь диби, розп'яття і палі,
Щоби діда на очі побачив байдужий онук.

Хай помацає пальцями рану під серцем від кулі,
Руки рвані зал

Ін О
2019.04.22 11:20
Навколо тумани...до кого ти йшла?
Сорочка тонка та волосся вологе...
Навшпиньки, ледь чутно торкалась підлоги.
Бліда та русява, два білих крила...
До кого ти йшла ще допоки пливли
Хвилини містралей до цих видноколів?
Лиш очі, що ледь споглядали спр

Володимир Бойко
2019.04.22 11:02
Повстаньте, голодні і гнані!
Об землю ударимо лихом!
Як нас москалі не дістануть,
То гідно помремо від сміху!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Сергій Булат
2017.09.17

Роман Сливка
2017.06.14

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анатолій Притуляк (1984) / Поеми

 Студень
Колима… Тридцять сьомий…
На завісах замки.
Віє холод і ціде його в решето
Ще не мрець: напівкволий.
За стіною ж вовки.
Він ще чує, хрипить у рядно.
Захотіли м’ясця, темні діти землі?
Ні, не дамся: занадто терпів.
Де ж господар, що щедро залишив мені
Своїх діток, зубатих синів
Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
І не встигла покинуть глибин
Затремтіла і боляче так запекла
Та й розбилась, прощаючись з ним.
- Де ж ті сльози? - воздалось – В якому краю
Ну а зовні завило, вожак загарчав.
- Що не вірите, кляті, що й досі живу
Українець вовкам відказав
І, притихши, подався у роздум важкий
Як би нічку прожить, перебути біду
Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
Заведе й не поверне із мертвого сну.
Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
Без вагань і ідей заглянув в простоту
О надія! Вона і безкрилих несе.
Та невже поталанить і я долечу?
І на цьому підвівся, хоч сили малі.
Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
Перед себе прокинув старі сухарі
Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
Зачаївся, щодуху мотузку тримав
Не в своїх шкуро - сірих руках
Прислухався і так божевільно чекав
Що почало ввижатись у снах
„Не засни!” - підсвідомість ввімкнула його.
І за мить над гулагом почулось виття
Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
Й несподівано враз затягнулась петля.
Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
І водночас неначе прощався з життям
Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
А воно ж лютувало у тій темноті
Скаженіло, перевертнем всюди кидало
Ноги в вовну безжально давили німі
Так, що те душогубство харчанням урвало
Й ним приборкане тихо до долу лягло,
Покидаючи вічність, частково прожиту.
Серце вовче навіки уже відгуло,
А вигнанця серденько стискалось від крику:
„Це, мов казка, яку мені мати давно
Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
Але це і не вепр, а дідькове зло,
Яке моїх братів із могил розривали.”
Так! Не вірив собі і про себе казав
Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
В тридцять третьому батька, братів поховав
І від матері гайда в сніги колимчасті
Не сказавши ні слова, полишивши біль,
І дівча синьооке, і мрії, надії.
А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
Коли милого землі сховають чужії?
А тим часом – один, і загублений страх
Він його подолав. Це відбулось таки!
Ще недавно та іскра жевріла в очах
А тепер вона здатна топити сніги
Підхопився: в запалі часу не втрачав,
Відшукав ще прихований ніж в давнину,
Черепок, із якого гидоту ковтав,
Та підсунув його під важку звірину
Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
Й без надмірних зусиль розпороло її.
Струмком крові довкола усе залилось,
Наповняючи посуд блаженням своїм
Й теплотою подало червоних тілець,
Задурманило розум немов би вином
О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
За з’єднання душі із слугою вовком
О пробач мені Земле! Мати пробач!
Все прохав до нестями, а після зробив:
У долонях підніс звірини свіжу кров
І в уста вічно спраглі її нахилив.
О тривав той бенкет невідомо чи день
Чи покірно застелену зорями ніч.
Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
Без гріховної втіхи продажних облич
Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
Так! Для в’язня такого це ліпше того.
На той час - то повітря, дилема життя,
Русло сили, яке піднімає чоло.
Справді, щастя підпало і вижив тому,
Немов свій серед тих по вербованих псів
Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
На призначені кроки розписаних днів.
. . . . . . . . . . . .
Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
Непролазних проліз і землі поклонився.
Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
Занепавшу хатину, в якій народився.
Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
Двері міцно заперті були на замок.
Підійшов, заглянув у старече вікно -
З темноти проглядався старий образок
Враз уяву його понесло по світах,
Страхітлива картина на серце лягла:
У гнилому болоті, в заметі, десь там,
Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
- Рідна матір моя! Чом полишили ви,
Чом серденьку своєму не дали спокою?
Не сховали його від лихої біди?
Я так довго чекав, а тепер сиротою
По цім світі блукать без розради й тепла
І без ваших очей, які тугу знімають.
Чом невдячних синів із родини-гнізда
З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
Звинуватив себе. І на скронях його
Білим інеєм випала юнь-сивина,
Сам того не хотів, але горе пекло,
Ще до того спаливши чимало єства
Що тепер? Усе схоже на зговір віків
І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
Утікай, захлинайся від крові дідів,
Не мене, доведуть задарма без потреби
Як задумаєш греблею стати тримайсь
Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
Хтось підкаже: "Здавайся!" - Не смій!
Не здавайсь,
Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
А чи вартою є безрозмірна ціна
За непослух. А брат не послухався мало.
Проти течії важко гребти без весла
А якщо за весло служить воля і драма?!
Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
Зазіхати на рідне близьке і святе.
Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
В час, коли закладалися гени народу,
За всіляку ціну крізь горнило борні
Пронести оберіг рівноправного роду.
Не під ними пішов, а на днище заліг.
Сумував, був зациклений в власних тривогах -
Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
Чи за вітром понестись по різних дорогах.
Так, від тину до тину, невдаха ходив,
Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
А вони лиш впечуть, та пусте пережив
Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
Сам із виду нічого, орел на лиці,
А із боку, у парубки навіть годиться
То й не диво, коли усміхнеться йому
Гонорова, прекрасна, - відверто левиця
Мов з любові, здавалось... Не вірив і край!
Обійшла стороною і серце розбила.
Не здогнати її, не сказати віддай,
Адже мила так палко і ніжно любила.
І не так, як ось ці, що справляють нужду,
Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді...
Але світ не повірить і варто йому
Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
Бо ж не знає напевне чи є серед них
Сиротина-дівчина, яка помарніла.
Присягала на вірність в саду, перед тим,
Та, невдовзі, роса її личко омила,
Глибиною ярів по серденьку пройшла
Нагорнула, чимало старих верболозів.
Для можливого горя серденька нема,
Не витримує, певно, воно вже не в змозі
Подолати гіркоту, затримати плин
Аби хоч розібратися, що і до чого
Не втопитись у бруді багатих вітрин,
Не замекать вівцею в отарі лихого.
Без образи, забути на мить чи на дві,
Прокаженим відбитись аби врятувати,
Загрібаючи попіл. ховати сліди,
Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
Під ярмом тим орала до скону і згину,
І благала смоли і молила Отця
Скоротити, відбавити муки годину,
Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
Що крізь діри проходячи штучні заслони,
Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
А навіщо повсюди блокади, кордони.”
Та забігав очима по різних кутах
Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
Все сліпило й котилось по сірих дахах
Набираючи краплі, малі горошини,
Так зухвало, іскристим промінням з небес,
А у них така легкість й просторість польоту
Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
Кожна казка то доля і тільки від злету
Чим по - більше набрати в долоні жаги
І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
Та ламати до крові старі ланцюги.
Таким чином, зростають духовні протести.
Їх багато, а він, як билина один
У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
Не від того, що просто не має води,
А від того, що хліб заробляв у вибої.
Під землею завчасно таки побував:
Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
Наковтався до бісу, таки, до могили.
Й хробакам ненаситним дістанеться ще
В вільних грудях, тієї зарази.
То подасть у боку, а то знову стрікне,
Похитнувся, ледь встояв, відразу
Зашуміло у скронях, огнем запекло,
Небозвід закрутило, мов дзиґу.
Небо сірим здалося, і в нім щось було,
Так, це тіні принесли відлигу -
І повсюди вони, дивовижні птахи
Пам’ятають ще рід мій прадавній,
Все гортають крильми сивини сторінки
І по ходу записують ранні
„Задля чого - одразу питає себе
На голоту папір витрачати ?
Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
Далеченько таки, все ж почуло воно
Та зуміло у слід закричати
Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
Під який поминали солдата.
Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
У великій, трагічній, жорстокій,
Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
На кістках побудований спокій
І заспівано тихо, аж чути сюди
Долинають із пагорба співи церковні
А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
- Запекти свої рани духовні?
Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
Храм усе протилежне єднає в одному.
Він звертався, молився, а згодом збагнув,
Що шукає підтримку у Бога,
У святому письмі і у дійстві святих,
У гармонії з духом всесвітнім,
У молитвах відкритих й напрочуд простих,
Які зміцнюють й роблять помітним
Непомітне, але найцінніше завжди,
Особливо, у час перетворень,
В спрагу віри, коли помера без води,
Як без соку, і висохлий корінь
Через зовсім малу у камінні діру
Прагне знову відчути вологу,
Напоїти плоди, укріпити стебло,
Лише задля продовження роду.
Так і там, де христились, а поряд дивак
Переходив із ліва на право,
Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
По одній розставляв де попало
За усіх убієнних на грішній землі,
Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
За могили в степу і в промерзлій тайзі,
Які фабрика смерті без спину плодила
За справедливість, яка на кінець
Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
Пускала у спину легкий вітерець,
Мить наближала, по рейкам котила...
«Залізні дракони» лишали сліди.
Одні віддалялись, одні наближались,
За обрієм прудко ховали сліди,
Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
І так, неприборканно, гнались вперед
До пункту, щоб повні набрати вагони
Людських авантюрно-відважних тілець
І гнатись із ними у вічні полони
Потреб та бажань, і навіть страхів,
А як же без них, ніде не проходить
Зі страхом ішов, по пероні летів
Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
Принаймні здалося. Злякався, чи що?
З-під лоба навколо усе обдивився,
Але в тім краю щось знайоме було.
Пригледів, можливо, таки помилився.
Впізнав... У цивільному, як в прикритті
Ховалось створіння, гріхом оповите.
Вбачаючи горе в його відбутті,
Хотілось сказати, хотілось спинити...
Нагода і фарт, і погляду стан:
Зустрілись на станції кривдник і біль
Хто перший пропаде, а хто буде пан?
Яким же словечко – їдке наче сіль.
Розгублений в позі катюга завмер.
Огранений „в’язень” вперед крокував,
А кат ще при комі очиці продер
І тихо-помалу назад відступав.
„Бачиш кате, колись ти по мені ходив
Та нацьковував вміло покірно-ламких.
Я для тебе всього лиш був табірний пил,
Але я не зносився, я гірше – прилип,
Бо був тінню тобі, і у слід заглядав...”
Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
Кат у бік відступавши у прірву упав
І драконом величним кістяк замело.
Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
Ні його, а ні схожих на нього братів
Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
І заспівано було у храмі вогнів,
І палали ті храми червоним-червоним,
І приходили люди, і здіймали нові,
За впокій і за спомин, знищених, спомин.
І ховали в долонях з руїни свічу
В знак, про пам’ять і шану борцеві
В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
Й невід’ємне майбутнє без неї.

Студентський грудень 2002 - го року, м. Вінниці
Присвята авторові твору «Тигролови»,
Івану Багряному





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-12-15 17:47:34
Переглядів сторінки твору 3629
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 4.447 / 5.5  (4.324 / 5.3)
* Рейтинг "Майстерень" 4.245 / 5.5  (4.024 / 5.17)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.732
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2018.03.17 19:31
Автор у цю хвилину відсутній