Чула, як голосно виступала мати перед батьком:
- От кажу тобі! - ну якась вона у нас, не така, як у людей! Заходжу я вчора до хати, а у нас магнітофон розривається на весь дім! І шо б ти думав грає? Озеро лебедине грає! Я тишком-нишком до кімнати, а вона там, у моїй нічній сорочці!
Бантом підперезана, підборіддя аж до стелі - кружляє перед дзеркалом! Руки за спину - і махає ними, наче ото і справді на крила їх помінять хоче! А ноги! Мати Божа! Зігнуті пальці, і вона так швидко-швидко ними перебирає!
-Ну то й шо?- доїдаючи борщ, спитався батько?
- А то! Шо больно воно! І так вона минут двадцять тими пальцями перебирала і крилами... Тьху! Руками махала! А тоді впала. Мовчки піднялася, пальці розтерла, і у вікно , як статуя стала і дивиться!
-А ти підглядала?
- Підглядала!- бралася за боки мати , і далі переповідала:
- Чи вчора: лежить книжку читає. Я одним оком глянула - "Математика». А тоді думаю, а чого « Математику» лежачи читати? Підходжу і за палітурку, -бжиг- і вирвала! А під нужною книжкою - ненужна!
- Яка це ненужна? -підняв блакитні очі батько уже від вареників.
-А Достоєвського « Ідіот»!
-Ну і шо? Так хароша книжка!
- Вітя, "Ідіота" у четвертому класі нормальні діти не читають! - мати запалювалася, як сірник...
- А коли читають « Ідіота»? - примруживши око, питався батько?
-Ідіот! – робила висновок мати і ляпала дверцятами.
- Шур, та Шур, ну не сердься! Не дарма ж її московський професор стервом називав. Пам’ятаєш, як після операції треба було зарядку робить, то вона ж і за себе, і за узбечку розтягувалася! Саме , бач, слабке, а воля сильна!
- Воляча у неї воля, Вітя, як і у тебе!- не заспокоювалася мати.
-Та чого ти так нєрвнічаєш? До баби її відправ! Хай там танцює. У баби сорочок багато! - і гиготів, бо тещу не любив...
Мамина матір - Аня була така білява, і така правильна, що не дай Бог, щоб не так, як у людей! Хата - білесенька, фіраночки- вибиті рідкісними візеруночками, прибраний двір, аж кричав, що тут живе найкраща господиня. До нас приходила завжди з великими торбами. То кавуна з власного баштану, то курку , а найкраще- свіжих пиріжків із картопелькою, спечених власноруч, турботливо принесе.
Потім хазяйновито йшла оглядати господу: там- відра розкидані, там- цегла валяється, там- кухня літня недобудована... Мовчки бралася за роботу -цеглину до цеглини, віничком та грабельками, і вже якось і кисень був приємнішим, принаймні мені. Та ніхто її не любив, бо гризти усіх уміла справно, особливо тата : " Засранці! - буркотіла, стоячи рачки над бур’янами...
А тато , вибудувавши усім "шишкам" у районі палаци із камінами та басейнами до свого не доходив... Ховався від бабиного нашестя у теплиці, споглядав перші паростки тюльпані, що звалися « Весела вдова». Випускаючи їдкий дим цигарки, цідив крізь зуби:
-От , суку принесло!
-Коль, а Коль! – не давала спокою баба Аня дідові, – ти кролям дав? А отама у заборчику штахетинка відпадає! Прибить нада... І води наноси, і трави треба ще, устигаючи робити сорок справ - від нарізки редиски до салату і до прополки останнього, обцілованого нею соняшника на межі городу.
-Я за травою!- Хапав дід велосипеда, косу,і тікав від баби, аж на саму Вовчу.
Мене баба любила. Усвідомлення цього прийшло ще тоді, коли , приїхала із Москви , через два роки після операції. Мама вже народила мені брата, а я й не знала, що ніхто не сподівався , що житиму... Тільки баба. Ходила вона до церкви , молилася, візерунчасті серветки вибивала для попа потай, бо мама- у школі учителька! І коли я ввійшла шестилітньою дитиною у царство зеленого подвір’я, де жовта черешня солодка, з медовими бубками, що не раз ховала своїм листям, подерті мої колінця, і рожеві півонії, і квітів море-силенне- від чорнобривчиків до фіалок вечірніх, що разом з кониками мене, малу мавку заколисували. Ввійшла, геть, забувши ,рідну мову! Все «чокала», да «какала», наче чужинка...
Тітка Оля, мамина сестра, дівка на виданні, уздрівши моє вбрання : оранжеву водолазучку, коричневий брючний костюм і величезну стрічку у волоссі, та почувши: « Бабушка, как прекрасєн ваш дом! Айда покажитє мне ваши книгі и маліннік!", - гепнулася на канапу і видихнула: « Ну це кадр!»
Я не дуже вдавалася тоді до того, про що, врешті, велося, але з того часу, я стала жити у баби Ані, і читала, геть, усі дідові книжки, підсвічуючи фонариком уночі під одіяльцем ( аби не лаяли), а вдень, -то діло звичне! Баба Аня не дуже розбиралася, що і коли потрібно читати. Розуміла головне, що читати –це добре!
Колись вони пішли з Олькою, а мене замкнули у хаті. Гралася поміж фіалкових горщиків у " Рукавичку". Мій погляд прикипів до ножа... І так хотілося погодувати зайчика і лисичку, що тоненькі рученята пиляли ножищем яблуко, а далі- я із страшенним переляком в очах махала закривавленим пальцем по хаті, заюшуючи червоним, накрохмалені фіранки, вишиті наволочки, і вибиті казкові квіти на серветках. У паніці шукала вату, але кров проступала крізь неї , і тоді,- уже вся хата чистесенька, була у ляпах мого жаху, а я спромоглася відчинити кватирку і волала: « Людоньки поможіть!»
Орала, я ,мабуть, добряче, бо скоро прибіг сусіда і витягнув мене на вулицю через кватирку. Свята віра, що люди хороші, входила в мене із бабиним хрестом і світлим поцілунком: « Ну, спи, з Богушком.» , і поглядом синіх очей її.
Баба Аня повернулася з Олею під вечір. Я побачила її постать на вуглі вулиці. Вона бігла, бо дітлашня, як граки на полі, обсіли її з усіх сторін. Торохтіли у бабині вуха, що її онука трохи не стекла кров’ю. Летіла швидше за Ольку, загубивши пухову хустку, і білява коса неслась позаду спини, не зважаючи, що лежить вона зараз не короною, як то потребує достойній хазяйці,- Анні Федоровні, а звисає важкою зміївною,як у дівки, не, як у людей…
-Крихотка моя, лапочка, покажи де болить? - А мені уже і не боліло. Паніка минула, і я спокійно гулялася із Сергійком, синочком сусіди.
- Люда!- Кидалася баба до сусідової жінки,- Повік не забуду!
Ласточка моя золота, квіточка...!- уже до мене. Обціловувала кожен пальчик, лобика і голівку. Далі вже ставало страшно... Бо вона мене так гарно ще ніколи і не називали, а ще чомусь лізли у голову думки різні, що там такий жах у хаті, і від крові брудно і бридко...
-От падлючина мала, от зараза! Жила б ти зі своєю мамою! Їй би хату обляпувала!- лементувала, мов різана Оля.
- Як тобі в голову прийшло ножа взять? Ма!.. Глянь... ця зараза і в залі все обляпала, і гардіни, і плаття моє! Менї ж на танці!! Я тобі зараз, гадюка мала, зроблю!
Я лише бачила, як Олькина рука схопила дідів ремінь, і блискуча бляшку на ньому- от-от... Ще б секунду- була би бита, як сидорова коза. Баба Аня розставила руки, як птаха, і затулила мене всю, наче сонце землю.
-Уб'ю !– впало каменюкою бабине слово. Ремінь і Олька були вже не такі страшні, - йди ,води принеси! Завтра натанцюєшся,- мов вперіщила баба Аня молодшу дочку, і моє тіло обім’якло уже в її лагідних, ще сильних і добрих обіймах.
Йшов час і все змінилося. Я виросла. Ще дівчиною втратила діда. Від мами, вже у Києві, взнала, що у баби Ані почалася- те... Старече... Батько позабивав вікна і двері, аби вона не тікала боса з хати. Уперто не хотіла жити ні з першою, ні з другою дочкою.. Доньки носили їй їсти , мили, прибирали, та до неї не пускали нікого. І мене не хотіли.
-Давай заїдемо, - мовила я чоловіку, коли заскочили на коротку гостину. Наскладала сумку усього, бо не гоже ж, щоб з пустими руками...
-Дітей, хоч не тягни!- з докором мовила мама. Не впізнає вона тебе...
У хаті було тихо. Баба Аня лежала прив’язана бинтами до ліжка. Простоволоса. Ніжна, як у дитини, аж прозора, шкіра світилася і погляд не спав.
-Ба…- Мовчання.
-Ба!
Поприбивані дошки до ліжка, аби не скотилася... А ні фіранок з півниками, а ні репродукцій Брюлова під склом, а ні ікон величних…
-Ба!!!
І вона повернулася, волошковими очима засяяла і впізнала зразу ж.
-Юля? Юлечка моя! Красавичка! Ласточка моя золота, квіточка…
І все... Більше ми нічого не могли, окрім того, що плакати і котилися сльози справжні, а від чого і сама не розуміла... Бинти вбитими зміями валялися на підлозі, і я годувала її , як дитину: цукерками, сирками у шоколаді, круасанами. Наче дірки у совісті власній зашпаровувала… Розповідала про Київ золотоверхий, про дітей-горобців, чоловіка надійного , роботу чудернацьку ,не жіночу, де машини та машини, про те, як гуси не летіли цієї осені над ставами, про те, як чисто і гарно у мене у домі,- і фіранки з півоніями, і квіти заморські, і пиріжки із картоплею…
Маківка її душі заснула із сльозиною щастя на моїх руках. Лишала бабусю і знала,- скоро відлитить душа на небеса Господні...
Був чорний похорон.
Був новий день.
І тепер, коли діти влягаються спати я хрещу їх русяві голівки і говорю : « Спіть з Богушком.». Як колись говорила мені моя золота баба Аня, бо віра, що люди хороші повинна рости разом з дитячим серцем, як сині квіти, як рожеві, як червоні. Немає завтра. Не знаєш, що буде потім... Є тепер . Ось це і є наше життя, як у людей...