Оксана Климончук

Л.Гузар: Називати політика помаранчевим – це ніби приписувати йому великі чесноти.
Можу уявити навіть комуніста помаранчевого, тобто людину, яка служить своєму народу... Мені дуже не подобається Секретаріат Президента... Криза мине, а ось мистецтво дзвенить віками...

Голова Української греко-католицької церкви Блаженніший Владика Любомир Гузар відповів на запитання УНІАН.

(Наше інтерв’ю з Блаженнішим відбувалося в ті дні, коли Партія регіонів вивела людей на Майдан. Владика, як завжди, у доброму гуморі, сам почав мову про мітинги, каже що мітинги – це завжди позитивно.)

То Ви не маєте нічого проти мітингів? Навіть якщо мітингує Партія регіонів?

Любомир Гузар: Мітинги – це нормальна річ у демократичній державі.

Одначе виглядає неприродно й смішно, коли, як свідчать мас-медії, на мітинги люди йдуть за гроші. Знаєте, воно якось несмачно звучить. Бо ті люди не йдуть з переконання, це не є справжній політичний мітинг. Це все одно, коли артисти платять комусь, аби вони дуже голосно їх оплескували. Це – то саме. То нещире й неправдиве. Як на мене, воно радше компрометує, ніж переконує.

Якби справді вийшло п’ятнадцять тисяч з переконання – це щось би значило. А як там вийшла групка людей, і то оплачені, це не робить жодного вражіння, треба бути хіба сліпим і немудрим, аби то серйозно трактувати.

Чи зустрічаєтеся Ви з простим людом? що вони кажуть? чи готові вони до демонстрацій?

На жаль, я зараз уже дуже мало спілкуюся з людьми.

Коли я жив у Італії, там часто бували різного роду демонстрації. На які справді приїздило багато народу. Але не було ніколи такого вражіння, що тим людям хтось заплатив. Правда, коли падав сильний дощ, то заповіджений штрайк чи демонстрація не відбувалися. Бо треба себе шанувати. І ці штрайки щось значили, до них влада ставилася серйозно, так би мовити, було поважне волевиявлення.

На жаль, у нас немає ще культури такого типу.

На мою думку, Помаранчева революція була іншого характеру – не політична, а радше суспільна демонстрація. На жаль, змарнована, бо її використали політики і, як на мене, не дуже щасливо.

Це було так – нарід сказав – без багатослів’я, але своєю присутністю, – що хоче правди і справедливості. Хочуть служби народові, а не використання народу. Політики ж народ поділили на «помаранчевих» і «біло-синіх»… То не зовсім правильно, бо я собі можу уявити навіть комуніста помаранчевого, тобто людину, яка служить своєму народу з переконання.

Якщо називати когось із політиків «помаранчевими» – це немов би приписувати їм великі чесноти. Але ми бачимо, що більшість із них не інакші, як усі решта. Вони не заслуговують так називатися.

От бачите, як сприйняв це Захід... Для мене то був глибоко емоційний момент, коли Президент Ющенко поїхав до Німеччини і в німецькому парляменті усі – соціалісти, демократи – прийшли з чимось помаранчевим, аби підкреслити, що вони згідні з таким підходом до політичного спектра.

Наша Помаранчева революція, на мою думку, була унікальна річ. У Європі за останніх кільканадцять років не відбувалося нічого подібного. Тим більше що це була цілковито мирна революція. То не була Французька революція чи Російська, то була дуже Українська революція, специфічна, неповторна, гадаю... На жаль.

Нашого Президента зараз багато критикують. Як Ви вважаєте, яка його найбільша заслуга перед українським народом?

Я дуже його шаную за його українськість. Він направду старається збудити український патріотизм. То не є для того, аби когось ненавидіти, або проти когось. Ні! А для того, щоби ми були свідомі, хто ми є – не як політичний соціум, а як нарід.

Наприклад, відзначення 370-річчя від дня народження Івана Мазепи... Мазепу може хтось любити чи не любити, але він є великий державний муж України. Особливо козацьких часів, які мали багато відважних і гарних людей, але не багато державних мужів.

Також відзначення роковин Голодомору, бою під Крутами…

Це така чинна любов до України, до українського народу. Я то собі дуже високо ціную.

А чи є щось таке в діях Ющенка, що Вам не подобається?

Мені здається, що його політична поведінка не дуже успішна.

Мені дуже не подобається його Секретаріат. Бо Секретаріат має бути на службі Президента. В Італії є секретаріат, в Америці є секретаріат, але ви ніколи не знаєте, хто ці люди є. Тобто Ющенко мало виявляє себе як політик. Робиться таке погане, негативне вражіння, наче то вони використовують Президента й роблять із ним, що хочуть.

Я не кажу, що воно саме так є, але справляється таке вражіння.

А Юлія Тимошенко на Вас краще вражіння справляє?

Боже милий... Гадаю, вона – здібний політик. На жаль, я ніколи не мав змоги з нею говорити безпосередньо.

Я зустрічався з нею під час якихось подій, але так щоб поговорити на розум, то – ні, аби мати підставу зрозуміти, що є рушійною силою в її особистості. Публічні заяви мало що значуть про саму людину. Вони для мене не є вказівкою того, як справді хтось думає, чого бажає.

З Президентом я мав нагоди кілька разів говорити під час особистих зустрічей. Для мене його проукраїнські дійства є такими промовистими.

Знаю, Ви зараз готуєте великий проект у культурній, чи радше духовній сфері. Чи можете розповісти, що це таке буде?

У післяпасхальний час, 1, 2, 3, 5 і 7 травня, ми запрошуємо на концерти академічної музики “З вірою і любов’ю”. 1 травня концерт відбудеться в Івано-Франківському академічному музично-драматичному театрі, 2 травня – у Тернопільському палаці культури “Березіль”, 3-го – у Львівському національному академічному театрі опери та балету, 5-го – у Національній опері України в Києві й 7-го – в Одеському національному академічному театрі опери та балету.

Це дивний проект, тому що він наче сам від себе виріс. Спочатку він задумувався як фінансовий. При його помочі ми хотіли заохотити людей складати пожертви на будову нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового. Але потім, коли ми почали дискутувати над цим проектом з його режисером Архипчуком, я зрозумів, що ми можемо людям дати далеко більше, ніж просто видовище.

Чи зложать люди якісь пожертви, чи не зложать – не є головною ціллю. Безумовно, ми будемо раді за кожну гривню, яку хтось зложе.

Ми хочемо дати людям трошки світла в сьогоднішній темряві, у якій вони почали, не скажу ламатися, але подаватися.

Ми їм хочемо представити те, що витримало віками, витримало як щось дуже позитивне. Ми говоримо про грецьку драму, італійські опери ХІХ століття, про церковну музику віків. Ці речі промовляють не тільки до нас сьогодні, а й дві-три тисячі років тому промовляли до греків. Тому що воно вдаряє в саме єство людини, те, що робить людину людиною. Це значить, що в тій музиці є певна вартість, яка легко не проминає.

Кризи приходять і минають. У своєму житті я бачив кілька криз, а також війни. Здавалось би, що ця криза – щось страшне, що захитає все людство аж до ґрунту. Повірте, це все мене. А ось мистецтво, краса вдаряє в якусь таку нотку, жилку в нашому єстві, яка дзвенить віками.

Така музика, можливо, вимагає певної публіки, яка все ж таки є настільки інтелектуально, духовно розвинута, що вона вміє це прийняти і зрозуміти.

Через кризу, політичні перипетії видається, що ми живемо в темній, покритій хмарами хвилині, де світ не дуже радісно й весело виглядає. Але все ж таки навіть тут, у таких обставинах є щось, що далеко триваліше за всі ті негоди. Люди мусять застановитися глибоко відчути, що навколо них діється.

Гадаю, то буде момент певного духовного пережиття.

Чи запросите на концерт нашу політичну еліту? Може, це їх хоч трохи облагородить?

То було б прекрасно. То був би великий здобуток.

Біда політиків, не тільки українських, у тому, що вони все бачать крізь призму політики.

Політикові потрібно, аби він хоч інколи забував про політику, а пригадував, що він людина.

Треба відкидати свої немочі, аби зустрітися з красою. Не забуваймо, що краса – один з атрибутів Бога. Ми трошки забуваємо, що Бог проявляється також у красі.

Ми замало бачимо красу природи або красу взагалі. Ми частіше реагуємо на добро, правду, але забуваємо, який вплив на нас може мати краса.

Які загрози нинішня криза несе Україні?

Мабуть, ті самі, що й у кожній кризі – що багаті стануть багатшими, а бідні – біднішими. Тобто потерплять ті люди, котрі до кризи не мали жодного стосунку. Кризу створили багаті люди, захланні люди, які хотіли ще більше багатства.

Чи знайшлися вже меценати на Ваш проект?

Таких ще немає.

Першими спонсорами показалися виконавці, які братимуть участь у концертах, не вимагаючи тих оплат, які вони отримують на світових сценах.

Яких гостей запросили?

Спеціально нікого не запрошуємо. На концерти прийдуть ті, хто придбає квитки.

Зараз час посту. Скажіть, а як правильно постувати? І що взагалі таке піст?

Те, що ми їмо, – це є тільки частина посту…

Деякі відмовляють собі в певних стравах чи певній якості страв, аби зберегти фігуру. Коли людина це робить, то вона робить це з любові до тіла, аби гарно виглядати. Коли ж людина відмовляє собі в певній їжі в піст, вона це саме робить з любові до душі.

Піст – є засобом приборкати певні пристрасті, так би мовити, завести певну дисципліну у своєму житті, аби дати більше уваги духовним вартостям, ніж тілесним. Тим самим ми підносимося духом. Ми доказуємо, що не є рабами їди.

Будь-що, від чого ми здержуємося, ставлячи перед цим духовні вартості, – це є піст.

Для нас їда – не байдужа річ… Їда не є сама задля їди. Я можу часто зустрічатися з людьми, спілкуватися, але коли я з ними засідаю до столу, не важливо, що ми їмо, а важливо, що їмо разом. Це дуже важливий момент.

Їда – то є не тільки наповнити черево або наїсти багато смачних речей. Їсти разом з кимсь – це значить спілкуватися в дуже особливий, інтимний спосіб.

Пригадую «Графа Монте-Крісто» Олександра Дюма… Граф ніколи не куштував нічого в домі свого ворога.

Пам’ятаю, хтось сказав: «Піст є також тоді, коли ми їмо все, що перед нами поставили», бо є речі, які ми любимо, і є речі, які ми не дуже любимо. Але їсти так, наче тої різниці немає, – це також перемогти свій смак.

У час посту деякі люди відмовляють собі також піти в кіно, театр чи взагалі не слухають музику. Тобто є різні форми постити. Головне себе здисциплінувати, не бути залежним.

Ви особисто гурман? Чи любите всілякі делікатеси?

Знаєте, колись я на то більше звертав уваги. Коли чоловік стає старшим, то це перестає аж до такої міри бути цікавим.

Коли був значно молодший, я був готовий з товаришами поїхати десь далеко, аби посмакувати це чи інше. Сьогодні я би цього вже не робив.

Чи відрізняються для Вас греко-католики від прихожан Київського і Московського патріархату?

Можу сказати, так і ні. Безумовно, що всі мають якісь свої спеціальні привички. Напримір, греко-католики з покоління в покоління привчені, що вони мають брати участь у богослужіннях у неділі й свята. Тому в греко-католицьких церквах назагал у неділю присутньо досить багато людей.

Натомість у православній традиції такого обов’язку, як у греко-католицькій традиції, не відчувають, але вони стараються хоч на хвилинку прийти помолитися, поставити свічку, поцілувати ікону.

Друга річ, яку я спостеріг, – православні дуже серйозно ставляться до посту. Мені здається, куди серйозніше ніж греко-католики.

Це є такі видимі різниці… Але люди є завжди й усюди людьми. Якщо до них гарно ставитися – щиро, відкрито, по-Божому, – вони реагуватимуть відповідно, радо з вами спілкуватимуться. Тому тут я ніколи не бачив якоїсь особливої різниці.

Коли був молодший, дуже багато їздив по світі, зустрічав різних людей, різних віровизнань, різних національностей, і всюди то саме. Тобто якщо ви з людьми поводитеся як людина, люди реагують на вас як на людину.

Безумовно, всюди ви знайдете фанатиків. Я їх називаю фундаменталістами. Вони кажуть: «Якщо ти не такий як я, то ти нічого не вартий». Так, є такі вар’яти, але назагал люди є людьми.

Як часто їздите до Ватикану? І чи не пробували запросити Папу Римського Венедикта до України?

Пробували... Знаю, що уряд і Президент пробували запросити. Бо ми пам’ятаємо, яке позитивне вражіння для багатьох людей, не тільки греко-католиків, мав візит Папи Івана Павла ІІ.

Я не передбачаю візиту в дуже короткий час, хоча не виключаю, що він у найближчих роках завітає в Україну. Я би радо побачив ті духовні наслідки цього візиту – такі наслідки, які були від візиту його попередника.

Часто чуємо від людей з Москви, що немає різниці між українцями й росіянами. Що ми є один народ… Як ми повинні реагувати на такі речі?

Я не знаю, що спонукує людину так говорити, бо, безумовно, різниця є. Ми є два різні народи, і то з самих початків. Ми маємо іншу історію…

Такі висловлювання мають радше політичне твердження, аніж твердження, яке би дала людина, об’єктивно дивлячись на ситуацію.

Мені здається, що то не треба бути генієм, аби то могти доказати.

Я би тим особливо не переймався. Той, хто таке каже, він вже цим самим здає іспит, хто він і що він є.

Побажайте, будь ласка, щось нашим читачам у сьогоднішній нелегкий час.

Побажав би їм не впадати на дусі, не думати, що то є кінець світу. Звісно, це час нелегкий, але якби кожен з нас застановився якнайкраще використати його, усім було б легше. Наприклад, утішити пригнобленого, звернути увагу на справедливість, на правду. Навіть заманіфестувати відповідальним за цю кризу, показати, що нам болить те, що вони заподіяли… Ні, не в революційний спосіб, а так, аби вони зрозуміли, що заподіяли велику кривду людям. Але найголовніше – оглянутися навколо себе й побачити, кому потрібно допомогти, кого підтримати.

Розмовляла Оксана Климончук

постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-310813.html