Алла з надією стала на ваги: скільки там ще залишилося скинути? Але
надія відвернулася, сурово нагадуючи: «Дієти не дотримувалася, рухалася
одноманітно. Чого ж тобі ще? Отак Федір і буде заглядатися на струнку та
вертляву Марго».
– Доню, діти приїхали, зустрічай гостей! – радісно озвалася Степанида
Миронівна з двору. Алла вже давно не чула подібного піднесення – все
частіше доводилося їй підіймати матір з ліжка, все менше говорили вони
одна з одною, як було раніше.
Подвір’я розкрило обійми Лесі та Дмитрові,котрі щойно відчинили новеньку
хвіртку батьківського двора, що ніби відганяла сум довгого їх очікування...
– Які ви в мене гарні та прехороші! – бабуся підвелася з стільця назустріч
прибулим на канікули. Алла вийшла слідом, слухаючи материнські приказу
вання та уважно придивляючись до змін, що сталися з її «малюками». Вас
дійсно не впізнати!Дмитро, вже скоро й тата подолаєш! – он який вимахав.
А ти, Лесю, ніби до шлюбу підготувалася – сяєш від щастя. Чи не закохалася,
бува?
– Ти, мамо, краще Дмитрові підкинь це питання для міркувань... Не жартуйте!
Мені ще не хочеться бути бабусею. Ще тата треба від молодиць боронити, –
підняла вона волосся, від чого вираз її обличчя відразу придбав дівочі риси.
– От у тебе дійсно невдалий жарт, – Леся вдавано насупилася. – Наш
тато – найвірніша людина в світі, і немає потреби поганими думками привер
тати до родини неприємності.
– Маєш вчені яєчка, – звернулася Алла до матері, але вона тільки посміхнулася
у відповідь.
Гамір зустрічі не вгавав, пересуваючись за прибулими, котрі вже куштували
ласощі жіночих пестощів, коли повз двору пройшла енциклопедія сільських
новин Сонька Кравченко:
– Чи не твої, бува? – прокричала вона в двір до Алли. – А тато нині пізно
прийде, – війнула новиною і подалася далі.
– Мамо, в тата відряждення чи якась терміновість? – Данило помітив мамину
стурбованість.
– Сказати відверто – не знаю. Додому не дзвонив. Напевне, багато роботи.
Але люди й не розуміють, що йому потрібен відпочинок, обід, нарешті –
все ж таки голова. Та що ж ми базікаємо – до столу!
День, завітавший на подвір’я, був спокійним та злагодженим, але вже щось
увійшло, бурхливе й кошлате, що неприємно нагадувало про себе, вимагаючи
уваги.
– Розповідайте, потіште мене, стару! – врівноважувала дитячи думки баба
Степанида. – Чи доброю була до вас дорога та чи піддається навчання?А то
мама зараз про шлюб натякала...Можливо, лиш я не знаю, які дарунки ви
маєте для моєї старості.
Жваво «підмітаючи» мамині страви, Дмитро похвалив:
– Отаку б мені куховарку, як мама, щоб за вухами лящало! А я б вже
подбав про забезпеченість. Жодного б поганого слова не сказав!
– А коли ж тобі було б розмовляти? Не бачиш, як тато часто має змогу
поговорити чи побути вдома? Не знаю, як мама це витримує, – закидала
словами Леся. – Я б такого не потерпіла! Бабцю, ти б не хотіла мені подібної
долі?– раптом запитала стареньку.
– Тобі розказувати, то місця для думок не вистачить.
Не турбуйся... Старість розтягується, як зморшкувата шкіра. Витягну в котрийсь
бік, щоб місце звільнити для нових міркувань, поприбираю завади, аби думки
були хороші, – викреслила Степанида Миронівна рукою коло в повітрі.
– Тоді ось тобі задача, бабцю: з нами на одному курсі вчиться Наталка Кравченко,
Соньчина донька.
– Ото вже, мабуть, пліток у вашому житті...
– Уяви собі – ні. Вона не маминої вдачі. Видно, в дядька Пилипа
вдалася. І вчиться гарно. Хороша дівчина, подружка Дмитрова.
– Ти смієшся? – повернулася до неї, миючи посуд, мама.
– Годі обмивати кісточки Наталки. – Дмитро потягнувся, мов лінивий кіт,
і, виходячи з-за столу, добавив сестрі:– Ти краще про рудого розказуй...
– Отже, ви обоє марно часу не втрачаєте. А хто такий рудий? – Алла ще
не зрозуміла, як їй сприймати почуте.
– Слухай його більше. Він тобі намалює «дві копійки». – Леся жартівливо
показала братові кулак. – Ніяких рудих! Гайда на річку!
– Тікаєте від розповідей? Ну йдіть, подивитесь, як будують нову дамбу, там і
тата зустрінете. Пізніше поговоримо.
2.
Мляво, розніжено, то ховаючись у прилуках, то розкинувшись серед барв
південно-українського степу, річка вабила чистою прохолодою, робила селянське
життя квітчастим. Одна дамба псувала настрій населення, тому що останнім
часом не дозволяла швидко й без перешкод добиратися з лівого на правий берег
і не витримувала бурхливого натиску весняної повіні.
Оцією справою й був постійно заклопотаний Федір Євгенович, голова
сільради. Водій його щоденно обіцяв:
– Втечу я від вас. Більше не можу! Хіба ж можливо працювати в такому
режимі? Ні поїсти, ні випити, ні поспати, як нормальній людині, у вас не
водиться...Треба тікати..
Але на завтра знову чекав розпоряджень «шефа», тим більше, що на
будівництво з району було направлено інженера-проектанта Маргариту
Антонівну Дружиніну, що потребувала бути то в одному, то в іншому кінці
дамби, постійно корегуючи виконання робіт з проектом. Невгамовна, енергійна,
саме вона була центром робочого колективу. І коли Федір не погоджувався з її
викладками – розмахувала паперами, де обмірковано й розсудливо були записані
її підрахунки та голосно сперечалася:
– Хочете аби як зробити? Не дам! Більше коштів піде, коли не дотримаєтеся
проекту! Не хочу завинити перед державою своїм безглуздям! Не вмовляйте!
Категоричність та молодеча вдача робили саме її керівником будівництва.
Вбрана в чорні джинси та жовту блузку, вона накинула солом’яного
капелюха на рудуваті локони, що ніяк не погоджувалася відрізати,
а підбирала їх заколкою під капелюх. Ніби й не така гарна, але все в ній приваб
лювало. З приводу свого невеличкого зросту вона одного разу пожартувала:
«метр з кепкою». Ото ж робочі проміж себе так її і називали.
Ніхто не знав, скільки їй років. На вигляд можна було дати по-різному:
від сорока до п’ятидесяти...Блузка, зав’язана кінцями на череві, відкривала
пружке тіло, але вона цього не соромилася, час від часу хустинкою витираючи
то обличчя, то попід пахвами, а коли набридало – хутко роздягалася й пірнала в
прохолодну течію.
– Звідки ви родом? – запитували її.
– З Волги! – відповідала коротко. Федір Євгенович пропонував їй трішки
відпочивати, та «метр з кепкою» відбивалася жартом: – Ви ж зі мною не захочете?
– Чому не захочу? – перепитав одного разу тихо. – Поїдемо на другий
берег ...до бару чи ресторану...
У відповідь засміялася, чим вразила в саме серце. На тому й залишилося.
Кожного вечора просила, щоб водій відвозив додому, до сина:
– Він ще студент, мамина увага потрібна як ніколи. Зустрічається з котроюсь
Лесею. Не можна залишати це на самотік.
– Погана, чи що, його Леся? Легковажна? – водій посміхався. – Нехай любляться.
Вони молоді.
– Ще занадто молоді. Треба освіту здобути, а тоді нехай і міркують...
– А тато що каже?
– Тата нема.
– Вибачте. Чи доречно буде запитати: куди ж він дівся? – не вгавав водій.
– Його й татом назвати не можна, бо не був ним жодного дня.Я ще не встигла
народити Олега, а тато вже «закохався» в іншу красуню, що цілком
заволоділа його життям.
– А вітчима він слухається, поважає?
– Ви так і запитайте: є чоловік чи нема?
– Немає? – здивовано вів своє водій.
– Якби був, – не літала б кожного вечора додому. Я з тих пір одна...
– Так ми вам швиденько знайдемо чоловіка! У нас тут є з кого вибрати. Хіба ж
припустúмо, щоб отаке добро пропадало?
– Мені не треба. По-перше, роки. По-друге – Олег не зрозуміє: молодою
жила мама сама, а під старість – біс у ребро?
– Ніколи б не повірив, що ви не маєте чоловіка.
– Я б і зараз його кохала, якби повернувся, хоч отак повів себе. Ми більше
ніколи не зустрічалися й не знаємо, як склалося життя один одного. Але Олег
,здається, не сприйняв би жодного біля мене, хіба що батька...Та я вже й
застара для заміжжя.
– От ви скажете! Мені здається, що й мій шеф поглядає на вас з питаннями
в очах, не те, що інші. А вже він – людина серйозна. Вже під п’ятдесят, має
жінку, сина й доньку, тещу.Тільки дружина його надміру повна.
– Він так гарячкує, коли вирішує питання, як колись мій Федір.
Гальмуйте. Ось ми й приїхали. Дякую. До завтра, а то всі мої таємниці
витягнете.
Ранок наступного дня диктував свої умови. Поки ще не впала жара,
люди намагалися виконати найбільшу частину робіт, Маргарита приїздила
пізніше, коли шеф посилав за нею газик.
– Меньше нарікань та зауважень почуємо від неї, –– ділилися враженнями
робітники. Хтось заперечив: – Нехай дошкуляє, якісніше працюватимемо.
Нині „керівництва” не було довго.
– До голови діти на канікули приїхали, от він і дозволив собі пару
годин...А Петро без довзолу з «Метром з кепкою» не поїде...- ділилися
враженнями будівники.
Але з іншого кінця дамби вже рухався знайомий газик. За кермом був
сам Федір Євгенович. Хвацько стрибнувши на землю, він перебіг до других
дверцят, відчиняючи їх для Маргарити Антонівни, що не залишилося непомі
ченим, і вже потім взявся до справи.
– Ну що, соколи, встигнемо за два дні завершити роботи? Нині на нараді
повідомили, що потрібна техніка на важливий обласний об’єкт, і ми повинні
відправити туди майже все, що нині є на споруді. Маргарита Антонівна
має підбити кінці з кінцями. Тому сьогодні працюєте без неї.
І машина з ними знову розчинилася за курявою.
3.
Круто розвернувши газик, Федір Євгенович швидко, ніби спішив,
поки колега не заважає, заговорив:
– Розповідайте, що сталося. Я ж бачу: в душі немає живого місця..
Навалюється проблем з усіх боків – встигай розгрібати! Кажіть, що
хвилює. За час будівництва звик до вас. І мені здається, що ми рідні.
Не може такого бути, щоб бойова, енергійна жінка вашого складу
вішала носа через якісь дурниці. Щось з малим? – Федір пригальму
вав на узбіччі степової дороги й зупинив машину
– Малий вже не такий і малий, коли збирається женитись.
– Так це ж чудово! Тільки радіти. Що ж у цім поганого? Якби я не був
жонатим, зараз запропонував би вам вийти за мене заміж, – жартівливий
тон, яким було це сказано, залишився „непоміченим”.
– Хоча, – продовжив він, – люди у моєму віці та становищі не губляться.
– А що ж у вас за становище?
– Маєш: на запитання треба відповідати.
– У мене такої потреби немає. Я вас не знаю досконало. – Маргарита
звичним рухом підняла волосся під кепку, дивлячись поперед себе.
– Невже погано? Я сподівався, що ми добре знайомі. Навіть більше:
закохані один в одного. Чи я не правий? – повернув її обличчя до себе.
– Чи й справді людина приречена тягти воза, хоч він вже нікому й не
потрібний? Хто ж тоді твоє щастя куштуватиме, як не ти сам? – Вона не
пручалася, але й не дивилася на нього, закривши очі. Нарешті
відвела його руку:
– Щодо вашого воза – нічого не можу сказати: не тягла і не бачила, як
ви це робите. А мій віз мені до кінця самій тягти. Подібного заміжжя
мені більше не потрібно. Хто раз обпікся – на холодне дує. Зараз дитині треба
допомогти, щоб жив з коханою, як мені мріялося колись.
– Марго, мені здається, що я побитий батогами, коли чую оце ви, вас
...від тебе. А ще хочу порадити: не треба хвилюватись та переживати.
Молодь знає, що робить, на кому одружуватися, як жити. Немає коли
заглиблюватися у їх справи. Від нас їм потрібна лише допомога.
– Добре чоловікам: «Народила дитину – вона твоя. А мені можна й нову
кохану знайти, коли меньше уваги приділяється моїй персоні. Я до цього
маленьке відношення маю – своє діло зробив, і в кущі»...Так? – різкий тон
Маргарити повернув його до керма.
Мотор заспівав своєї. Федір занепокоєно виглянув у вікно: «Щось у неї
сталося в житті, коли так гнівно говорить про це. Але запитати – роз’ятриться
рана», – майнула думка. І він повернув розмову до її сина:
– Коли Олег має одружуватися?
– Вже, поки йдуть канікули. А ще цілий рік вчитися.
– Вговори, нехай почекає.
– Не буде він чекати. Вона вагітна. Вже третій місяць пішов...
– От швидкості! І нічого не вдієш! Ми були не такими прудкими...
Хоча...
– Між іншим, – вона ніби придивлялася до нього, – дівчина з вашого села.
Вчиться гарно, батько й мати живуть у мирі й злагоді, забезпечені. Але
вона чомусь і не збирається говорити вдома про одруження. Каже: «Наро-
диться дитина, тоді й весіллю бути». А він протестує!
– Щось тут не так, Марго. А як її прізвище?
– Здається, як і тебе: Киращук. Може б ти повіз мене до її двору,
до батьків? Але я не можу говорити з ними, поки не маю дозволу моло-
дят. Хочу з невісткою жити в злагоді.
Районний фінвідділ вже було закрито на обід. Але Федір і не пропонував
пообідати разом – йому негайно треба було продзвонити додому:
– За своїх душа пече, і ради не даш. Я тебе добре розумію. Вибач, пообідаєш
без мене.
Та мобільний «сів». На переговорному людей майже не було.
А Маргарита розім’яла ноги й пішла до кав’ярні.
– Алло, алло! – кричав Федір у трубку. – Дмитро! Як у вас справи?
– Чому ти кричиш? Щось сталося, тату?
– Дай мені Лесю!
– Вона пішла до Приндичів... Вдома буде не скоро.
– А ти не знаєш їх телефону?
– Ні. Навіщо він мені? І що сталося термінового?
– Скажи: як звуть Лесиного хлопця?
– Олег.
Федір жбурнув трубку так, що оператор почала сварити його:
–Доросла людина, а поводите себе, мов дикун. Вже борода сива...Вам
одному потрібен апарат?
– Вибачте, – буркнув хмуро, – кепські справи.
– Вирішуйте їх вдома. Я не буду більше вас зв’язувати.
Та він цього й не хотів. Сівши на лавці, хруснув пальцями, знову
підвівся, втрачаючи рівновагу. Сів. Потім різко підхопився і пішов до
кав’ярні, де повинна була обідати Маргарита. Але там її вже не було.
Фінвідділ повинен був відкритися через півгодини. Марго сиділа
біля приймальні, розглядаючи старі знімки. Федір мовчки сів поруч.
– Додзвонився? – жінка уважно подивилася на супутника раз, ще раз...
знову заглибилася у фотографії: – Оце я з маленьким Олегом.
показала вона йому знімок.
В його руках...опинилася молодість...Її молодість, що так настирливо
останнім часом нагадувала йому про себе, для чогось пропонуючи
підхльоснути спогади.
– Гарна яка, – взяв він фото, уважно придивляючись то до знімку, то до
Маргарити.
– А колись чоловікові моєму здалося: маленька, худенька,заклопотана
синочком, а не моєю персоною – знайду кращу. І знайшов... Казали люди,
що скоро вони від’їхали звідси десь до Росії. Але для мене це вже байдуже.
Живу сином, його турботами...
– Марго, – ледь чутно вимовив він, – Марго, і ти не впізнаєш мене,
Як і я тебе не впізнав би, якби не це фото та не одне-єдине в селі прізвище:
Киращук. Наш з тобою.. син Олег має одружитися на моїй доньці...