Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Корнієнко (1960) /
Рецензії
На вірш Ігоря Павлюка «Поліський вовк».
Це ж треба так відчути душу (так, саме душу!) тварини!
І, водночас, яка цікава паралель із людиною-поетом напрошується!
Ганна Осмоловська
Слушно і точно сказала Ганна. І відчуття вовка у вірші, так би мовити, із середини звіра, і паралель з людиною-поетом наочна, аж до майже фатального: «Життя – саме капкан». І оте, людське – голими приходимо, голим відходимо…Зайшов на авторську поцікавитись, із якого, мовляв, краю (якщо вказано) вовколог, бо це – глибоко етнічне, з дитинства, або й раніше… Таке не вигадаєш. Та й забув за чим зайшов. Як зняв шапочку, то так би й простояв бозна скільки, якби мобільний не задзвонив. Там – аж червоно від послужних прапорців-регалій! А в середині – волинський вовк-поет. Не помітив лише чи вже у капкані (життя), чи ще ні. Але за прапорцями – точно. А з боку цього – прості люди-поети. Старші ще нічого, а молоді, початківці, й не підходять до маститого вовка. Навіть до прапорців. Хто не заходив, правда, на авторську, той із вовком на рівних, а хто прапорці бачив, читав – уже з поправкою на прапорці. Це всотано з молоком Матері Соціуму: прапорці, то – важливо. Мало хто в Системі Суцільних Соціальних Прапорців проживає життя справжніми Мауглі. Та я і сам їм заздрю, втім не прапорцям.
Ось така паралель між ліричним героєм чудового вірша «Поліський вовк» і його іконописцем, виникла, поки я знявши шапочку читав написи на прапорцях. Але згадав, таки, за чим зайшов, дякуючи мобільнику. Так от. Ігор Павлюк уродженець того краю, котрий у 5 ст. до н.е., на момент прибуття Батька історії Геродота до Великої Скіфії, заселяли племена неврів (Рівненська, Волинська обл.) І ось що, зокрема, говорить про них грецький історик:
"Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною."
Насправді йдеться про тотемний культ вовка у племені неврів. Обрядові перевдягання. Життя змінювалось повільно і на протязі багатьох століть неври-волиняни поклонялись цьому, без сумніву, благородному, гордому і мудрому звіру. Ось звідки у І.Павлюка :
Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.
А в кінці, не що інше, даруйте мою категоричність, як жалісні, тихенькі ритуальні голоси далеких предків Ігоря із сивої як вовк сивини віків:
І плаче вовк старий тихенько, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
На вірш Ігоря Павлюка «Поліський вовк».
І, водночас, яка цікава паралель із людиною-поетом напрошується!
Слушно і точно сказала Ганна. І відчуття вовка у вірші, так би мовити, із середини звіра, і паралель з людиною-поетом наочна, аж до майже фатального: «Життя – саме капкан». І оте, людське – голими приходимо, голим відходимо…Зайшов на авторську поцікавитись, із якого, мовляв, краю (якщо вказано) вовколог, бо це – глибоко етнічне, з дитинства, або й раніше… Таке не вигадаєш. Та й забув за чим зайшов. Як зняв шапочку, то так би й простояв бозна скільки, якби мобільний не задзвонив. Там – аж червоно від послужних прапорців-регалій! А в середині – волинський вовк-поет. Не помітив лише чи вже у капкані (життя), чи ще ні. Але за прапорцями – точно. А з боку цього – прості люди-поети. Старші ще нічого, а молоді, початківці, й не підходять до маститого вовка. Навіть до прапорців. Хто не заходив, правда, на авторську, той із вовком на рівних, а хто прапорці бачив, читав – уже з поправкою на прапорці. Це всотано з молоком Матері Соціуму: прапорці, то – важливо. Мало хто в Системі Суцільних Соціальних Прапорців проживає життя справжніми Мауглі. Та я і сам їм заздрю, втім не прапорцям.
Ось така паралель між ліричним героєм чудового вірша «Поліський вовк» і його іконописцем, виникла, поки я знявши шапочку читав написи на прапорцях. Але згадав, таки, за чим зайшов, дякуючи мобільнику. Так от. Ігор Павлюк уродженець того краю, котрий у 5 ст. до н.е., на момент прибуття Батька історії Геродота до Великої Скіфії, заселяли племена неврів (Рівненська, Волинська обл.) І ось що, зокрема, говорить про них грецький історик:
Насправді йдеться про тотемний культ вовка у племені неврів. Обрядові перевдягання. Життя змінювалось повільно і на протязі багатьох століть неври-волиняни поклонялись цьому, без сумніву, благородному, гордому і мудрому звіру. Ось звідки у І.Павлюка :
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.
А в кінці, не що інше, даруйте мою категоричність, як жалісні, тихенькі ритуальні голоси далеких предків Ігоря із сивої як вовк сивини віків:
І хочеться сказать йому «Прости…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
