Відгук на книгу Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Сім тисяч гектарів зарослих лісом ярів та балок, котрі тягнуться вздовж Дніпра по землях Черкащини, звуться за йменням найбільшого урочища Холодним Яром. Кажуть, що річка Тясмин колись була рукавом Славути і вся ця місцевість, оточена навкруг водою, слугувала прихистком ще докиївським племенам наших предків. Неприступна для ворога земля наклала на місцевий люд характерні риси волелюбства і непокори. В 17-му столітті холодноярець Богдан Хмельницький своєю визвольною війною врятував від небуття українську державу; вогонь з Холодного Яру, про який писав уродженець цих місць Тарас Шевченко, палахкотів тут в часи Коліївщини. На початку минулого століття піднялися холодноярці проти московських загарбників, і на прапорі їх було написано: «Воля України, або смерть». Перемогли більшовики. Довгі роки радянська влада суворо стежила за тим, щоб імена повстанців не виринули із забуття. Однак, цього, на щастя, не сталося. Відійшов в історію комуністичний режим і з’явилися дослідники. Завдяки старанням одного з них, Романа Коваля, та ентузіастів зі створеного ним клубу «Холодний Яр» проявляються з невідомості герої визвольних змагань, їхні діяння, історія їх трагічної боротьби. За багато років праці накопичилося чимало історичного матеріалу. Врешті, визріли умови і для художнього його осмислення. Не так давно з друку вийшла книга, присвячена цій темі – роман Василя Шкляра «Чорний Ворон».

Твір має доволі гучний розголос у пресі. Більшість відгуків, як це в нас прийнято, не випадають із заданого схвального ряду, іноді вони схвальні до маразматичних тверджень типу: «Вимовлені зі знущальною інтонацією, чужинські словесні покручі в устах козаків є засобом ментального заперечення окупанта» (рецензія «У ворона вік довгий» Анатолія Венцковського). Я ж хочу приєднатися до тих, хто спробував в міру сил об’єктивно оцінити старання письменника.

Василь Шкляр відомий як автор гостросюжетних романів, котрі принесли йому лауреатство на багатьох українських конкурсах. Він і в «Чорному Вороні» зумів створити атмосферу доволі динамічну. Роман охоплює період 20-х років минулого століття. Один з отаманів холодноярських повстанців під іменем Чорний Ворон запекло бореться з московськими більшовиками. Напруга тримається не лише на сюжетних ходах, а й на психологічному рівні: читач відчуває безнадійність боротьби повстанців, неминучість їх смерті – а вони все ж не здаються. Справляють враження і вміло знайдені деталі, які запам’ятовуються, і ритміка твору – роман звучить як пісня, надривно та пристрасно.

До недоліків викладу слід віднести те, що часом згадки героя накладаються одна на одну пластами, і читач з трудом усвідомлює, які ж події відбуваються в реальному вимірі. Не додає позитиву примітивний гумор на зразок філологічних вправлянь зі словом «хуня». Можна назвати й ще деякі недоречності.

Але це - дрібні недоліки проти основного прорахунку письменника, проти помилки, яка значною мірою нівелює позитивні якості його твору. Герой (а він, зрештою, є головним у будь-якому художньому творі) принесений в жертву патріотичній ідеї. Це було б добре в стрілецькій пісні, однак, стало троянським конем в історичному романі.

Ось характерний початок твору: Чорний Ворон просить, щоб ворожка Євдося забрала в нього жаль і страх. Це він робить для того, щоб безжально і хоробро битися з ворогами України. Але при цьому автор геть забуває, що жалю і страху не знає хіба що носоріг через фізіологічні особливості побудови черепа, де майже всю корисну площу займає бойовий ріг. Отож в читача відразу постає запитання: хіба саме такими були повстанці Холодного Яру? Попереджає про це і сліпа Євдося: «Не можна без цього зборонцеві, без страху й жалю швидко себе згубиш». Однак, ні Чорний Ворон, ні, що найприкріше, письменник не взяли пророчих слів до уваги.

Чорний Ворон, зробивши вбивство своїм ремеслом, не без самозамилування каже: «…це вже стане для мене ніяким не бойовиськом, а буденною роботою, від якої тільки болітимуть руки ночами. Так було і тоді, коли ми захопили в полон китайців. Та який там полон, не було в нас ніякого брану, ворогам ми відразу давали раду шаблями, не тратячи куль, тож і того разу підвели косооких до колоди і я показав їм, аби поклали на неї голови». І от « …до колоди підійшов останній. Але от що цікавого було в тому нещасті: голова спереду поголена, а чуб на потилиці заплетений у косичку, і коли він став навколішки й поклав голову на колоду, то раптом узяв ту косичку й задер на тім’я. Це мене розсмішило».

Біда не в тому, що письменник так детально описує криваві епізоди. Врешті, ці деталі можна прочитати і в романі «Холодний Яр» учасника тих подій Горліса-Горського. Біда в тім, що Василь Шкляр і його герої смакують вбивством, насолоджуються ним, їх збуджує «лемент, що дражливо пахне ворожою кров’ю». Передчуття вбивства викликає в Чорного Ворона буквально фізіологічну ейфорію: «…що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мов жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. …А коли раптом бій відміняли, напосідало таке, якби ото молодиця враз відмовила тобі в останню хвилину і ти залишився сам на сам зі своїм хотінням».
Варті отамана й інші повстанці: «Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикинув собі, як і кого посилатиме в «земельний комітет».
Не обминув письменник своєю увагою і жінок. Ось вам портрет молодої козачки з Холодного Яру: «У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка».
Таких цитат в романі можна знайти безліч, без садистського присмаку не відбувається жоден опис бою. Додамо сюди: «Правий вус отамана, почервонілий від крові, що стікала з брови, опустився вниз, але молодецтво так само вигравало на його розпашілому виду» - і портрет вурдалаки готовий.

А тепер дозволю собі навести цитату з роману Ернеста Хемінгуея «По кому б’є дзвін». Великий письменник, який знав про війну і вбивство не з мультфільмів чи бойовиків Джекі Чана, відтворює людські долі в часи кривавого громадянського протистоянні в Іспанії. Захисники Республіки теж убивають ворога, але яка різниця між «почервонілим від крові вусом молодецького отамана» і розмовою героїв Хемінгуея напередодні бою!

« - Ні, - сказав Роберт Джордан. – Я не люблю вбивати тварин.
- А я навпаки, - мовив старий. – Я не люблю вбивати людей.
- Цього ніхто не любить, хіба ті, у кого з головою не все гаразд, - сказав Роберт Джордан.
… - Тобі доводилося вбивати? – спитав Роберт Джордан. Темрява, що зблизила їх тепер, і день, перебутий разом, давали йому право на це запитання.
- Так. Кілька разів. Але не радо.
- І все ж ти вбивав?
- Так, - сказав Ансельмо. – Не раз. І ще буду. Але не радо, і пам’ятаючи, що це гріх …В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна».

В творі «Гайдамаки» Тарас Шевченко не менш страхітливо, ніж В. Шкляр, описує жахи повстанської війни. Та поглянемо, як сприймають власні вчинки його герої. Не наводжу тут післямову до «Гайдамаків», де Шевченко взагалі закликає слов’ян не повторяти помилок батьків і брататися – це змістило б акценти даної статті. Тому згадаємо лише строки з самої поеми, коли Гонта, порубавши своїх дітей-католиків, просить у Бога кари собі:

«Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.

…Спочивайте, діти,
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий
Просіть, сини, я прощаю,
Що ви католики».

«Отаке-то було лихо
По всiй Українi!
Гiрше пекла...»

Як бачимо, великі письменники намагаються відтворити Правду, а, отже, Трагедію Боротьби. Василь Шкляр ставить собі інше завдання – гіперболізованими засобами донести до читача Ідею. І програє.

Однак, навіть з такого Чорного Ворона, якого нам створив В. Шкляр, можна було зробити якщо й не улюбленого, то хоча б авторитетного для читача героя. Але тут у письменника починаються прорахунки художнього плану. Попри жорстокість і ненависть (а, може, саме завдяки цьому), в романі міг би вималюватися цілісний, потужний характер людини, яка не поступиться своїми ідеалами навіть перед лицем смерті. Міг би, аби автор не ідентифікував себе зі своїм героєм. Для цього у В. Шкляра була прекрасна можливість. Оповідь у творі ведеться то від імені Чорного Ворона, то від імені автора. Отут би залишити героєві його емоційне безумство від любові до України, а авторському тексту придати хоч деяку неупередженість. На тлі такого відстороненого викладу фактів характер головного героя заграв би свіжими барвами, став би випуклим і правдивим. Письменник пройшов мимо такої можливості. Авторський текст практично не відрізняється від роздумів героя ні стилістично, ні емоційно. З таким же хвацьким завзяттям, як це робить і Чорний Ворон, автор пише про звитяги повстанців і змальовує портрети їх ворогів, наприклад: «Митрюха Гєрасімов … ударив мертвого чоботом. ..Його орда сприйняла цю лють, як наказ, кацап’юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами – вони з дикунським гелготанням і матючнею також почали гамселити отамана».
Про що говорити, коли навіть статевий акт у ворогів України відбувається гидко: «…завела Ціля й брата його до підвалу, …тільки замість допитувати розтулила свої хтиві варги, розстебнула на грудях шкіряну жакетку, скинула рожеві панталони і впустила його у свою вареницю».

Символічно, що у старого ворона, змальованого в романі, лише одне око. Однобокість у сприйнятті світу не дає й письменникові відтворити реальне життя. Відсутність кольорів, окрім чорного й білого, не лише збіднює полотно твору, але робить його карикатурним. Елементарне правило письменницького ремесла каже: щоб створити сильного героя, треба протиставити йому сильного ворога. У «Чорному Вороні» (і не я перший про це пишу!) відкриваєш будь-яку сторінку і відразу впізнаєш низькорослого, кривоногого, з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, антигероя – та це ж москаль! Боротися Чорному Ворону проти такого ворога навіть легше, аніж Котигорошку кришити голови Змію Гориничу. Тому й виходять герої В. Шкляра пласкими, мов плакати часів Жовтневої революції. «Кольт підстрибнув у руці, але куля пішла бездоганно – якраз у те місце на лобі, де дідько припечатує москалям зірки» - це хіба цитата із серйозного твору? Та ні, скоріше дідусь Панас казку-страшилку розказує дітям. Грайливо, як і в більшості смертельних епізодів, розписує автор бійку козачки Досі з московською шпигункою «сестрою Ольгою». Та притисла Досю до дверей льоху, цілячись у козачку револьвером. «Із піддашшя льоху зненацька вилетів чорний ворон. …тієї миті вистачило, щоб Дося стрибнула. Вона з такою силою зацідила «сестрі Ользі» в голову, що сексота полетіла в один бік, а револьвер у другий. Дося не любила револьверів, Дося любила шаблю. Тому вона навіть не глянула, куди залетіла та цяцька, й підскочила до сексоти, яка вже зводилася на ноги. Дося довбанула її у щелепу, …сестра Ольга вхопилася за Досину рясу, й вони обоє полетіли на землю. …У цю мить Дося якраз «осідлала» сексотку і, розмахнувшись так, ніби в руці була шабля, рубонула її по горлянці. Під ребром долоні голосно й смачно кавкнуло. – Бувай, - сказала Дося».

Треба було б таки старого ворона ока не лишати…

Отож, замість високого твору, на який можна було б сподіватися, враховуючи тему і благодатний матеріал, маємо такий собі гібрид «Окон Роста» і шароварщини з вурдалацьким присмаком. Тому, незважаючи на тверду патріотичну позицію автора, роман «Чорний Ворон» дає дещо викривлене уявлення як про сам історичний період, так і про моральний склад українського повстанця. Врешті, залишимо це на совісті автора. Писати можна, як хочеш, на те воно й демократія. А от поважні літератори, котрі підносять роман Василя Шкляра до рангу визначного явища в українській літературі, чинять, в кращому випадку, велике лицемірство. На жаль, нам, українцям, до цього не звикати…

2010 рік.
* * * * *