ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2025.07.06 10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,

Віктор Кучерук
2025.07.06 05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.

Борис Костиря
2025.07.05 21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,

Юрій Лазірко
2025.07.05 19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина

С М
2025.07.05 10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів

зажди хвилину бо не теє щось

Віктор Кучерук
2025.07.05 06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.

Борис Костиря
2025.07.04 17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,

Віктор Кучерук
2025.07.04 16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.

Віктор Насипаний
2025.07.04 12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м

Ярослав Чорногуз
2025.07.04 06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана

Євген Федчук
2025.07.03 21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.

Іван Потьомкін
2025.07.03 21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому

С М
2025.07.03 10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій

у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі

Юрій Гундарєв
2025.07.03 08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…

Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу

Віктор Кучерук
2025.07.03 05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Юлія Івченко (1978) / Проза

 Як у людей.
Образ твору
Чула, як голосно виступала мати перед батьком:
- От кажу тобі! - ну якась вона у нас, не така, як у людей! Заходжу я вчора до хати, а у нас магнітофон розривається на весь дім! І шо б ти думав грає? Озеро лебедине грає! Я тишком-нишком до кімнати, а вона там, у моїй нічній сорочці!
Бантом підперезана, підборіддя аж до стелі - кружляє перед дзеркалом! Руки за спину - і махає ними, наче ото і справді на крила їх помінять хоче! А ноги! Мати Божа! Зігнуті пальці, і вона так швидко-швидко ними перебирає!
-Ну то й шо?- доїдаючи борщ, спитався батько?
- А то! Шо больно воно! І так вона минут двадцять тими пальцями перебирала і крилами... Тьху! Руками махала! А тоді впала. Мовчки піднялася, пальці розтерла, і у вікно , як статуя стала і дивиться!
-А ти підглядала?
- Підглядала!- бралася за боки мати , і далі переповідала:
- Чи вчора: лежить книжку читає. Я одним оком глянула - "Математика». А тоді думаю, а чого « Математику» лежачи читати? Підходжу і за палітурку, -бжиг- і вирвала! А під нужною книжкою - ненужна!
- Яка це ненужна? -підняв блакитні очі батько уже від вареників.
-А Достоєвського « Ідіот»!
-Ну і шо? Так хароша книжка!
- Вітя, "Ідіота" у четвертому класі нормальні діти не читають! - мати запалювалася, як сірник...
- А коли читають « Ідіота»? - примруживши око, питався батько?
-Ідіот! – робила висновок мати і ляпала дверцятами.
- Шур, та Шур, ну не сердься! Не дарма ж її московський професор стервом називав. Пам’ятаєш, як після операції треба було зарядку робить, то вона ж і за себе, і за узбечку розтягувалася! Саме , бач, слабке, а воля сильна!
- Воляча у неї воля, Вітя, як і у тебе!- не заспокоювалася мати.
-Та чого ти так нєрвнічаєш? До баби її відправ! Хай там танцює. У баби сорочок багато! - і гиготів, бо тещу не любив...
Мамина матір - Аня була така білява, і така правильна, що не дай Бог, щоб не так, як у людей! Хата - білесенька, фіраночки- вибиті рідкісними візеруночками, прибраний двір, аж кричав, що тут живе найкраща господиня. До нас приходила завжди з великими торбами. То кавуна з власного баштану, то курку , а найкраще- свіжих пиріжків із картопелькою, спечених власноруч, турботливо принесе.
Потім хазяйновито йшла оглядати господу: там- відра розкидані, там- цегла валяється, там- кухня літня недобудована... Мовчки бралася за роботу -цеглину до цеглини, віничком та грабельками, і вже якось і кисень був приємнішим, принаймні мені. Та ніхто її не любив, бо гризти усіх уміла справно, особливо тата : " Засранці! - буркотіла, стоячи рачки над бур’янами...
А тато , вибудувавши усім "шишкам" у районі палаци із камінами та басейнами до свого не доходив... Ховався від бабиного нашестя у теплиці, споглядав перші паростки тюльпані, що звалися « Весела вдова». Випускаючи їдкий дим цигарки, цідив крізь зуби:
-От , суку принесло!
-Коль, а Коль! – не давала спокою баба Аня дідові, – ти кролям дав? А отама у заборчику штахетинка відпадає! Прибить нада... І води наноси, і трави треба ще, устигаючи робити сорок справ - від нарізки редиски до салату і до прополки останнього, обцілованого нею соняшника на межі городу.
-Я за травою!- Хапав дід велосипеда, косу,і тікав від баби, аж на саму Вовчу.
Мене баба любила. Усвідомлення цього прийшло ще тоді, коли , приїхала із Москви , через два роки після операції. Мама вже народила мені брата, а я й не знала, що ніхто не сподівався , що житиму... Тільки баба. Ходила вона до церкви , молилася, візерунчасті серветки вибивала для попа потай, бо мама- у школі учителька! І коли я ввійшла шестилітньою дитиною у царство зеленого подвір’я, де жовта черешня солодка, з медовими бубками, що не раз ховала своїм листям, подерті мої колінця, і рожеві півонії, і квітів море-силенне- від чорнобривчиків до фіалок вечірніх, що разом з кониками мене, малу мавку заколисували. Ввійшла, геть, забувши ,рідну мову! Все «чокала», да «какала», наче чужинка...
Тітка Оля, мамина сестра, дівка на виданні, уздрівши моє вбрання : оранжеву водолазучку, коричневий брючний костюм і величезну стрічку у волоссі, та почувши: « Бабушка, как прекрасєн ваш дом! Айда покажитє мне ваши книгі и маліннік!", - гепнулася на канапу і видихнула: « Ну це кадр!»
Я не дуже вдавалася тоді до того, про що, врешті, велося, але з того часу, я стала жити у баби Ані, і читала, геть, усі дідові книжки, підсвічуючи фонариком уночі під одіяльцем ( аби не лаяли), а вдень, -то діло звичне! Баба Аня не дуже розбиралася, що і коли потрібно читати. Розуміла головне, що читати –це добре!
Колись вони пішли з Олькою, а мене замкнули у хаті. Гралася поміж фіалкових горщиків у " Рукавичку". Мій погляд прикипів до ножа... І так хотілося погодувати зайчика і лисичку, що тоненькі рученята пиляли ножищем яблуко, а далі- я із страшенним переляком в очах махала закривавленим пальцем по хаті, заюшуючи червоним, накрохмалені фіранки, вишиті наволочки, і вибиті казкові квіти на серветках. У паніці шукала вату, але кров проступала крізь неї , і тоді,- уже вся хата чистесенька, була у ляпах мого жаху, а я спромоглася відчинити кватирку і волала: « Людоньки поможіть!»
Орала, я ,мабуть, добряче, бо скоро прибіг сусіда і витягнув мене на вулицю через кватирку. Свята віра, що люди хороші, входила в мене із бабиним хрестом і світлим поцілунком: « Ну, спи, з Богушком.» , і поглядом синіх очей її.
Баба Аня повернулася з Олею під вечір. Я побачила її постать на вуглі вулиці. Вона бігла, бо дітлашня, як граки на полі, обсіли її з усіх сторін. Торохтіли у бабині вуха, що її онука трохи не стекла кров’ю. Летіла швидше за Ольку, загубивши пухову хустку, і білява коса неслась позаду спини, не зважаючи, що лежить вона зараз не короною, як то потребує достойній хазяйці,- Анні Федоровні, а звисає важкою зміївною,як у дівки, не, як у людей…
-Крихотка моя, лапочка, покажи де болить? - А мені уже і не боліло. Паніка минула, і я спокійно гулялася із Сергійком, синочком сусіди.
- Люда!- Кидалася баба до сусідової жінки,- Повік не забуду!
Ласточка моя золота, квіточка...!- уже до мене. Обціловувала кожен пальчик, лобика і голівку. Далі вже ставало страшно... Бо вона мене так гарно ще ніколи і не називали, а ще чомусь лізли у голову думки різні, що там такий жах у хаті, і від крові брудно і бридко...
-От падлючина мала, от зараза! Жила б ти зі своєю мамою! Їй би хату обляпувала!- лементувала, мов різана Оля.
- Як тобі в голову прийшло ножа взять? Ма!.. Глянь... ця зараза і в залі все обляпала, і гардіни, і плаття моє! Менї ж на танці!! Я тобі зараз, гадюка мала, зроблю!
Я лише бачила, як Олькина рука схопила дідів ремінь, і блискуча бляшку на ньому- от-от... Ще б секунду- була би бита, як сидорова коза. Баба Аня розставила руки, як птаха, і затулила мене всю, наче сонце землю.
-Уб'ю !– впало каменюкою бабине слово. Ремінь і Олька були вже не такі страшні, - йди ,води принеси! Завтра натанцюєшся,- мов вперіщила баба Аня молодшу дочку, і моє тіло обім’якло уже в її лагідних, ще сильних і добрих обіймах.
Йшов час і все змінилося. Я виросла. Ще дівчиною втратила діда. Від мами, вже у Києві, взнала, що у баби Ані почалася- те... Старече... Батько позабивав вікна і двері, аби вона не тікала боса з хати. Уперто не хотіла жити ні з першою, ні з другою дочкою.. Доньки носили їй їсти , мили, прибирали, та до неї не пускали нікого. І мене не хотіли.
-Давай заїдемо, - мовила я чоловіку, коли заскочили на коротку гостину. Наскладала сумку усього, бо не гоже ж, щоб з пустими руками...
-Дітей, хоч не тягни!- з докором мовила мама. Не впізнає вона тебе...
У хаті було тихо. Баба Аня лежала прив’язана бинтами до ліжка. Простоволоса. Ніжна, як у дитини, аж прозора, шкіра світилася і погляд не спав.
-Ба…- Мовчання.
-Ба!
Поприбивані дошки до ліжка, аби не скотилася... А ні фіранок з півниками, а ні репродукцій Брюлова під склом, а ні ікон величних…
-Ба!!!
І вона повернулася, волошковими очима засяяла і впізнала зразу ж.
-Юля? Юлечка моя! Красавичка! Ласточка моя золота, квіточка…
І все... Більше ми нічого не могли, окрім того, що плакати і котилися сльози справжні, а від чого і сама не розуміла... Бинти вбитими зміями валялися на підлозі, і я годувала її , як дитину: цукерками, сирками у шоколаді, круасанами. Наче дірки у совісті власній зашпаровувала… Розповідала про Київ золотоверхий, про дітей-горобців, чоловіка надійного , роботу чудернацьку ,не жіночу, де машини та машини, про те, як гуси не летіли цієї осені над ставами, про те, як чисто і гарно у мене у домі,- і фіранки з півоніями, і квіти заморські, і пиріжки із картоплею…
Маківка її душі заснула із сльозиною щастя на моїх руках. Лишала бабусю і знала,- скоро відлитить душа на небеса Господні...
Був чорний похорон.
Був новий день.
І тепер, коли діти влягаються спати я хрещу їх русяві голівки і говорю : « Спіть з Богушком.». Як колись говорила мені моя золота баба Аня, бо віра, що люди хороші повинна рости разом з дитячим серцем, як сині квіти, як рожеві, як червоні. Немає завтра. Не знаєш, що буде потім... Є тепер . Ось це і є наше життя, як у людей...






Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-04-05 22:59:44
Переглядів сторінки твору 3530
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.410 / 5.5  (5.164 / 5.67)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.164 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.843
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЩОДЕННИК
Автор востаннє на сайті 2023.05.20 18:47
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Гренуіль де Маре (Л.П./М.К.) [ 2012-04-05 23:37:34 ]
Ой, Юль... Реву і спинитися не можу. "Немає завтра" - але є "вчора", і стільки у ньому рідних душ, за якими серце аж стогне...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2012-04-05 23:46:08 ]
Я правила ще. Відгуків не бачила. Сама реву, а чого і не знаю...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Оля Лахоцька (Л.П./М.К.) [ 2012-04-05 23:41:47 ]
Ну, Юль, молодець. Особливо закінчення.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2012-04-05 23:46:42 ]
Дякую, Олю.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анничка Королишин (Л.П./Л.П.) [ 2012-04-06 00:01:54 ]
Сльозщирі..спасибі,Юленько,за них!
бо таке близьке все..є тепер,і є колись-давно,де ще можна було у бабусині коліна виплакатись..

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2012-04-06 00:11:16 ]
Тепер не маєм куди плакати... Нам плачуть...( Дякую, Анечко.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вікторія Стукаленко (Л.П./Л.П.) [ 2012-04-06 07:13:41 ]
щиро і боляче-правдиво! і остання зустріч - як подарунок долі для обох душ!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2012-04-06 09:41:41 ]
Щиро дякую Вам, Вікторіє.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ірина ШушнякФедоришин (М.К./М.К.) [ 2012-04-06 10:14:43 ]
Дуже зворушливо...!!!
Легко і без запиночки прочиталося.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Івченко (М.К./М.К.) [ 2012-04-06 11:58:20 ]
Легко, Іро, писалося, як летілося. Дякую.)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Чаєчка (Л.П./Л.П.) [ 2013-02-16 21:46:06 ]
Оте "Ласточка моя золота, квіточка…" відразу нагадало мені мою тітку Ларису. Так говорять на Рівненщині.