ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрко Дарбог (1984) /
Проза
Відчувати....
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Відчувати....
Хто я Господи?... на що Ти вказуєш , мені сліпому , своєю правицею? ... Коли я родився, напевне один з твоїх ангелів, викарбував у моїй душі знак питання. Знак який я ніколи не розгадаю, не знайду відповіді на те ,після чого Ти його поставив...
То може й не треба?..Не треба прокидатися, що ранку, знову і знову натикаючись на одну і ту ж стіну ? Розбивати в кров голову об двері ,які так і не відчиняться . Кричати до тебе у небо ,слухаючи тільки своє відлуння яке згасає разом із вірою . Вірою в те , що мій хрест потрібен...
Але ж інші живуть... Саме так, не запитуючи, не ставлячи собі ніяких перепон на шляху до щастя. Просто виконують свою функцію на землі, тихо прямуючи до жаданного грааля. Крок за кроком залишаючи слід у власній маленькій історії, гортають сторінки у пожовклій книжечці часу яку Ти переглядаєш усміхаючись...Та я не можу - отак тліти з закритими очима. Я не хочу закривати їх боячись знову зіткнутись з Твоїм розписом на моєму тлі. Я не боюся, знову і знову читати Твій почерк, жити дивлячись правді у віччі, нести свій хрест до поки Ти не зупиниш!
Страх у іншому... Не знайти відповіді...так і не зрозумівши де твоя Гогофа...
Зрозуміти?..Як це? Зазирнути до склепу пам'яті , і десь там на запиленій полиці , у нотатнику прочитати сакраментальні слова? Їх там немає... Там просто попіл минулого. Я - якого вже ніколи не буде, літери і цифри які нічого не скажуть. Ми багато часу марнуємо, аби заповнити енциклопедію нашого життя відповідями . Та коли б'є дзвін, нічого путнього на її сторінках не виявляється. Безліч порад для ближніх, розумних слів наділених силою зцілювати, прикладів і зразків дій у тих чи інших обставинах .Але жодного ,жодного вірного слова для тебе. Немає і не може бути. Бо ми не розум - ми серце! Відповідь можна тільки відчути. Як відчуваєш божевілля кохання, коли дихаєш одними легенями на двох ,пьєш життя з очей навпроти ,ковтаючи кожну мить як останню. Або як горе утрати. Коли Ти Господи, призиваеш до себе на небо вогонь ,що зігрівав серце, давав сили знову ступати у терні назначеного шляу, а його барви розфарбовували сірий будень. Хіба це можна зрозуміти? Не ми є творцями цих істин. Ми здатні осягнути лише те що створили самі, і те не завжди. Залишається відчувати. Бо це і є справжність, першопричина , голос неба який тихо говорить, аби ж хто почув...
Зніми же Отче із моїх очей ,життям байдужим ,повязане ярмо. Дай вдихнути твоєї правди, спраглими легенями душі. Запали моє серце смолоскипом віри. Бо хто, як не Ти ?! Кому мені писати ці листи до запитання? Кому сповідатися що ночі картаючи себе ,що так і не зміг змінити бодай щось? Я на колінах у Твоєму храмі...душа моя твій храм...прости...і дай дороги. Відчути дай всевишній Твою волю, моє призначення земне, Твій тихий голос і піти за ним. Твердо ступаючи без запитань і остраху невірної дороги. Аби до ніг Твоїх покласти, плоди посадженого зерня перстом твоїм. Залишаючи слід...не на землі...а у серцях яких бодай би трохи відігрів несучи Твій вогонь.
То, хто я?..
я - Твоя барва...я - Твоя палітра... я - Твій пензель...
То може й не треба?..Не треба прокидатися, що ранку, знову і знову натикаючись на одну і ту ж стіну ? Розбивати в кров голову об двері ,які так і не відчиняться . Кричати до тебе у небо ,слухаючи тільки своє відлуння яке згасає разом із вірою . Вірою в те , що мій хрест потрібен...
Але ж інші живуть... Саме так, не запитуючи, не ставлячи собі ніяких перепон на шляху до щастя. Просто виконують свою функцію на землі, тихо прямуючи до жаданного грааля. Крок за кроком залишаючи слід у власній маленькій історії, гортають сторінки у пожовклій книжечці часу яку Ти переглядаєш усміхаючись...Та я не можу - отак тліти з закритими очима. Я не хочу закривати їх боячись знову зіткнутись з Твоїм розписом на моєму тлі. Я не боюся, знову і знову читати Твій почерк, жити дивлячись правді у віччі, нести свій хрест до поки Ти не зупиниш!
Страх у іншому... Не знайти відповіді...так і не зрозумівши де твоя Гогофа...
Зрозуміти?..Як це? Зазирнути до склепу пам'яті , і десь там на запиленій полиці , у нотатнику прочитати сакраментальні слова? Їх там немає... Там просто попіл минулого. Я - якого вже ніколи не буде, літери і цифри які нічого не скажуть. Ми багато часу марнуємо, аби заповнити енциклопедію нашого життя відповідями . Та коли б'є дзвін, нічого путнього на її сторінках не виявляється. Безліч порад для ближніх, розумних слів наділених силою зцілювати, прикладів і зразків дій у тих чи інших обставинах .Але жодного ,жодного вірного слова для тебе. Немає і не може бути. Бо ми не розум - ми серце! Відповідь можна тільки відчути. Як відчуваєш божевілля кохання, коли дихаєш одними легенями на двох ,пьєш життя з очей навпроти ,ковтаючи кожну мить як останню. Або як горе утрати. Коли Ти Господи, призиваеш до себе на небо вогонь ,що зігрівав серце, давав сили знову ступати у терні назначеного шляу, а його барви розфарбовували сірий будень. Хіба це можна зрозуміти? Не ми є творцями цих істин. Ми здатні осягнути лише те що створили самі, і те не завжди. Залишається відчувати. Бо це і є справжність, першопричина , голос неба який тихо говорить, аби ж хто почув...
Зніми же Отче із моїх очей ,життям байдужим ,повязане ярмо. Дай вдихнути твоєї правди, спраглими легенями душі. Запали моє серце смолоскипом віри. Бо хто, як не Ти ?! Кому мені писати ці листи до запитання? Кому сповідатися що ночі картаючи себе ,що так і не зміг змінити бодай щось? Я на колінах у Твоєму храмі...душа моя твій храм...прости...і дай дороги. Відчути дай всевишній Твою волю, моє призначення земне, Твій тихий голос і піти за ним. Твердо ступаючи без запитань і остраху невірної дороги. Аби до ніг Твоїх покласти, плоди посадженого зерня перстом твоїм. Залишаючи слід...не на землі...а у серцях яких бодай би трохи відігрів несучи Твій вогонь.
То, хто я?..
я - Твоя барва...я - Твоя палітра... я - Твій пензель...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію