Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Рецензії
Украдені поцілунки
Я, пересічний глядач і простий інженер, вражений (скоріше віртуально) дією електричного струму і (перманентно) квантами світла природних і штучних світил. Одна відома в хутірських колах журналістка зауважила мені: “Твій метафізичний зв’язок з енергіями магми землі і космосу тобі не допоможе, цього замало, щоб писати про фільм. Потрібно спершу вивчити, щонайменше, історію грузинського кіно, переглянути всі фільми режисера Нани Джорджадзе, прочитати сценарій і рецензії кінокритиків та культурологів, а ще ліпше – особисто взяти інтерв’ю у режисера”. Якщо додати до цього кумедний епізод мого спілкування з інтернетом, коли на запит щодо мого фільму “27 украдених поцілунків” “розумний” комп’ютер уперто пропонував мені “27 бакинських комісарів”(!), – то стануть зрозумілими моя тривала внутрішня боротьба, мої сумніви і вагання: писати чи не писати?
Як відомо, грузинський фільм “27 украдених поцілунків” брав участь у міжнародному фестивалі акторів кіно “Стожари”, що відбувся наприкінці серпня 2003 року в Києві і був присвячений темі кохання. За чоловічу роль другого плану журі нагородило актора Левана Учанешвілі. Раніше, у 2000 році, фільм здобув приз за найкращу режисерську і операторську роботу на міжнародному кінофестивалі в Авіньйоні (Франція) і номінацію на нагороду Європейської академії за найкращий сценарій, а в 2001 році – спеціальний приз журі Брюссельського міжнародного кінофестивалю. У фільмі знялися відомі актори: П’єр Рішар, Євген Сидіхін і Амалія Мордвинова. Оператор фільму – Федон Папамайкл і композитор Горан Брегович – фахівці зі світовим ім’ям у сучасному кінематографі.
На початку фільму вродлива, тендітна 14-річна дівчинка Сибілла (Ніно Куханідзе) з виразними очима і “живим” поглядом, та ще зачіскою, що передає внутрішній стан і риси її характеру, приїздить до маленького містечка і закохується до нестями в Олександра, який працює в обсерваторії. А його син Мікі закохується в дівчину. Сибілла стає “світлою тінню” Олександра і готова вперто і сліпо захищати свою любов. Замкнений у собі Мікі (певно, через смерть мами), який не в змозі пізнати “таємницю Сибілли” і не може звільнитися від свого бажання, обирає у стосунках з нею шлях послуху і покори. У фільмі є ще багато інших колоритних персонажів (приміром, зваблива Вероніка, що її грає неповторна Амалія Мордвинова), за якою стежить Сибілла. Побачене стає її досвідом, а той – частково – методом досягнення поставленої мети.
Якщо відверто, то знайдеться глядач, котрий скаже про фільм і його тему іронічно: яка там любов? Насправді є лише демонстрація виверження вулканічної лави гормонів перехідного віку. Ця лава, стікаючи, знаходить на своєму шляху великий і холодний камінь (Олександр), що вріс у землю, і марно намагається нагріти його до власної температури. Та дарма – великий камінь лишається холодним, а маленький (Мікі), що став на шляху лави, – розтоплюється і переходить в аморфний стан. Тобто у випадку з Мікі наявні всі ознаки “пасивної форми симбіотичної єдності”, а простіше – мазохізму.
Проте якось не хочеться погоджуватися з усім цим, бо енергетика кохання у фільмі відчутна – вона явно підносить настрій. Чомусь у “флюїди” кохання дівчинки віриш. Це так, як у фільмі “Колхідська балада”: віриш у любов Княжни до Джото, хоча ні любовних сцен, ні навіть діалогів там немає, а є лише обличчя і погляд закоханої.
Фільм глибокий, динамічний, добрий. Він відкриває великий простір для роздумів і фантазії. Снаряди, випущені за наказом лейтенанта у напрямку любовної пари, тобто у напрямку зрадливої дружини Вероніки, – це “снаряди чоловічого безсилля”, заряджені не динамітом, а “комплексом люті”. Вони вибухають, але нікого не ранять, лише вертаються до артилериста больовим синдромом хребта. Шаленство переходить у саморуйнацію, а в сцені підвішеного на лямках лейтенанта вбачається іронічна алюзія на страждання Христа.
Іржавий корабель пливе за трактором, чекаючи, коли велика вода моря прийде, бо “моря, як і люди, приходять і йдуть геть”. П’явки на тілі Мікі всього-навсього гріють свої слизькі тіла, а бджоли, що живуть у дуплі дерева, не жалять тих хто краде їхній мед. Немає гальм у автобуса, що рухається з пасажирами. Бракує внутрішніх гальм, внутрішніх табу Вероніці у взаєминах з чоловіками. І ще у поетично знятій сцені “купання принцеси” є величний спокій і краса, як у картині французького художника Ніколя Пуссена “Спляча Венера і Амур”. Ця паралель доповнюється майже ідентичним завуальованим підгляданням Мікі (у фільмі) і боязким спогляданням пастушків заснулої богині.
І разом з тим спостерігаємо шокуючи гіпертрофовані епізоди: защемлений чоловічий орган усередині сталевої деталі і лайка, що ріже ніжний слух глядача. Хоч як це не дивно, але все тут гармонійно поєднується.
“Я прийшла побачити світло мертвої зірки” – ключова фраза з уст Сибілли. Її можна розуміти буквально: йдеться про світло згаслої зірки, видиме землянам ще тривалий час. А можна метафорично перенести на предмет Сибілленого кохання. Фізіологічно він – Олександр – існує (місцеві жіночки називають його “білявим Тарзаном”), проте він – не астроном, не філософ, скорше доглядач обсерваторії, схожий на гладкого кота з лискучою шерстю. Це навіть не мачо, а (перепрошую) цюцюрковий бешкетник. Відомо, що метелики-одноденки присвячують свій політ сонцю. Де ж світло Олександра, на яке летить і летить Сибілла?..
Чи влучив трагічний постріл у фінальній сцені в Олександра – невідомо, видно лише, як звукова хвиля пострілу наздогнала дівчинку, наповнивши груди страхом. Чека висмикнута, часовий механізм дорослого, ще невідомого життя запущено. Порятунок від себе, від своїх почуттів на кораблі, що вже один раз тонув, здається примарним, але це вже не так суттєво. Щоб стати дорослішими, Матильді режисера Люка Бессона (“Леон”) і Сибіллі Нани Джорджадзе треба побачити смерть і пережити нерозділене кохання. “Любовь неразделённая страшна…” – каже відомий поет.
Чи не завелика ціна для молодих, прекрасних і незахищених створінь? Я плекаю надії, що в когось після перегляду фільму прагнення бути кращим, ніж є насправді, стане домінантним хоча б у нетривалих фантазіях. Станьте, за висловом культового філософа Жиля Дельоза, ризоморфними – тобто породжуйте нові стеблинки, які згодом з’єднаються з корінням і стовбуром! Вірю, що це будуть стеблинки ЛЮБОВІ!
2005
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Украдені поцілунки
Я, пересічний глядач і простий інженер, вражений (скоріше віртуально) дією електричного струму і (перманентно) квантами світла природних і штучних світил. Одна відома в хутірських колах журналістка зауважила мені: “Твій метафізичний зв’язок з енергіями магми землі і космосу тобі не допоможе, цього замало, щоб писати про фільм. Потрібно спершу вивчити, щонайменше, історію грузинського кіно, переглянути всі фільми режисера Нани Джорджадзе, прочитати сценарій і рецензії кінокритиків та культурологів, а ще ліпше – особисто взяти інтерв’ю у режисера”. Якщо додати до цього кумедний епізод мого спілкування з інтернетом, коли на запит щодо мого фільму “27 украдених поцілунків” “розумний” комп’ютер уперто пропонував мені “27 бакинських комісарів”(!), – то стануть зрозумілими моя тривала внутрішня боротьба, мої сумніви і вагання: писати чи не писати? Як відомо, грузинський фільм “27 украдених поцілунків” брав участь у міжнародному фестивалі акторів кіно “Стожари”, що відбувся наприкінці серпня 2003 року в Києві і був присвячений темі кохання. За чоловічу роль другого плану журі нагородило актора Левана Учанешвілі. Раніше, у 2000 році, фільм здобув приз за найкращу режисерську і операторську роботу на міжнародному кінофестивалі в Авіньйоні (Франція) і номінацію на нагороду Європейської академії за найкращий сценарій, а в 2001 році – спеціальний приз журі Брюссельського міжнародного кінофестивалю. У фільмі знялися відомі актори: П’єр Рішар, Євген Сидіхін і Амалія Мордвинова. Оператор фільму – Федон Папамайкл і композитор Горан Брегович – фахівці зі світовим ім’ям у сучасному кінематографі.
На початку фільму вродлива, тендітна 14-річна дівчинка Сибілла (Ніно Куханідзе) з виразними очима і “живим” поглядом, та ще зачіскою, що передає внутрішній стан і риси її характеру, приїздить до маленького містечка і закохується до нестями в Олександра, який працює в обсерваторії. А його син Мікі закохується в дівчину. Сибілла стає “світлою тінню” Олександра і готова вперто і сліпо захищати свою любов. Замкнений у собі Мікі (певно, через смерть мами), який не в змозі пізнати “таємницю Сибілли” і не може звільнитися від свого бажання, обирає у стосунках з нею шлях послуху і покори. У фільмі є ще багато інших колоритних персонажів (приміром, зваблива Вероніка, що її грає неповторна Амалія Мордвинова), за якою стежить Сибілла. Побачене стає її досвідом, а той – частково – методом досягнення поставленої мети.
Якщо відверто, то знайдеться глядач, котрий скаже про фільм і його тему іронічно: яка там любов? Насправді є лише демонстрація виверження вулканічної лави гормонів перехідного віку. Ця лава, стікаючи, знаходить на своєму шляху великий і холодний камінь (Олександр), що вріс у землю, і марно намагається нагріти його до власної температури. Та дарма – великий камінь лишається холодним, а маленький (Мікі), що став на шляху лави, – розтоплюється і переходить в аморфний стан. Тобто у випадку з Мікі наявні всі ознаки “пасивної форми симбіотичної єдності”, а простіше – мазохізму.
Проте якось не хочеться погоджуватися з усім цим, бо енергетика кохання у фільмі відчутна – вона явно підносить настрій. Чомусь у “флюїди” кохання дівчинки віриш. Це так, як у фільмі “Колхідська балада”: віриш у любов Княжни до Джото, хоча ні любовних сцен, ні навіть діалогів там немає, а є лише обличчя і погляд закоханої.
Фільм глибокий, динамічний, добрий. Він відкриває великий простір для роздумів і фантазії. Снаряди, випущені за наказом лейтенанта у напрямку любовної пари, тобто у напрямку зрадливої дружини Вероніки, – це “снаряди чоловічого безсилля”, заряджені не динамітом, а “комплексом люті”. Вони вибухають, але нікого не ранять, лише вертаються до артилериста больовим синдромом хребта. Шаленство переходить у саморуйнацію, а в сцені підвішеного на лямках лейтенанта вбачається іронічна алюзія на страждання Христа.
Іржавий корабель пливе за трактором, чекаючи, коли велика вода моря прийде, бо “моря, як і люди, приходять і йдуть геть”. П’явки на тілі Мікі всього-навсього гріють свої слизькі тіла, а бджоли, що живуть у дуплі дерева, не жалять тих хто краде їхній мед. Немає гальм у автобуса, що рухається з пасажирами. Бракує внутрішніх гальм, внутрішніх табу Вероніці у взаєминах з чоловіками. І ще у поетично знятій сцені “купання принцеси” є величний спокій і краса, як у картині французького художника Ніколя Пуссена “Спляча Венера і Амур”. Ця паралель доповнюється майже ідентичним завуальованим підгляданням Мікі (у фільмі) і боязким спогляданням пастушків заснулої богині.
І разом з тим спостерігаємо шокуючи гіпертрофовані епізоди: защемлений чоловічий орган усередині сталевої деталі і лайка, що ріже ніжний слух глядача. Хоч як це не дивно, але все тут гармонійно поєднується.
“Я прийшла побачити світло мертвої зірки” – ключова фраза з уст Сибілли. Її можна розуміти буквально: йдеться про світло згаслої зірки, видиме землянам ще тривалий час. А можна метафорично перенести на предмет Сибілленого кохання. Фізіологічно він – Олександр – існує (місцеві жіночки називають його “білявим Тарзаном”), проте він – не астроном, не філософ, скорше доглядач обсерваторії, схожий на гладкого кота з лискучою шерстю. Це навіть не мачо, а (перепрошую) цюцюрковий бешкетник. Відомо, що метелики-одноденки присвячують свій політ сонцю. Де ж світло Олександра, на яке летить і летить Сибілла?..
Чи влучив трагічний постріл у фінальній сцені в Олександра – невідомо, видно лише, як звукова хвиля пострілу наздогнала дівчинку, наповнивши груди страхом. Чека висмикнута, часовий механізм дорослого, ще невідомого життя запущено. Порятунок від себе, від своїх почуттів на кораблі, що вже один раз тонув, здається примарним, але це вже не так суттєво. Щоб стати дорослішими, Матильді режисера Люка Бессона (“Леон”) і Сибіллі Нани Джорджадзе треба побачити смерть і пережити нерозділене кохання. “Любовь неразделённая страшна…” – каже відомий поет.
Чи не завелика ціна для молодих, прекрасних і незахищених створінь? Я плекаю надії, що в когось після перегляду фільму прагнення бути кращим, ніж є насправді, стане домінантним хоча б у нетривалих фантазіях. Станьте, за висловом культового філософа Жиля Дельоза, ризоморфними – тобто породжуйте нові стеблинки, які згодом з’єднаються з корінням і стовбуром! Вірю, що це будуть стеблинки ЛЮБОВІ!
2005
Дехто в кіно шукає відповіді, шукає співчування і співзвучності своїм думкам і переживанням. Яку ціну треба заплатити, щоб подорослішати? Чи дає фільм відповідь?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
