ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Олехо
2020.11.25 10:11
Місце гріха – душа
Місто гріхів – планета
Ось допишу віршА
Стану на шлях аскета…

Окіл живе юрба
Помстою і брехнею
Лаю в душі раба

Тетяна Левицька
2020.11.25 09:35
Була колись ти ружею,
що пнулася до неба.
Рукою хтось байдужою
зламав красиві стебла,

в землі лишивши корінця,
та навесні опісля,
пелюстям відродилася,

Микола Соболь
2020.11.25 07:24
А на душі так любо
і щастя через край.
Дай поцілую губи,
спиваючи розмай…
Таке палке кохання
буває раз в житті.
Ти перша і остання
у сонмі почуттів.

Сергій Губерначук
2020.11.25 06:09
Спи, моя радосте, цить –
бо й простирадло вже спить.

Подушки більш не вищать.
Ковдри посохли й блищать.

Навіть заснуло трюмо,
ані дзеленькне воно.

Володимир Бойко
2020.11.25 00:30
Ведмежа конституція Кроляча проституція Теляча інституція Псяча контрибуція Мавпяча еволюція Бананова революція Заяча позиція Бичача амбіція Котяча композиція Індича інквізиція Свиняча пропозиція Тхоряча опозиція

Олена Багрянцева
2020.11.24 22:17
Прогноз на завтра: вітряно і сніг.
Грудневий жаль у грудях, як загроза.
Ти нетерпляче станеш на поріг,
Укритий смогом втоми і доріг,
В моїх обіймах грітись від морозу.
Ти несміливо станеш на поріг…

Переведу годинники назад.

Олександр Бобошко Заколотний
2020.11.24 21:02
Побіг по сир до супермаркета «Мишоловка»,
а там товари
вже два тижні
як подорожчали.
Людей до біса. Вже розкуплено все солодке;
нестерпні черги

Іван Потьомкін
2020.11.24 19:32
Вертали козаки в рідну Україну
І так говорили молодій дівчині:
«У нас Дніпр – як море, де там твому Дону.
В нас хати біленькі у садочках тонуть.
В нас пісні вогнисті, наче січа, танці,
Та ж і сотник, бачиш, мов у лихоманці».
Повірила Галя клятим буз

Роксолана Вірлан
2020.11.24 17:18
Не те щоб ніч, - а радше - чорний злак....
Не те щоб злак, - а зірна зав'язь думки,
Що вплила, ненароком, - просто так,
В зіницю нашорошену відунки.

І вгледіла...і вгледіла стара,
Що блиск осінній,стовчений бісятком,
Босятком вітру - свистом по

Олександр Сушко
2020.11.24 17:03
Ви помітили, що чоловік та жінка навіть гавкають по різному? Я не кажу про силу звуку чи тональність. Зрозуміло, що у чоловіків голос набагато нижчий за частотою та амплітудою, оскільки довжина зв’язок більша, аніж у прекрасної половини статі. Я кажу про

Серго Сокольник
2020.11.24 14:04
Поминальним вогнем догорів
День, що з рештою нас розлучив...
...мов крадій до скарбниці царів,
Підбирав я до тебе ключі.
Скоро осінь лелечим ключем
Нашу пам"ять замкне на замок...
Ти побудеш зі мною іще,
Наш допоки не кінчено строк?

Тетяна Левицька
2020.11.24 11:18
Перший сніг, заметіль,
сліпить очі, сльозяться на вітру,
наскрізь дме навкруги,
увірвалась раптово зима
в моє місто осіннє,
у жовто-гарячу палітру
понасипала крейди,
інакшої фарби нема

Сергій Губерначук
2020.11.24 08:47
На неоднаковому полі,
що сяє від зорі до сну,
я зустрічав мінливу долю,
нечисту і ясну.

Вона то в санях серед снігу,
застрягне, лізе чи повзе,
то в яґуаровому бігу

Ярослав Чорногуз
2020.11.24 08:17
Голі віти, вітер безголосий,
І обличчя саду вже старе.
Гребінь загубила пізня осінь -
Опадає листя із дерев.

Голі віти щуляться, мов терни,
Пройми усміхаються вікон.
Сутінь насувається химерна,

Володимир Бойко
2020.11.24 02:35
«Товарищ москаль, на Украину шуток не скаль» - але москалі Маяковського не чують. Та які там сівозміни, коли скрізь по полю міни. Поганий той генерал, що не уявляє себе рядовим солдатом. Краще бути оббріхуваним, ніж оплакуваним. Краще посваритися з др

Ярослав Чорногуз
2020.11.23 20:05
Шановна редакціє “Поетичних Майстерень”, уся ПееМівська родино!

Щиро вражений, здивований і зворушений присвоєнням мені високого статусу майстра R1.
Висловлюю свою найщирішу вдячність моєму доброму другові, адміністратору і власникові сайту Володими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Євген Чорний
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Новіцька (1981) / Критика | Аналітика

 Едді. Чорне сонце американської літератури
Едгар По народився в Бостоні 19 січня 1809 року в родині акторів, які брали участь у театральних виставах у Річмонді й Норфолку, а також одного часу в Нью-Йорку. Батьки Едгара, Елізабет і Дейвід По, часто переїжджали з місця на місце в пошуках заробітку. З перших днів сім’ю по п’ятах переслідувала нужда. Можливо, це стало причиною того, що спочатку безвісти зник Дейвід По, лишивши дружину з двома дітьми (Едгаром та молодшою сестрою Розалі; старший син, Генрі По, жив у бабусі в Балтіморі), а далі, коли Едді було близько трьох років (точніше – 8 грудня 1811 року), померла від сухот Елізабет. Дітей, що лишилися круглими сиротами, забрали до себе знайомі родини. Розалі виховувалася в сім’ї Маккензі, а Едгар потрапив у дім річмондського торговця тютюном та іншими продуктами Джона Аллана. Сімейство було бездітним, тому дружина, Френсіс Аллан, особливо наполягала на усиновленні Едгара. Джон Аллан не надто хотів брати на себе клопоти, пов’язані з чужою дитиною, але коли 26 грудня в Річмондському театрі сталася пожежа (73 людських жертви, серед них губернатор штату Вірджинія), це було розцінене як символічна подія, і Аллан погодився виховувати хлопчика. Втім, офіційно Едгара не було всиновлено; як пізніше з’ясувалося, у Джона Аллана були позашлюбні діти, яким він розраховував залишити спадок.
Виховання Едді відбувалося згідно з установленою тоді методою. З дитинства хлопчик звик до системи „батога і пряника”: за „пристойну поведінку” його очікував грошовий чи якийсь інший стимул, за непослух і вибрики – тілесне покарання. А що Едгар ріс рухливим і схильним до розіграшів, до того ж упертим, то діставалося йому часто. Вже тоді хлопчик проявляв неабиякі інтелектуальні й мистецькі здібності, зокрема в декламації віршів, якою сімейство Алланів розважало гостей. Едді дуже рано почав читати і любив учитися, тож уже в п’ять років його віддали в місцеву школу. 1815 року Аллани переїхали до Англії (поїздка була для Едгара жахіттям, бо в дитинстві він боявся відкритих водойм і страждав від морської хвороби; правда, потім він переборов свій страх і дуже добре вивчився плавати). Едгар вступив до школи в Ірвінгу, а потім у Лондоні, де провчився до липня 1820 року. Далі торгові справи Джона Аллана пішли гірше, і родина мусила переїхати назад у Річмонд.
Домашнє та шкільне виховання в чомусь подіяло на Едгара позитивно – серед однолітків він мав репутацію чемного та гречного молодого джентльмена, який неодноразово дорікав знайомим за грубість і різкість суджень. З іншого боку, оточений заборонами і лицемірством з боку вітчима, він з юності мав до краю загострене відчуття несправедливості, не кажучи вже про усвідомлення власної неповноцінності – хлопцеві, очевидно, повсякчас нагадували, що він їсть чужий хліб. Тому вже в ті роки між ним і вітчимом склалися напружені стосунки, які з кожним роком ускладнювалися.
З 1821 по 1825 рік Едгар продовжував освіту у школах Джорджа Кларка та Вільяма Берка в Річмонді. Хлопець багато читав і часто розмірковував насамоті. З його лектури варто виокремити Шекспіра (без нього Едгара По важко уявити і як письменника, і як людину), Байрона, Шеллі та Кітса. Десь у той час він почав досить непогано малювати і писати поезії, які присвячував школяркам з коледжу (навчання тоді було роздільним) та визначним дамам міста. У перших віршах проявився характерний для По романтичний пієтет у ставленні до жінок. Зрештою, 1823 року після воістину героїчного запливу на місцевій ріці (Едгар подолав 6 миль проти сильної течії) хлопець познайомився з Джейн Стенард, матір’ю свого однокласника, яка стала першим коханням По. Джейн Стенард померла від сухот наступної весни, після чого у Едгара, дуже вразливого від природи, був тривалий нервовий зрив. Восени 1823 року хлопець запізнався з Ельмірою Ройстер, а літом 1824 року, після смерті Джейн Стенард, міцно здружився з дівчиною. Восени 1824 року з нагоди зустрічі маркіза де Лафайєта було сформовано загін вихованців школи Берка, в якому Едгар По був лейтенантом; так він здобув перший військовий досвід.
Після того, як у 1825 році Джон Аллан отримав спадщину по родичеві з Шотландії, сімейство стало одним із найбагатшим у Вірджинії. Тож виникла потреба у грунтовнішій освіті По, якого все місто пророкувало на спадкоємця. У лютому 1826 року Едгара віддали на навчання в університет штату Вірджинія (Шарлотсвілль). Перед тим юнак заручився з Ельмірою Ройстер, про що знало дуже обмежене коло людей.
Університет був новою спорудою – випуск, до якого потрапив Едгар, був усього другим. Його зачислено на перший курс і відведено для проживання кімнату номер 13 у західному крилі житлового корпусу Вест-Рейндж, де тепер меморіальна дошка. З перших днів Едді почали знати як заводіяку і душу товариства, голову літературних засідань у „тринадцятій кімнаті”, де він читав свої твори і часом малював вугликом на стінах різні фантастичні сюжети. Одного разу на такому засіданні Едгар прочитав оповідання, яке було відразу гостро засуджене за надмірну розтягнутість та те, що ім’я головного героя (Гаффі) вживалось там надто часто. Критика була сприйнята спокійно, але коли якийсь жартівник почав на цій підставі стібатися з самого Едді й прозивати його Гаффі, оповідання тут же полетіло в камін, а з ображальником Едді місяць не розмовляв.
Учився Едгар дуже добре. Любив астрономію та географію, математику, але особливо легко йому давалися мови – латина й французька. Маючи чіпку й довгу пам’ять, Едді вважав за непотрібне довго зубрити домашні завдання – йому вистачало раз підчитати матеріал перед заняттям. Правда, з листів видно, що він трохи побоювався іспитів, але втішав себе думкою, що головне – не хвилюватись, що в його випадку було справедливо, бо ніщо і тоді, і потім йому так не шкодило в житті, як бурхлива емоційна вдача і майже повна неспроможність опановувати власні почуття.
Водночас із успіхами в навчанні Едді зазнав проблем у побуті. Покидаючи Річмонд, він дістав від вітчима 110 доларів, а вже в перші дні виявилося, що річний курс коштує 350 доларів, і то 149 слід заплатити наперед. Таким чином навчання почалося з боргів. 39 доларів боргу за навчання Джон Аллан покрив чеком на 40, решту милостиво дозволивши використати довільно. Після того він вряди-годи на настійливі просьби висилав якусь суму, а між тим треба було заплатити слузі, пралі, за кімнату, їжу, дрова для каміна, меблі, підручники, ще тисячу необхідних дрібниць. Усі витрати Едгар розписував у довжелезних звітах, мотивуючи їх потрібність, але це мало дуже скромний успіх. Отже, він був змушений кредитувати, де тільки міг, а далі й „пуститися наодчай” – щоб дістати потрібну суму на прожиття, грати в карти, що серед студентів вважалося ділом послідущим. Утративши повагу в пристойного кола друзів, Едді зійшовся з товариством, у якому часто пили вино. Треба сказати, що його організм дуже важко переносив алкоголь – після першої ж чарки Едгар утрачав самовладання, а потім днями страждав від похмілля. Проте постійну напругу, викликану враженим самолюбством і тривогою за день завтрашній, він мимоволі мусив знімати саме таким чином. Втім, тоді він ще не мав залежності від спиртного і волів читати або писати вірші, аніж розважатися пиятиками. Але борги росли (казали, що тільки за одну ніч, проведену за картами, Едді розплатився 17-ма замовленими пальтами, не маючи змоги заплатити готівкою), і під кінець року загальна їх сума склала 2500 доларів. Можна припустити, що врешті Едгар махнув на все рукою, вирішивши так провчити скупого вітчима.
У грудні Джон Аллан приїхав навідати пасинка. Звісно, йому показали всі векселі й розписки, і він спочатку вхопився за голову, а потім страшенно розлютився. 20 грудня 1826 року між Едгаром і Алланом відбулася розмова, яка вилилася у відкритий конфлікт. Вітчим і думки не припускав, щоб оплатити борги, а на додачу твердо заявив, що негайно забере Едгара з університету. Це було для хлопця великим ударом, оскільки він уже тоді мав намір стати письменником, для чого, як він думав, необхідна вища освіта. Після сварки, як згадує університетський друг По, вони двоє цілий вечір просиділи в одного професора, а потім пішли в кімнату 13. Едгар, трощачи меблі й кидаючи у вогонь уламки разом зі старими листами і всім, що трапило під руку, осипав прокльонами вітчима, життя і долю. Після того, як він трохи заспокоївся, товариш близько півночі пішов додому.
Повернувшись до Річмонда, По дізнався ще про одну неприємність. За час його навчання Джон Аллан дізнався про його заручини з Ельмірою Ройстер і разом із її батьком усіляко відмовляв дівчину від цього, на їх думку, хибного кроку. Врешті сума в 2500 доларів укупі з рішучою відмовою в спадкоємстві принаймні для батька Ельміри виявилася красномовним доказом негідності По, і той віддав дочку за якогось Шелтона. По втратив контакт із нареченою ще на початку навчання, бо їхні листи за змовою батьків було перехоплювано. Тож це для нього було повною несподіванкою.
За таких умов далі жити з Алланами По було вкрай важко. Він хотів було піти з дому й найнятися на роботу, але Джон Аллан перешкодив його умові з одним торговцем, у якого Едгар мав намір працювати. Вітчим вирішив „прикрутити гайки” непокірному вихованцеві. 18 березня 1827 року відбулася ще одна сварка з Алланом, у ході якої були викричані всі претензії з одного й іншого боку. Вітчим дав Едгарові ніч на роздуми, сподіваючись, що ослаблений хлопець погодиться на всі його пропозиції щодо свого подальшого життя. Вранці 19 березня сварка розгорілася з новою силою, і Аллан нарешті наказав По забиратися геть з дому. Едгар кулею вилетів за двері в чому стояв, задихаючись від гніву й образи. Увечері з готелю він написав листа, в якому просив передати одяг, необхідні речі й трохи грошей, щоб добратися хоча б до Норфолка. Наприкінці він дописав великими літерами, що радше помре або сам себе вб’є, аніж вернеться додому. Аллан не відповів, і наступного дня По зі святою наївністю повторив прохання. Вітчим відповів насмішкуватим листом і нічого не прислав. Ще кілька тижнів Едгар прожив на тайкома передані мачухою гроші, а потім, підмовивши знайомого, разом із ним виїхав з міста, маючи намір відбути за кордон. Знайомий невдовзі вернувся додому, а Едгар, пробувши деякий час у Норфолку, під вигаданим ім’ям Генрі ле Рене добрався до Бостона. Там він пробував відшукати родичів або знайомих своїх батьків, але, не знайшовши, запізнався з типографом Кельвіном Томасом і на початку травня 1827 року видав разом із ним першу книгу поезій тиражем у 40 примірників.
До свого першого видання Едгар підійшов концептуально – із усього доробку відібрав усього сім ліричних віршів та поему „Тамерлан”. На всіх творах позначилися впливи романтизму, особливо Кітса та Байрона. Збірка мала назву „Тамерлан та інші поезії”. У передмові По писав, що до книги ввійшли вірші 1821-1822 років, коли авторові не було й чотирнадцяти, але насправді їх основну частину слід датувати пізнішим часом, аж до університетського періоду, коли була написана поема. Два примірники Едгар послав на рецензування, але публікацій у журналах не було, і книга лишилась непоміченою. Тираж навіть не окупився видавцеві. Єдиним позитивом було те, що примірник книги Едгар послав своєму старшому братові, про якого вже знав, що той живе у Балтіморі.
26 травня 1827 року через безгрошів’я По під ім’ям Едгара А. Перрі вступає до армії й відбуває до Форт-Індепенденса, а звідти в кінці жовтня – до форту Моултрі на острові Саллівана у Південній Кароліні, де пробув до 11 грудня 1828 року. Ця місцина, певно, дуже запам’яталася По, бо була неодноразово описана в його оповіданнях. Весь цей час Едгар вів переписку з братом Генрі, що йому згодом дуже стало в пригоді. Два роки він вів життя солдата-артилериста, живучи в казармі й у хвилини вільного часу пишучи вірші та поему „Аль-Аарааф”. Збереглися листи до мачухи, на яких стоять марки з Санкт-Петербурга, - Едгар не хотів зраджувати місця свого перебування, підробляючи марки й штемпелі, і це потім стало підставою для міфу про європейські вояжі По; цей міф тримався до початку ХХ століття. Врешті в кінці року Едгар таки написав листа вітчимові, у якому просив дозволити навчатися в академії Вест-Пойнт. Напевно, По справедливо вирішив, що військова служба передбачає досить велику кількість вільного часу для занять літературною працею. Вітчим, однак, ніяк не відреагував. Тим часом Едгара знову перевели до фортеці Манро в Пойнт-Камферті. У січні 1829 року По дослужився до чину головного сержанта – найвищого, який можна було здобути без належної освіти. Він знову пише до Аллана, і той нарешті згоджується на його пропозицію.
28 лютого померла Френсіс Аллан, і тільки це спонукало По приїхати додому. До мачухи Едгар ставився з любов’ю й повагою, і її смерть стала для нього великою втратою. Втім, не можна було зволікати зі звільненням із військової служби. Підшукавши собі заміну і заплативши 75 доларів відступного, По 4 квітня отримав свободу. Далі послідували аудієнції до Вашингтона, довга паперова тяганина і нарешті зачислення до Вест-Пойнту влітку 1830 року. Весь цей час Едгар жив то у Аллана, то у родичів у Балтіморі, коли відраза до обставин життя у вітчима буквально підходила до горла. Вперше він поселився в Балтіморі у серпні 1829 року, тоді ж довідався, що його дід по батькові був генералом, що його дуже втішило. Родина По у Балтіморі жила в крайній бідності. Вона складалася з бабусі-генеральші, тітки Марії Клемм, її доньки Вірджинії та Генрі По, хворого на сухоти. Проте ці бідняки ділилися останнім, і серед них По не стрінув тої фальші, якою був просякнутий дім Алланів. Живучи у них, Едгар підготував і видав друком ще одну книгу поезій – „Аль-Аарааф, Тамерлан і малі вірші” (грудень 1829 року).
Навчений гірким досвідом, По перед публікацією книги забезпечився професійною рецензією досить відомого критика Вільяма Вірта, а також попередньо надрукував кілька поезій у одному з журналів у Філадельфії. Проте друга книга мала теж малий розголос, а критичні відгуки про неї були загалом несхвальні. З цього Едгар, який, як уже було сказано, мав уперту вдачу, виніс тільки один висновок: потребу титанічної роботи над власним стилем і майстерністю, яку продовжував до кінця життя. З наміченого собі літературного шляху він, попри всі перешкоди, не відступався ні на мить.
Від червня 1830 року по лютий 1831-го По проходив військову підготовку у Вест-Пойнті. Скоро він, однак, переконався, що навчання виглядає зовсім не так, як він собі уявляв. Муштра займала майже весь час, і він дуже мало встиг написати, переважно то були уїдливі епіграми на офіцерів та викладачів, а також кілька віршів. Крім того, будучи хлопцем із делікатною тілобудовою, він швидко втомлювався від фізичних вправ і мав проблеми зі здоров’ям. Тому він у січневому листі до Джона Аллана заявляє про свій намір припинити навчання. Не отримавши дозволу на відставку, Едгар мав єдиний шлях – бути відрахованим за порушення дисципліни. За місяць, свідомо й систематично порушуючи всеможливі правила, він таки домігся свого. Оскільки вітчим не схвалив його крок і назавжди припинив контакт із ним, По подався спочатку до Нью-Йорка, де вийшла друком третя книга його поезій, а згодом у Балтімор до родичів.
Книга «Вірші» (березень 1831 року) містить усе надруковане доти, а також вірші, складені у Вест-Пойнті, зокрема «Ізрафіл» та інші поетичні шедеври. Майже всі ранні тексти По ґрунтовно виправив – назагал у його звичці було постійно працювати над своїми творами, надаючи їм усе кращої форми. До збірки Едгар написав передмову, у якій окреслив засновки своєї теорії творчості. Тези, викладені тоді, розвинулися в відомий есей «Поетичний принцип» уже наприкінці життя По. Знаково, що вже в той час молодий письменник відмежовує себе від представників раннього романтизму, наголошуючи на унікальності власного стилю.
З кінця весни 1831 до липня 1835 року Едгар постійно живе у Балтіморі з сім’єю своєї тітки Марії Клемм. Ця розумна вольова жінка, на якій тримався увесь дім, відіграла важливу роль у житті По. Якби не вона, він, можливо, помер би від голоду. Протягом цих років По не міг знайти собі постійної роботи і жив на гонорари, вряди-годи отримувані від журналів за вірші та оповідання. Хоча родина бідувала так, що місіс Клемм була іноді змушена просити милостині у родичів і знайомих, він свідомо відмовлявся від праці в інших сферах, окрім мистецької, обравши собі важкий шлях одного з перших у країні літераторів-професіоналів. Тоді проза в Америці почала цінуватися вище за поезію, і Едгар пробував свої сили в цьому напрямі – у січні 1832 року публікується його перша новела «Метценгерштайн». Спочатку проза давалася йому «з боєм», і журнали неохоче брали на друк його твори. Перелом стався у жовтні 1833 року, коли оповідання «Рукопис, знайдений у пляшці» перемогло на конкурсі в одній із газет. Тоді перспективного автора помітили митці Балтімора, зокрема досить впливовий письменник і критик Джон Кеннеді. Правда, матеріально це не помогло. Допоміг випадок. 15 березня 1835 року Кеннеді запросив По на обід, а той у відповідь попросив позичити 20 доларів на пристойне вбрання. Усвідомивши умови проживання По, Кеннеді допоміг не тільки з одягом, а, що суттєвіше, з роботою, влаштувавши Едгара на посаду помічника редактора в журналі «Сазерн літерарі месенджер». Редакція журналу містилася в Річмонді, отож По спочатку переїжджає туди сам, а потім забирає до себе тітку й двоюрідну сестру Вірджинію.
Обов’язки помічника редактора полягали в тому, щоб переглядати щоденну кореспонденцію, добирати матеріал до друку, вичитувати гранки, рецензувати рукописи й книжки для літогляду, вести переписку з авторами, відповідати на листи в редакцію тощо. І це все – всього за 10 доларів на тиждень, а включно з понаднормовою роботою – близько 800 доларів річно. Перші місяці По працював як проклятий, з ентузіазмом і запалом. Чудовий, як тепер модно казати, менеджер зі зв’язків із громадськістю, він домігся того, що загалом кількість передплатників за час його роботи в редакції збільшилася з 500 до 3500 і до журналу були залучені талановиті письменники, от як В. Ірвінг та В. Браянт, із якими По вів жваве листування. Але така самовіддача загрожувала фізичним і психологічним виснаженням. Для нього було проблемою працювати під чужим керівництвом, він не міг, принаймні довго, виконувати рутинну роботу, до того ж нечасто зустрічав підтримку оточення. Уривки з листа до Кеннеді передають його стан: „Я страждаю, сам не знаючи чому. Схаменіть мене. Відповіжте негайно, бо потім може бути пізно. Скажіть, що треба робити. Упевніть мене, що жити варто, що жити потрібно…” За цими рядками – крайня втома, заглядання в чарку, щоб віднайти розслаблення й забутися, а коли алкоголь не допомагав, Едгар починав звертатися до опіуму. Кеннеді всіляко, як міг, підтримав його, та й сам По, щоб вирватися з кризи, найближчими днями, як тільки стало можливо, забрав до себе родичів. Місіс Клемм почала допомагати йому в зборі інформації для статей, роблячи вирізки з газет і впорядковуючи матеріал. Таким чином у Едгара звільнився час для читання й літературної праці. 16 травня 1836 року По одружився зі своєю двоюрідною сестрою Вірджинією, якій на той час було ледве чотирнадцять. Це зміцнило його зв’язок із родиною, але стало причиною пізніших обвинувачень у кровозмісництві.
Едгар По працював у „Сазерн літерарі месенджер” до січня 1837 року. За цей час він устиг стати відомим не тільки як письменник, а й як проникливий і „єдиний сміливий” критик. За ним утвердилося прізвисько „редактор Томагавк” – так його називали за різкість суджень і характеристик. Справді, об’єктивністю його критика не слабувала – вона грунтувалася переважно на особистих симпатіях та антипатіях і на глибокому баченні перспективності авторів, їх психології, а якість творів бралася до уваги в другу чергу. (Яскравою ілюстрацією „розправи” По з опонентами може слугувати випадок: 1829 року якийсь Руфус Доус негативно відгукнувся на збірку По, а через чотирнадцять років йому це було пригадано, коли покривджений буквально стер його на порох у розгромній рецензії. Причому не в усьому заслужено.) Однак майстерність і слава По-критика росла, і врешті у нього виникли претензії, що він фактично тягне всю редакцію на собі, а зусилля належним чином не окуповуються. Попри те, що Едгар наприкінці перебування у журналі таки зазнався, що було його недоліком, претензії були вмотивовані, бо грошей не вистачало на прожиття. Врешті По закинув роботу, і його було звільнено. Та сама історія в різних модифікаціях повторювалась не раз (а По протягом життя співпрацював у п’яти журналах і друкувався мінімум у тридцяти), і з кожним роком у письменника зміцнювався намір створити власний журнал, який був би журналом у сучасному сенсі цього слова, тобто великим багатоплановим періодичним виданням із різноманітними рубриками. На жаль, ця новаторська ідея не зреалізувалася. По намагався здійснити свій намір до останніх днів, удосконалюючи концепцію журналу, ведучи переговори з меценатами та потенційними передплатниками й авторами. Був час, коли він стояв упритул до мети – у кінці 1845 року, коли на власну руч вів справи „Бродвей джорнел”, - але По виявився неспроможним самотужки завідувати фінансовою стороною видання, і воно проіснувало тільки три місяці.
Після звільнення з посади По пробує осісти у Нью-Йорку (лютий 1837 – літо 1838 року), де публікується в кількох журналах, а також закінчує і видає окремою книгою „Оповідь Артура Гордона Піма”. Але несприятливі обставини з роботою змушують його переїхати до Філадельфії, яка вважалася одним із найбільших центрів журналістики. Там після смуги невдач йому випала можливість працювати в журналі „Грехемс мегезін”, який за час перебування По в редакції вдалося підняти на рівень першого в Америці журналу сучасної моделі й загальнонаціонального значення з тиражем 40000 примірників (напротивагу початковим 5000). Цей період був одним із найпродуктивніших у житті Едгара По. Весною 1839 року у нього з’являється ідея „логічного оповідання” – прообразу сучасного детективу. За першим зразком він пише цілий ряд „логічних оповідань”, малюючи образ холодного несхибного аналітика – нетипового для себе героя. Задумані як експеримент на розвиток системного мислення, ці оповідання стали хрестоматійними зразками й літературними „візитівками” По-прозаїка в широких масах. Серед його визначних контактів, здобутих для журналу, варто назвати В. Ірвінга, В. Браянта, Майн Ріда, Ф. Купера, Г. Лонгфелло, Н. Вілліса. Він спочатку переписується, а згодом і знайомиться з Ч. Діккенсом, чий „Барнебі Радж” наштовхнув письменника на головну думку його найзнаменитішого твору – поеми „Крук”. Говорили, що, читаючи рецензію По на „Барнебі Раджа”, до якої критик додав детальне імовірне продовження твору (він друкувався уривками в періодиці), англійський класик не втримався від вигуку: „Цей По, напевно, сам сатана!”, маючи на увазі разючу точність передбачення. Виходять друком численні новели, оповідання, вірші, прозова збірка „Гротески та арабески” (грудень 1839 року). По майже остаточно виробляє концепцію творчості та індивідуальний стиль.
З початку 1842 року знову починаються нещастя. У січні проявляються перші симптоми сухот у дружини Вірджинії. Через неспроможність По спокійно працювати і часте вживання алкоголю власник „Грехемс мегезін” наймає йому на допомогу Руфуса Грісволда, письменника й упорядника кількох антологій, у одній з яких друкувався й По, хоч був про Грісволда не надто високої думки. Між Грісволдом і По від початку були конфлікти, але коли одного квітневого дня, прийшовши в редакцію, По застав того на своєму робочому місці (про його підміну Едгар не здогадувався), то одразу ж, не сказавши й слова, різко повернувся і вийшов, щоб уже ніколи не заходити туди в якості редактора. Тільки після того, як Грісволда усунули від роботи, По почав давати до „Грехемс мегезін” деякі твори на друк. Зокрема, він приніс туди взимку 1844 року перший варіант „Крука”. Твір відхилили, повважавши невдалим, але По правив його цілий рік, і це було варте зусиль – у січні-лютому 1845 року поема прогриміла на всю країну, ставши шедевром першої величини і зробивши По всесвітньо знаменитим – правда, вже по смерті.
Кінець 1842 – початок 1845 року були для По справжньою школою виживання. З липня по вересень тривала затяжна хвороба, викликана психологічною кризою. Поправившись, він мав був намір піти на державну службу і в березні 1843 року правдами-неправдами вирвався до Вашингтона на аудієнцію з президентом, але в останній вечір хтось із приятелів пригостив Едгара портвейном, у нього не стало волі відмовитись, і аудієнцію було відкладено, а клопотання не дало результату. Стан Вірджинії щораз погіршувався, повторювалися кровотечі з легень, і у творчості По з’явилися настрої передчуття катастрофи, відчаю, містики. Навесні 1844 року, рятуючись від голодної смерті (я ніскільки не перебільшую), По вирушає до Нью-Йорка, де до кінця року перебивається випадковими заробітками. Він пробує найнятися в різні видання, підробляє нештатним кореспондентом, полює за сенсаціями (і на основі цього досвіду заново відкриває для себе прийом літературної містифікації, якою були супроводжувані публікації оповідань „Переліт на повітряній кулі через Атлантику” та „Фон Кемпелен і його відкриття”). Часом вдається щось видати. Живе він зі сім’єю то в самому місті, то на околицях.
Публікація „Крука” витягла По з низів журналістики на вершину літературного процесу. Помножуючи свою популярність, По весь 1845 рік влаштовує читання лекцій про поетику та віршову майстерність у різних містах країни. Протягом 1845 року він співпрацює з уже згадуваним „Бродвей джорнел”, у жовтні видає книгу поезій „Крук та інші вірші”. Пише дуже багато: поезію, кілька начерків лекцій і осяжних літературно-критичних оглядів, оповідання (збірка „Оповідання” вийшла влітку 1845 року). Проте слава оберталася до письменника й іншою стороною медалі. Письменник зі своїми ексцентричними звичками, висловлюваннями, образами завжди був вдячним матеріалом для пліток, а тепер під шум преси вони особливо активізувалися. По ні на папері, ні в розмовах не приховував свого ставлення до своїх колег по перу і цим нажив собі кількох запеклих ворогів. Вони почали піар-кампанію проти По, осипаючи його цілим рядом „епітетів”. Божевільний, кровозмісник, алкоголік, наркоман, хабарник, войовничий атеїст, аферист, що підробляє чеки, - усього не перелічиш. Свідчення „любові” виявлялися у газетних і журнальних статтях, кулуарних шептах, анонімних листах. В епоху початків „громадянського суспільства” особисте життя людини робилося набутком усієї громадськості, отже, все, від незрозумілих рис вдачі до побутових звичок – наприклад, носити незмінний чорний плащ навиворіт – широко обговорювалося на різні лади. Першу скрипку відігравав Грісволд, який віч-на-віч видавав себе за друга. Може, тому По перед смертю саме йому залишив свої неопубліковані твори та інші папери, як майбутньому біографові й власникові авторських прав. Грісволд, викрививши зміст документальних даних, на кілька десятиліть створив По украй відразливий імідж. Чим пояснити такий парадокс довіри з боку завжди чутливого до фальші письменника, невідомо.
З травня 1846 року По оселився у садибі Фордхем поблизу Нью-Йорка, часом навідуючи літературні салони, редакції газет та видавництва. Його знали як людину компанійську, гостру на розум і на язик, любителя посміятися, часом із сарказмом, чудового лектора, декламатора й доброго знавця літературних новин. Тоді він пише й публікує цілу галерею портретів американських літераторів різної величини. Знали По і як любителя випити – стосовно цього він написав у одну з газет кілька рядків виправдання, де говорив, що вживає алкоголь тільки в товаристві, а насамоті займається роботою. Іронія в тому, що По не міг нічого довести – те, як він випивав і нетверезим сипав обвинуваченнями на адресу противників, було у всіх на виду, тоді як за писанням його бачили одиниці, бо Едгар не любив, коли йому „зазирали попід руки”.
Кулуарні розмови й випади преси серйозно ослабили психіку По. Тоді у нього справді виникли на деякий час ознаки манії переслідування. Він стверджував, що американські письменники організували проти нього змову, що на нього ополчився чи не весь світ. Часом на вулицях йому здавалося, що його переслідують невідомі озброєні люди. Проте не можна сказати, що він навіть не пробував захищатись від нападок. По писав у газети спростування чуток про себе, а на початку 1847 року виграв судовий процес, діставши 492 долари за моральний збиток та судові витрати. Цією сумою добропорядне суспільство повважало письменника вдоволеним.
У кінці січня 1847 року померла дружина По. Сам Едгар тоді теж ледь не помер від довгої хвороби. Він прожив ще два з половиною роки, писав деякі вірші, новели, оповідання (серед них такі відомі твори, як „Аннабель Лі”, „До Анні”, „Дзвони”, „Жабка”, „Фон Кемпелен і його відкриття”, „Сфінкс”, „Правда про історію з містером Вальдемаром”), читав публічні лекції, багато подорожував по країні, буваючи в практично всіх великих містах, але робив це, як виглядало збоку, вже суто механічно, без усякої волі до життя. Спочатку він на кілька місяців відійшов від публічного життя, осівши в Фордхемі, і віддався лише письменницькій діяльності. Коли він був надто слабким і не міг ходити сам, по редакціях його твори розносила місіс Клемм. У листопаді 1848 року По спробував отруїтися смертельною дозою опіуму і випадково вижив. Єдиною справою, якою займався охоче і з азартом, була підготовка чергового проспекту власного журналу. Виїхавши з Нью-Йорка до Річмонда на зустріч із потенційним співвласником видання (червень 1849 року), По три місяці блукав по країні. Врешті його в безнадійному стані поклали до лікарні в Балтіморі, де й помер 7 жовтня 1849 року у віці без малого сорока років. Причини смерті називають різні: хвороба серця, запалення мозку, апоплексичний удар. Є інші причини, але про них, мабуть, говорити не варто. Їх акумулювала в афористичному вигляді коротка фраза Бернарда Шоу: „Великий письменник По не жив в Америці. Він помер там.”





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2006-05-25 01:07:44
Переглядів сторінки твору 2577
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.449 / 5  (4.660 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.703 / 5.3)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 1999.11.30 00:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Павло Сацький (Л.П./Л.П.) [ 2006-05-26 09:25:23 ]
Доброго дня! Я прочитав лише один Ваш твір, поки що. Інші твори обов’язково прочитаю. Дякую Вам за коментар до мого твору і за першу змістовну критику. Хочу дещо прояснити, я не намагаюся надати гоноровішого вигляду своїй "публіцистиці". Це не є публіцистикою, а аналітикою. Нажали, аналітика на сьогодні є іронічно-лайливим словом. Чотири рядки якось цікавіше. Не для мене. Тому й публікуватися мушу не в Україні, а за кордоном. Ще раз дякую за коментар!

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина Новіцька (Л.П./М.К.) [ 2006-05-26 13:57:17 ]
Вам дякую. А чому це аналітика - лайливе слово? Як на мене, цілком нормальне. Де ви публікуєтесь і чим займаєтеся з історії як спеціальною темою?


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Дмитро Дроздовський (Л.П./М.К.) [ 2006-06-03 23:04:00 ]
Дуже гарний матеріял. Просто - від серця дякую!!! Таку біографію я би десь іще надрукував, може, у часописі "ВСЕСВІТ"???


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Дмитро Дроздовський (Л.П./М.К.) [ 2006-06-03 23:06:22 ]
Може, подумати про нове прочитання та інтерпретації Едгара По із сучасних літературознавчих методів та позицій (наприклад, навіть його "Будинок Ашерів" і досі так ніхто кваліфіковано не прочитав!)?