
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.16
22:36
Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
2025.10.16
20:33
Її хода здавалася легкою.
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.
Від чар її немає порятнку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.
Від чар її немає порятнку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
2025.10.16
20:04
Які лиш не проживали з тих часів далеких
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і
2025.10.16
16:30
На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
2025.10.16
10:43
Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
2025.10.16
10:30
Дівчинко,
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…
Я тобі в цій вічності побуду
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…
Я тобі в цій вічності побуду
2025.10.16
06:41
Чому вслухаюся уважно
У співи птиць і шум комах, -
Чому стає гуляти страшно
Уздовж річок та по гаях?
Чому бажаного спокою
В душі утомленій нема, -
Чому за світлістю тонкою
Надій лежить зневіри тьма?
У співи птиць і шум комах, -
Чому стає гуляти страшно
Уздовж річок та по гаях?
Чому бажаного спокою
В душі утомленій нема, -
Чому за світлістю тонкою
Надій лежить зневіри тьма?
2025.10.15
23:15
Не знають що творять потвори,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
2025.10.15
22:39
Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
2025.10.15
21:57
Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
2025.10.15
15:10
висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.
Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.
Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
2025.10.15
14:44
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
2025.10.15
12:16
Поки що не жовтий.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.
2025.10.14
22:07
Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
2025.10.14
21:34
В час ранковий зникли зорі
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
2025.10.14
20:47
«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Костянтин Мордатенко (1975) /
Рецензії
Н.Пасічник. "Згасати в тобі чи навіки з тобою зростись..."
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Н.Пасічник. "Згасати в тобі чи навіки з тобою зростись..."
«Гра в три руки», поезії, Наталя Пасічник. Видавництво Сергія Пантюка, 48с., наклад 700 прим. (редактор –Роман Скиба).
Первісне відчуття, коли береш книгу до рук, що щось подібне я зустрічав, десь я таке вже бачив. За хвильку осяває інша назва – «Діва обида»… Так, так… І листопадно-п’ятизнакова передмова Романа Скиби з його телефоннобудківським Одіном-медопоеззям, бджологоловими ілюстраціями, яких в книзі налічується 12, відсутність розділових знаків у віршах… якісь є римарукові видіння і відлуння. Cловом «римарукові» окреслюється не лише зовнішні відтінки і відчуття форми книги, але й те, що авторка більше ніж просто талановита.
Окремо обов’язково слід відзначити кольорові ілюстрації, що містяться в книзі (їх, як, я зазначив 12). Це своєрідні язичницькі ікони-неікони; бормотіння джерел-струмків, що покладені на слова; до-ре-мі-фа-соль-ля-сільні серцебиття, що покладені на музику; світлини думок авторки, що сфотографували папараці Місяць і Сонце; врешті-решт, це – жадано-болісні хвилювання і усі спогади нареченої під вівтарем, які промайнули за секунду перед тим, як вона проголосить «Так» перед священником (чи своєю совістю). Витвори художниць Ірини та Наталі Опрі, що містяться в книзі, – це справжня поезія фарби-пензля-серця-весни-думок, це так само, як просте поєднується зі складним і стає мудрим.
У книзі 44 поезії, які віршуються самостійно чи є складовими одного хвилювання.
Розпочинається книга прямісінько серцепоеззям:
антологія місяця – вісім листів з минулого
слово «коханий» на кожному мов на воді
нігті які проходять крізь шкіру – думаю
ми могли б залишитися друзями тепер чи тоді
З перших рядків стає зрозуміло, що це не просто стугін перехворілого кохання, а це голос загартованої любові, зміцнілого серця, жіночої гордості на краю жіночої слабкості, це той стан, коли вуста мовчать, а душа кричить – і народжується (вивіршується) блаженна тиша молитовного кохання…
Завтра все буде по-іншому любий рідний – однаково
хто розпочне цю розмову і врешті стане один
що я можу сьогодні – довго довго не плакати
З чорного горла п’ючи найміцніше з торішніх вин
або
… ці посічені дрібно фонеми
дотепер застрягають у горлі…
Наскільки потужні слова, настільки і очевидним є вплив «Осені на місяці, або усміху дракона» на творчість Наталі – відразу згадуються яблунево-апокаліпсисні рядки:
«А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…»
Триптих «Епістолярій» пронизує простір тонкою енергією флюїдно-розчарованого, еротично-завуальованого болю.
межі між нами крихкі і зникомі і легше
просто піти ніж постійно чекати що завтра
завтра нічого не станеться
станеться все
Ненав’язливо передані сум’яття пелюстки пристрасті, зірваної вітром (може штилем) невизначеності відносин, коли ця пелюстка знаходиться між серцем і чорноземом, і сподівається, що її підхоплять Сонячні надійні руки і знову приростять її до квітки:
і ти не згадаєш
чого він хотів і про що ти мовчала опісля
Збірка Наталі Пасічник є своєрідною скринею почуттів з різнобарвними відтінками, промовляннями, напівплачами і напівсміхами, але не напівпоезією. Це калейдоскоп склеєних розбитих дзеркал, але не розбитої надії:
грудень січень – за місяць ти матимеш все що можливо
все що тільки залишилось після істерик і втрат
це початок любові що зрештою вже неважливо
я вдивляюсь у дзеркало й бачу порожній квадрат
Звісно що переживання – це процес, коли викреслюється певна поведінка чи рішення (в одному з віршів Наталя підсумовує – від слова «сум»? – : «одну із уявних адрес // не давай її більше нікому наталю») в результаті коливань маятника роздумів від «помсти» до «прощення», але це завжди праця людського єства, боротьба між Старим та Новим Заповітом, молитва страждолюб’я, в якій замість «Амінь» стоять рядки:
бо бути самою для мене тепер не найгірше
найгірше – не чути відлуння на тій стороні
«Чотири любовних історії» – під такою назвою об’єднані чотири Єво-розкаянних печалі, подвоєні чорно-білі клавіші меланхолійної туги з присмутком розпачу:
як легко
ти видираєш крихкі сторінки
гладиш поламані бильця
лишаючи відбитки туги
– ритм збитий, надірваний, сухий, як і серце, яке прокачує лише кров’яні тільця, еритроцити і надає можливість існувати, але не підстрибувати від думки: «Життя – це Я, любов»:
поки падає сніг
поки плівка не стерта не випещена
вогкими пальцями світлом тремкого чекання
розповідай історії про людей з крихкими серцями
Іноді здається, авторка навмисно провокує читача своєю різкістю, розповідає про «близькість що не єднає», але в ці моменти розумієш – наскільки щемливі, самотні, прогірклі від сліз її рядки:
хто буде першим – тому до країв тебе спити
той хто останній – його не тримай тільки збав
самості осені де досі падає листя
важчає крок і ніхто не обернеться вслід
тіні твої що виходить з порожнього міста
тихо злітаючи понад дерева і під
Читаєш і свою душу опускаєш в чужу/іншу душу – «наше мовчання побило останні рекорди», «я пам’ятаю про тебе я досі з тобою» – наче відро в споконвічну криницю осмути, і ніяк не може відро дістати цієї жалоби – «навіть якщо ти не хочеш не згадуєш навіть» – : такі глибинні ці римовані ридання:
це гра в чотири видихи торкни
брунатну тишу сіль порожніх спалень
де навіть тіні тихі і печальні
і бачиш так неначе бачиш сни
де все що мала все тепер твоє
де вчора знала більше ніж сьогодні
де три руки як три тривкі акорди
коли немає правил або є
Іноді у авторки хочеться запитати, хіба літери, слова створені, щоб жалі печалити чи тугу мінорити? Адже із вірша у вірш, як снігове груддя нарощується здавлювання невиплаканого –«ця пристрасть закінчиться швидше ніж інші // ці кроки назустріч мов іскорки гаснуть і гаснуть», навіть чути хрускіт пальців (чи душі?) у нервових пересмикуваннях:
ми ніколи не стрінемось
потяг в якому ти їдеш –
пустельна ящірка
що лишає обірвані хвости вагонів
між висхлих залізничних стебел
між зміщених хребців пам’яті
яку ти вже не боїшся втратити
І нарешті героїня ніби скидає із себе тягар, відроджує щось далеке-далеке, близьке-близьке – надію: жити, почати усе з початку, сміятися і плакати лише коли стоїш під дощем від його крапель; героїня дивиться в небо і бачить не хмари, а Сонце (навіть, якщо воно за хмарами), дивиться у дзеркало і бачить не себе, а дорогу, залиту промінням надії і життям:
тонкі твої пальці нечутно торкнуться чола
а потім із нього мов сніг струсять розпач і втому
о дівчинко дивна невже ти забути могла
старий фотознімок де ти не належиш нікому?
це літо останнє лиш обриси срібних видінь
ще довго світитимуть мляво стікаючи долі
крихка танцівниця чи схожа на неї півтінь
гарячим піском засипатиме тугу поволі
В книзі «Гра в три руки» Любов постає не загнаною вовчицею, обкладеною червоними мотуззям і прапорцями, а як пташка, що зламала крильце і весь час ховалася доки це крильце не зрослося, а потім випурхнула з набридлої місцевості і полетіла шукати щастя…
… залишитися наче усе збулося
наче ніхто і не винен що сніг і будень
стануть одним коли мовиш своє «алло»
й слухавка стерпне а значить ти є ти будеш
І відчувається сила, духовна зрілість і совісність Любові:
спробуй її спинити спробуй відбутись жартом
і не зірвати голос і не зірватись з краю
зрештою це не важко навіть якщо і не варто
більше стягати пасом жили що протікають
Поезії Наталі Пасічник одночасно можна назвати денником Любові, філософськими роздумами про сенс буття (адже любов – це є сенс Людини і Господа), навіть розшифрованими текстами розталих снігів, які струмками-рядками розповідають, що їм наснилося за довгу зиму. Поезія, Любов, Добро – це слова синоніми. Книга Наталі саме про добро, але не в матеріальному розумінні, а в тому, що коли людина закохується – вона страждає, мучиться, переживає, одним словом душа проходить крізь пекло страждань і тортур вибору, обов’язково очищується, стає дзвінкою як волошка, чистою, як морський вітер, сильною, як час, і вдумливою, як дощ.
є коридор є вертання туди де дзеркала
тихі й прозорі де сніг і ніхто не вмирає
де не шкодуєш що втратила більше ніж мала
і пам’ятаєш дрібниці а головне - забуваєш
все закінчилось і кожен із нас обережний –
руки не зв’язано але й не випито з чаші
губиться губиться в межах зими чи за межами
місто в якому ти плачеш
Книга Наталі Пасічник – це солодко-чорні страждання помножені на ніжність, доброту і піднесені в ступінь жіночості і квітневого еротизму. Висока поезія!
Первісне відчуття, коли береш книгу до рук, що щось подібне я зустрічав, десь я таке вже бачив. За хвильку осяває інша назва – «Діва обида»… Так, так… І листопадно-п’ятизнакова передмова Романа Скиби з його телефоннобудківським Одіном-медопоеззям, бджологоловими ілюстраціями, яких в книзі налічується 12, відсутність розділових знаків у віршах… якісь є римарукові видіння і відлуння. Cловом «римарукові» окреслюється не лише зовнішні відтінки і відчуття форми книги, але й те, що авторка більше ніж просто талановита.
Окремо обов’язково слід відзначити кольорові ілюстрації, що містяться в книзі (їх, як, я зазначив 12). Це своєрідні язичницькі ікони-неікони; бормотіння джерел-струмків, що покладені на слова; до-ре-мі-фа-соль-ля-сільні серцебиття, що покладені на музику; світлини думок авторки, що сфотографували папараці Місяць і Сонце; врешті-решт, це – жадано-болісні хвилювання і усі спогади нареченої під вівтарем, які промайнули за секунду перед тим, як вона проголосить «Так» перед священником (чи своєю совістю). Витвори художниць Ірини та Наталі Опрі, що містяться в книзі, – це справжня поезія фарби-пензля-серця-весни-думок, це так само, як просте поєднується зі складним і стає мудрим.
У книзі 44 поезії, які віршуються самостійно чи є складовими одного хвилювання.
Розпочинається книга прямісінько серцепоеззям:
антологія місяця – вісім листів з минулого
слово «коханий» на кожному мов на воді
нігті які проходять крізь шкіру – думаю
ми могли б залишитися друзями тепер чи тоді
З перших рядків стає зрозуміло, що це не просто стугін перехворілого кохання, а це голос загартованої любові, зміцнілого серця, жіночої гордості на краю жіночої слабкості, це той стан, коли вуста мовчать, а душа кричить – і народжується (вивіршується) блаженна тиша молитовного кохання…
Завтра все буде по-іншому любий рідний – однаково
хто розпочне цю розмову і врешті стане один
що я можу сьогодні – довго довго не плакати
З чорного горла п’ючи найміцніше з торішніх вин
або
… ці посічені дрібно фонеми
дотепер застрягають у горлі…
Наскільки потужні слова, настільки і очевидним є вплив «Осені на місяці, або усміху дракона» на творчість Наталі – відразу згадуються яблунево-апокаліпсисні рядки:
«А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…»
Триптих «Епістолярій» пронизує простір тонкою енергією флюїдно-розчарованого, еротично-завуальованого болю.
межі між нами крихкі і зникомі і легше
просто піти ніж постійно чекати що завтра
завтра нічого не станеться
станеться все
Ненав’язливо передані сум’яття пелюстки пристрасті, зірваної вітром (може штилем) невизначеності відносин, коли ця пелюстка знаходиться між серцем і чорноземом, і сподівається, що її підхоплять Сонячні надійні руки і знову приростять її до квітки:
і ти не згадаєш
чого він хотів і про що ти мовчала опісля
Збірка Наталі Пасічник є своєрідною скринею почуттів з різнобарвними відтінками, промовляннями, напівплачами і напівсміхами, але не напівпоезією. Це калейдоскоп склеєних розбитих дзеркал, але не розбитої надії:
грудень січень – за місяць ти матимеш все що можливо
все що тільки залишилось після істерик і втрат
це початок любові що зрештою вже неважливо
я вдивляюсь у дзеркало й бачу порожній квадрат
Звісно що переживання – це процес, коли викреслюється певна поведінка чи рішення (в одному з віршів Наталя підсумовує – від слова «сум»? – : «одну із уявних адрес // не давай її більше нікому наталю») в результаті коливань маятника роздумів від «помсти» до «прощення», але це завжди праця людського єства, боротьба між Старим та Новим Заповітом, молитва страждолюб’я, в якій замість «Амінь» стоять рядки:
бо бути самою для мене тепер не найгірше
найгірше – не чути відлуння на тій стороні
«Чотири любовних історії» – під такою назвою об’єднані чотири Єво-розкаянних печалі, подвоєні чорно-білі клавіші меланхолійної туги з присмутком розпачу:
як легко
ти видираєш крихкі сторінки
гладиш поламані бильця
лишаючи відбитки туги
– ритм збитий, надірваний, сухий, як і серце, яке прокачує лише кров’яні тільця, еритроцити і надає можливість існувати, але не підстрибувати від думки: «Життя – це Я, любов»:
поки падає сніг
поки плівка не стерта не випещена
вогкими пальцями світлом тремкого чекання
розповідай історії про людей з крихкими серцями
Іноді здається, авторка навмисно провокує читача своєю різкістю, розповідає про «близькість що не єднає», але в ці моменти розумієш – наскільки щемливі, самотні, прогірклі від сліз її рядки:
хто буде першим – тому до країв тебе спити
той хто останній – його не тримай тільки збав
самості осені де досі падає листя
важчає крок і ніхто не обернеться вслід
тіні твої що виходить з порожнього міста
тихо злітаючи понад дерева і під
Читаєш і свою душу опускаєш в чужу/іншу душу – «наше мовчання побило останні рекорди», «я пам’ятаю про тебе я досі з тобою» – наче відро в споконвічну криницю осмути, і ніяк не може відро дістати цієї жалоби – «навіть якщо ти не хочеш не згадуєш навіть» – : такі глибинні ці римовані ридання:
це гра в чотири видихи торкни
брунатну тишу сіль порожніх спалень
де навіть тіні тихі і печальні
і бачиш так неначе бачиш сни
де все що мала все тепер твоє
де вчора знала більше ніж сьогодні
де три руки як три тривкі акорди
коли немає правил або є
Іноді у авторки хочеться запитати, хіба літери, слова створені, щоб жалі печалити чи тугу мінорити? Адже із вірша у вірш, як снігове груддя нарощується здавлювання невиплаканого –«ця пристрасть закінчиться швидше ніж інші // ці кроки назустріч мов іскорки гаснуть і гаснуть», навіть чути хрускіт пальців (чи душі?) у нервових пересмикуваннях:
ми ніколи не стрінемось
потяг в якому ти їдеш –
пустельна ящірка
що лишає обірвані хвости вагонів
між висхлих залізничних стебел
між зміщених хребців пам’яті
яку ти вже не боїшся втратити
І нарешті героїня ніби скидає із себе тягар, відроджує щось далеке-далеке, близьке-близьке – надію: жити, почати усе з початку, сміятися і плакати лише коли стоїш під дощем від його крапель; героїня дивиться в небо і бачить не хмари, а Сонце (навіть, якщо воно за хмарами), дивиться у дзеркало і бачить не себе, а дорогу, залиту промінням надії і життям:
тонкі твої пальці нечутно торкнуться чола
а потім із нього мов сніг струсять розпач і втому
о дівчинко дивна невже ти забути могла
старий фотознімок де ти не належиш нікому?
це літо останнє лиш обриси срібних видінь
ще довго світитимуть мляво стікаючи долі
крихка танцівниця чи схожа на неї півтінь
гарячим піском засипатиме тугу поволі
В книзі «Гра в три руки» Любов постає не загнаною вовчицею, обкладеною червоними мотуззям і прапорцями, а як пташка, що зламала крильце і весь час ховалася доки це крильце не зрослося, а потім випурхнула з набридлої місцевості і полетіла шукати щастя…
… залишитися наче усе збулося
наче ніхто і не винен що сніг і будень
стануть одним коли мовиш своє «алло»
й слухавка стерпне а значить ти є ти будеш
І відчувається сила, духовна зрілість і совісність Любові:
спробуй її спинити спробуй відбутись жартом
і не зірвати голос і не зірватись з краю
зрештою це не важко навіть якщо і не варто
більше стягати пасом жили що протікають
Поезії Наталі Пасічник одночасно можна назвати денником Любові, філософськими роздумами про сенс буття (адже любов – це є сенс Людини і Господа), навіть розшифрованими текстами розталих снігів, які струмками-рядками розповідають, що їм наснилося за довгу зиму. Поезія, Любов, Добро – це слова синоніми. Книга Наталі саме про добро, але не в матеріальному розумінні, а в тому, що коли людина закохується – вона страждає, мучиться, переживає, одним словом душа проходить крізь пекло страждань і тортур вибору, обов’язково очищується, стає дзвінкою як волошка, чистою, як морський вітер, сильною, як час, і вдумливою, як дощ.
є коридор є вертання туди де дзеркала
тихі й прозорі де сніг і ніхто не вмирає
де не шкодуєш що втратила більше ніж мала
і пам’ятаєш дрібниці а головне - забуваєш
все закінчилось і кожен із нас обережний –
руки не зв’язано але й не випито з чаші
губиться губиться в межах зими чи за межами
місто в якому ти плачеш
Книга Наталі Пасічник – це солодко-чорні страждання помножені на ніжність, доброту і піднесені в ступінь жіночості і квітневого еротизму. Висока поезія!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію