ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Луцкова (1971) /
Поеми
Плач за рожевою птахою
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Плач за рожевою птахою
Замість вступу
Року 1539 в день Святої Єлизавети у замку князів Острозьких з'явилася на світ Божий дівчинка. Мати, Беата Костелецька, нарекла її Гальшкою. Батько, князь Ілля Острозький, старший брат засновника славнозвісної греко-слов'яно-латинської Академії Василя-Костянтина Острозького, помер за три місяці до народження своєї дитини, залишивши їй маєтності і статки.
У 14 років Гальшка стала дружиною українського князя Дмитра Сангушка, якого невдовзі убив шляхтич Мартин Зборовський.
Згодом один із офіційних опікунів Гальшки Острозької, польський король Сиґізмунд-Август обманним шляхом видає її заміж за 64-річного графа Лукаша Гурку. Коли було викрито цей обман, Гальшка подала заяву до Королівської ради з оскарженням насильницького шлюбу, а у листі до Гурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому належати. Таємно виїхавши із Варшави до Львова, Гальшка і Беата оселяються у Домініканському монастирі. Довідавшись про це, король через посланця скерував Беаті суворий наказ: повернути Гальшку своєму законному чоловікові. Незабаром до монастиря підступили і загони Гурки. Коли було припинено подачу питної води, втікачі капітулювали. Гальшка була ув'язнена Лукашем Гуркою в його родовому замку, де провела на самоті довгих 14 років, не бажаючи підкоритися волі старого самодура. Лише його смерть визволила княжну, - вона повернулася до Острога.
Мовчки взяла Гальшка в долі останній скупий дарунок - нечисленні дні спокійного життя у рідному місті. Вона була такою багатою! Проте ніколи так гостро не відчувала своєї бідності, бо не було поряд ні дитини, ні по-справжньому близької людини, ні сил, щоб жити далі. Та Господь дав Гальшці зрозуміти, що є у світі інші цінності - важкі недзвінкі монети, що звуться пізнанням. Тому у своєму заповіті княжна надала щедру фундацію Острозькій Академії - "шість тисяч коп грошей лічби литовської". У цьому ж заповіті усе своє рухоме майно Гальшка дарувала слугам, простим людям, що її оточували і просила, щоб її "тіло грішне..., як християнський закон велить, в Острозі в церкві Замковій або в костелі римському поховати". Проте, як переповідається у давній острозькій легенді, Гальшка не померла, а перетворилась у птаху.
Якось на моє підвіконня упало дивне перо - рожеве, як ілюзія воскреслого. Так я спізнала політ...
Спроба ескізу життя княжни Гальшки Острозької - першої у Східній Європі жінки-меценатки вищої освіти. Виконано не маляром.
Шкіц І. Крила
Яке обличчя!.. Писано по нім
Життям і вітром - сонячно і хмарно.
Розкрилля брів (тоненькі, аж сумні)
Такі нестримні - аж насправді гарно.
Штрихами уст покладено печать.
Вдивляйтесь, очі зір, у вимір інший:
Рожеві птахи з виміру летять.
Чи з вирію? Чи з вимрію? Чи з віршів?
Авжеж, летять - близенько до трави,
Рожевий пух обтрушують на п'яльці.
Наздожени! Одненького злови -
Вберуться в пір'я збайдужілі пальці.
...Блудила голка вишитим у снах, -
Іще боліла сколена долоня, -
Коли з'явився той самотній птах,
Коли він тихо сів на підвіконня,
Коли умить забув свої пісні
Й рожеві крила скинув необачно...
Розкрилля рук ( гарячі, аж земні)
Такі відверті - аж насправді лячно.
Яке обличчя!.. Зоране усе.
Сльоза найглибша, наче плугом, крає -
Печаль журбі полуднати несе.
Не вберегла. Він більше не літає.
Стріла спинилась. Курява вляглась.
Прощальний легіт - хвилями на воду.
Червона кров по небу розлилась
І потекла. До заходу. Чи сходу...
Шкіц ІІ (незримо присутній). Острог. Дзвони
...Тоді я був ще дуже молодим -
Впивався сонцем і сміявся дзвінко, -
Коли її у мій просторий дім
Нежданно привела одна чужинка.
Була тяжба в її скупих речах.
Ввійшла - й одразу впала на коліна
(Тавро, як чорна хустка, на плечах):
"Прийми її. Вона - твоя дитина".
Я зашарівся. "Доня? Доню... Дон!" -
Мов задзвонили дзвоники сріблясті.
Моя дитина - це таки не сон.
Моє маленьке - і найбільше - щастя.
О, мій великий - і найменший - гріх,
Освячений небесними отцями!
Якщо життя - розлущений горіх,
Нехай зачепить землю корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте трава з порепаного тіла.
Ув інший світ пройшла без перепон
Моя дитина. Кажуть, відлетіла.
Чи бачиш звідти? Тато вже старий.
Заклякли руки і робить не годні.
Вже й трохи змерз. Течуть йому з-під вій
Дві сиві річки - дві сльози холодні.
Коли на серці чорно від ворон,
А небом кружеляють хмари білі,
Я часом кличу знову: "Доню! Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі"...
Шкіц ІІІ. Розп'яття над столом
Цей довгий дощ болючий, наче сповідь
В чиїхось ще не скоєних гріхах,
Іде в душі, затоплює, мов повінь,
Заплутується, б'ється у думках.
Очей віконця - в сірім павутинні.
В куточку серця ще жевріє Бог.
... На березі прадавньої Горині
Свої вогні запалює Острог
В холоднім замку і халупах чорних,
І мовчки зирить з-під кошлатих брів,
Як труться долі у життєвих жорнах,
Як день згорає чи й уже згорів.
У цім полоні, начебто на волі,
Мовчать святі - зі стінами злились.
Летять за хмари змучені тополі
І розбивають скам'янілу вись.
Яка брудна, яка холодна хата -
Розсипані уламочки душі.
Під церквою безкрилі янголята
Вмирають на промоклім спориші.
А ти у жмені маєш трохи неба,
У другій - мить, лише єдину мить.
Устань з колін. Молитися не треба.
А Бог... Він є. Він просто зараз спить.
Не плач: сльозами моря не напоїш,
Не захистиш таврованих птахів.
Цей довгий дощ... І перед ним не встоїш.
Бо стільки ще нескоєних гріхів.
Шкіц ІV. Тінь
"...Я так втомилась! Ллються коси з пліч,
А я не в силі їх спинить руками.
Сей камінь сірий, стіни - віч-на-віч,
Хвилини, що отут стають роками.
О, Боже мій, яка вже я стара...
Годочків тих - немов піску в Горині.
До Тебе, Боже, йти мені пора.
Збиралась вчора я. Збираюсь нині.
От тільки коси... Мамо, заплетіть.
Допоможіть, матусенько Беато.
Як важко жити!.. Чом так важко жить?
Добраніч, мамо. Я лягаю спати.
Я так втомилась. Серце, ніби хрест,
Невпинно у терпінні кам'яніє.
Недобра доле, твій безжальний перст
Мене позбавив крихітки надії.
Як річка, що виходить з берегів,
Русло єдине я собі шукала.
Старенький клен востаннє облетів,
І я, безсила, клену в ноги впала.
О, Боже мій, яка я молода...
Чого ж весна завчасно пожовтіла?
Сльоза застигла, мов гірська слюда.
Невже колись я плакати уміла?
А ця пожежа... Як мені болить!..
Хіба людині може так боліти?..
Палає час. Не встигну загасить.
Я ще жива. Я ще хотіла жити"...
Шкіц v. Рама.
І буде так: закриються уста,
Останні фарби одкровення зблиснуть, -
За знаком королівського перста
Мою картину в гарну раму втиснуть.
... А що король? Король собі - і все.
Усенький шлях - від столу і до трону -
Король висОко голову несе,
Щоб не згубить, бува, свою корону.
У нього під короною - думки,
Затягнуті у вузол, щоб їм трясця!
Король розумний, добрий! Він такий! -
Роти щербаті плямкають від щастя.
Предовгі руки ловлять кожен знак.
Маленькі очі бігають, як миші.
Не чути навіть гавкання собак
У цій нестерпній, цій проклятій тиші!
А що? Вклонюся! Зуби цокотять
Од радості... Чи холоду? Чи страму?
Напевно, кинусь руки цілувать:
Король мені пожалували раму!
Сплетіння прямокутників, кругів,
Щоб це життя перетворить у нежить.
Я вийду з рамок, наче з берегів,
І буду говорити, як належить!
Вже досить є з народження німих,
Чиїм рукам завжди потрібні пута.
А королі? У нас шукають їх.
Щоб не боліла спина розігнута.
Шкіц VІ. Заповіт
" Я не слабка, не зломлена, о ні!
Ще б'ється сила у моєму слові.
Я ще горю в шаленому вогні
Життя, надії, віри і любові.
Я знаю те, що зло - порожній плід,
Що воля - не повинність, а потреба.
Я залишаю людям заповіт,
В якому стільки сонячного неба.
Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим.
І буде в Академії світать.
І зродять серце й розум дивні вірші.
А я хотіла вам лише сказать:
Ви чуєте?.. Земля весною дише,
Весною усміхається до вас, -
Голубоока, барвами розквітла.
Ідіть разом крізь простір, вічність, час
Дорогою, котра веде до світла.
Шкіц VІІ. Вікно навпроти
Тобі кімната стала замала.
Ти виросла із неї, як з одежі.
До себе кличуть піднебесні вежі,
Повітряна дзвіниця, мов зі скла,
Виблискує... Тут янголи ночують,
Рожеві хмари і рожевий сніг.
Заходь сюди, - вони тебе не чують
За співом сурм архангельських своїх.
...Все відчинилось - ні ключів, ні шпар,
Ні шпор для коней ані їх, крилатих.
Вікно навпроти - без гардин і штор.
На те воно й вікно, щоб спокушати.
За ним давно нема чужих облич.
Не в хрест - у хрестовину вбито цвяхом
Короткий сон: торкнися, - і облиш.
Тобі так личить знову бути птахом!
Тобі кімната стала замала.
Твого мовчання більш ніхто не слуха.
Була сльоза - гаряча, як смола.
Була в садку рожева завірюха.
Прибігли діти: гай, рожевий сніг!
Такого снігу ще ніхто не бачив!..
А ув очах засніжених твоїх
Вікно навпроти світиться і плаче.
Черкни крилом - одразу відчиню.
Рожеве пір'я упаде за ґрати...
В тісній кімнаті (Боже, що чиню?)
Своє пташа також учу літати...
1999
Року 1539 в день Святої Єлизавети у замку князів Острозьких з'явилася на світ Божий дівчинка. Мати, Беата Костелецька, нарекла її Гальшкою. Батько, князь Ілля Острозький, старший брат засновника славнозвісної греко-слов'яно-латинської Академії Василя-Костянтина Острозького, помер за три місяці до народження своєї дитини, залишивши їй маєтності і статки.
У 14 років Гальшка стала дружиною українського князя Дмитра Сангушка, якого невдовзі убив шляхтич Мартин Зборовський.
Згодом один із офіційних опікунів Гальшки Острозької, польський король Сиґізмунд-Август обманним шляхом видає її заміж за 64-річного графа Лукаша Гурку. Коли було викрито цей обман, Гальшка подала заяву до Королівської ради з оскарженням насильницького шлюбу, а у листі до Гурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому належати. Таємно виїхавши із Варшави до Львова, Гальшка і Беата оселяються у Домініканському монастирі. Довідавшись про це, король через посланця скерував Беаті суворий наказ: повернути Гальшку своєму законному чоловікові. Незабаром до монастиря підступили і загони Гурки. Коли було припинено подачу питної води, втікачі капітулювали. Гальшка була ув'язнена Лукашем Гуркою в його родовому замку, де провела на самоті довгих 14 років, не бажаючи підкоритися волі старого самодура. Лише його смерть визволила княжну, - вона повернулася до Острога.
Мовчки взяла Гальшка в долі останній скупий дарунок - нечисленні дні спокійного життя у рідному місті. Вона була такою багатою! Проте ніколи так гостро не відчувала своєї бідності, бо не було поряд ні дитини, ні по-справжньому близької людини, ні сил, щоб жити далі. Та Господь дав Гальшці зрозуміти, що є у світі інші цінності - важкі недзвінкі монети, що звуться пізнанням. Тому у своєму заповіті княжна надала щедру фундацію Острозькій Академії - "шість тисяч коп грошей лічби литовської". У цьому ж заповіті усе своє рухоме майно Гальшка дарувала слугам, простим людям, що її оточували і просила, щоб її "тіло грішне..., як християнський закон велить, в Острозі в церкві Замковій або в костелі римському поховати". Проте, як переповідається у давній острозькій легенді, Гальшка не померла, а перетворилась у птаху.
Якось на моє підвіконня упало дивне перо - рожеве, як ілюзія воскреслого. Так я спізнала політ...
Спроба ескізу життя княжни Гальшки Острозької - першої у Східній Європі жінки-меценатки вищої освіти. Виконано не маляром.
Шкіц І. Крила
Яке обличчя!.. Писано по нім
Життям і вітром - сонячно і хмарно.
Розкрилля брів (тоненькі, аж сумні)
Такі нестримні - аж насправді гарно.
Штрихами уст покладено печать.
Вдивляйтесь, очі зір, у вимір інший:
Рожеві птахи з виміру летять.
Чи з вирію? Чи з вимрію? Чи з віршів?
Авжеж, летять - близенько до трави,
Рожевий пух обтрушують на п'яльці.
Наздожени! Одненького злови -
Вберуться в пір'я збайдужілі пальці.
...Блудила голка вишитим у снах, -
Іще боліла сколена долоня, -
Коли з'явився той самотній птах,
Коли він тихо сів на підвіконня,
Коли умить забув свої пісні
Й рожеві крила скинув необачно...
Розкрилля рук ( гарячі, аж земні)
Такі відверті - аж насправді лячно.
Яке обличчя!.. Зоране усе.
Сльоза найглибша, наче плугом, крає -
Печаль журбі полуднати несе.
Не вберегла. Він більше не літає.
Стріла спинилась. Курява вляглась.
Прощальний легіт - хвилями на воду.
Червона кров по небу розлилась
І потекла. До заходу. Чи сходу...
Шкіц ІІ (незримо присутній). Острог. Дзвони
...Тоді я був ще дуже молодим -
Впивався сонцем і сміявся дзвінко, -
Коли її у мій просторий дім
Нежданно привела одна чужинка.
Була тяжба в її скупих речах.
Ввійшла - й одразу впала на коліна
(Тавро, як чорна хустка, на плечах):
"Прийми її. Вона - твоя дитина".
Я зашарівся. "Доня? Доню... Дон!" -
Мов задзвонили дзвоники сріблясті.
Моя дитина - це таки не сон.
Моє маленьке - і найбільше - щастя.
О, мій великий - і найменший - гріх,
Освячений небесними отцями!
Якщо життя - розлущений горіх,
Нехай зачепить землю корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте трава з порепаного тіла.
Ув інший світ пройшла без перепон
Моя дитина. Кажуть, відлетіла.
Чи бачиш звідти? Тато вже старий.
Заклякли руки і робить не годні.
Вже й трохи змерз. Течуть йому з-під вій
Дві сиві річки - дві сльози холодні.
Коли на серці чорно від ворон,
А небом кружеляють хмари білі,
Я часом кличу знову: "Доню! Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі"...
Шкіц ІІІ. Розп'яття над столом
Цей довгий дощ болючий, наче сповідь
В чиїхось ще не скоєних гріхах,
Іде в душі, затоплює, мов повінь,
Заплутується, б'ється у думках.
Очей віконця - в сірім павутинні.
В куточку серця ще жевріє Бог.
... На березі прадавньої Горині
Свої вогні запалює Острог
В холоднім замку і халупах чорних,
І мовчки зирить з-під кошлатих брів,
Як труться долі у життєвих жорнах,
Як день згорає чи й уже згорів.
У цім полоні, начебто на волі,
Мовчать святі - зі стінами злились.
Летять за хмари змучені тополі
І розбивають скам'янілу вись.
Яка брудна, яка холодна хата -
Розсипані уламочки душі.
Під церквою безкрилі янголята
Вмирають на промоклім спориші.
А ти у жмені маєш трохи неба,
У другій - мить, лише єдину мить.
Устань з колін. Молитися не треба.
А Бог... Він є. Він просто зараз спить.
Не плач: сльозами моря не напоїш,
Не захистиш таврованих птахів.
Цей довгий дощ... І перед ним не встоїш.
Бо стільки ще нескоєних гріхів.
Шкіц ІV. Тінь
"...Я так втомилась! Ллються коси з пліч,
А я не в силі їх спинить руками.
Сей камінь сірий, стіни - віч-на-віч,
Хвилини, що отут стають роками.
О, Боже мій, яка вже я стара...
Годочків тих - немов піску в Горині.
До Тебе, Боже, йти мені пора.
Збиралась вчора я. Збираюсь нині.
От тільки коси... Мамо, заплетіть.
Допоможіть, матусенько Беато.
Як важко жити!.. Чом так важко жить?
Добраніч, мамо. Я лягаю спати.
Я так втомилась. Серце, ніби хрест,
Невпинно у терпінні кам'яніє.
Недобра доле, твій безжальний перст
Мене позбавив крихітки надії.
Як річка, що виходить з берегів,
Русло єдине я собі шукала.
Старенький клен востаннє облетів,
І я, безсила, клену в ноги впала.
О, Боже мій, яка я молода...
Чого ж весна завчасно пожовтіла?
Сльоза застигла, мов гірська слюда.
Невже колись я плакати уміла?
А ця пожежа... Як мені болить!..
Хіба людині може так боліти?..
Палає час. Не встигну загасить.
Я ще жива. Я ще хотіла жити"...
Шкіц v. Рама.
І буде так: закриються уста,
Останні фарби одкровення зблиснуть, -
За знаком королівського перста
Мою картину в гарну раму втиснуть.
... А що король? Король собі - і все.
Усенький шлях - від столу і до трону -
Король висОко голову несе,
Щоб не згубить, бува, свою корону.
У нього під короною - думки,
Затягнуті у вузол, щоб їм трясця!
Король розумний, добрий! Він такий! -
Роти щербаті плямкають від щастя.
Предовгі руки ловлять кожен знак.
Маленькі очі бігають, як миші.
Не чути навіть гавкання собак
У цій нестерпній, цій проклятій тиші!
А що? Вклонюся! Зуби цокотять
Од радості... Чи холоду? Чи страму?
Напевно, кинусь руки цілувать:
Король мені пожалували раму!
Сплетіння прямокутників, кругів,
Щоб це життя перетворить у нежить.
Я вийду з рамок, наче з берегів,
І буду говорити, як належить!
Вже досить є з народження німих,
Чиїм рукам завжди потрібні пута.
А королі? У нас шукають їх.
Щоб не боліла спина розігнута.
Шкіц VІ. Заповіт
" Я не слабка, не зломлена, о ні!
Ще б'ється сила у моєму слові.
Я ще горю в шаленому вогні
Життя, надії, віри і любові.
Я знаю те, що зло - порожній плід,
Що воля - не повинність, а потреба.
Я залишаю людям заповіт,
В якому стільки сонячного неба.
Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим.
І буде в Академії світать.
І зродять серце й розум дивні вірші.
А я хотіла вам лише сказать:
Ви чуєте?.. Земля весною дише,
Весною усміхається до вас, -
Голубоока, барвами розквітла.
Ідіть разом крізь простір, вічність, час
Дорогою, котра веде до світла.
Шкіц VІІ. Вікно навпроти
Тобі кімната стала замала.
Ти виросла із неї, як з одежі.
До себе кличуть піднебесні вежі,
Повітряна дзвіниця, мов зі скла,
Виблискує... Тут янголи ночують,
Рожеві хмари і рожевий сніг.
Заходь сюди, - вони тебе не чують
За співом сурм архангельських своїх.
...Все відчинилось - ні ключів, ні шпар,
Ні шпор для коней ані їх, крилатих.
Вікно навпроти - без гардин і штор.
На те воно й вікно, щоб спокушати.
За ним давно нема чужих облич.
Не в хрест - у хрестовину вбито цвяхом
Короткий сон: торкнися, - і облиш.
Тобі так личить знову бути птахом!
Тобі кімната стала замала.
Твого мовчання більш ніхто не слуха.
Була сльоза - гаряча, як смола.
Була в садку рожева завірюха.
Прибігли діти: гай, рожевий сніг!
Такого снігу ще ніхто не бачив!..
А ув очах засніжених твоїх
Вікно навпроти світиться і плаче.
Черкни крилом - одразу відчиню.
Рожеве пір'я упаде за ґрати...
В тісній кімнаті (Боже, що чиню?)
Своє пташа також учу літати...
1999
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію