ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя тобі нехай, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя тобі нехай, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тіна Рагас (1986) /
Проза
ВОНА! (уривок зі спогаду)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВОНА! (уривок зі спогаду)
Погасло світло. Цирковим шатром полинула запальна, весела мелодія, яка запрошувала усіх гостей перенестися до світу гри, танців, фокусів, веселощів. У святковому мерехтінні різнобарвних прожекторів дивували глядачів акробати та гімнасти, лякали фокусники та ілюзіоністи. Розважали дотепні, веселі клоуни.
Та ось настав один із найважливішим моментів шоу – на арені – еквілібристи! Якийсь дивакуватий чоловік прикипів поглядом до артистів. Сколихнулась завіса і от на зустріч оваціям залу випурхнула… чоловік ледь встиг затулити рота руками, щоб не скрикнути … випурхнула, вилетіла, змайнула під самим куполом … ВОНА!
У її тендітному тілі – титанічна сила зрозуміти все і кожного. Відчути найтоншу струну серця, будь-яке, найзавуальованіше та найзамаскованіше почуття, миттю пробратися лабіринтом найпотаємнішої душі до того ясного вогнику, який є мірилом людської сутності, і вона, наче Прометей у найзловсінішій духовній темряві здатна відшукати полум’яну іскру доброти і любові. Для неї не існують втрачені, - трапляються лише незнайдені. Вона може зрозуміти все і кожного, всеціло, всегранно, абсолютно… Та ніхто докінця не зрозумів її. І так мусіло бути. Так було запрограмовано Всесвіт Творцем. Бо – інакше вона не була б незвичайною, неземною.
Її віра творила чудеса. Чудеса воістину нерукотворні, бо наново отримували життєдайну силу та ставали одним-єдиним цілим дощенту розбиті й пошматовані життєвими ураганами людські долі. Від її дотику найсіріші камінці ясніли веселковим калейдоскопом, від її подиху оживали холодні, неприступні скелі. Бо вона вірила. Вона вміла вірити. По-дитячому, не знаючи жодної межі своїй уяві та вигадці. Вона вершила свій світ, свою власну реальність. І навіть у миті найдужчого занепаду, слабнучи, ледь жевріючи, її віра була достатньо могутньою, щоб ставати життєвим маяком для тих, хто свою віру вже втратив.
Вона вміла прощати. Без краплі гніву, образи на кого б то не було продовжувати плинути життям, топлячи у Леті всю гіркоту, повну, розкішну чашу якої доля раз за разом не барилася їй підносити на тарелі чергового випробування чи розчарування. Єдине, що було їй непідвладним – це прощення самій собі. Вона не мала права на помилку сама перед собою. Минулі поразки, падіння, сплески слабкості туманною вуаллю огортали її, наче німб, роблячи її посмішку трішки замріяною, трішки неземною і ледь-ледь сумною.
Вона була наче індикатором фальші й неправди. Її ніжній погляд проникав у найпотаємніші закутки душі найуміліших митців гри на публіку, обминаючи найтонші піруети душевного гриму, загадково промовляючи пошепки: «Я все знаю, я все бачу». Від неї неможливо щось приховати, чогось недомовити, злукавити чи просто здатися кращим, ніж ти є насправді. Вона якимсь незбагненним віданням непомильно відчувала ВСЕ. Відчувала і мило посміхаючись, споглядала за усім до болю смутними очима. Тому вона завжди залишалася одною. Її любили і боялися водночас. З нею було приємно, невимушено, але моторошно. Наче на рентгені совісті і честі провадився діалог із нею. Бо вона розуміла і знала те, у чому навіть сам собі соромишся зізнатися.
Такою він ЇЇ знав… Юну, веселу, ще зовсім дівчисько. Проте – королеву! Королеву купола! Саме так охрестили її побратими по цирковому цеху. Вона підкоряла висоти, на які боялися здійматися навіть досвідчені еквілібристи, з легкістю, грацією птаха у піднебессі. Здавалося, її тіло – просто невагоме, наче пір’їнка, злітає все вище й вище! На нього не діють закони фізики – Земного тяжіння чи ще там які! Воно жило за своїми законами, канонами, правилами, підвладне лише волі й духу Королеви.
Пам'ять нещадно, мов проворна, гнучка змія, прослизала під брили спогадів, укритих порохом багаторічного часу та попелом зотлілих почуттів. Уламки минулого, покладаючись на свою масу, марно супротивлялися цій змії . Вона із моторошним сичанням прослизала, просковзувала, звивалася над кожною друзкою, осколком колишніх слів, думок, почуттів, а головне - вчинків! Наче таким звуком супроводжувалося відродження тіней минулого, які матеріалізовувалися у героїв нинішнього дня, проте нічого не забули, а повернулися за помстою чи що ще страшніше – прощенням!!! Прощенням і відпущенням… Що ж тут страшного? А з чим може зрівнятися звільнення від відповідальності за свідомо несправедливо присуджений і виконаний вирок?.. А якщо жертва відпускає свого ката? Прощає та ще й просить прожити його своє власне нікчемне життя двічі – за нього і за себе?.. Тонкий, роздвоєний язик змії лоскоче душу, немов демонструючи глибину прірви між тодішнім ставленням до себе і всього світу та сьогоднішнім станом речей, тодішнім майбутнім. Чорні, бездонні очі змії запитально свердлять серце. «Тепер ти знаєш, що є справжньою реальністю? Тепер розумієш, що існує ще й надреальність? Реальність опісля реальності? Від якої нікуди не втекти, ніде заховатися? А сьогодення таке швидкоплинне і швидкоминуче». Слизьке, холодне тіло змії востаннє ковзає серцем і ховається у його середині.
Та ось настав один із найважливішим моментів шоу – на арені – еквілібристи! Якийсь дивакуватий чоловік прикипів поглядом до артистів. Сколихнулась завіса і от на зустріч оваціям залу випурхнула… чоловік ледь встиг затулити рота руками, щоб не скрикнути … випурхнула, вилетіла, змайнула під самим куполом … ВОНА!
У її тендітному тілі – титанічна сила зрозуміти все і кожного. Відчути найтоншу струну серця, будь-яке, найзавуальованіше та найзамаскованіше почуття, миттю пробратися лабіринтом найпотаємнішої душі до того ясного вогнику, який є мірилом людської сутності, і вона, наче Прометей у найзловсінішій духовній темряві здатна відшукати полум’яну іскру доброти і любові. Для неї не існують втрачені, - трапляються лише незнайдені. Вона може зрозуміти все і кожного, всеціло, всегранно, абсолютно… Та ніхто докінця не зрозумів її. І так мусіло бути. Так було запрограмовано Всесвіт Творцем. Бо – інакше вона не була б незвичайною, неземною.
Її віра творила чудеса. Чудеса воістину нерукотворні, бо наново отримували життєдайну силу та ставали одним-єдиним цілим дощенту розбиті й пошматовані життєвими ураганами людські долі. Від її дотику найсіріші камінці ясніли веселковим калейдоскопом, від її подиху оживали холодні, неприступні скелі. Бо вона вірила. Вона вміла вірити. По-дитячому, не знаючи жодної межі своїй уяві та вигадці. Вона вершила свій світ, свою власну реальність. І навіть у миті найдужчого занепаду, слабнучи, ледь жевріючи, її віра була достатньо могутньою, щоб ставати життєвим маяком для тих, хто свою віру вже втратив.
Вона вміла прощати. Без краплі гніву, образи на кого б то не було продовжувати плинути життям, топлячи у Леті всю гіркоту, повну, розкішну чашу якої доля раз за разом не барилася їй підносити на тарелі чергового випробування чи розчарування. Єдине, що було їй непідвладним – це прощення самій собі. Вона не мала права на помилку сама перед собою. Минулі поразки, падіння, сплески слабкості туманною вуаллю огортали її, наче німб, роблячи її посмішку трішки замріяною, трішки неземною і ледь-ледь сумною.
Вона була наче індикатором фальші й неправди. Її ніжній погляд проникав у найпотаємніші закутки душі найуміліших митців гри на публіку, обминаючи найтонші піруети душевного гриму, загадково промовляючи пошепки: «Я все знаю, я все бачу». Від неї неможливо щось приховати, чогось недомовити, злукавити чи просто здатися кращим, ніж ти є насправді. Вона якимсь незбагненним віданням непомильно відчувала ВСЕ. Відчувала і мило посміхаючись, споглядала за усім до болю смутними очима. Тому вона завжди залишалася одною. Її любили і боялися водночас. З нею було приємно, невимушено, але моторошно. Наче на рентгені совісті і честі провадився діалог із нею. Бо вона розуміла і знала те, у чому навіть сам собі соромишся зізнатися.
Такою він ЇЇ знав… Юну, веселу, ще зовсім дівчисько. Проте – королеву! Королеву купола! Саме так охрестили її побратими по цирковому цеху. Вона підкоряла висоти, на які боялися здійматися навіть досвідчені еквілібристи, з легкістю, грацією птаха у піднебессі. Здавалося, її тіло – просто невагоме, наче пір’їнка, злітає все вище й вище! На нього не діють закони фізики – Земного тяжіння чи ще там які! Воно жило за своїми законами, канонами, правилами, підвладне лише волі й духу Королеви.
Пам'ять нещадно, мов проворна, гнучка змія, прослизала під брили спогадів, укритих порохом багаторічного часу та попелом зотлілих почуттів. Уламки минулого, покладаючись на свою масу, марно супротивлялися цій змії . Вона із моторошним сичанням прослизала, просковзувала, звивалася над кожною друзкою, осколком колишніх слів, думок, почуттів, а головне - вчинків! Наче таким звуком супроводжувалося відродження тіней минулого, які матеріалізовувалися у героїв нинішнього дня, проте нічого не забули, а повернулися за помстою чи що ще страшніше – прощенням!!! Прощенням і відпущенням… Що ж тут страшного? А з чим може зрівнятися звільнення від відповідальності за свідомо несправедливо присуджений і виконаний вирок?.. А якщо жертва відпускає свого ката? Прощає та ще й просить прожити його своє власне нікчемне життя двічі – за нього і за себе?.. Тонкий, роздвоєний язик змії лоскоче душу, немов демонструючи глибину прірви між тодішнім ставленням до себе і всього світу та сьогоднішнім станом речей, тодішнім майбутнім. Чорні, бездонні очі змії запитально свердлять серце. «Тепер ти знаєш, що є справжньою реальністю? Тепер розумієш, що існує ще й надреальність? Реальність опісля реальності? Від якої нікуди не втекти, ніде заховатися? А сьогодення таке швидкоплинне і швидкоминуче». Слизьке, холодне тіло змії востаннє ковзає серцем і ховається у його середині.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію