
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Сергій Корнієнко (1960) /
Поеми
ПОВЗ БЕРЕГИ НЕНАРОЖДЕННИХ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПОВЗ БЕРЕГИ НЕНАРОЖДЕННИХ
українська містерія у двох частинах
дійові особи
БЕЗВІЧНИЙ
СИРЕНИ
ПЕСИГОЛОВЦІ
частина перша
Дніпро в сучасному урбаністичному інтер’єрі. По Дніпру тихим ходом пливе білий пароплав з височенною трубою – без диму. Інколи здається, що він іде за течією, інколи – проти неї. На палубі у білосніжному сюртуку – Безвічний. Крізь пароплав привидом проходить річфлот двадцять першого століття: моторки, глісери, катери, теплоходи, яхти, катамарани, плавці.
БЕЗВІЧНИЙ
Казав мені старий Сковорода,
Вже й не згадаю, чи письмом, чи в вічі:
«Один зі сходу щастя вигляда,
А той на захід молиться і кличе
Якогось дива; хтось північний край
Собі намітив і гребе до нього, –
Аж гульк, назустріч, у південний рай,
З варяг у греки, суне хтось – до Бога!»
Так розіп’яли щастя на хресті….
Нема Голгофі ні кінця, ні краю.
І Україна, – Господи, прости,
Її, прости, – з Голгофи не злізає.
Чи вже облюбувала навіки –
На смерть перелякавшись воскресіння?
І все несуть, несуть, несуть вінки
Ненарожденні до мого каміння.
Та й більш нічого… Гірше небуття
Мені та слава! Всі мої надії,
І думи щирі, все моє життя –
В меморіалі, не в житті, не в дії.
«Недвиги серцем» як моя кума,
Та, що проспала «світ животворящий».
Я – світ любив, а не музей… Тюрма
Той світ, де все кебетне і мудряще.
Поділений: на «так» і на «не так»,
«Моє» й «твоє», пружини й коліщатка.
Мовнашматкипорубанийкозак –
Єдиний світ, давно колись, спочатку…
Або ж в дитинстві голому, коли
Словесна ряска душу ще не вкрила,
Поки її, царівну, не ввели
У храм наук, покласти жертву – крила.
Ось тут, під Переяславом, найшло
На мене щастя, зразу після «муштри»,
Як з братом Козачковським у село,
В Козинці, до Дніпра ми червнем рушили.
Рясніли луки квітами, життя
Вступило в серце – виступили сльози.
Дніпро сміявся сонцем як дитя,
І соловейко тьохкав в верболозі.
А з того боку – кручі і блакить,
Така ясна, що гріх торкатись пензлем,
Чи куцим віршем, і блаженна мить
Світ затопила і душа воскресла.
А потім ніч, зірок безвічний лет
Замерехтів над нами – в Божій Церкві!
І я прозрів: «щасливий той поет,
Кому «громадянин» не крає серце».
Врочисті ми верталися в село,
Посеред щастя, при ясній дорозі.
І довго ще воно в мені жило,
І ті Козинці, що спочили в Бозі.
Село тепер те глибоко в воді,
Ніхто не оре там, снопа не в’яже.
Та скільки їх повздовж Дніпра в біді
Людського глуму, хто про те розкаже?
Мій Козачковський, звісно, ескулап,
Назвав би ту біду – тромбофлебітом
Славути-Батька, що попав до лап,
У пазурі своїм ученим дітям.
Чи ж з того народилося добро?
Гай-гай, сізіфів труд, одні нещастя!
Та ще й Чорнобиль вилився в Дніпро,
І стала полином – вода причастя.
Та вже й, лукаві! Силу одняли,
Пречисте лоно – калом осквернили,
І на весь світ пишаються, орли!
Дніпро загине – все піде в могилу:
І ваші гімни, вибачте, з душком,
І ви самі, як німець під Букрином
Укриєтесь білесеньким сніжком,
Коли замовкне серце України.
Чи то сам Бог ті імена давав,
Або котрийсь з апостолів Святого:
Чорнобиль, Прип’ять?.. Наче наставляв
На хресну путь свою Вкраїну строго,
Бо – возлюбив… А люди? Той – на схід,
А той – на захід: римляни-моголи!
Ось так, ви, вшанували заповіт:
«У своїй хаті – правда, сила й воля».
У дуба сила й воля є своя,
А у верби – своя, і в тому правда,
Що робить їх відмінними, а я
На Байрона не схожий, брат від брата
Різниться, а від німчика – француз…
І тільки українець, Боже правий! –
В болоті чужоземних «правд» загруз,
Козацькій силі й волі шоу справив.
А з мене «європейця» сотворив,
Мовляв:
«І наші – ваших вже достойні.
Впустіть, до євроатлантичних див,
Щоб походить у Бостоні в бостоні.
То в нас лише традиції свої,
А душі – з європейської пробірки!
Прийміть і нас до ситої сім’ї,
Хоча б у крайню хату, на задвірки…
Вже в нашому саду – Мазох, де Сад…
А маніяки, вам такі й не снились!
Содомський гріх розквіт – пильнуйте зад…
І церква осучаснилась, змирилась.
А вже дівчата в нас – на всі світи!
Та ви ж їх, теє… не дасте збрехати…
Свати ми з вами, як тут не крути!
Ще б наших парубків – у ваше НАТО.
То ж наїжджайте, сіяти ріпак,
Рослина в нас – своя, а поля, поля!..
Бо, як казав у нас один кріпак:
«У нашій хаті – ваша правда, й воля».
Воістину кріпак, бо з «Кобзаря»
Не вигналась висока як тополя
На Україні воля, і зоря
Святої правди не зійшла над полем,
І сила не заврунилась нова,
Не оновилась хата, де б господар
Не позичав ні мислі, ні слова,
А з Богом радився б, з лукавим – спорив.
В своїй душі нерукотворний Храм
Для України вимолив би з неба,
І вів народ без персональних драм:
У правді, силі, волі – так, як треба!
На трьох китах отих бо й світ стоїть,
І всякий чоловік або країна.
Тож славою моєю затулить
Ганьби лакиз не зможе Україна.
Вона мені байдужа, слава та,
Як вам – праотчий дух мого народу,
Який тепер обсіла марнота
Стандартів, бачте, що звели Природу,
І Божий світ, і щирі почуття
На край безодні. Вже штовхають в яму –
Стандарти й комфортабельне життя –
Планету всю, з панами й холуями.
Європеоїди, не темні племена,
А просвіщенні, висококультурні,
І чашу християнську аж до дна
Готові пить… за інтереси шкурні.
Не в тому щастя, і не в тім життя.
Сковороду – питайте…
У роздуми-вголос Безвічного починає вторгатись якесь далеке багатоголосся. Часом воно звучить какофонічно, часом злагоджено, але завжди недобре, бо нав’язливо і нещиро. Пароплав підходить до Каневу.
(відчутно розгублено)
Ось і слава!
А де подітись… вічне каяття…
Від слави не сховаєшся під лаву,
Коли душа вже тіло, далі – дух…
Душа одна за все відповідає.
А костяна комора – прах і пух.
Там, на горі, й моя відпочиває
Під каменем,
Голоси виростають, поширюються, вже чути окремі слова.
та слава, не з таких,
моя – аж надто!.. Заздрю Одисею.
Коли повз береги сирен бридких
Він пропливав з ватагою своєю,
То, щоб почути той оманний спів
На честь свою, і смерті не зазнати,
Себе до щогли прив’язать звелів,
Команді ж – вуха воском затоптати.
І так пройшов підступні береги
Засіяні геройськими кістками…
А як, мені, пройти свої круги,
До чого прив’язати мотузками
Безмежну душу? Де те вухо взять,
Що б заліпити рейвах фарисеїв,
Пустопорожній свист? Та й те, сказать,
Не манить він мене як Одисея…
У полі зору Безвічного з’являються сирени. Ними уставлений правий берег і прибережна смуга води від Канева до Чернечої гори. Це – створіння, як і в Гомера, до поясу, так, ніби люди з м’якими жіночими рисами обличчя, а від поясу і нижче, ніби птахи. Правда, останнім часом почали зустрічатися й дещо відмінні від сирен Одисея. У цих – за спиною лише по одному крилу, правому чи лівому. Тому вони не літають, а лише співають. Помітно, що й гуртуються вони за ознакою «правокрилля» чи «лівокрилля». В піснях сирен вчуваються інколи знайомі мелодії.
Вже півтораста літ одне і теж.
Ось зараз заведуть: «Реве та стогне»,
А потім: «Ще не вмерла» – сум без меж,
Бо з нинішніми як не вмре, то здохне.
Ці, однокрилі, конче розіпнуть:
З цвяхами – ліві, праві – з молотками,
І замість пива – праведну доп’ють,
І покладуть у домовину – Маму.
СИРЕНИ
(обох видів, ніби апелюючи до пам’ятника на горі як до арбітра)
Правокрилі
Батьку, наш! Навіки слава! Слава!
Подивись на нас з височини!
Україна вільна вже держава,
Ми – амбітні всі її сини!
Справдилось твоє святе пророцтво,
З нами Бог, бо з нами – Вашингтон!
Наше чоловіцтво і жіноцтво
Витворило «праведний закон»!
Лівокрилі
Не верь им! Продажным словам их не верь!
Поэт наш двомовный, славянский.
Назад Украине распахнута дверь
В коммуно-монархо-цыганский,
К путевым медведям, без них мы ничто.
Мы зУБРом все беды осилим,
И мы, правокрылых «замочим» мечтой:
Родной, Белый Дом наш – Россия!
Серед зборища правокрилих сирен гордовито походжає його почесний голова. Часом він зупиняється здіймає єдине праве крило до пам’ятника на Чернечій горі і співаючи ніби звітує перед ним.
Голова
Кобзарю, мій! Поете, мій, найвищий!
Мені Майдан двоногих дав мандат.
Я обіцявся посадити… вишню,
І посадив, а буде цілий сад,
я дав наказ, тобі до ювілею.
Хрущів не обіцяю – вибачай.
Глобальне потепління йде землею,
Тут ми безсильні з Джорджем. Не печаль!
Зате американські, колорадські
На Україні прижились жуки.
Вони тепер живуть з нами по-братськи,
Простивши нам комуну і штики
За наш козацько-ліберальний устрій.
В нас гетьманів одних тепер – туман,
В нас «українці року» – Сєва Шустрий,
І лібералка Тіна, Інкерман.
Між тим пісенна ворожнеча провокрилих проти лівокрилих – розпаляється.
Правокрилі
(в ритмі гопака)
Рідна мова – з твого слова –
Чисте джерело.
Всі ми «пані» і «панове»
Москалям на зло…
Всі ми «пані» і «панове»,
Діти – «паничі».
Незалежні й гонорові.
Так, як ти учив.
Лівокрилі
(в ритмі балалаєчної частушки)
Тарас Григорьевич – все ложь!
Паны, «из грязи в князи» – сплошь.
Но только «господин трубы»
Прикрутит вентиль – вновь рабы.
А также сэры и мсье
Панов в упор не видят, все.
Кругом – табу, на всем – печать:
Панов, в Европу не пуща-а-а-а-ть!
Гурти кидаються один на одного в бійку зі словами:
Правокрилі
Раби, підніжки, грязь Москви!
Лівокрилі
Варшавське сміття – ваші пани!
БЕЗВІЧНИЙ
Ясновельможнії гетьмани…
Козаки:
Шевченко – гетьман і Мазепа – радник.
Але чому навчили вас віки?
Якщо прибрать клейноди і паради,
І словеса про волю, про народ –
Що лишиться народові на спомин,
Крім пригорщі державних нагород,
І від «народолюбія» – оскоми?
Життя трагікомічне без прикрас…
Велику драму славного козацтва
У другім акті одягли у фарс,
У церемоніал – вільготне братство.
Робили й запорожці помилки,
Траплявся й гріх, що зрадою зоветься…
Але чому шапки зняли віки,
І перед Бога славні «оселедці»
За Україну пущені просить?
Не знаєте? А я і сам те бачив,
Той вам скажу, лиш тишу сотворіть,
Бо з боку вашого – стіна неначе,
Змурована із ваших: «я!», «моє!»…
Хоч би віконце, там, яка продуха –
Стіни безплотне слово не проб’є,
І б’є крильми любов в той мур бездухий.
Віками б’є в «берлінську» ту стіну,
Що встала між землею й небесами.
І не такі як я ведуть війну:
Споряджені самим Творцем списами
Сяйними ніби істина сама,
Безсмертні вої вічної Любові
Крушать оту стіну, та все дарма:
Ворушаться сліпці в земному рові,
Землею марять, землю продають,
Купують землю, живляться землею,
За землю убивають і плюють
В земну святу криницю, бо вже з неї
Без фільтру не напитись, от біда!
Та поки диво-фільтри ті творились,
Таки з землі, природа і вода
Творіннями геть-чисто отруїлись.
І вже тепер, якщо ти – казнокрад,
Ділок завзятий, покруч яничарський –
Фільтруй життя, і пий. Сам чорт не брат,
Коли у тебе гаманець швейцарський!
Екологічний хрумай огірок,
А не модифіковане абищо,
Народжуй здоровісіньких діток,
І пхай до влади чад своїх, ще вище.
Але якщо ти смирний гречкосій,
Або живеш в апостольськім завіті…
Їй-богу, дід Іван, сердечний мій,
Кирилівський кріпак, в колишнім світі
Екологічно чисто, наче пан,
Пив із джерел, і харчувався, й дихав…
Безвічний раптом спинив гіркий потік своїх земних і вселенських дум, і пильно став вдивлятись крізь шарварок сирен, що співав хорами і подинці, декламував пафосні поезії, чубився між собою. Звідти, із тієї, здавалось би, безпросвітної мли, ніби затріпотів блідий промінчик так, наче крізь морський туман, непевно ще, пробивається світло далекого маяка.
Невже слухач, чи то – самообман?
Але чому так раптом стало тихо?
Нехай там що, а можна говорить
Уже не до стіни, а до людини,
То може хоч з півслова долетить
З святої – до земної України…
дійові особи
БЕЗВІЧНИЙ
СИРЕНИ
ПЕСИГОЛОВЦІ
частина перша
Дніпро в сучасному урбаністичному інтер’єрі. По Дніпру тихим ходом пливе білий пароплав з височенною трубою – без диму. Інколи здається, що він іде за течією, інколи – проти неї. На палубі у білосніжному сюртуку – Безвічний. Крізь пароплав привидом проходить річфлот двадцять першого століття: моторки, глісери, катери, теплоходи, яхти, катамарани, плавці.
БЕЗВІЧНИЙ
Вже й не згадаю, чи письмом, чи в вічі:
«Один зі сходу щастя вигляда,
А той на захід молиться і кличе
Якогось дива; хтось північний край
Собі намітив і гребе до нього, –
Аж гульк, назустріч, у південний рай,
З варяг у греки, суне хтось – до Бога!»
Так розіп’яли щастя на хресті….
Нема Голгофі ні кінця, ні краю.
І Україна, – Господи, прости,
Її, прости, – з Голгофи не злізає.
Чи вже облюбувала навіки –
На смерть перелякавшись воскресіння?
І все несуть, несуть, несуть вінки
Ненарожденні до мого каміння.
Та й більш нічого… Гірше небуття
Мені та слава! Всі мої надії,
І думи щирі, все моє життя –
В меморіалі, не в житті, не в дії.
«Недвиги серцем» як моя кума,
Та, що проспала «світ животворящий».
Я – світ любив, а не музей… Тюрма
Той світ, де все кебетне і мудряще.
Поділений: на «так» і на «не так»,
«Моє» й «твоє», пружини й коліщатка.
Мовнашматкипорубанийкозак –
Єдиний світ, давно колись, спочатку…
Або ж в дитинстві голому, коли
Словесна ряска душу ще не вкрила,
Поки її, царівну, не ввели
У храм наук, покласти жертву – крила.
Ось тут, під Переяславом, найшло
На мене щастя, зразу після «муштри»,
Як з братом Козачковським у село,
В Козинці, до Дніпра ми червнем рушили.
Рясніли луки квітами, життя
Вступило в серце – виступили сльози.
Дніпро сміявся сонцем як дитя,
І соловейко тьохкав в верболозі.
А з того боку – кручі і блакить,
Така ясна, що гріх торкатись пензлем,
Чи куцим віршем, і блаженна мить
Світ затопила і душа воскресла.
А потім ніч, зірок безвічний лет
Замерехтів над нами – в Божій Церкві!
І я прозрів: «щасливий той поет,
Кому «громадянин» не крає серце».
Врочисті ми верталися в село,
Посеред щастя, при ясній дорозі.
І довго ще воно в мені жило,
І ті Козинці, що спочили в Бозі.
Село тепер те глибоко в воді,
Ніхто не оре там, снопа не в’яже.
Та скільки їх повздовж Дніпра в біді
Людського глуму, хто про те розкаже?
Мій Козачковський, звісно, ескулап,
Назвав би ту біду – тромбофлебітом
Славути-Батька, що попав до лап,
У пазурі своїм ученим дітям.
Чи ж з того народилося добро?
Гай-гай, сізіфів труд, одні нещастя!
Та ще й Чорнобиль вилився в Дніпро,
І стала полином – вода причастя.
Та вже й, лукаві! Силу одняли,
Пречисте лоно – калом осквернили,
І на весь світ пишаються, орли!
Дніпро загине – все піде в могилу:
І ваші гімни, вибачте, з душком,
І ви самі, як німець під Букрином
Укриєтесь білесеньким сніжком,
Коли замовкне серце України.
Чи то сам Бог ті імена давав,
Або котрийсь з апостолів Святого:
Чорнобиль, Прип’ять?.. Наче наставляв
На хресну путь свою Вкраїну строго,
Бо – возлюбив… А люди? Той – на схід,
А той – на захід: римляни-моголи!
Ось так, ви, вшанували заповіт:
«У своїй хаті – правда, сила й воля».
У дуба сила й воля є своя,
А у верби – своя, і в тому правда,
Що робить їх відмінними, а я
На Байрона не схожий, брат від брата
Різниться, а від німчика – француз…
І тільки українець, Боже правий! –
В болоті чужоземних «правд» загруз,
Козацькій силі й волі шоу справив.
А з мене «європейця» сотворив,
Мовляв:
«І наші – ваших вже достойні.
Впустіть, до євроатлантичних див,
Щоб походить у Бостоні в бостоні.
То в нас лише традиції свої,
А душі – з європейської пробірки!
Прийміть і нас до ситої сім’ї,
Хоча б у крайню хату, на задвірки…
Вже в нашому саду – Мазох, де Сад…
А маніяки, вам такі й не снились!
Содомський гріх розквіт – пильнуйте зад…
І церква осучаснилась, змирилась.
А вже дівчата в нас – на всі світи!
Та ви ж їх, теє… не дасте збрехати…
Свати ми з вами, як тут не крути!
Ще б наших парубків – у ваше НАТО.
То ж наїжджайте, сіяти ріпак,
Рослина в нас – своя, а поля, поля!..
Бо, як казав у нас один кріпак:
«У нашій хаті – ваша правда, й воля».
Воістину кріпак, бо з «Кобзаря»
Не вигналась висока як тополя
На Україні воля, і зоря
Святої правди не зійшла над полем,
І сила не заврунилась нова,
Не оновилась хата, де б господар
Не позичав ні мислі, ні слова,
А з Богом радився б, з лукавим – спорив.
В своїй душі нерукотворний Храм
Для України вимолив би з неба,
І вів народ без персональних драм:
У правді, силі, волі – так, як треба!
На трьох китах отих бо й світ стоїть,
І всякий чоловік або країна.
Тож славою моєю затулить
Ганьби лакиз не зможе Україна.
Вона мені байдужа, слава та,
Як вам – праотчий дух мого народу,
Який тепер обсіла марнота
Стандартів, бачте, що звели Природу,
І Божий світ, і щирі почуття
На край безодні. Вже штовхають в яму –
Стандарти й комфортабельне життя –
Планету всю, з панами й холуями.
Європеоїди, не темні племена,
А просвіщенні, висококультурні,
І чашу християнську аж до дна
Готові пить… за інтереси шкурні.
Не в тому щастя, і не в тім життя.
Сковороду – питайте…
У роздуми-вголос Безвічного починає вторгатись якесь далеке багатоголосся. Часом воно звучить какофонічно, часом злагоджено, але завжди недобре, бо нав’язливо і нещиро. Пароплав підходить до Каневу.
(відчутно розгублено)
А де подітись… вічне каяття…
Від слави не сховаєшся під лаву,
Коли душа вже тіло, далі – дух…
Душа одна за все відповідає.
А костяна комора – прах і пух.
Там, на горі, й моя відпочиває
Під каменем,
Голоси виростають, поширюються, вже чути окремі слова.
моя – аж надто!.. Заздрю Одисею.
Коли повз береги сирен бридких
Він пропливав з ватагою своєю,
То, щоб почути той оманний спів
На честь свою, і смерті не зазнати,
Себе до щогли прив’язать звелів,
Команді ж – вуха воском затоптати.
І так пройшов підступні береги
Засіяні геройськими кістками…
А як, мені, пройти свої круги,
До чого прив’язати мотузками
Безмежну душу? Де те вухо взять,
Що б заліпити рейвах фарисеїв,
Пустопорожній свист? Та й те, сказать,
Не манить він мене як Одисея…
У полі зору Безвічного з’являються сирени. Ними уставлений правий берег і прибережна смуга води від Канева до Чернечої гори. Це – створіння, як і в Гомера, до поясу, так, ніби люди з м’якими жіночими рисами обличчя, а від поясу і нижче, ніби птахи. Правда, останнім часом почали зустрічатися й дещо відмінні від сирен Одисея. У цих – за спиною лише по одному крилу, правому чи лівому. Тому вони не літають, а лише співають. Помітно, що й гуртуються вони за ознакою «правокрилля» чи «лівокрилля». В піснях сирен вчуваються інколи знайомі мелодії.
Ось зараз заведуть: «Реве та стогне»,
А потім: «Ще не вмерла» – сум без меж,
Бо з нинішніми як не вмре, то здохне.
Ці, однокрилі, конче розіпнуть:
З цвяхами – ліві, праві – з молотками,
І замість пива – праведну доп’ють,
І покладуть у домовину – Маму.
СИРЕНИ
(обох видів, ніби апелюючи до пам’ятника на горі як до арбітра)
Правокрилі
Подивись на нас з височини!
Україна вільна вже держава,
Ми – амбітні всі її сини!
Справдилось твоє святе пророцтво,
З нами Бог, бо з нами – Вашингтон!
Наше чоловіцтво і жіноцтво
Витворило «праведний закон»!
Лівокрилі
Поэт наш двомовный, славянский.
Назад Украине распахнута дверь
В коммуно-монархо-цыганский,
К путевым медведям, без них мы ничто.
Мы зУБРом все беды осилим,
И мы, правокрылых «замочим» мечтой:
Родной, Белый Дом наш – Россия!
Серед зборища правокрилих сирен гордовито походжає його почесний голова. Часом він зупиняється здіймає єдине праве крило до пам’ятника на Чернечій горі і співаючи ніби звітує перед ним.
Голова
Мені Майдан двоногих дав мандат.
Я обіцявся посадити… вишню,
І посадив, а буде цілий сад,
я дав наказ, тобі до ювілею.
Хрущів не обіцяю – вибачай.
Глобальне потепління йде землею,
Тут ми безсильні з Джорджем. Не печаль!
Зате американські, колорадські
На Україні прижились жуки.
Вони тепер живуть з нами по-братськи,
Простивши нам комуну і штики
За наш козацько-ліберальний устрій.
В нас гетьманів одних тепер – туман,
В нас «українці року» – Сєва Шустрий,
І лібералка Тіна, Інкерман.
Між тим пісенна ворожнеча провокрилих проти лівокрилих – розпаляється.
Правокрилі
(в ритмі гопака)
Чисте джерело.
Всі ми «пані» і «панове»
Москалям на зло…
Всі ми «пані» і «панове»,
Діти – «паничі».
Незалежні й гонорові.
Так, як ти учив.
Лівокрилі
(в ритмі балалаєчної частушки)
Паны, «из грязи в князи» – сплошь.
Но только «господин трубы»
Прикрутит вентиль – вновь рабы.
А также сэры и мсье
Панов в упор не видят, все.
Кругом – табу, на всем – печать:
Панов, в Европу не пуща-а-а-а-ть!
Гурти кидаються один на одного в бійку зі словами:
Правокрилі
Лівокрилі
БЕЗВІЧНИЙ
Козаки:
Шевченко – гетьман і Мазепа – радник.
Але чому навчили вас віки?
Якщо прибрать клейноди і паради,
І словеса про волю, про народ –
Що лишиться народові на спомин,
Крім пригорщі державних нагород,
І від «народолюбія» – оскоми?
Життя трагікомічне без прикрас…
Велику драму славного козацтва
У другім акті одягли у фарс,
У церемоніал – вільготне братство.
Робили й запорожці помилки,
Траплявся й гріх, що зрадою зоветься…
Але чому шапки зняли віки,
І перед Бога славні «оселедці»
За Україну пущені просить?
Не знаєте? А я і сам те бачив,
Той вам скажу, лиш тишу сотворіть,
Бо з боку вашого – стіна неначе,
Змурована із ваших: «я!», «моє!»…
Хоч би віконце, там, яка продуха –
Стіни безплотне слово не проб’є,
І б’є крильми любов в той мур бездухий.
Віками б’є в «берлінську» ту стіну,
Що встала між землею й небесами.
І не такі як я ведуть війну:
Споряджені самим Творцем списами
Сяйними ніби істина сама,
Безсмертні вої вічної Любові
Крушать оту стіну, та все дарма:
Ворушаться сліпці в земному рові,
Землею марять, землю продають,
Купують землю, живляться землею,
За землю убивають і плюють
В земну святу криницю, бо вже з неї
Без фільтру не напитись, от біда!
Та поки диво-фільтри ті творились,
Таки з землі, природа і вода
Творіннями геть-чисто отруїлись.
І вже тепер, якщо ти – казнокрад,
Ділок завзятий, покруч яничарський –
Фільтруй життя, і пий. Сам чорт не брат,
Коли у тебе гаманець швейцарський!
Екологічний хрумай огірок,
А не модифіковане абищо,
Народжуй здоровісіньких діток,
І пхай до влади чад своїх, ще вище.
Але якщо ти смирний гречкосій,
Або живеш в апостольськім завіті…
Їй-богу, дід Іван, сердечний мій,
Кирилівський кріпак, в колишнім світі
Екологічно чисто, наче пан,
Пив із джерел, і харчувався, й дихав…
Безвічний раптом спинив гіркий потік своїх земних і вселенських дум, і пильно став вдивлятись крізь шарварок сирен, що співав хорами і подинці, декламував пафосні поезії, чубився між собою. Звідти, із тієї, здавалось би, безпросвітної мли, ніби затріпотів блідий промінчик так, наче крізь морський туман, непевно ще, пробивається світло далекого маяка.
Але чому так раптом стало тихо?
Нехай там що, а можна говорить
Уже не до стіни, а до людини,
То може хоч з півслова долетить
З святої – до земної України…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію