ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2025.07.19 02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.

Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,

Борис Костиря
2025.07.18 22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

М Менянин
2025.07.18 21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.

Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,

С М
2025.07.18 17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?

Артур Сіренко
2025.07.18 16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –

Іван Потьомкін
2025.07.18 13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник. Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент

Ігор Шоха
2025.07.18 10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.

***
А косолапе рижого не чує.

Віктор Кучерук
2025.07.18 05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.

Олександр Буй
2025.07.17 22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.

З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,

Борис Костиря
2025.07.17 21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу

Євген Федчук
2025.07.17 20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги

Ігор Герасименко
2025.07.17 18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.

Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки

Вячеслав Руденко
2025.07.17 11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,

Віктор Кучерук
2025.07.17 06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.

Юрій Лазірко
2025.07.16 23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.

Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас

Юрій Лазірко
2025.07.16 23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.

Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Лайоль Босота
2024.04.15

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Геннадій Дегтярьов
2024.03.02

Теді Ем
2023.02.18

Зоя Бідило
2023.02.18

Олег Герман
2022.12.08

Анна Лисенко
2021.07.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Потьомкін (1937) / Критика | Аналітика

 Іван Франко "Сухий пень"
Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах


Як зап’яла в сухий пень,

То стояла цілий день.

Нар. приказка.

Один російський гуморист оповідає про ізвозчика, що, наїхавши на розі вулиці на кам’яну тумбу, перевернув свою тарадайку, а потім, ставши над нею і зорієнтувавшися, де він, плюнув з досади і крикнув: «Тридцать лет, а все на эфтом самом месте!»

Отеє слово могло би сказати собі російське правительство, якби воно захотіло зорієнтуватися і поглянути на своє становище супроти українського питання. На шляху того питання стоїть сухий пень — указ 1876 р., не тільки завада в комунікації, але соромна пляма на Росії, на всій історії відносин між двома «русскими» народностями. Сим указом, виданим у переддень «освободительної» війни Росії за слов’ян, російське правительство a priori поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбних заходах печать фальші, нещирості, фарисейства. Хто хоче справді давати іншим можність культурного життя, той не буде у себе дома відгороджувати 25 мільйонів людей неперелазним муром від джерела культури, яким є рідна мова. Хто хоче побивати турків чи китайців зверхніх, той повинен поперед усього розігнати турків внутрішніх. Інакше йому грозить те, до чого звичайно веде суперечність між словами і ділами.

А до чого вона веде, се показав найліпше трагічний кінець Олександра II, якого офіціальна російська історіографія назвала Освободителем та якого непідкупна і правосудна історія покладе рядом із Іваном Грізним, що спочатку також був добродієм свого народу. Хто ще знає, що переважить на вазі історії: чи знесення кріпацтва та реформи, доконані Олександром II, чи ті страшні рани, нечувані спустошення в рядах російської інтелігенції, в найкращому цвіті російських націй, якими зазначили себе останні десятиліття його панування. Історія тої новочасної оприччини, зорганізованої під оком сього царя-освободителя, ще не написана і не швидко буде написана; але в її страховища ми вже тепер можемо заглядати з жахом, як у Дантове пекло, і можемо зміркувати, що могло вирости в такім пеклі, які моральні типи мусили складатися в таких обставинах і які незатерті патологічні риси мусило на цілих генераціях полишати виростання в тім пеклі і в його атмосфері.

А в числі мучеників, каторжників, кайданників, засуджених без суду, адміністраційним порядком, гонених без цілі, без глузду ми бачимо цілий один народ, один із найбільших у слов’янщині, народ, що колись добровільно прилучився до Росії, що своїм приступленням до неї розломав ту китайську стіну, якою вона перед тим була відгороджена від решти світа, втягнув її в концерт європейських держав та в живе суперництво європейської політики, народ, що працею своїх найчільніших синів допоміг дуже багато, найбільше з усіх посторонніх до її європеїзації, народ, що ніякою спеціальною провиною, ніяким злочином не дав причини до такого тяжкого засуду, який упав на нього в р. 1876.

Минали роки, минали правління. Були коронації, були амністії. Вертано з сибірських тундр, увільнювано з каземат різних злочинців, але того, без вини і без потреби засудженого — українського слова, — не згадав, не помилував ніхто протягом отеє вже близько 30 літ, і добре так сталося, бо ті 30 літ дали доказ, що українське слово не стояло царською ласкою і може стояти, жити й розвиватися наперекір усяким царським указам.

Були «віяння» і течії, ліберальні пориви та соціалістичні агітації серед російської суспільності, але не було й серед неї дружнього, голосного протесту проти сього соромного указу з р. 1876. І добре так, бо українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; що та суспільність також засліплена своїм державним становищем, у справах державних думає (з виїмком немногих, високих умом і сердцем одиниць) так само, як її бюрократія, чи іншими словами, що російська бюрократія невідродна дочка російської суспільності, і, видержавши остру боротьбу з отсею всесильною бюрократією, українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний розвій.

Отсе вже третій чи четвертий рік виходить за границею орган російських конституціоналістів «Освобождение», а його редактор д. Струве аніразу не промовив в обороні українського слова, не запротестував проти указу 1876 р. Не будемо класти йому сього за якусь вину, сконстатуємо лише, що його, ані всю ту громаду, що групується довкола «Освобождения», не болить українська справа, не пече злочин, сповнюваний отсе вже 30 літ на українськім слові. Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім, болів і пік нас, як злочин, сповнюваний на кимось із рідних, близьких, дорогих нам усім.

Прийшла й остання весна — брехлива, фарисейська, оперта на пустім слові і здмухнена одним словом — і знов не піднявся з-посеред російської суспільності ані один смілий і рішучий голос в обороні українського слова, ані один грімкий протест проти соромного указу. Правда, й самі українці потішали себе тим, що, допомагаючи здобути реформи в ліберальнім дусі, вони тим самим розширять рамки також для розвою української нації. Чи не було й се самоошукою, як була нею для всієї російської суспільності пам’ятна «весна» з кінця 1904 року?

А слова ініціатора тої весни, князя Святополка Мірського, повинні би дати українцям ліпшу науку. Не тямлю вже, де й до кого, але в самім розгарі весни він сказав: «Фінляндцям будуть дані національні концесії; полякам будуть дані національні концесії, — се потрібно для заспокоєння окраїн Росії. Українцям нема потреби давати нічого». Українці, на думку кн. Святополка Мірського, се une quantité negligeade, вони не роблять Росії ніякого клопоту, на їх заспокоєння Росії не залежить, вони можуть лишитися ні при чім.

«Тридцать лет и все на эфтом самом месте!» Читайте надрукований далі меморіал колишнього київського губернатора князя Дондукова-Корсакова з р. 1879 чи 1880! Читайте в ньому уступи, присвячені критиці указу 1876 р. На що вже камінь і стовп автократизму, а й той заговорив, і то з чисто державного, утилітарного погляду проти надто варварських консеквенцій указу! Можливо, що його меморіал, призначений для найвищих петербурзьких сфер, і був джерелом тих незначних уступок, які зроблено було українському слову в «додаткових поясненнях» 1880 р. Та все-таки в основнім погляді на українство, на його національний характер і національні права між зацвяхованим бюрократом 1880 р. і ліберальним міністром 1904 р. не бачимо ніякісінької різниці. «Мнение… составлено раз и навсегда бесповоротно», а се «мнение» йде до того, що української мови не слід допускати навіть у сільських школах до ранги викладової мови! Сьогодні варшавські поляки вже приготовлюються до вибору послів на свій національний сойм у Варшаві, укладають листи професорів для свого національного польського університету в Варшаві, а українці потішають себе тим, що з заведенням ліберального режиму в Росії спадуть окови з українського слова і вільно буде друкувати книжки, брошури та газети українською мовою. Про дальші права, про сотворення українського шкільництва, про права української мови в судах, урядах і церкві там навіть теоретично нема розмови, немовби се все розумілося implicite в самім знесенні указу 1876 р. Чи не буде се знов одна з тих фатальних ілюзій, якими така багата історія українського оплаканого відродження?

Для всіх тих, хто любить колисатися в колисці ілюзій, хто надіється, що великі національні концесії спадуть нам самі собою в подолок разом із грушками ліберальних реформ, для всіх тих, що не хочуть у масах російської інтелігенції, хворої на шаблоновість та непоправну абстрактність думання, бачити дуже сильних централізаторських замашок, друкуємо згаданий уже меморіал колишнього київського губернатора про стан української справи при кінці [18]70-х років, пару літ по виданню указу 1876 р. Сей меморіал, знайдений між паперами кн. Дондукова-Корсакова, передав нам у дословній копії д. О. Бородай, якому за се на сьому місці складаємо сердечну подяку. Хоч і який цікавий його зміст, — для нас особливо цікаві його кінцеві слова, гідні справді Щедринового Угрюм-Бурчеєва, що, бачучи ріку, яка пливе туди, де по його плану повинно бути поле, в тупій злості кричить до неї:

— Зачем?


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в «Літературно-науковому вістнику» (1905, т. 29, кн. 8, с.85 — 88).

турків внутрішніх – натяк на статтю М.П.Драгоманова «Турки внутренние и внешние» (1876).

Освобождение – російський журнал ліберального напрямку, заснований в 1902 р. у Штутгарті під редакцією П.Б.Струве. Виходив до 1905 р.

д. Струве – Струве Петро Бернгардович (1870 – 1944) – російський революціонер, теоретик марксизму.

Злочин, сповнюваний російським правительством на Чернишевськім – Чернишевський Микола Гаврилович (1828 – 1889) – російський революціонер, письменик. В 1862 р. царський уряд його заарештував, а в 1864 р. засудив на 7 років каторги і довічне заслання. Його звинувачували у написанні революційної прокламації, але доказів цього не було, тому жорстока кара викликала обурення і весь час була прикладом царської сваволі.

князя Святополка Мірського – Святополк-Мірський Петро Дмитрович (1857 – 1914) – російський чиновник. 26 серпня 1904 р. був призначений міністром внутрішніх справ. Розробив план ліберальних реформ (званий «весною»), який був рішуче відкинутий царським урядом. 18 січня 1905 р. він був відставлений з посади і більше ніякої ролі не відігравав.

Дондуков-Корсаков – Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович (1820 – 1893), російський чиновник, в 1869 – 1878 рр. генерал-губернатор Південно-західного краю. Докладніше про його позицію пише сучасний російський історик О.Міллер у книзі ««Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении».

Щедринового Угрюм-Бурчеєва – Угрюм-Бурчеєв – персонаж сатиричного твору М.Є.Салтикова-Щедріна «Історія одного міста» (1871), який став символом російської бюрократичної сваволі.






      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2011-10-29 11:48:17
Переглядів сторінки твору 2370
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.035 / 5.61)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.223 / 5.85)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2025.07.18 20:55
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Осока Сергій (Л.П./М.К.) [ 2011-10-29 11:50:49 ]
Ви якось дивно публікуєтесь. Невже Ви думаєте, що коли на стрічці буде аж 4 Ваших твори одразу, читачі матимуть змогу ознайомитись і відгукнутись? Та й з точки зору етики це, на мою скромну думку, не дуже правильно.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2011-10-31 16:46:17 ]
Шановний пане Сергію, жодних надуживань щодо кількості матеріалів я, здається, не роблю. Друкуюсь раз на тиждень, подаючи свої три опуси.
Твори Івана Франка не належать мені. Подаю їх за згодою редакції.
З повагою та з побажанням усіляких гараздів
Іван Потьомкін з Єрусалима