ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
11:45
Блакитна квітка при дорозі
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
На мить мій зупинила погляд.
Стебло тягнулося до Бога,
А з неба накрапляли сльози.
Самотньо серед мрій віджилих
Та сухостою сподівання
Зітхала в мареві бажання
2024.03.29
11:26
А таки... буває де-не-де,
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
що один баран із булавою
не іде...
але людей веде
у чужу кошару за собою.
***
А злодієві інше не дано
2024.03.29
10:06
Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Рецензії
Моє письмо завжди святе
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Моє письмо завжди святе
Здрастуй, Ваню! Здрастуй… // «Почнімо з добрих справ. Скажімо: «Добрий день!» найпершому зустрічному. Можливо, він добрий вісник. І несе новини, що зроблять світ добрішим… «Добрий день!» //
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…
Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.
Роман Рибніков
«Так, так, Ваню, доброго дня! Звичайно, доброго – і на новини, і на те, що ми знову зустрілися… Готується до друку чергове видання твоїх поезій, роздумів, сподівань і сумнівів. Яскравий на кольори художній доробок твоєї літературної спадщини, кожен рядок якої йде від серця. Твого серця, Ваню, і твоєї душі – щедрої, відвертої, сповненої болю й надій, віри й любові. // «Я дихаю віршами. Іноді я задихаюсь віршами болю та відчаю в дикому полі. І лишень загублена в часі криниця рятує в мить невловиму мені від задухи і смерті. Я не пишу – я лиш дихаю світом безмежним» //
Боже! Як ти намагався увібрати в себе цей світ своїми хворими легенями, які поїдала щодня, щохвилини невідступна хвороба… Так уже сталося, що останні місяці твого, Ваню, перебування на землі, обмежилися для тебе кількома метрами пересування – кімната, коридор, подвір’я… На більше не вистачало сил… Ти все розумів, як і твої рідні – дружина Ліна і донька Леся, друзі, я… Та жодного разу не поскаржився, а лише зізнався в поетичному рядку: // «Намагаюся опиратися, доостанку борюсь – не соромлюсь зізнатися, що вмирати боюсь…» // Така відвертість – привілей тільки по-справжньому сильних людей…
Знаєш, Ваню, коли ти востаннє покинув свою домівку, пішовши у Вічність, твоя оселя не стала порожнечею не тільки тому, що залишилися і продовжують в ній жити найдорожчі для тебе люди – дружина і донька, а насамперед тому, що зберігається тут тепло і хлібосольність твоєї душі, людяність і висока мудрість, які обігріють кожного, хто завітає за знайомою адресою… // «Заходьте – пригощу борщем. І ще наллю, як буде мало. На друге каша є, а ще обсмажене в цибулі сало» // «…Заходьте в гості – пригощу, насиплю пригорщу насіння. І пожалію, і прощу за всі вчорашні потрясіння» // От і я знов і знов приходжу до тебе. Як подорожній… Щоб перепочити з дороги, порадитися, згадати найдорожче і пам’ятне.
Ти, безумовно, пам’ятаєш, Ваню, як ми вперше зустрілись і познайомились. Сталося це восени 1967 року, коли мене вісімнадцятирічного юнака, зарахували до штату обласної комсомольської газети «Молодогвардієць», у складі якої ти вже працював. Поруч трудилися такі ж, як і ти, 23-, 25- і 28-річні колеги. Молоді, вродливі, розумні, енергійні, а головне – талановиті й доброзичливі, які крок за кроком уводили в журналістику й мене – наймолодшого серед вас.
Це вже згодом я дізнався про таке гірке поняття, як діти війни, бо тодішня наша «молодіжка» майже повним складом побувала на цій самій війні, залишивши там своє дитинство і рідних… Хто – батька, хто – дідуся, хто – свого однолітка… У тебе ж, Ваню, з війною особливо жахливі рахунки – ти вийшов з неї сиротою… // «Мої вуста не вимовляли «мамо». І «тату», і не чув я слова «син», що звернене до мене, і так само щасливої сорочки не носив» //
Я потім довго шукав відповідь на болюче питання: «Де ти, Ваню, і твої однолітки брали сили, щоб відбутися, всупереч обставинам, не втраченим поколінням, а навпаки – талановитим, закоханим у життя, не озлобленим, а напрочуд готовим поділитися останнім з іншими?» І, здається, я знайшов її. Вона – у коріннях і духовній спадщині, які наслідували мої колеги. Вони взяли на себе найвідповідальнішу місію – бути носіями свого роду, його гідними продовжувачами, тому й прагнули змінити життя на краще, відновлювали зруйноване й будували нове. Писали талановиті твори, переважно світлі та добрі, адже нам так бажалося бути вільними й щасливими… І кохалися, народжували дітей, щиро вірили й сподівалися на те, що все найкраще ще чекає на нас попереду… Ці поняття – Віра, Любов, Надія – були вистраждані. І торкалися ми до них обережно, щоб не розплескати, не втратити назавжди. Здається, не втратили…
А ще, Ваню, ми були просто молоді та відносно здорові – а хіба це вже само по собі не щастя?! // «Привітав мене Володя Просін з Днем журналіста… Як було все просто в юнацькі роки: шпальтами газети ми, молоді, закохані поети, постійно марили; мізерний гонорар не витрачали на дрібний товар, а на вино лишень… Лилось рікою натхнення… Дійсність бачилась такою рожевою – це так давно було, води і вина багацько утекло…» //
А ще залишилися у пам’яті славнозвісні «Рвані вітрила» – кафе на відкритому майданчику у сквері імені 30-річчя ВЛКСМ. Тут призначали зустріч художники й артисти, поети й журналісти – своєрідний луганський Монмартр… Читали вголос Рембо і Аполінера, Гарсіа Лорку і Пабло Неруду, а ще Миколу Вінграновського і Василя Симоненка, Володимира Сосюру, обговорювали нові твори Олеся Гончара і, звичайно, читали свої… Ми обіймали один одного й казали: «Старий, ти – геній!». Як давно це було…
Як і те, коли література взагалі й поезія зокрема були на слуху і шанувалися в народі. Коли в кафе та на відкритих майданчиках, у філармонії проводилися вечори поезії, і на цих зустрічах, як то кажуть, яблуку ніде було впасти… А потім, наступного дня, до тебе на вулиці підходили незнайомі люди й запитували: «Ви той самий поет, що читав свої вірші вчора?» І, отримавши ствердну відповідь, із вдячністю говорили: «Спасибі! Гарні вірші». І це було найвищим визнанням.
Та було й інше – сумне. Одного разу ти з гіркотою повідомив, що покидаєш нас. Власне, не нас, а Луганськ, у якому тобі дихалося важко. Дивна річ відбувалась: у місті виходили три обласні друковані видання, два з яких – українською мовою. Майже всі газети на місцях – теж українською мовою. Постійно виходили літературні сторінки з добірками віршів і оповідань як уже відомих авторів, так і початківців. Здавалось б, усе добре. Але… Ті, хто писав українською, говорив про свою любов до України, потрапляли під особливий нагляд і контроль з боку влади, яка зараховувала їх до розряду «ненадійних» – тобто «дисидентів» і «націоналістів». От ти й вирішив податися до Львова…
Поїзд відходив рано-вранці, і нас було небагато, хто наважився проводити тебе. У руках – пляшка горілки й стакани, осторонь – за кілька метрів, міліцейський патруль, який уважно спостерігав за нами. Ми були сумні, бо гадали, що розлучаємось назавжди. Тож, зізнаюсь, що й очі зволожніли… І раптом з’явився він – Владислав Титов, уже відома на той час усьому світу людина… Він пройшов повз міліціонерів, які відразу ж вишукувались як по команді, підійшов до нас, поздоровкався і… мовчки обійняв тебе. Міцно-міцно, як роблять це чоловіки… І тоді ми з вдячністю відчули, що і в Луганську, на щастя, ще залишилися справжні люди. А горілку за твою вдачу, Ваню, як ти пам’ятаєш, ми все ж таки випили, бо міліціонери не наважилися нам завадити це зробити… // «Моя держава, скупана в росі, озвучена наскрізно солов’ями. І в ній мої співучі співкраяни зовуться українцями усі!»//
Ти все ж таки повернувся… І зробив згодом, як сам зізнався, «найкумеднішу дурницю» у своєму житті: вирішив стати… комуністом. Щоб у партії було більше чесних і принципових людей… Ми відмовляли тебе від такого кроку, говорили: «Ваню, ти давно вже все довів своїм життям…». Та ти пішов до райкому… Повернувся приблизно через годину. Дратований, із палаючими очима. Сплюнув смачно на підлогу і спересердя промовив: «Не потрібні їм такі, як я. Та й мені вони не потрібні» // «Й пишу, як водиться, не те, що зверхникам догідне, – моє письмо завжди святе й щоденно необхідне…» //
Ось така, Ваню, у нас вийшла розмова-спогад. Час, мабуть, перепочити. Власне кажучи, я мав написати вступне слово до одного з томів нинішнього твого видання, зробити, за традицією, певний аналіз твоїх творів. Але, як ти сам колись висловився з цього приводу, поезія або є, або її немає взагалі. Ти ж – справжній поет. А ще – ти блискучий публіцист і прозаїк. Тож на останнє скажу ось про що…
За життя ми зазвичай стримуємо свої почуття, скупі на слова любові та подяки на адресу тих, хто нам дорогий. Усе відкладаємо на потім і часто запізнюємося… Ось і я дещо спізнився… Та вдячний долі за те, що протягом 44 років вона вела мене по життю поруч з тобою – людиною мужньою і людяною, талановитою і закоханою в життя, чесною і принциповою, яка жодного разу не зрадила ані собі, ані своїй-нашій Батьківщині. І якщо ти мав гріхи (а вони властиві людям), то лише один – безмежну любов до України. Та цей гріх – святий. Як і твоє письмо, осяяне Богом:
Таким і доживу, що Бог відміряв
Під вербами у Глібовській журбі,
І скаже хтось: «Він в Україну вірив,
Не зраджував ні їй, ані собі…
Спасибі тобі, Поет і Громадянин Іван Данилович Низовий.
Роман Рибніков
Передмова Р. Рибнікова
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію