ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2020.08.10 10:31
Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила

Сонце Місяць
2020.08.10 01:26
врапт елегійний навіть
текст а-ля мріяти мрії
хто профітує надто
суспільство звісне хворіє




Ярослав Чорногуз
2020.08.09 20:21
А може добре, що я вже не твій? –
Хотіла крапку ставить ще раніше
Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

«Ти вільний знов!» - це голос ковили –
Від ревнощів дурних ідіотизму,
І підозрінь, кохання кабали,

Євген Федчук
2020.08.09 20:01
Маленький Нестор полюбляв із дідом
Перепливати на той бік Дніпра.
Дідусь косу з собою в човен брав,
Косив траву на сіно. Нестор слідом
Її потроху до човна носив.
Бо ж в Києві сутужно із травою.
Та й, мабуть, соковитої такої
Він біля дому би не нако

Тетяна Левицька
2020.08.09 18:10
П'ю валер'янку від серцебиття,
сльозі скотитись знову не дозволю.
Я видалю тебе з свого життя,
щоб більше не вертатися до болю.
У казки завше радіснии фінал,
та не принцеса з золотим волоссям.
Скоріше магія кривих дзеркал,
де не судилося, там не

Микола Соболь
2020.08.09 06:35
Вишукую поміж рядків слова,
які бальзамом вилікують душу
та всує все, бо жодного нема.
Даремно в будяках шукати ружу.

Леліють мову декілька майстрів,
виточують із літер діаманти…
У них не знайдеш кострубатих слів.

Серго Сокольник
2020.08.09 02:01
Коронавересень, баскак
З пшеничним посміхом,
Той хрестоцвітовий ясак
Збирає поспіхом,
Де ми життями данину
Йому даруємо,
З зими минулої обну-
лені мандруємо...

Дума Козак
2020.08.08 23:51
Південна ніч у лузі виграє
піснями цвіркунів і зорепадом.
Вони бентежать так єство моє –
аж почуття хлюпочуть водоспадом…

А відчували, пахнуть як хліба?
Із нотками волошки і полину!
Цих запахів симфонія хіба

Євген Федчук
2020.08.08 19:21
В часи далекі в степовім краю,
Можливо й тут, де я тепер стою,
Маленьке плем’я над рікой жило,
По нашим міркам, що у них було?
Овець з десяток, коней пари дві,
Що паслись собі поряд на траві.
Кибиток кілька, от і все, мабуть.
Та їм здавалось – хоро

Микола Соболь
2020.08.08 17:03
Вини не чує Сандармох –
земля ні в чом не винувата.
Розстріляний упав, замовк.
Відлуння пострілу і ката…
Тут чути стогін безліч душ
безвинно вбитих Соловками.
А для катів лунає – туш
і голоснішає з роками.

Олександр Сушко
2020.08.08 15:21
Я - музикант. І це чудовий фах,
Пливе слухач у какофонні верші.
Потринькай на гітарі ноту фа...
Почув? Отак гундосять любі тещі.

А спробуй до...оце моя жона,
Завжди серйозна, пильна і розумна.
А сі бемоль - коханка чарівна,

Дума Козак
2020.08.08 14:55
Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
Тебе у ній підніс аж до небес –
ту милу, ніжну, лагідну, ласкаву…

Я вигадав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка згубилась між куліс,

Іван Потьомкін
2020.08.08 14:02
Чому, Боже, відстоїш так далеко?
В годину лиху віддаляєшся?
Нечестивець пихатий женеться за вбогим.
Та схоплені будуть всі ті, хто мав наміри злісні.
Ось вихваляється нечестивий,
І користолюбець ганить Бога.
Мерзотник, задравши носа, міркує:
«Не ді

Дума Козак
2020.08.08 11:38
Насолода – вранці рано,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…

Ігор Шоха
2020.08.07 21:41
Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки

Євген Федчук
2020.08.07 19:09
Україна – край благословенний,
Степ безкраїй і ясна блакить.
Скільки раз ворожі сили темні
Намагалися тебе скорить?
Скільки раз приходили охочі,
Щоб хлібів набратися дармових
Та безсилі були сили ночі –
Ти завжди перемагала їх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Михайло Карасьов (1949) / Поеми

 Смерть Кия.
1.

Літа, наче хмари, що мчать по високому небу,
Летять і зникають, а інші приходять за ними,
Щоб зникнути теж, прихопивши і нас із собою.
Та дехто лишається піснею, спогадом, Градом.

У теремі княжім каміннім, високім, величнім,
У залі просторій, посеред вогнів, як на свято,
Стоїть на помості із дерева різьблене ложе.
На ложі тім Кий спочиває з обличчям застиглим.

Прощаються з Києм, щоб вранці востаннє зустрітись,
Брати його, Щек і Хорив, та невтішная Либідь.
Покірні закону, ідуть вони з іншими разом,
Лишаються на ніч бояни-волхви коло нього.

Три старці, що вік їх ніхто вже й згадати не може,
Сідають неспішно навколо покійного Кия.
Душі його співом збирались вони догоджати.
Курилися трави п'янким ароматом над ними.

І так аж до ранку, уміло торкаючи струни,
Позмінно вони будуть славить великого князя.
Життя його все, від сповитку до самого одра
Згадають у пісні. А вранці співатимуть людям.

* * *
Як сонце багряне сідало за гори чужії,
Повз Кия й Тугора промчалась, мов лань
швидконога,
Склавинка зваблива із довгим чорнявим волоссям,
Весела, як вранішнє сонце, що сил добавляє.

Забувши про дань, котру зранку носили склавини
(І золото, й зброю, і посуд коштовний, і вина),
Забувши й про те, що Тугор йому мовив допіру,
Кий глянув услід їй і радість відчув він у серці!

Вгадав думку князя і мовив Тугор, вождь склавинський:
– Дочка то моя і не треба насильства чинити.
Як схоче вона, то сама нехай прийде до тебе.
Хоч ти й переміг нас, але не ганьби мене, княже!

А Кий, мов орел, що вже здобич побачив із неба,
Так хижо він глянув на нього своїми очима
Й промовив: – Пошли ж бо до неї за словом ласкавим,
Побачим, чи звикли батьків у вас слухатись дочки.

У відповідь слово Зоряна таке проказала:
– Не хочу я буть полонянкою в князя старого.
Коли ж за жону мене взяти бажає до себе,
Хай стане з мечем проти того, хто ще мене схоче!

Тут Кий засміявся й сказав, сміючись, до Тугора:
– Шукай юнака, котрий зможе за неї вступитись
І стане до бою зі мною, полян усіх князем!
Та все приготуй так, як звичай велить ваш склавинський.

І все було так, як за звичаєм їхнім і треба.
І стали вони один проти одного твердо.
В рожки затрубили музики, хвилюючи натовп,
І князь з юнакам у жорстокім двобої зійшлися!

Юнак смуглолиций був спершу до бою неквапним,
То кидавсь вперед і зі дзвоном мечі зустрічались,
То знову ставав і до бою запрошував Кия,
Звеселений натовпу криком, до нього привітним.

А Кий, наче вепр, на котрого мисливські собаки
Напали й хапають за ноги і навіть за писок,
Стояв і очима презлими поводив навколо
І інша була, ніж у хлопця, у нього усмішка.

Та раптом накинувся князь на противника люто,
Ударив, аж іскри сліпучі з мечів полетіли!
Ледь встиг ухилитись склавин той від смерті лихої,
І сам, розлютившись, у відповідь Кия ударив.

І вже закрутились у вихорі несамовитім,
Вже важко угледіть, кінець де меча, де початок,
Уже закричали склавини і воїни руські,
Свого щоб підтримать. І крик над Дунаєм понісся.

Нестримний юнак був найкращим бійцем у Тугора!
Задихав Кий важко під натиском хлопця шаленим,
Укотре відбив смертоносне безжальнеє лезо
І думкою зринув до Бога полян, до Перуна.

– Від смерті ніколи в бою не просив я рятунку,
І зараз благаю позбавити тільки від сраму!
Віддам тобі, Боже, третину склавинської дані,
Аби лиш поміг ти мені юнака подолати!

Юнак той тим часом уже посміхавсь переможно.
Та раптом спіткнувся, на камінь ступивши нерівний!
І Києвий меч, покерований вправною кистю,
Несхибно упав на чуприну густу тої ж миті.

Чоло заросилось багряною темною кров'ю,
І очі блискучі тьм’яніть почали і згасати.
Ось руку вперед він наставив – благий то захисток!
Упав князів меч металевий на нього іще раз.

Сів хлопець, пустивши меча, і за голову взявся,
Та голову, що розчахнулась, не скласти докупи!
І мати його, і сестра затужили, припавши
До мертвого тіла, такого ще сильного досі.

Затихли склавини, а руси завзято кричали:
– Ще той не родився, хто б нашого князя подужав! –
На меч Кий оперся й радів з войовничого крику,
Яким переможця вітало все військо полянське.

* * *
До самої ночі бенкет був у руському стані.
Посеред бенкету узяв Кий Зоряну на руки,
Легким і покірним було її тіло дівоче,
Й поніс у покої, на ложе з любистку і м'яти.

Долонею ніжно торкнувся щоки боязкої,
Слова заспокійливі мовив, всміхаючись щиро.
А потім поволі розплів її пишную косу,
Схиляючи ласкою діву на ложе любові.

Ще довго потому шептав він слова заповітні,
Аж поки заснула Зоряна у нього на грудях.
У сні посміхалась, неначе маленька дитина,
А Києве серце щеміло від тої посмішки.

* * *
Коли проминули шумливі Дніпровські пороги
Й до Києва-града лишилось рукою подати,
По княжому знаку пристало до берега військо,
А скоро й багаття навкруг запалали яскраво.

На корені дуба старого сиділа Зоряна.
Дивилась, як вої готують столи до вечері.
Їй лячно було у країні незвіданій русів,
А їм було весело рідні місця пізнавати.

З’явився і князь тут. Минаючи зброю і посуд,
Повсюди розкиданий в гамірнім таборі люднім,
Підходить до неї й сідає на листя опале.
Лице їй підводить і слово таке промовляє:

– Ти наче русалка, що вийшла з Дніпрової хвилі,
Сидиш оддалік від мого товариства й сумуєш.
А хочеш, тобі розповім я про Києвий город?
Сказав так і сам Кий у спогади давні поринув.

... Заснув раз і сниться, неначе він високо в небі,
Всю землю побачив, як птах її бачить в польоті.
Побачив він схили, дубами порослі і терном,
І кручі стрімкі над рікою, і глинища жовті.

Під кручами, пінячись, мчали дніпровії води
Неслася вода каламутна і билася в берег.
А другий був берег пологий, сосною порослий,
І тихо котилась на нього вода кришталева.

Враз там, на горі, де стояла і Києва хижа,
Обнесена тином з дубових колод величезних,
Засяяло світло, усе освітивши довкола,
Неначе то ліс запалав, хоч стояв він як досі.

І вже не побачив Кий хижі своєї із неба,
Пропали й оселі усіх родичів його славних
З гори ж все росла й виростала велична споруда,
І дах її гострий горів, наче жар, проти сонця.

Як стали малі проти неї могутні дерева,
Як ідол на ній у високеє небо уперся,
Враз грім прогримів і вода у Дніпрі сколихнулась.
Пропало видіння, натомість з'явилося інше.

...Біжать кругом люди, біжать по горі, як мурахи,
Коли мурашник хто підпалить, або розворушить.
І плач, і прокльони несуться у небо байдуже.
Ніхто їх не чує, ні в кого спасіння благати!

А хмари низькі нависають над ними та чорні,
А ворог за коси дружин уже тягне і дочок,
А воїни руські, неначе їм дух одібрало,
Безсило сідають, землі щоб торкнутись коліньми.

І тут, серед диму густого, що пасмами слався,
Вкриваючи жахи, і смерть, і багряницю крові,
Підводиться знову велична, із дахом блискучим,
Споруда, а Ідол слов’янський на ній кам’яніє.

І разом за ним устають із колін руські вої,
І ворог тікає, від жаху лице затуливши,
Кричать малі діти, але то вже радості крики,
І плачуть, але то вже радісний плач воскресіння!

– Сон віщий указує Град на горі будувати! –
Таким було слово полянських волхвів одностайне. –
Той Град порятує полян від загибелі злої,
Не дасть їм пропасти навік в безконечності часу!

Тепер на тих горах, що скоро побачить Зоряна,
За декілька літ, непосильних, і трудних, і довгих,
Піднявся могутній та славний поміж племенами
Град Київ, щоб вічно віднині над Дніпром стояти.

Той Град захищають вали земляні широченні,
Прямісінько з рову здіймаються високо вгору,
На них височіє стіна із столітнього дуба
Подвійна – між дубом обпалена вогнищем глина.

За стінами – місце, де молиться рід увесь княжий,
Умощене каменем сірим, привезеним з Родня.
Темніє похмуро заглиблення посередині –
Ласують там кров'ю жертовною Боги полянські.

А поруч здіймається мудрий всевидячий Ідол.
На кожного смертного дивиться пильно й суворо.
Висять кругом нього дари від людей метушливих,
А з рота два вепрячих ікла поблискують страшно.

А ген, навкруги, від валів і до кручі стрімкої,
Стоять все оселі мужів і багатих, і знатних,
Між тими домами князівський із каменю терем,
Побачить відразу Зоряна, бо кинеться в вічі.

Так радісно Кию було їй про Град повідати,
Бо волю Богів він зумів утілити у Граді
Ждав князь з нетерпінням, щоб ніч ця і день проминули,
Щоб юну склавинку до Граду повести узвозом.



Контекст : Блог Михайла Карасьова "Палітра"



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2010-04-06 18:17:54
Переглядів сторінки твору 2008
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.656 / 5.34)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.518 / 5.36)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.758
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕПОС
ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2018.04.18 07:08
Автор у цю хвилину відсутній