ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.13
17:53
Справді, з першого погляду видалося - стара.
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.
Взагалі щось від відьом було в ній, щось – від віщунок.
Це лякало. І думалось навіть: чи не дарма
На уклін сюди йшов, чи не візьме в полон пітьма?
Чи тим самим
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.
Взагалі щось від відьом було в ній, щось – від віщунок.
Це лякало. І думалось навіть: чи не дарма
На уклін сюди йшов, чи не візьме в полон пітьма?
Чи тим самим
2024.05.13
10:55
Тінохрінь
Олександр Сушко опублікував чергову, за його словами, «сатиру». Як завжди, вишукано і дотепно:
Хрінотінь звичайна (vulgaris)
Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде ПО плану,
Олександр Сушко опублікував чергову, за його словами, «сатиру». Як завжди, вишукано і дотепно:
Хрінотінь звичайна (vulgaris)
Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде ПО плану,
2024.05.13
10:45
Хоча на подвір’ї не чутно
І в хаті не видно давно, –
Ти в серці моєму присутня,
Забути тебе не дано.
І долею, знаю, до згуби
Призначено щиро мені
Твої заціловувать губи,
Для тебе співати пісні.
І в хаті не видно давно, –
Ти в серці моєму присутня,
Забути тебе не дано.
І долею, знаю, до згуби
Призначено щиро мені
Твої заціловувать губи,
Для тебе співати пісні.
2024.05.13
01:24
Я знов помилився. Відкрився не тим.
Зарано розправив я крила.
Подумав, там сяйво. А там - тільки дим
Багаття, де совість згоріла.
Я так помилявся! Не з тими я вів
Палку та відверту розмову.
У струмі нещирих, надуманих слів
Зарано розправив я крила.
Подумав, там сяйво. А там - тільки дим
Багаття, де совість згоріла.
Я так помилявся! Не з тими я вів
Палку та відверту розмову.
У струмі нещирих, надуманих слів
2024.05.12
23:39
Чи промовлялися слова,
Чи у рядки ставали струнко,
Та правди тей потік не мав-
Нещирість вищого гатунку.
І, розтікаючись між тим
У ефімерності безмежній,
Лягали маревом густим
Чи у рядки ставали струнко,
Та правди тей потік не мав-
Нещирість вищого гатунку.
І, розтікаючись між тим
У ефімерності безмежній,
Лягали маревом густим
2024.05.12
21:14
Невже це й справді
Я тонкосльозим став од старості?
Тільки-но сирена розлуниться
Своїм протяжним воєм,
Я тонкосльозим став од старості?
Тільки-но сирена розлуниться
Своїм протяжним воєм,
2024.05.12
16:33
Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було т
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було т
2024.05.12
16:32
Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)
Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.
(20.12.1939 - 16.12.2002)
Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.
2024.05.12
13:29
Кров на руках у сивих дітлахів,
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.
На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.
На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
2024.05.12
09:46
Від самого початку війни Олексій Юков очолює групу «Плацдарм», яка забирає з лінії фронту тіла загиблих. Ця сумна цифра становить вже понад півтори тисячі тіл. Нерідко доводиться збирати рештки рук і ніг, кістки…
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інк
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інк
2024.05.12
07:42
Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!
Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!
Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
2024.05.12
06:30
У читальні тихій залі
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
2024.05.11
22:46
Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!
Тихі русофіли!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!
Тихі русофіли!
2024.05.11
20:58
Прив’яже шибка небо швидко, як осу.
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.
В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.
В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у
2024.05.11
13:21
Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся
2024.05.11
06:12
Травень шукає притулку,
спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Зореслава Цибко (1980) /
Проза
Місто Левів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Місто Левів
Місто Левів тихо, ледь звучно, майже буз подихів, дрімало під соусом вже давно померлих усмішок… і сліз … Й тільки відгомін ще живих та ще ненароджених почуттів порушувало його сум і його радість…
А я одиноко стояла в центрі ледь пульсуючого черева міста і чекала трамвай. Залишки мого макіяжу стікали щоками наче залишки почуттів, залишаючи брудні рівчаки, які, в першому випадку допоможе усунути косметичний засіб, а у другому – можливо, якщо надіятися на краще, час, а, як мені здавалося у ту мить, просто смерть. Яка така немилосердна, бездушна, цинічна – але лікує все. Є ліком від кожної хвороби тіла і душі, є визволенням з найтяжчої тортури і з найжахливішого страждання. В моїй кишені не було квитка, як і надії на його придбання в кондуктора, адже квиток у життя – це не оплата за проїзд громадським транспортом, і кондуктора у житті, як і інструкції до цієї гри, правил виграшу у цій лотереї, просто не існує. І я знала, що чекати марно – хіба ж можна очікувати останній трамвай десь так… ну, може, за дві години після останнього вагону…
Сіра бруківка, змочена рясним дощем, ще несла у собі аромати чужих, впевнених і несміливих, кроків, була липка від бруду такої природної для цієї пори року спеки, подекуди заліплена використаними жуйками, наче життя моє, вкрите плямами розбитих мрій і нездійснених надій, що ніби ще солодкі, але вже не можуть бути придатними для використання за призначенням.
Я знала, що у моєму домі мене чекають… Знала, і, водночас, так боляче, але усвідомлювала, що не хочу, та і навіть не можу повернутися. Почути хор брудного посуду, жалісливе нявчання домашнього улюбленця, втомленого спекою, наляканого бурхливою літньою грозою, відчути байдужість того, кого я ще вічність тому обрала половинкою свого життя.
А місто наче звало мене своїми мертвими, живими і ненародженими ароматами, ніби увесь цей спокій створився навмисно – тільки для мене, що хотів розрадити, дати нову надію і віру в диво.
Вітер шелестів моїм волоссям, наче у кронах дерев, і від того шурхоту наче звільнялася душа, наче і не здригалася вона риданням від краху мого останнього почуття, наче не впивалася образа як оті кляті каблуки у ступні… наче…
Наче до того не існувало нічого, наче я спала – і сон мій був чарівним порятунком від страшної реальності, наче я могла так вічність… Отак, вічність прожити між байдужості, між самотності, де тільки я і мої вірші, мої мрії, мої надії!!! І все – і більше НІЧОГО!!! Де усе стало вакуумом, де усе стало каменем, покритим павутинням смерті, де все стало таким … Непотребом?
І просто я почула вдалині такий знайомий стукіт, натяк на надію, що сьогодні я, просто так от несподівано і нелогічно, можу дочекатися того останнього (чи, може, першого у наступному дні) трамваю…
За мною зачинилися двері. Із тим своїм, таким характерним, таким знайомим, таким… рідним звуком, який просто безмежно повторювався в часі, день за днем, хвилина за хвилиною, який наче ніколи не знав миті створення, миті ремонту, миті майбутньої утилізації. І, невідомо чому, мені вже не був потрібний квиток, ні для проїзду в цьому диво-трамваї, ні у житті.
Так просто все. Тільки треба було зрозуміти, що трамваї Міста Левів не мають графіку руху, що вони з»являються для його дітей у ту хвилину, коли є потреба, і вже не можна пропустити свою зупинку, і неможливо пропустити час прибуття, і не потрібен квиток і жертви для оплати… Бо для Міста Левів немає почуттів мертвих чи ненароджених, є тільки пульсація сердець його синів і дочок у його серці, є тільки мить щастя сьогодні, яка ніколи не зникне і не може не настати…
Я сиділа сама, на вицвілому, колись яскраво червоному кріслі, притулившись до колись чистого вікна, і мені ця мить була мабуть найсолодшою у моєму житті, бо я знала, що справжні почуття не вмирають – вони живуть, вічно, назавжди залишаючись між сну древнього міста; і я розуміла, що коли два серця б»ються в одному ритмі, то вже неможливо спинитися, неможливо сперечатися із графіком руху, неможливо пропустити свою зупинку чи змінити траєкторію руху; бо Всесвіт, як і Місто Левів, створений так, щоб закохані душі були разом…)))
15.06.2010р.
А я одиноко стояла в центрі ледь пульсуючого черева міста і чекала трамвай. Залишки мого макіяжу стікали щоками наче залишки почуттів, залишаючи брудні рівчаки, які, в першому випадку допоможе усунути косметичний засіб, а у другому – можливо, якщо надіятися на краще, час, а, як мені здавалося у ту мить, просто смерть. Яка така немилосердна, бездушна, цинічна – але лікує все. Є ліком від кожної хвороби тіла і душі, є визволенням з найтяжчої тортури і з найжахливішого страждання. В моїй кишені не було квитка, як і надії на його придбання в кондуктора, адже квиток у життя – це не оплата за проїзд громадським транспортом, і кондуктора у житті, як і інструкції до цієї гри, правил виграшу у цій лотереї, просто не існує. І я знала, що чекати марно – хіба ж можна очікувати останній трамвай десь так… ну, може, за дві години після останнього вагону…
Сіра бруківка, змочена рясним дощем, ще несла у собі аромати чужих, впевнених і несміливих, кроків, була липка від бруду такої природної для цієї пори року спеки, подекуди заліплена використаними жуйками, наче життя моє, вкрите плямами розбитих мрій і нездійснених надій, що ніби ще солодкі, але вже не можуть бути придатними для використання за призначенням.
Я знала, що у моєму домі мене чекають… Знала, і, водночас, так боляче, але усвідомлювала, що не хочу, та і навіть не можу повернутися. Почути хор брудного посуду, жалісливе нявчання домашнього улюбленця, втомленого спекою, наляканого бурхливою літньою грозою, відчути байдужість того, кого я ще вічність тому обрала половинкою свого життя.
А місто наче звало мене своїми мертвими, живими і ненародженими ароматами, ніби увесь цей спокій створився навмисно – тільки для мене, що хотів розрадити, дати нову надію і віру в диво.
Вітер шелестів моїм волоссям, наче у кронах дерев, і від того шурхоту наче звільнялася душа, наче і не здригалася вона риданням від краху мого останнього почуття, наче не впивалася образа як оті кляті каблуки у ступні… наче…
Наче до того не існувало нічого, наче я спала – і сон мій був чарівним порятунком від страшної реальності, наче я могла так вічність… Отак, вічність прожити між байдужості, між самотності, де тільки я і мої вірші, мої мрії, мої надії!!! І все – і більше НІЧОГО!!! Де усе стало вакуумом, де усе стало каменем, покритим павутинням смерті, де все стало таким … Непотребом?
І просто я почула вдалині такий знайомий стукіт, натяк на надію, що сьогодні я, просто так от несподівано і нелогічно, можу дочекатися того останнього (чи, може, першого у наступному дні) трамваю…
За мною зачинилися двері. Із тим своїм, таким характерним, таким знайомим, таким… рідним звуком, який просто безмежно повторювався в часі, день за днем, хвилина за хвилиною, який наче ніколи не знав миті створення, миті ремонту, миті майбутньої утилізації. І, невідомо чому, мені вже не був потрібний квиток, ні для проїзду в цьому диво-трамваї, ні у житті.
Так просто все. Тільки треба було зрозуміти, що трамваї Міста Левів не мають графіку руху, що вони з»являються для його дітей у ту хвилину, коли є потреба, і вже не можна пропустити свою зупинку, і неможливо пропустити час прибуття, і не потрібен квиток і жертви для оплати… Бо для Міста Левів немає почуттів мертвих чи ненароджених, є тільки пульсація сердець його синів і дочок у його серці, є тільки мить щастя сьогодні, яка ніколи не зникне і не може не настати…
Я сиділа сама, на вицвілому, колись яскраво червоному кріслі, притулившись до колись чистого вікна, і мені ця мить була мабуть найсолодшою у моєму житті, бо я знала, що справжні почуття не вмирають – вони живуть, вічно, назавжди залишаючись між сну древнього міста; і я розуміла, що коли два серця б»ються в одному ритмі, то вже неможливо спинитися, неможливо сперечатися із графіком руху, неможливо пропустити свою зупинку чи змінити траєкторію руху; бо Всесвіт, як і Місто Левів, створений так, щоб закохані душі були разом…)))
15.06.2010р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію