Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Мій останній бій досі не закінчився
Сергій Пантюк. Війна і ми: роман. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 168 с. (Серія «Червоне та чорне»)
Запропонована читачеві книга (дипломант конкурсу «Коронація слова – 2011») є цікавою автобіографічною лектурою, бо її сторінки репрезентують нам письменника Сергія Пантюка як митця, котрий досягнув у житті та творчості «серединного» віку, «коли починає подобатися ретро», що, в свою чергу, викликає «вибух спогадів та емоцій» і вільних, незаанґажованих висновків («Війна не може зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив… Врешті, війна – вона така ж вічна, як і ми, і все питання лише в тому – в якому ракурсі ми її розглядаємо»).
Тож у якому ракурсі розглядає війну Сергій Пантюк? Війна – це, насамперед, смерть, тому роздуми письменника стосуються філософського феномену смерті, як частини трагічного становища молодої людини у ситуації локальних конфліктів. Ще донедавна участь совсолдат у бойових діях на чужій території сором’язливо називали інтернаціональною допомогою. Проте і зараз виявлення істини вимагає від письменника відваги, адже правда війни і смерті (у мирний час!) була і є складною й незручною. Вона, ця правда, вимагає переміни світогляду суспільства. Йдеться не стільки про зустріч минулого із сьогоденням, скільки про переосмислення цього минулого на ґрунті набутого духовного і життєвого досвіду людей, які знають, що таке страх смерті на початку життя: «Ти цілком безпорадний, бо не знаєш, звідки отримаєш отой несхибний удар, після якого тебе не стане. Але як це – не стане? «Куди ж я подінуся?» – запитуєш у простір. Я ж завжди був, є і буду. Мені щойно двадцять два роки виповнилося…».
Авторський наратив – це зона провокативної активності, і входження до неї повинно би супроводжуватися певними інтелектуальними засторогами. Сергій Пантюк звіряється читачеві, оголюючи перед ним свої думки – «Війною можна захворіти, як морем чи горами…». Можливо! Читач вірить, адже прагне чогось гострого й перченого. Письменник не розчаровує і продовжує щиросердно сповідатися: «Вони стріляють на вогник цигарки…». Натуралізм описів кривавих тортур пече й подразнює психіку, викликаючи огиду й відторгнення від реальності, свідком якої був письменник .
Шокуючими висловами, на взірець: «Це просто суперово, думав я, отримати кулю в потилицю, коли цього не чекаєш…», прозаїк свідомо викликає вогонь на себе. Він не втомлюється виставлятися перед читачем не тільки хоробрим і зухвалим, але й розбещеним, дріб’язковим, лякливим, егоїстичним, цинічним («Минуле – це лише величезна купа лайна, у теплих глибинах якої почуваєшся нікчемним черв’яком, себто постійним мешканцем… Іноді я думаю саме так. Іншим разом воно видається великою мискою меду, в якій бачу себе звичайною мухою, що зі всіх сил прагне видряпатися зі свого солодкого полону. Мабуть, правда буде безболісне об’єднання цих двох образів…»).
Але увага! – це не зовсім портрет героя нашого часу, бо Сергій Пантюк у діалозі чи полеміці зі своїм alter ego, попри все, не виглядає мазохістом чи розкаяним грішником. Він – фанат антиномії, і цей дуалізм його почувань і прагнень допомагає читачеві вловити сутність нібито другорядних речей, чогось невимовно незбагненного, що фактично є досвідом катастрофічності теперішнього існування суспільства («Усе колись мусить обірватися, навіть найгрубіша мотузка, про ланцюг мовчу, він хутче іржавіє… Але ти змушений тут жити, ходити на обридлу роботу, багато усміхатися, робити компліменти непривабливим жінкам – словом, бути у сотні разів меншим, ніж ти є насправді. Бо справжнім ти відчув себе на війні»). Щоправда, трохи псують загалом позитивне враження від роману явні переспіви підручника з психології з додаванням містичного флеру (гілка сюжету, пов’язана зі сльозавою історією (a la Д-р!) віртуальних стосунків героя і приватного психолога).
Є в романі ліричний струмінь, пов'язаний з родинними почуттями. Стихія суґестивного саморозкриття письменникові не чужа – на цю тему він пише сентиментально і мрійно (навмисно чи ненавмисно – це ще питання, але точно – послідовно, бо ж роман присвячений дружині й синам): « Я вдячний, що Ти так довго терпиш війну в мені. Ти не просто жінка, яка ділить зі мною життя, Ти – ревний помічник мого янгола-охоронця, моїх ельфів та інших добрих сил…».
Сергій Пантюк володіє поетичним даром бачити навколишній світ ув образах, і як ориґінальна творча особистість тим і цікавий. («Самогубець-вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман (…) Зима подобається мені тому, що вона чорно-біла. Ні, інші кольори я теж люблю, і решту сезонів року насолоджуюся саме ними, але два найголовніші антономічні відтінки світу заворожують мене своєю взаємною непроникністю, зманюють на трепетну межу між собою і подовгу не відпускають».
Чи прагнув Сергій Пантюк відповісти на моральні, філософські та етичні питання війни і миру? А якщо прагнув, то чи вдалося? Я наразі не знайшла у тексті роману вирішальних сентенцій глобального масштабу, окрім, щоправда, оцієї – «Я досі люблю їсти яблука, милуватися снігурами і вірю в диво…». Що може бути найкращого у своїй простоті – переживши події, про які розповідає книга, зберегти sensus нормальної людини?!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мій останній бій досі не закінчився
Запропонована читачеві книга (дипломант конкурсу «Коронація слова – 2011») є цікавою автобіографічною лектурою, бо її сторінки репрезентують нам письменника Сергія Пантюка як митця, котрий досягнув у житті та творчості «серединного» віку, «коли починає подобатися ретро», що, в свою чергу, викликає «вибух спогадів та емоцій» і вільних, незаанґажованих висновків («Війна не може зовсім випаруватися з життя того, хто хоч трохи нею жив… Врешті, війна – вона така ж вічна, як і ми, і все питання лише в тому – в якому ракурсі ми її розглядаємо»).
Тож у якому ракурсі розглядає війну Сергій Пантюк? Війна – це, насамперед, смерть, тому роздуми письменника стосуються філософського феномену смерті, як частини трагічного становища молодої людини у ситуації локальних конфліктів. Ще донедавна участь совсолдат у бойових діях на чужій території сором’язливо називали інтернаціональною допомогою. Проте і зараз виявлення істини вимагає від письменника відваги, адже правда війни і смерті (у мирний час!) була і є складною й незручною. Вона, ця правда, вимагає переміни світогляду суспільства. Йдеться не стільки про зустріч минулого із сьогоденням, скільки про переосмислення цього минулого на ґрунті набутого духовного і життєвого досвіду людей, які знають, що таке страх смерті на початку життя: «Ти цілком безпорадний, бо не знаєш, звідки отримаєш отой несхибний удар, після якого тебе не стане. Але як це – не стане? «Куди ж я подінуся?» – запитуєш у простір. Я ж завжди був, є і буду. Мені щойно двадцять два роки виповнилося…».
Авторський наратив – це зона провокативної активності, і входження до неї повинно би супроводжуватися певними інтелектуальними засторогами. Сергій Пантюк звіряється читачеві, оголюючи перед ним свої думки – «Війною можна захворіти, як морем чи горами…». Можливо! Читач вірить, адже прагне чогось гострого й перченого. Письменник не розчаровує і продовжує щиросердно сповідатися: «Вони стріляють на вогник цигарки…». Натуралізм описів кривавих тортур пече й подразнює психіку, викликаючи огиду й відторгнення від реальності, свідком якої був письменник .
Шокуючими висловами, на взірець: «Це просто суперово, думав я, отримати кулю в потилицю, коли цього не чекаєш…», прозаїк свідомо викликає вогонь на себе. Він не втомлюється виставлятися перед читачем не тільки хоробрим і зухвалим, але й розбещеним, дріб’язковим, лякливим, егоїстичним, цинічним («Минуле – це лише величезна купа лайна, у теплих глибинах якої почуваєшся нікчемним черв’яком, себто постійним мешканцем… Іноді я думаю саме так. Іншим разом воно видається великою мискою меду, в якій бачу себе звичайною мухою, що зі всіх сил прагне видряпатися зі свого солодкого полону. Мабуть, правда буде безболісне об’єднання цих двох образів…»).
Але увага! – це не зовсім портрет героя нашого часу, бо Сергій Пантюк у діалозі чи полеміці зі своїм alter ego, попри все, не виглядає мазохістом чи розкаяним грішником. Він – фанат антиномії, і цей дуалізм його почувань і прагнень допомагає читачеві вловити сутність нібито другорядних речей, чогось невимовно незбагненного, що фактично є досвідом катастрофічності теперішнього існування суспільства («Усе колись мусить обірватися, навіть найгрубіша мотузка, про ланцюг мовчу, він хутче іржавіє… Але ти змушений тут жити, ходити на обридлу роботу, багато усміхатися, робити компліменти непривабливим жінкам – словом, бути у сотні разів меншим, ніж ти є насправді. Бо справжнім ти відчув себе на війні»). Щоправда, трохи псують загалом позитивне враження від роману явні переспіви підручника з психології з додаванням містичного флеру (гілка сюжету, пов’язана зі сльозавою історією (a la Д-р!) віртуальних стосунків героя і приватного психолога).
Є в романі ліричний струмінь, пов'язаний з родинними почуттями. Стихія суґестивного саморозкриття письменникові не чужа – на цю тему він пише сентиментально і мрійно (навмисно чи ненавмисно – це ще питання, але точно – послідовно, бо ж роман присвячений дружині й синам): « Я вдячний, що Ти так довго терпиш війну в мені. Ти не просто жінка, яка ділить зі мною життя, Ти – ревний помічник мого янгола-охоронця, моїх ельфів та інших добрих сил…».
Сергій Пантюк володіє поетичним даром бачити навколишній світ ув образах, і як ориґінальна творча особистість тим і цікавий. («Самогубець-вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман (…) Зима подобається мені тому, що вона чорно-біла. Ні, інші кольори я теж люблю, і решту сезонів року насолоджуюся саме ними, але два найголовніші антономічні відтінки світу заворожують мене своєю взаємною непроникністю, зманюють на трепетну межу між собою і подовгу не відпускають».
Чи прагнув Сергій Пантюк відповісти на моральні, філософські та етичні питання війни і миру? А якщо прагнув, то чи вдалося? Я наразі не знайшла у тексті роману вирішальних сентенцій глобального масштабу, окрім, щоправда, оцієї – «Я досі люблю їсти яблука, милуватися снігурами і вірю в диво…». Що може бути найкращого у своїй простоті – переживши події, про які розповідає книга, зберегти sensus нормальної людини?!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
