***

Душа поета боїться світла –
Конвульсій червивих сонць –
Піну проміння вичерпую відрами,
А з нею і сенсу есенцію.

Вона нелогічна, адже безхребетна,
Без правди в устах та з іклами в слові
Націю вироджує, спустошує етнос –
Гордість народна, месія масований.

І, скажу я вам, любити поезію,
Як серцем в болота п’явок красти.
Смоктати губи, комодо полизані,
Щоб осідлати контрасти …

Методи? Будь-які виправдані –
Не дай тільки крові згорнутись;
Вночі з дерева кліщем випади,
Бо ж упирів від світла нудить.

Так от: в п...у часник з його вітамінами;
Місяць хоч супутник, а то якась там зірка.
Не труїть мене кровозамінниками,
Я ще не раритет, але рідкість …

P.S.
І прошу не путати із комарами –
Їх вереском змітає вітер
І опікає вождь вольфрамовий –
Поезія ж не терпить світла!



Нехай це буде моєю реакційною реакцією на один фрагмент з листів «Майстерень» (мануфактур стесування з алмазів «зайвого») у «Школах». Той, де говориться про поето-діаманти і пропускання крізь них світла.

Які, нах, діаманти? Може, колись, в доісторичні часи, коли Гімалаї починали своє життя купами динозаврячого посліду, саме так і було – хоча б щось подібне ... Поет, письменник, художник і загалом творчий організм – втілення жалюгідності. Це те, що свідомо тиняється під ногами, чешеться під шкірою, смокче кров; кліщ, жучок, що розносить інфекцію свого, свідомо і несвідомо схибленого, світобачення. Патологія: наркоман, ханига, псих, маніяк, туберкульозник, вілінфікований, гомик, партизан, терорист, бандит тощо. Нікчемний, але живий! Не може бути поета з «довгим щасливим життям» (абстрагуючись від рідкіснин винятків, які не творять ніякої закономірності). Пропускання світла всяко-різними способами – парафія журналістів, творців фейлетонів, критиків чи інших призм. Поетові і без того є чим випалити, вицарапати, вичавити, викрутити навиворіт очі і мізки: задушливим газом, гранатовими уламками, урановими свердлами, в кінці кінців, своєї внутрішньої ультраупередженості (-одержимості ).

Такі живуть недовго – старих поетів не буває (в сенсі біологічного розвитку), а точніше – не має бути. Адже вони горять, вигорають – не тліють (у будь-якому розумінні). Куля вічності свою жертву знайде!

Ще: про душу... Типу: саме душа це – діамант; у маленьких – велика душа. Тут є такі слова пана Селіна (що з ними, на даний момент, я солідарний на всі свої сто процентів): душа – марнославство тіла; а ще краще – бажання хворого, захирілого тіла вмерти, – десь так. Летальний фінал у 27 років – душа, її прояв. Ті, що заганяючи під нігті перегній своїх прадідів, мішаний з піском, деруть землю, шкребуться, хапаються за куций хвіст буття – мають мінімум душі; нудотну (у інтелігентів-старперів) – за кращих обставин. Люмпени, що сплять в параші синьо-білих автобусних зупинок, уявлення не мають про душу – вони виживають. Хоча вони теж декласовані паразити...

Ну от, десь так... Все, що наклювалося стосовно каміння і пов’язаного зним. Не бив конкретністю прикладів, бо впевнений, що на сходинці вашого віку статистика сильніша. Я молодий – мені легше мислити; вам – аналізувати пережитки, свої чи інших. Також, вищесказане стосується розуміння творчих людей, адже вся ця словесна трахомудія вашого сайту саме для таких (наче). А для стадного витоптувача пасовищ – хай будуть діаманти!