Драма в 2-х діях

Дійові особи та виконавці:

Ярослава, красуня, донька генерала
Її батько, відставний генерал
Чоловік Артем, близько 35 років
Брат Сергій, близько 20 років
Сестра Олена, близько 25 років
Дружина батька Софія Антонівна
Жіночка
Незнайомець (Володимир), ліквідатор аварії на ЧАЕС
Сусідка по вагону
Пасажири
Лікарі


Д і я 1.

Явище 1.

Переповнений плацкартний вагон. Невгамовні пасажири розсовують свій вантаж по закутках і навіть просто на підлозі, сідаючи й на нього від нестачі місць. Обмахуються газетами.
Пасажир, проштовхуючись крізь тісняву:
- Відчиніть усі вікна та люки! Ми ж позадушуємось отут! Бачите ж, що й ліси горять!
(На цей момент у двері ледь протискується величезний ...букет жовтих троянд, за якими з’являється молода рудоволоса красуня з чудовою постаттю).
Пасажир, продовжуючи штовханину, знервовано кричить:
- Ще чого бракує! Взяла б кущ! Викинь їх або подаруй комусь за вікном! Тут бо яблоку ніде впасти!
Красуня, ніби приходячи до свідомості, озирається, переступає чиїсь валізи.
- Коли б ви знали їх історію, певно, знайшли б для них почесніше місце.
Сусідка (нервово):
- Та й ви ж зрозумійте: зараз почнеться рух туди-сюди, ви ж тільки поколете себе і інших. Невже не видно? (Заспокоївшись): - Але ми всі так втомилися від останніх подій(обмахується газетою), що дійсно хотілося б послухати щось вразливе з історії цих троянд. Сподіваємося, хороше. Для початку ми потіснимося, а ви сідайте та перевзуйтеся
- ледве тримаєтеся. Дайте, потримаю букет.
Красуня, погоджуючись, автоматично виконує щойно запропоноване. Ковтнувши мінералки, починає розповідь:
- Ви не уявляєте, яка це тепер коштовність для мене. (Один з пасажирів влаштовує квіти у цеберці, що приніс від проводника. Ярослава заспокійливо сідає, поправляючи складинки вбрання). Скажу одне: якби могла – зробила б ці квіти безсмертними. Ноги мої дійсно гудуть: дві доби майже не присіла.(У вагоні все стихає. Тиша стає керівником розповіді у бажанні пасажирів вислухати дещо незвичне).
Сусідка, милуючись молодицею, порушує тишу:
- Ви й сама, мов квітуча троянда! Чоловікам, напевне, нелегко триматись перед вашими можливостями. Особливо не дуже стійким на „жіноче зілля...” (Оглядає всміхнених присутніх чоловіків).
Красуня, без тіні вагання або невпевненості, наче й не помічаючи, що мова саме про неї,
представляється:
- Звуть мене Ярославою.
Молодий пасажир:
- Ім’я таке ж неповторне, як і його господиня.
Ярослава, не зважаючи на ці слова:
- Подібні оповідки надто болючі, адже вразили душу (ковтає підступивший нервовий комок). Та заради надії почути від вас, сторонніх людей, якісь поради, розтлумачити те, що сталося, розповім усе по порядку. Гадаю, знайдеться відповідь на мою загадку (Огортає вагон нервовим поглядом, вже заблукавшим десь у думках про пережите).
Сусідка, заспокійливо:
- Можливо, не треба й розпочинати, коли події вимагають від вас нервування? Ми вже майже всі далекуваті від віку, котрий вірить у казки. І теж намагаємося обходитися без зайвих хвилювань. (Обмахується).
Ярослава, причесуючи та закладаючи волосся, тяжко зітхає і починає розповідь:

Я – донька відставного генерала, що давненько покинув нас з мамою. Не знаю, важливо це чи ні для когось, а для мене... (Всі принишкли, сповнені уважності). - Було мені років десять, коли тато завів собі молоду дружину. Я розуміла, що віднині ми бачитимемося рідко. Мама переживала занадто, але щось змінити, вдіяти проти не могла нчого. Допомагати тато нам не переставав. І ми до цих пір листуємося. Із спілкування я дізналася, що у мене є зведені брат і сестра, з котрими ми не зустрічалися. (Випиває ковток води, обмахується). І ось, через витоки часу, отримую я від тата листове прохання навідатися до них, познайомитися з новими рідними. Там сповіщається, що татові призначена серйозна операція.
Незважаючи на сімейні обставини, я зібралася і поїхала в Київ.

Явище 2.
(Ярослава згадує збори свої до Києва, коли з чоловіком вдома виникає сварка).
Артем (пьяно, кидаючи отриманого листа кудись у куток):
- Не розумію, як можна все залишити і стрімголов летіти до таточка, який жодного разу нічим не допоміг! На фіга ми йому здалися! (Смикає стілець, гримає дверима).
Ярослава: - Замовчи! багато знаєш! Проспиртувався увесь, останні гроші не на справу, а на горілку промотуєш... „Допомога” йому від тата потрібна!.. Проп’єш і її! (Збирає свої речі в сумку).
Артем, смикаючи її за вбрання:
- Відкидаючи сумніви, гадаю: погуляти жінці заманулося, ось і їдеш!
Бач, платтячко вийняла! Звичайно ж, хвіст від нього для виляння перед чоловіками більший, ніж від штанів!(Гикає). Га? Ти чого мовчиш? (Наближається до Ярослави).
Ярослава, відштовхуючи його, закриває сумку:
- Йди геть! Голодній кумці одне на думці... Усіх по собі рівняєш? Коли приймаю дзвінок по твоєму телефону, співрозмовни-ця лиш дихає мовчки, фурія! Ти просто пив, а тепер ще й волоцігою став?
Артем швидко зачиняє двері. Ярослава підхоплює дорожну сумку й виходить.

__Явище 3.___

Біля квартири тата в м. Києві.
Ярослава з татом і братом Сергієм продовжують розмову, що відбулася по дорозі:
- А ми несподівано швидко доїхали! Твоя майстерність у водійських справах, тато, надзвичайна!(Милується ним, тулячись до його плеча) Квартира недалеко від залізничного вокзалу?(Тато обіймає її і двонить у квартиру).
Тато: - Коли люди довго не бачаться, - почуття та зацікавленність скорочують шлях, дорога моя донечко.
Ярослава, звертаючись до брата, що замисленно задивився на неї, відверто милуючись:
- Сергійку, ти з таким захопленням розповідав про Київ, ніби все життя працював тут гідом найвищої категорії! Але ми так мало знаємо одне одного, що воно й не дивно. Ти, мабуть, не тільки в цьому дока!(Посміхнулася, перехопивши його зачарований погляд): - Хлопче, я - сестра тобі, чуєш? Ви в мене, дорогі мої мужчини, обидвоє дуже гарні, просто Ален Делони в різних вікових вимірах. (Чоловіки піджартовують, відштовхуючи один одного від неї. Двері відчиняє дружина тата Софія Антонівна. Сергій встигає відповісти):
Сергій: - Хіба припустимо, щоб рідня була нижче твого рівня краси?
Софія Антонівна, радо, поправляючи зачіску, обіймаючи гостю:
- З балкону виглядала вас, а тут дзвоник... Прогледіла! (Цілуються з Ярославою). Заходь, красуне, нарешті познайомимося! Яка ж ти(жартівливо) ... кралечка! Будь, королево наша, сміливішою. Проходь у вітальню. Ми так довго на тебе чекали! Молодець, що завітала!
Тато: - Софіє, дай їй помитися з дороги, покажи, де що розташоване... Досить їй отих ой та ах! Я вже, скажу тобі, мав сумнів, що після десятирічної розлуки впізнаю доньку. Гадав, що змінилася після пологів, а ти (до Ярослави), як і раніше – юна, ніби вік боїться тебе торкати!
Сергій заносить сумку, розставляє стільці, запрошує сідати:
- Якби, тату, тебе не було на пероні, я б не розгубився в пошуках Ярослави: на тебе схожа!
Найгарніша жінка світу! Куди дивляться ті „володарі”, котрі вибирають світову королеву краси?
Ярослава: - Компліментів мені сьогодні – не встигаю слухати!Тьфу-тьфу-тьфу! Ну, як ви тут, Софіє Антонівно? Розказуйте, що сталося, тому що мужчини наші міцно тримають „секрети” .Чого ж тоді викликáли? Звісно, мені приємно бачитися з вами, та все ж...
Тато: - Пізніше про хворобу... Так вона набридла. Після виходу на пенсію все частіше дають про себе знати сопки, підступно пригнічуючи та притягуючи до шпитального ліжка. Навіть до Чорнобилю не взяли...
Софія Антонівна, сплескуючи долонями: - А як же! Тебе тільки там бракувало! Герой! І досить залякувати молодь(Жартівливо замахується на чоловіка своїм шарфиком). Все буде гаразд! Краще допоможи біля столу. Ти в мене й без Чорнобилю, як годиться... (Підсовує стілець Ярославі). Сідай, красуне. Тебе тут люблять і давно чекають. Ото ж, будь як вдома, дочко, та розкажи про своїх дівчаток. Вже, напевне, маму люблять!
Ярослава зручніше влаштовується, розглядаючи присутніх:
- Про дівчаток розповім. А де ж сестричка? Чому її немає?
Тато: - Зараз повинна надійти. Вона надзвичайно ділова! Каже: „Сидить без руху той, хто гине!”
Ярослава: - Вірно говорить сестричка. А малі мої - чудові та хороші! Але ними більше займаються мами наші, піклуються про них, дбають, балують... Та мені скорше кортить дізнатися про всіх вас, секретчики.
Софія Антонівна знову у спробі перевести розмову в інше русло:
- Артем твій, часом, не випиває?
Тато вдавано гнівається: - Оце так запитання! Хто ж у наш час не випиває? Хіба ж годиться шлунок сухим тримати? (Покрехтує, парубкувато поводячи плечима навколо дружини).
Софія Антонівна, виправдовуючись:
- Він же на будівництві водієм працює, а там після роботи „вживачі” часто склянкою розважаються, мовляв, - дуже важка робота... (Підносить страви).
Ярослава (засмучено): - Випиває. Іноді навіть занадто. Тоді й образити може.(Стримуючись, дивиться у вікно. Деякий час всі мовчать. Лунає дзвоник у двері. Сергій відчиняє. Залітає Оленка).
Оленка зраділо вигукує: - Славочко, нарешті, моя люба сестричко! Я не запізнилася до столу чи вже ні кісточки мені не залишилося? Ой, бідонько, згинь! Чи можна бути отакою вродливою, як моя Ярослава? Боже, яка гарна! (Хапає Ярославу в обійми, кидаючи сумку на стілець). Ти ще прекрасніша, ніж я уявляла тебе по фотці! Просто ...переможниця світового конкурсу краси! Хто ж скаже, що ти на дванадцать років раніше від мене народилася? Ну, покажіть мені його! (Обіймаються, цілуються. Всі задоволено гомонять).
Тато: - Ти, Оленко, на свого коника? „Яка чудова, яка чудова!...” Годі вже, не наврочь...
Оленка, не звертаючи уваги на нього:
- Я так рада зустрічі – не передати! Так хотілося бачитися з тобою – навчання не дозволяє!
А тебе надовго відпустили? Що ми з тобою зможемо встигнути? (Її гамір та веселість швидко вплинули на присутніх. Всі щось почали розпитувати та розповідати... Оленка з шумом продовжує „оглядини” Ярослави, котра встигає лише відкривати та закривати рота, мов риба на узберіжжі). Так, ти тут господиня, володарка цього світу! А коли так – диктуй умови подальшого нашого існування на ...жалюгідній сірій землі... Виконаю усе до подробиць! (Манерно вклоняється).
Тато, задоволений метушнею і увагою до Ярослави, випиває якісь пігулки.
Ярослава (встигає лиш торкатися плеча Оленки, погладжуючи то його, то руку сестри,
посмішка не сходить з її губ. Нарешті, віконце перерви між подихом Оленки дає змогу відповісти їй):
- Ти мов реактор! Тільки надзвичайно веселий, гарний і безпечний! Я не встигаю реагувати! Чи це й не обов’язково? Хіба ж доречно, Сергію-братику, щоб вона по вулицям без охоронця ходила?
Сергій: - А хто тобі повідомив, що вона його не має? По двоє - праворуч і ліровуч-
супровождують до самісінького порогу! Піший екскорт! Як тільки не побилися ще й досі?
Оленка жартома жбурляє в нього зібганою шерветкою:
- Дістав за базікання? Я ж ще не запитала: сама шила таке прекрасне плаття? Я вже й забула, коли носила такий одяг: майже постійно в штанцях.
Сергій жартівливо відштовхує її, намагаючись заспокоїти:
- Ти ще й про білизну запитай!..
Софія Антонівна: - Бачу, що страви мої ні до чого! Галасом сестри не нагодуєш і краси не підтримаєш! Не ображайте мене: до столу!
Тато всміхається і підтримує дружину:
- Давайте за зустріч! Давайте за щастя! Нехай буде чистим! Нехай буде частим!Щоб щирість та щедрість в цій хаті буяли, маляток щорік дарували ...чимало! (Піднімає фужер. Всі жартують над змістом тосту).
Оленка: - Мені – щастя!!
Сергій: - Мені – чистого!
Оленка: - Тобі – з малятками!
Сергій: - З малятками – Ярославі!
Ярослава: - Маляток – вам обидвом, щороку!
-Софія Антонівна до чоловіка:
- Куди розігнався, старий та кумедний? Ти краще видужуй, не будь, діду, вредним!
(Діти розсміялися з її дотепного жарту. Випивають. Закусюють. Деякий час панує мовчання. Чути тільки постукування виделок. Першою розтинає тишу Ярослава.
Ярослава:
- Артем не зміг приїхати, тому що підхопив запалення легенів і зараз на лікарняному, ковтає пігулки. Мама ніколи не скаржиться, лиш тримається то за груди, то за поперек:
„Особисті фізкультурні вправи виконую”, - жартує. Вона чимось до Оленки подібна.
Дівчатка мої... Ой, дайте трішечки перепочинку, поволеньки відповім на всі ваші запитання. Спочатку хочу посмакувати ваші страви, господине! Аж слинка котиться. На перебування у вас та на дорогу мені відшкодовано два дні. Але ми все надолужимо: компанія гомінка! Мені б про тебе, тату, швидше дізнатися...
Оленка, змовницьки підморгуючи Ярославі:
- Та це ж нецікаво: ну трішечки кашляє... Бухи-х та бухи-х... Але хто в наш час не кашляє? (Сама собі відповідає): Все в нормі, хіба що підлікується та зробить операцію, але ж все стане на гаразді!
Софія Антонівна:
- Хочу тобі, батько, комплімента зробити: діти в тебе – хоч ікони з них малюй! (Позирає на чоловіка з усміхом): - Ну, скажи, хто перший, хто гарніший?
Тато, заграючи до неї:
- Та я й сам ще нічого собі... Мотайте, пані, собі на вуса. Тебе не враховую. Ти – поза конкурсом! (Звертається до Ярослави):
- Малувато тобі часу дали, донечко. Ну що ж, давайте ще по одній!
Сергій:
- І що ото за кордони – „по одній”? (Всім наливає).
Ярослава:
- А тобі скільки вистачить? Мені, наприклад, й цього забагато.
Сергій:
- Зараз вином лікуватися треба! І не так, як древні греки... Випромінювання ж! Розбавляти соком не будемо!
Софія Антонівна:
- А твої дівчатка, Славочко, в дитсадку чи вдома? Щось ми давно не листувалися...
Ярослава:
- То в мам по черзі, то в садочку, то на будівництві - допомагають ... заважати.
Ми будуємося на подвір’ї свекрухи. Вона у нього чудова і розумна. Проблем “невісткових” у нас не існує. Ділимося всім, як найкращі подруги...
Софія Антонівна:
- Слухаєш, Оленко? Переймай досвід! А ти, Ярославо, розповідай і їж, а то голодом заморять за розмовами.
Сергій:
- Хочу випити за красоту! Хто проти? Жодного? Одностайно! (Дзвенять фужери. Софія Антонівна, милуючись дітьми, просить Сергія:”Підсунь Славі тарілки ближче!”)
Ярослава:
- Працюю вихователькою в дитсадку. (Стривожено): А ти, татку, все ж розповідай, що сталося. Уважно чекаю відповіді.
Тато:
- Розповім, коли повезу тебе знайомити з містом. Хочу зауважити: ти ж завжди цікавилася надзвичайною архітектурою. Я й не гадав, що вибереш собі інакшу професію. Здивований, відверто кажучи.
Ярослава, буцімто легенько докоряючи:
- Так сталося. Не з жиру...(Тато покахикує...)
Сергій:
- До речі, Славочко, зараз не дуже й хотілося б возити тебе: люди здебільшого вдома посиджують, не утворюючи великих скоплень та згуртувань. І хоча початок татової хвороби зовсім нетутешній, - причина теж прихована саме у випромінюванні.
Тато перебиває:
- Вибач, не зараз би про це, Сергійку. Лікування я отримую, ви про мене турбуєтесь,
опіка з боку Софії Антонівни – найсерйозніша. То ж давай забудемо про хворобу та покажемо тобі, доцю, хоч Золоті ворота. На жаль, ти будеш у нас так мало (відверто милується донькою).

Ярослава, вибачаючись:
- Звичайно, мене не може не обходити твій хворобливий стан. Але робота не дозволяє розтягувати насолоду перебування з вами. Вдома ж то будівництво, то город, то кухня.
Тай і дівчатка завдають мені жару. Іноді і мамам потрібна моя увага, не кажучи вже про Артема. Усе закручено тугим вузлом. А на роботі не встигаєш повертатися – діти не дають розслаблятися. Добре, що взаємодопомога – основний принцип скрізь. Не думайте, що Артем лінивий. По-перше, важку роботу має. Потім дім добудовує. А ще ж мами – їм хто, крім нього, приділить фізичну увагу? Він же один чоловік у сім’ї! Та й донечок любить до нестями... Але його пияцтво викликає в мене досаду та злість. На жаль, це відбувається зчаста. Отоді й ображає так, що й покинути хочеться.(Розмова стихає. Усі задумливо сидять, хтось потирає скроні, хтось похнюпившись чи щось згадуючи. Тато, повертаючи доньку із сумних згадок, порушує мовчання):
Тато:
-Проблем вистачає кожному з нас, життя не дає застоюватись. Чого тільки не витримують жіночі плечі! А до твоїх прикрощей додається кухонна справа. Я підкину тобі трішки грошей – зробиш гарні подарунки моїм онучкам та щось для зими припасеш, щоб не марніла над консервацією...
Ярослава:
- А ти від кого хоч раз у житті отримував допомогу, тату? Чи не я зараз повинна була б тобі зробити щось корисне та приємне? Але будівництво...(Сумно махає рукою і повертається до Софії Антонівни): - Добре, що ви – неперевершена господиня. Татові й дітям поруч з вами тепло й затишно. А більше нічого й не потрібно, як на мій теперешній роздум. Але, незважаючи на вашу заборону та не дивлячись на обставини з Чорнобильскою аварією, люба моя господине, Київ я подивилася б: коли ще сюди приїду? (Всі піднімаються, дякуючи Софії Антонівні...).
Софія Антонівна: - А мій хвалений торт?
Оленка: - Післі прогулянки, мила мамочко, від нього не залишиться й сліду...
Ярославо, ми з мамою зараз продемонструємо тобі, які вбрання ш’ємо. Можливо, дещо встигнемо нафантазувати й тобі...
Тато, гніваючись:
- Ой, що ви! Не дам я вам її, щоб сиділа вдома з примірками у ваших закапелках... Нехай побачить вечірній Дніпро та хоч пару соборів...
Сергій, жартуючи:
- Нині я з насолодою знову буду вашим гідом, пані Ярославо. А вже на днях здам документи у Київське загальновійськове училище командирів. Піду татовими стежинами та стану генералом...
Ярослава: - А не тиснитимуть тобі генеральські погони? Тебе не зупиняє навіть майбутня татова операція?
Сергій: - Маєш! Абсолютна недовіра до сили мого характеру та долевдачі. (Жартівливо): - Просив же свого генерала поклопотатися про мене, але він опирається моєму виборові. Краще, каже, у політех іди.
Тато: -Правильно кажу. Якби ти мав характер, ти б із золотом школу закінчив. І тата про допомогу не прохав би...
Ярослава:
- А ти, сестричко-Оленочко, чим займаєшся, крім шитва? Вчишся чи працюєш десь? Розкривай скриньку таємниць!
Оленка:- Нічого особливого. Закінчую Тимірязевку. Там ближче до матінки-землі, там (показує пальцем уверх) - натури цільніші!
Софія Антонівна, клопочучись про всіх:
- Я б, друзі, не радила вам нікуди їхати. Залишайтеся вдома: наговоримося вволю. Та й нам з батьком радість, а ви були б здоровішими. У місті весь час миють асфальти, але скрізь така задуха спекотлива, наче повідчинялися пастки пекла, чекаючи свіженької їжі...
Олена:
- Розумію тебе, мамочко. Але сьогодні ж Івана Купала! Дівчата гадатимуть на женихів, хлопці – на наречених... Згадала: я ж тобі навіть футболку придбала з наlписом „Fridam!”, а це значить – свобода від будь-яких прохань і вказівок, мамо! Їдемо, Славочко, можливо, й тобі дещо щасливе перепаде!
Сергій: - Не говори під руку – накличеш! Я твою вдачу знаю.
Ярослава, намагаючись перевести розмову:
- Люди кажуть, що без допомоги „заокеанських” друзів у Чорнобилі не обійшлося.
Але де правда...
Олена, іронічно: - Як можна довіряти подібним чуткам? Ну ніякого тобі патріотизму!
Сергій: - Чесно кажучи, я таємно від вас збирався туди добровольцем. Завадила лише татова операція .(Всі з подивом повертаються до нього).
Олена: -Значить, я не була такою вже й одиначкою? (Тепер всі обернулися до неї).
Тато, у здивуванні звертаючись до Софії Антонівни:
- Діти хотіли таємно покинути нас, мамо. Єкстремали!Оце так виховали на свою голову!
Софія Антонівна, ігноруючи повідомлення:
- І все ж залишайтеся вдома. Навіщо вам зайві клопоти? А ти, батько, заспокойся: чи сам не рвався туди ж? Що тепер обмірковувати, коли все заспокоїлося?
Сергій:
- Мамочко, ми швиденько, тільки Дніпро побачимо та дівчата вінки покидають...(Виходять).

Явище ІУ.

Ранок наступного дня. Гомінкий сніданок.
Сергій щось непомітно поправляє на Ярославі, звертаючи увагу на вечірні події:
- Мамо, вінок Олени заплив так далеко, що й не зрозуміло, де зупиниться. А Ярославин
майже відразу пристав і невідомо, куди подівся. Ніде не знайшли. Що б це означало?
Софія Антонівна:- Це означає, що в неї життя складається з безперервного кохання. Та годі зволікати. Всі поспішають.
Ярослава: - Жалкую, що доводиться спішно від’їзджати. Але в тебе, татко, така потужна підтримка (Обвела очима присутніх). Останнім потягом я нині і відправлюся. Можливо, ще щось побачу з київських „реліквій”.
Тато, зітхаючи з жалем:
- Добре, що побачилися. Гадаю – не в останнє. Після одужання мого ми ще завітаємо всі разом до вас ненадовго. І раді не будете!
Ярослава:
- Я не впевнена, що це колись трапиться, тому що зараз, після твоєї операції,
наші Оленка і Сергій полетять у мандри, про які ти вже чув, тато. (Роздумує)...
Сюди я їхала у напівпорожньому вагоні – люди налякані невідомістю. Не дуже хотілося говорити, але на під’їзді до Києва саме дуби чомусь стоять рудими, ніби хтось ржею облив або кислотою... А повертатися, мабуть, буде складніше: звідси тече маса народу. Так що я проводжу тебе, татко, у лікарню, а звідти – прямо до вокзальних кас. Хоча, напевне, доведеться зайцем добиратися. Ой, якби ви жили неподалік – була б я щоденним візітером чи хоча б телефонною співрозмовницею. Ти, татко, (Обіймає його), лікуй свої легені, щоб не стали важкими, як каже моя Надійка татові Артему. ( Всі посміхаються). Видужаєш – всіх чекаємо в гості. Ми якраз виконаємо малярні роботи, Артем, сподіваюся, пити перестане (З сумом позирає у вікно).

Сергій: А ти ж не сказала татові, що твій вінок швидше всіх на Дніпрі показав нове кохання.
Олена, з докором: -Сергію! Невчасно...
Тато: - Квиток я тобі по генеральській броні спробую замовити. А ви присядьте на доріжку.
Софія Антонівна: - Візьми від нас на щастя жменьку жита: нехай допомагає!
Сергій: - Кумедія! А де ж рушник?..
Ярослава, приймаючи жито з подякою, обіймає Софію Антонівну. Повертається батько.
Тато: - Відповіли у касі, що квитки розібрані. Доведеться їхати на загальних правах. Тому тобі виїзджати потрібно раніше, а до лікарні ми поїдемо самі. Да, ці гроші на щось знадобляться (Вручає конверт).
Ярослава: - Дякую тобі, тато, і вам усім. Чомусь у мене немає сумніву, що в тебе все буде гаразд з операцією і після неї.
Софія Антонівна: (Кладе до сумки Ярослави пакет з їжею):
-Це тобі для розваги, щоб у дорозі голоду не знала. Ми з татом зараз відправляємося до приймального відділення шпиталю, ти вже вибач нам і їдь спокійно. Бажаємо тобі щастя та успіхів, доброго здоров’я. І нехай мама твоя не тримає на мене зла, чуєш, Славочко? Попроси в неї за мене пробачення! Головне моє побажання до тебе – живи у коханні! Тобі ж навіть Купала цього побажав! (Жартівливо звертаючись до далекого Артема, вона погрожує йому кулаком:”Хіба ж можна ображати нашу красуню?”)
Прощаються. Сергій і Олена підіймають сумки з батьківськими речами.
Сергій:
- Про батька не хвилюйся: все буде чікі-чікі! Після операції дамо знати, як та що до чого...
Лікарі обіцяли гарний догляд. Дякуємо, що навістила. (Цілуються. Прощаються. Тато йде
з Ярославою):
Тато: - Проводжу тебе хоч два кроки.Щасти у всьому! (Тепло розстаються).

Дія 2.

Явище 1.

Ярослава сумно ходить по привокзальному магазину „Готовий одяг”. Чутно, як по динаміку сповіщають:”Потяг Київ-Брест затримуєтьмя на дві години”.
- Краще б з татом залишилася, - вголос каже жінка і продовжує підшукувати та просто передивлятись якісь речі. Біля продавщиці стоять її знайомі, діляться враженнями від останніх подій, сварять керівництво країни.
Жіночка:”Як можна було людей піднімати на демонстрацію у ...пекло? Своїх повідправляли подалі, а з нами можна не рахуватися! Ось тобі й „перестройка”!
Коло невдоволено гуде...
Динамік знову сповіщає про переміщення потягів. Люди, що ходять поруч, - мовчазні. Ховаючи куплену блузку, Ярослава прямує до виходу, а позад неї – гарний
незнайомець міцної будови тіла:
- Вибачте, - торкає він її за лікоть, незважаючи на відверте відштовхування.- Я уважно спостерігав за вами, коли ви вивчали товари, та зрозумів, що не можете собі їх придбати через фінансові негаразди. (Ярослава уважно поглянула на нього, але відсторонилася, продовжуючи мовчки йти далі). Між іншим, - незнайомець знову торкнувся ліктя, - кожна річ, яку ви розглядали, зробила б вас ще чарівнішою. І тому я вирішив подарувати вам те, що з жалем відкладалося вами на прилавок.
Ярослава (голосно, вбік):
- Черговий Дон Жуан! (До нього):- Хто ви такий – магнат чи невдаха – не знаю і знати не хочу. Я маю чудового чоловіка і двох донечок! Так що знайомство у нас з вами не відбудеться. До того ж, виглядаєте ви зовсім безглуздо. Маєте надію, що провінціалка розрахується з вами натурою? (Роздратовано відхиляється, а здивований її відповіддю незнайомець намагається втримати її. Неначе вирішивши для себе дещо надзвичайно важливе, він звертається до Ярослави):
Незнайомець:
- Ви ж не так усе зрозуміли, невірно розтлумачили мою пропозицію, красуне. Ще раз вибачте, але мене нині сповістили у шпиталі, що на цій святій землі мені залишилося жити не більше двох місяців. Якби не ваша жорстока поведінка, не виказав би цього.
(Ярослава зупинилася, а він перегородив їй шлях)
- Вислухайте ж мене, нарешті: нехай на останнє хтось пам’ятатиме мене, як сестра, кохана, наречена...
(Ярослава уважно розглядає його з недовірою, чим надто дратує незнайомця і заставляє відвернутися. Але він швидко опановує себе):
Незнайомець:
- Що ви розглядаєте мене, ніби я – пень? Давайте знайомитися! Мене звуть Володимиром.
Я – ліквідатор Чорнобильської аварії. Від душі знову хочу запропонувати вам свої подарунки.
Ярослава (Їдко і недовірливо):
- Послухайте, ловеласе: що, на вашу думку, я повинна буду пояснювати чоловікові? Їхала майже без грошей до тата, якому повинні зробити операцію, і котрому сама мáла чимось допомогти у матеріальному плані, а везу від нього сумки, завантажені багатими дарунками? Він не олух царя небесного, щоб не зрозуміти: пенсіонер-тато, маючий ще двох невлаштованих дітей, не може розігнатися на подібну кількість речей! (Погляд Ярослави красномовно підтримав різкі рухи її руки). – Всі ви нині – ліквідатори, тільки пожалій вас! Особливо, коли від дружини та дітей – на два кроки вбік! Чому я повинна вірити вам? Ну, чому? Покажіть мені документ про участь у ліквідації аварії. Та що він мені дасть, про що розкаже?
Володимир:
-Я – розгублений. Вислухати від мене те, що нікому б іншому не сказав, і отак реагувати? Документ підтвердить, що кажу правду. Що отримав чималу компенсацію за роботу на ЧАЕС, що можу любому зробити свій подарунок. Та чому я повинен виправдовуватися, ніби перед співробітником міліції? Ви й справді сподобалися мені, поки не почали з’ясовувати, що до чого...
Ярослава (ображено):
- Ви тільки подивіться на цього ...красеня, який щойно майже освідчувався в тім, що закохався в мене, а тепер – в кущі! Га? (Удавано сплескує долонями, розглядає довідки з неприхованою розгубленістю). Насправді, довідки.. довідки реальні...Вибачте, тепер я впевнена що ви, Володимир Стинга, є моїм захисником, оборонцем. І не тільки моїм, а й моїх дітей, батьків... Так (знову заглиблює погляд у довідки), ви отримали і вагому суму. Ну що ж, віднині будете багачем та, незважаючи на прогнози лікарів, житимете у щасті та радощах з коханою...
Володимир (Мовчки слухаючи, нарешті запитує):
- Невже життя навіть мізерних радощів не спроможне мені дозволити? Напевне, я заборгував перед ним, не заслуговую від нього ніяких поблажливостей? (Розгнівано):
- Ну чому ви не здатні уявити собі, що просто сподобалися мені, а я у своєму скрутному становищі хочу зробити для вас щось приємне? Невже й ваш чоловік дійсно такий черствий, що ніц не розуміє? Мабуть, я дійсно помилився в вас...
Ярослава:
- Ось і сумніви. (Іронічно): Намагаєтеся викликати жалість у чуйного жіночого серця?
(Відступає, бажаючи обійти Володимира).
Володимир, (заступаючи їй дорогу):
- Ви навіть не представилися. Можу я знати ваше ім’я?
Ярослава:
- Всі з дитинства кличуть Ярославою. Але це нічого не міняє...
Володимир (ніби й не слухає її далі):- Таке ж чудове ім’я, як і його власниця. Прошу пробачити мене і вислухати до кінця. Скільки залишилося до відправки вашого потягу?
Ярослава:
- Збираєтеся супроводжувати мене до його відправлення?
Володимир:
- Сподіваюся, що дозволите повідати про вашого несподіваного „знайомця”, котрого ви майже в шию женете, і встигну це зробити до вашого від’їзду.
Ярослава довго і уважно дивиться на нього, ніби запам’ятовуючи:
- Скільки зараз на ваших?
Володимир (з надією): - Сімнадцять.
Ярослава:
- В такому випадку у вас є принаймні дві години. Здається, я помилилася. Не схожі ви на божевільного. І я згодна вислухати, тим більше, що грошей у мене майже немає, десь іти у моєму становищі теж недоречно.
Володимир, жартівливо:
-Дякую, красуне, відсутності ваших грошей! Маю виправдати вашу довіру. От повезло!
Ярослава підіграє:
- Зараз ви, звичайно, будете пропонувати мені пройти з вами у готель...
Володимир (ображено):
- Ви надто досвідчена? Не намагайтеся бути гіршою, ніж ви є насправді. Вам це не личить! Давайте посидимо у привокзальному ресторані, якщо це вас влаштує, моя примхлива чарівнице з неповторно гарним ім’ям.
Ярослава (сумно):
- Сподіваюся, не вимагатимете від мене довідку на нього? (Йдуть до ресторану)

Явище 2

Ресторан. Сервірований столик біля вікна.
Володимир і Ярослава сидять за ним у мовчазному чеканні на обслуговування та уважно вдивляються один в одного, впиваючись очима.
Офіціант приймає у Ярослави замовлення і йде далі.

Володимир, відчуваючи зміни, що сталися з Ярославою, пропонує випити за знайомство.
Мовчання, царююче деякий час, тільки підкреслює надзвичайність ситуації.
Ярослава першою порушує тишу:
- Що ж ви мовчите? То вибагливим наступом йшли вперед, а зараз... Я чекаю ...сповіді. Мій час обмежений.(Інформагенство передає по гучномовцю про радіаційну ситуацію в містах і селах. Всі присутні уважно дослуховуються).
Володимир:
- І все ж таки ви не довіряєте мені (зітхає, відкладаючи прибори, і починає розповідь):
Я ніколи не знав своїх батьків. Кажуть, що вони загинули в автокатастрофі. І після дитячого будинку, де я виховувався і вчився, мені пощастило поступити до медінституту. Вже тепер, після його закінчення та ординатури, мені здається, що першого іспиту я не склав. Не допомогла дисертація. Зараз фіксую все, що коїться зі мною, в надії, що це комусь з науковців моя інформація знадобиться. (Він підсунув стілець ближче до Ярослави). Хочу, щоб ви знали: я – не ваш спокусник. Я – спокушений життям. (Встає, різко пересуває стілець). Зараз мені потрібен відпочинок, і я благаю вас піднятися зі мною в розкішний номер, знятий лише для того, аби мати більшу площу для метання по ній (нервово ковтає повітря, потріпує своє волосся).
Схвильована Ярослава не заперечує. Вони мовчазно піднімаються у його номер, мовчазно заходять. Володимир прямує до ванної кімнати, даючи змогу Ярославі заспокоїтися та помилуватися його дарунками. Щільно складаючи речі в дорожну валізу, аби чоловікові в очі не дуже кидалася їх кількість, вона пригнічує в собі потік сліз, знесилено приборкуючи їх однією з блузок та радіючи гамірності та плескоту води, сварячи себе за все і усіх і не помічаючи, що Володимир уже знаходиться поруч.
Володимир:
- Не плачьте (прихиляє її голову до себе). Не потрібно сліз. (Хвилясте волосся Ярослави приймає ласкаві торкання його рук, ніжно пестуючих локони. Ярослава охоплює його коліна, занурившись і гірко схлипуючи, як маленька дівчинка з великої образи). Я і в іншому ...житті пам’ятатиму ваш чудовий образ, дивне волосся і очі, яких немає ні в кого в світі! Буду молитись до Всевишнього, щоб не руйнувалося те, що ви називаєте людським щастям... Адже за все буття я не випробував нічого подібного. Як я хочу, щоб ...ти, нарешті, зрозуміла мене!
Ярослава:
- Якщо можеш – прости мене. Ти – чоловік, що раптово викликав у душі цілу хвилю бурхливих почуттів. Володимире, Володенько, Володар Світу, який відкинув тебе...
(У двері подзвонили. Телефон стурбовано підхопив дзвін. Володимир відчинив. На порозі - лікарі з носилками).
Лікар: - Чому ми повинні розшукувати вас? Вибачте, вам належить негайно повернутися до шпиталю та приймати зазначені ліки. А ви, молодице, повинні це розуміти краще від інших – ви ж близька людина!
Ярослава не відповіла, схлипуючи.
Лікар (Звертається до Володимира): - Лягайте на носилки.
Володимир:
- Я піду сам. (Несподівано скрикує і падає. Ярослава теж кричить:”Швидку!”, забувши, що лікарі ідуть поруч Володимира виносять. Ярослава їде з ними).

Явище Ш.

Реанімація. Лункі кроки. Ярослава поволі пересувається від стінки до стінки, потираючи скроні, і вголос вимовляє слова молитви: „Отче наш, що єси на небі,... визволи нас від лукавого”.
Лікар, виходячи з реанімаційної палати, звертається до Ярослави:
- Ви хто йому?
Відповідь: Ярослава.
Лікар (спантеличено):
- Зрозуміло. Вам пакет чоловіка. Можете звертатися до судмедекспертизи. Шансів у нього не було жодного, а ми розраховували на два місяці. Вам належало раніше приїхати...
Ярослава:
- Я не дружина йому, ми тільки нині познайомилися... Чому ви говорите про час минулий?..
Лікар: - Тому що тепер чоловіка у вас немає. Тоді ми все зробимо самі і продзвонимо до воєнкомату, котрий викликав його... Ясна річ, ви звільнені від погребальних турбот. (Зникає за дверима).
Ярослава, залишившись одна, гірко плаче і б’є кулачками по стіні, тужливо викрикуючи:
- Чому його? За що? Навіщо?..

( У вагоні тиша. Закінчивши розповідь, Ярослава обводить здивованим змарнілим поглядом присутніх і з тихим сумом промовляє): - Скажіть мені, люди: чи могла я, незалежна від нього, не знати, де його поховають? Чи могла дозволити собі бути відсутньою на його похоронах? Ніхто з моїх кіївських та брестських рідних і не гадав, у якому я нині особистому горі перебуваю, і жоден не здатен мені допомогти ...
Пасажирка:
- Як його хоронили?
Ярослава, знизуючи плечима: - З усіма воїнськими почестями. Стріляли з карабінів, поставили надгробок з іменним вказівником. (Голос перервався. Якусь мить Ярослава нервово ковтає сльози, потім продовжує):- Я не стримувала ридань. А після процедур до мене підійшов молодий лікар, вручаючи ці чудові жовті троянди, які вам так заважають
( вона на мить знову замовкає, потім продовжує згадку): - Потім знову повернувся лікар...
Лікар:
- Прийміть останній дар.
Ярослава:
- Від кого?
Лікар:
- Коли Володимир дізнався про кількість дози випромінювання, він попросив мене:
„В момент похорон будь поруч. І якщо хоч одна прекрасна жінка ...випадково буде присутньою там, подаруй їй від мене... Тільки обов’язково молодій і гарній”. Букет Ваш,
а до нього ще й скрутка з документами, підтвердженими свідками.
Ярослава продовжила розповідь:
- Він вклонився і пішов, а я, схвильована до краю, тримаючи цю колючу красу, стала джерелом сліз, захлинаючись сама в собі... (Ярослава тряхнула кучерями, начебто відриваючись від пережитого, і, ледве стримуючись, почала знову): - На могилу Володимира я поклала червоні троянди – квіти його кохання (зітхає), яке було таким недовгим, але тепер вже вічним для мене. (Дивуючись собі): І моїм щирим коханням до нього! Ось їду додому, до п’яного чоловіка та донечок, з дарунками, скруткою із ощадної книжки та наслідного документу, зробленого всупереч всім юридичним канонам: „Сума заощадження повинна бути вручена жінці, присутній на похованні Стинги Володимира Матвійовича, що повинно бути засвідчено іншими особами...” Стоять печатки, накручені розписи... Я їду додому, приховуючи в душі найтяжчу в світі особисту трагедію, і не знаю, як бути далі.
(Замовкає).
А через мить з вагону чуються поради пасажирів:
- Не бійся чоловіка! Поясни, як все було...
- Ви що?! Він же її з білого світу зведе!
- Нічого не пояснюй! Всім тебе забезпечив тато-генерал!
Ярослава, накидаючи сумку на плече, „обіймає” букет жовтих троянд і йде до виходу зі словами:
- Одне я знаю напевне: ніколи цей чоловік не зникне з душі моєї. А біля свого будинку я насаджу жовті троянди – символ надій, що ніколи не збуваються, символ загубленого кохання і розлуки... На честь Володимира...

Вже із залу (вагону) чуються вигуки:
- Будьте щасливою! Живіть у коханні! Доброї дороги!
1987 р.

Майже документальний матеріал.
Присвячується 20-річчю пам'яті загиблих
при ліквідації аварії на ЧАЕС в 1986 році.