Любко Дереш. Голова Якова: Алхімічна комедія. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 240 с.

Шлях до цієї книги Любка Дереша почався через стихію подорожей світом (Бад-Наухайм у Німеччині, Дахам у Египті – міста, де творилася ця книга). Завдяки набутому мандрівному досвідові, письменник прагне інтерпретувати художню творчість відповідно до нових уявлень про довколишній світ. Вибір форми твору свідчить про відповідні зміни творчої парадигми. Жанр твору за автором – алхімічна комедія – прозорий натяк-жарт на дантову комедію; розділи, їх є три, названо епісодіями, що теж позичено в античної драми. Головний герой – Яків (цікаво, чим вабить українських письменників це ім’я?!), композитор-ґеній, наш сучасник, киянин, котрому темні сили замовляють симфонію до відкриття Евро-2012. Створити цю музику в запропонованих умовах означає для Якова змінити себе самого, вийти поза себе. Але то тільки обрамлення певних метафізичних картин: розтин світлотіні, що проступає при зіткненні різних відчуттів і вірувань у супроводі суперечностей, а також тривожні питання про можливість чи неможливість повернення з нікуди, приналежність героя до антагоністичних сфер – раціональної та ірраціональної, – ось це, власне, і є сюжетом твору.
«Для великого творіння потрібна чорна меланхолія» – Любко Дереш доручає Якову збудити світ від апокаліптичної амнезії. Композитор у злеті натхнення відчув ірраціональну природу мистецтва, тим самим призначив себе на роль сучасного пророка (чи божевільного з «Веселої науки» Фрідріха Ніцше), котрий запрагнув змінити уявлення про світ шляхом осмислення набутого емпіричного досвіду («Лазив енциклопедіями і довідниками, сподіваючись віднайти там опис ночі душі, яка зійшла на нього»).
Письменник відчув себе покликаним. Можна по-різному ставитися до його одкровень, але вони завжди вказують на щось більше, ніж просто надлишок сенсу, адже він черпає знання із довколишньо світу, зануреного у зло, й намагається відповісти на це з допомогою нового для себе способу мислення. Іноді перемагає намагання шокувати («Його колеги були такими самими дауншифтерами, як і він, тільки з іншого боку Стіксу. Вони ще ні, а він уже ні … вони були цитатами. Вони складалися із лапок умовностей. Вони гнили, і їхній сморід кривив Якову обличчя»), і тоді свобода мислення обертається на рух «міазмів розуму». Проте, він приходить до висновку, що зло не долається, більше того, воно отримує силу впливу, тобто набуває рис абсолютного («Легко побачити Київ як царство смутку. Їмлистий Аїд, що розкинувся на берегах Ахеронту… кожен, хто дихав парами столиці, тонув у болоті недосяжних бажань…світло цих бажань засліплювало, обліплювало, о-бля-городжувало…). На сторінках книги свідомість героя, а з ним і читача, атакують різні сили, що борються між собою і суперечать одна одній – нагромадження неґативних описів та відчуттів, вельми згубних, як на мене («Столиця – місто елегантних катафалків і клаксоні стих трун на колесах (…) думки некрофільського характеру… були тінями, які кидали на свідомість постаті демонів… вони були слугами бога смерті Ями… кажуть, в Аїді душі блукають…у погоні за міражами душі петляють нескінченно довго»).
У самому осередку цієї екзистенційної драми (алхімічної комедії за автором) знаходиться маленька людина. Внутрішня самотність, сучасний страх і розгубленість провокує той чин діяльності, що здатний зруйнувати особистісний простірЧас ілюзій минув, і можна говорити про існування інтуїції, якій одній властиво встановити контакт з іншим виміром дійсності та вловити його подих. («Світ духів – невидимий світ – остання ілюзія розуму перед тим, як узріє він власну природу»). Любко Дереш постійно наголошує саме на відчуваннях, а не на розумуванні. Йдеться про збереження містерії душі, невловимого відблиску таїни, котрі неможливо раціоналізувати («…хоча Грааль вже втрачено, його можна віднайти, бо насправді він є скрізь і в усьому»).
Зміна художнього кредо наявна й незаперечна. Зрештою, новий життєвий духовний досвід письменника – це інтроспективний шлях пізнання сутності буття через заглиблення у власний внутрішній світ. Одягнувши маску новітнього містика, Любко Дереш розуміє важливість не замкнутися у клішованих образах і прагне вивищитися над явною схильністю до догматичної статики, тому намагається бути динамічним і щирим – «усі прокляття колись спадають».
Так, якщо кожна людина – це окремий у своїй самості досвід, то скільки різних людей – стільки різних досвідів. Нелегко усвідомлювати, що у світі, в якому живемо, нам поки не вдається уникати конфліктів і напружень. Наразі маємо плинність суспільного процесу, що проявляється у сукупності незлічених взаємодій, ніж сталості й системності виявів. Визнаймо: творче бачення цього процесу як спонтанного у письменника Любка Дереша суголосне актуальності наших думок про кризу культури й духовності, ґлобалізацію зла, постмодерну фетишизацію неґативу. Мистецтво, література зокрема, це спосіб альтернативи діянням диявола, це протистояння розпадові свідомості. Шкода, правда, тільки часу і власного життя. Попри все, письменник повинен щиро писати про те, що в певний час вважає для себе правдивим і важливим. Dixi! – міг би сказати в епілозі роману Любко Дереш, а з ним і автор цих рядків.