1.

Літа, наче хмари, що мчать по високому небу,
Летять і зникають, а інші приходять за ними,
Щоб зникнути теж, прихопивши і нас із собою.
Та дехто лишається піснею, спогадом, Градом.

У теремі княжім каміннім, високім, величнім,
У залі просторій, посеред вогнів, як на свято,
Стоїть на помості із дерева різьблене ложе.
На ложі тім Кий спочиває з обличчям застиглим.

Прощаються з Києм, щоб вранці востаннє зустрітись,
Брати його, Щек і Хорив, та невтішная Либідь.
Покірні закону, ідуть вони з іншими разом,
Лишаються на ніч бояни-волхви коло нього.

Три старці, що вік їх ніхто вже й згадати не може,
Сідають неспішно навколо покійного Кия.
Душі його співом збирались вони догоджати.
Курилися трави п'янким ароматом над ними.

І так аж до ранку, уміло торкаючи струни,
Позмінно вони будуть славить великого князя.
Життя його все, від сповитку до самого одра
Згадають у пісні. А вранці співатимуть людям.

* * *
Як сонце багряне сідало за гори чужії,
Повз Кия й Тугора промчалась, мов лань
швидконога,
Склавинка зваблива із довгим чорнявим волоссям,
Весела, як вранішнє сонце, що сил добавляє.

Забувши про дань, котру зранку носили склавини
(І золото, й зброю, і посуд коштовний, і вина),
Забувши й про те, що Тугор йому мовив допіру,
Кий глянув услід їй і радість відчув він у серці!

Вгадав думку князя і мовив Тугор, вождь склавинський:
– Дочка то моя і не треба насильства чинити.
Як схоче вона, то сама нехай прийде до тебе.
Хоч ти й переміг нас, але не ганьби мене, княже!

А Кий, мов орел, що вже здобич побачив із неба,
Так хижо він глянув на нього своїми очима
Й промовив: – Пошли ж бо до неї за словом ласкавим,
Побачим, чи звикли батьків у вас слухатись дочки.

У відповідь слово Зоряна таке проказала:
– Не хочу я буть полонянкою в князя старого.
Коли ж за жону мене взяти бажає до себе,
Хай стане з мечем проти того, хто ще мене схоче!

Тут Кий засміявся й сказав, сміючись, до Тугора:
– Шукай юнака, котрий зможе за неї вступитись
І стане до бою зі мною, полян усіх князем!
Та все приготуй так, як звичай велить ваш склавинський.

І все було так, як за звичаєм їхнім і треба.
І стали вони один проти одного твердо.
В рожки затрубили музики, хвилюючи натовп,
І князь з юнакам у жорстокім двобої зійшлися!

Юнак смуглолиций був спершу до бою неквапним,
То кидавсь вперед і зі дзвоном мечі зустрічались,
То знову ставав і до бою запрошував Кия,
Звеселений натовпу криком, до нього привітним.

А Кий, наче вепр, на котрого мисливські собаки
Напали й хапають за ноги і навіть за писок,
Стояв і очима презлими поводив навколо
І інша була, ніж у хлопця, у нього усмішка.

Та раптом накинувся князь на противника люто,
Ударив, аж іскри сліпучі з мечів полетіли!
Ледь встиг ухилитись склавин той від смерті лихої,
І сам, розлютившись, у відповідь Кия ударив.

І вже закрутились у вихорі несамовитім,
Вже важко угледіть, кінець де меча, де початок,
Уже закричали склавини і воїни руські,
Свого щоб підтримать. І крик над Дунаєм понісся.

Нестримний юнак був найкращим бійцем у Тугора!
Задихав Кий важко під натиском хлопця шаленим,
Укотре відбив смертоносне безжальнеє лезо
І думкою зринув до Бога полян, до Перуна.

– Від смерті ніколи в бою не просив я рятунку,
І зараз благаю позбавити тільки від сраму!
Віддам тобі, Боже, третину склавинської дані,
Аби лиш поміг ти мені юнака подолати!

Юнак той тим часом уже посміхавсь переможно.
Та раптом спіткнувся, на камінь ступивши нерівний!
І Києвий меч, покерований вправною кистю,
Несхибно упав на чуприну густу тої ж миті.

Чоло заросилось багряною темною кров'ю,
І очі блискучі тьм’яніть почали і згасати.
Ось руку вперед він наставив – благий то захисток!
Упав князів меч металевий на нього іще раз.

Сів хлопець, пустивши меча, і за голову взявся,
Та голову, що розчахнулась, не скласти докупи!
І мати його, і сестра затужили, припавши
До мертвого тіла, такого ще сильного досі.

Затихли склавини, а руси завзято кричали:
– Ще той не родився, хто б нашого князя подужав! –
На меч Кий оперся й радів з войовничого крику,
Яким переможця вітало все військо полянське.

* * *
До самої ночі бенкет був у руському стані.
Посеред бенкету узяв Кий Зоряну на руки,
Легким і покірним було її тіло дівоче,
Й поніс у покої, на ложе з любистку і м'яти.

Долонею ніжно торкнувся щоки боязкої,
Слова заспокійливі мовив, всміхаючись щиро.
А потім поволі розплів її пишную косу,
Схиляючи ласкою діву на ложе любові.

Ще довго потому шептав він слова заповітні,
Аж поки заснула Зоряна у нього на грудях.
У сні посміхалась, неначе маленька дитина,
А Києве серце щеміло від тої посмішки.

* * *
Коли проминули шумливі Дніпровські пороги
Й до Києва-града лишилось рукою подати,
По княжому знаку пристало до берега військо,
А скоро й багаття навкруг запалали яскраво.

На корені дуба старого сиділа Зоряна.
Дивилась, як вої готують столи до вечері.
Їй лячно було у країні незвіданій русів,
А їм було весело рідні місця пізнавати.

З’явився і князь тут. Минаючи зброю і посуд,
Повсюди розкиданий в гамірнім таборі люднім,
Підходить до неї й сідає на листя опале.
Лице їй підводить і слово таке промовляє:

– Ти наче русалка, що вийшла з Дніпрової хвилі,
Сидиш оддалік від мого товариства й сумуєш.
А хочеш, тобі розповім я про Києвий город?
Сказав так і сам Кий у спогади давні поринув.

... Заснув раз і сниться, неначе він високо в небі,
Всю землю побачив, як птах її бачить в польоті.
Побачив він схили, дубами порослі і терном,
І кручі стрімкі над рікою, і глинища жовті.

Під кручами, пінячись, мчали дніпровії води
Неслася вода каламутна і билася в берег.
А другий був берег пологий, сосною порослий,
І тихо котилась на нього вода кришталева.

Враз там, на горі, де стояла і Києва хижа,
Обнесена тином з дубових колод величезних,
Засяяло світло, усе освітивши довкола,
Неначе то ліс запалав, хоч стояв він як досі.

І вже не побачив Кий хижі своєї із неба,
Пропали й оселі усіх родичів його славних
З гори ж все росла й виростала велична споруда,
І дах її гострий горів, наче жар, проти сонця.

Як стали малі проти неї могутні дерева,
Як ідол на ній у високеє небо уперся,
Враз грім прогримів і вода у Дніпрі сколихнулась.
Пропало видіння, натомість з'явилося інше.

...Біжать кругом люди, біжать по горі, як мурахи,
Коли мурашник хто підпалить, або розворушить.
І плач, і прокльони несуться у небо байдуже.
Ніхто їх не чує, ні в кого спасіння благати!

А хмари низькі нависають над ними та чорні,
А ворог за коси дружин уже тягне і дочок,
А воїни руські, неначе їм дух одібрало,
Безсило сідають, землі щоб торкнутись коліньми.

І тут, серед диму густого, що пасмами слався,
Вкриваючи жахи, і смерть, і багряницю крові,
Підводиться знову велична, із дахом блискучим,
Споруда, а Ідол слов’янський на ній кам’яніє.

І разом за ним устають із колін руські вої,
І ворог тікає, від жаху лице затуливши,
Кричать малі діти, але то вже радості крики,
І плачуть, але то вже радісний плач воскресіння!

– Сон віщий указує Град на горі будувати! –
Таким було слово полянських волхвів одностайне. –
Той Град порятує полян від загибелі злої,
Не дасть їм пропасти навік в безконечності часу!

Тепер на тих горах, що скоро побачить Зоряна,
За декілька літ, непосильних, і трудних, і довгих,
Піднявся могутній та славний поміж племенами
Град Київ, щоб вічно віднині над Дніпром стояти.

Той Град захищають вали земляні широченні,
Прямісінько з рову здіймаються високо вгору,
На них височіє стіна із столітнього дуба
Подвійна – між дубом обпалена вогнищем глина.

За стінами – місце, де молиться рід увесь княжий,
Умощене каменем сірим, привезеним з Родня.
Темніє похмуро заглиблення посередині –
Ласують там кров'ю жертовною Боги полянські.

А поруч здіймається мудрий всевидячий Ідол.
На кожного смертного дивиться пильно й суворо.
Висять кругом нього дари від людей метушливих,
А з рота два вепрячих ікла поблискують страшно.

А ген, навкруги, від валів і до кручі стрімкої,
Стоять все оселі мужів і багатих, і знатних,
Між тими домами князівський із каменю терем,
Побачить відразу Зоряна, бо кинеться в вічі.

Так радісно Кию було їй про Град повідати,
Бо волю Богів він зумів утілити у Граді
Ждав князь з нетерпінням, щоб ніч ця і день проминули,
Щоб юну склавинку до Граду повести узвозом.