ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск,
Як ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Публіцистика):
2023.11.22
2023.02.21
2022.02.01
2021.07.17
2021.01.08
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Публіцистика
Оранж – нищівний дефоліант культури
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Оранж – нищівний дефоліант культури
Mikroskop pana Jurka Дата: 25/03/2006
Скидається на те, що люті морози скували не тільки воду наших водогонах, а й опірність до потворного. До несправедливості й неправди. У Львові це сягає масштабу драми. Тихої, та від того не менш страшнішої. Узяти хоча б для прикладу Національний музей, який віддав перевагу святкуванню свого 100-ліття тоді, коли насправді потребував не урочистостей, а наведення ладу
Оранж – нищівний дефоліант культури
Справедливість і законність – відсутні чесноти теперішньої влади?
Скидається на те, що люті морози скували не тільки воду наших водогонах, а й опірність до потворного. До несправедливості й неправди. У Львові це сягає масштабу драми. Тихої, та від того не менш страшнішої. Узяти хоча б для прикладу Національний музей, який віддав перевагу святкуванню свого 100-ліття тоді, коли насправді потребував не урочистостей, а наведення ладу.
Тепер те святкування виглядає бенкетом під час моровиці на тлі примерзлих до стелажів стародруків, що опинилися безпорадними перед природною стихією. Фоліанти, що вже тричі були залиті водою, залишилися кинутими напризволяще при мінус 17 за Цельсієм. Саме такий комфортний клімат тримався довший час у фондах стародруків. І нікому з влади не було діла до унікальних експонатів. Драма переросла в гуманітарну трагедію, бо ніхто із слуг народу не попіклувався хоча б про додаткове обігрівання приміщення, коли не евакуацію збірки в той час, коли директор Нацмузею Ігор Кожан давав пресі інтерв’ю під назвою „У музеї буде тепло”…
Казати про те, що Львів провінціалізується стало банальністю. Набило оскомину так, що вже зводить щелепи. Гаразд-гаразд, ну вже нехай голова Львівської облдержадміністрації Петро Олійник за браком інших річних здобутків може хизуватися проривом на культурному фронті. Ну що вже з такого специфічного естета візьмеш? Але коли це услід за своїм босом робить його заступник із гуманітарних питань Тарас Батенко, то цим самим він розписується у цілковитій власній некомпетентності й у невмінні керувати ввіреною йому галуззю.
Який прорив їм обом наснився? Опера й Нацмузей статус отримали? Але чи відповідають вони цьому найвищому статусу насправді? Всі у Львові й поза його межами знають, що ні, ні і ще раз ні. Але вдають, що сам статус -- якесь захмарне досягнення помаранчевої влади. На тлі того, що у Львові агонізують Перший український театр для дітей та юнацтва, Театр Зах ОК, Театр ім. Леся Курбаса, а „І люди, і ляльки” знищив вогонь, --може, й справді так. Може, й справді досягнення: це ж треба вміти вчасно з кимсь в машині проїхатися із розмовою тет-а-тет, щось когось попрохати, щось комусь пообіцяти, та й віддячитися, звісно, а ще зробити так, щоб ЗМІ розтиражували перечулені зітхання про те, що „благодійників” не забудуть в молитвах…
Але ось дивно: благодійність та якоїсь підозрілої проби. Як циганське золото. Туфтова тобто. Бо справжньої, а не удаваної благодійності, зі свічкою в білий день не знайдеш. Її не допросишся ні у владців (п.Олійник обнімається із директором Нацмузею, замість того, щоб спитати за беззаконня, Батенко взагалі філармонію з консерваторією плутає), ні в громадськості (пп. Ігор Калинець й Мирослав Маринович щось не квапляться ставати на захист загрожених збірок Національного музею), ні в піарних рейнджерів ( лідер „Самопомочі” Андрій Садовий так і не помчав на перший поклик рятувати музейні експонати від горе-реставраторів й вандалів, пригрітих кланом Отковичів).
Таке суспільне явище називається круговою порукою і не належить до чеснот. Так само як не належить до них і потурання беззаконню. А воно в Нацмузеї не просто „має місце бути”, а цвіте махровим квітом. І влада замість того, аби відновити справедливість, здобуває собі дивіденди на популізмі. Скажімо, якщо помаранчево налаштовані співробітники Нацмцузею влаштували собі мініреволюцію, то владцям якось не пасує йти проти волі цих „революціонерів”, навіть якщо та воля і вчинки незаконні. Бо вони одного кольору. Оранж. Нищівний дефоліант нашої культури.
Про беззаконня – це не безпідставні узагальнення. Так кваліфіковано судом. Вірніше його рішенням іменем України. Але що в нашій країні рішення суду, коли є доволі резонів його ігнорувати! Й успішно ігнорують. Пригадуєте, як перед століттям Нацмузею спалахнула істерика: ой, як це підло напередодні урочистостей повернулася із державним виконавцем судової постанови звільнена в липні з посади директора Нацмузею Тетяна Лупій? Це все, мовляв, зумисне, щоб зірвати сторіччя…
Ну, зірвати сторіччя -- це все одно, що календар скасувати. Але ж убогим своє на мислі. Далася їм та гранда! Та й коли вже так кортіло, то чому не відсвяткували концептуально ювілей улітку, коли властиво, він і минув? Що, не в кайф улітку? Чогось не вистачає? Символічного приплетення до дня св.Андрія – іменин фундатора Андрея Шептицького? Ідеологія – то велике діло в кон’юнктурі. Куди там проти неї тій плюгавій концептуальності…
Словом, постать Шептицького – на прапор, його ім’я (дарма, що всупереч його ж волі волі) – в назву установи, і гуляй, душе галицька, тішся великим проривом на культурному фронті, обробленому нищівним дефоліантом „оранжем”: замість Науково-мистецької фундації митрополита Шептицького „Національний музей у Львові” маємо Національний музей у Львові ім. Шептицького. Про науковий статус забудьте. Що там та наука? Навіщо вона музеєві, директор якого Ігор Кожан, ще будучи завекспозиційним відділом може так повісити безцінний шедевр, що той і розійдеться по швам, і обірветься, і розіб’ється… А директору за таке недбальство все одно нічого не буде!
Ні, науку треба хутчіш гнати з Нацмузею драною мітлою, як любив приповідати незабутній начальник управління культури ЛОДА Володимир Гаюк, звільнений помаранчевою владою за те, що колір очей цього гуцула комусь не сподобався. Здається, це відчувають і самі наукові працівники Нацмузею. Недарма ж заступник директора з наукової (!) роботи Оксана Біла із притаманною їй енергійністю, гідною ліпшого застосування, відкинула можливість скористатися висновками кваліфікованого кліматолога, перед тим, як виставляти до огляду в корпусі на просп. Свободи , 20 Богородчанський іконостас: „Навіщо нам кліматологічна експертиза, кліматологія, то хіба наука?”.
Добре, науки не треба. А мистецтва без науки там і так незабаром не стане. Вигине. Отож сам раз назвати установу Національним музеєм у Львові ім. Шептицького з генеральним директором на чолі, -- й баста! Причому генеральним зробити саме згаданого вже п.Кожана, який передав естафету нищівного недбальства Богданові Мисюзі (цей пан славетний тим, що на посаді зав експозиційним відідлом так само, як і п.Кожан, особливо чуйно ставиться до ікон, вкручуючи в них шурупи з тилу так, що аж фарбовий на лицевому боці осипається, або, мов лещатами, затискає металевим профілем іконний щит, так що той деформується (але от що дивно, при цьому гнівливих інвектив Тараса Різуна не чути, „Поступ” тим часом друкує солоденькі повідомлення про щойно виданий музейний каталог). Дайте спокій, за такого низького фахового рівня музейників, яка наука кому там потрібна? Це ж стосується й законності. І справедливості.
Нездалі у фаховому сенсі музейники не мають більше чого до роботи, як пліткувати й збиткуватися над поновленою судом директоркою. Вони, либонь, остерігаються, що коли та вступить у свої законні права, то з мотивів відомсти повиганяє їх з роботи. Превентивне збиткування ж полягає в недопусканні її до власного кабінету й ритуально-маніакальних позбуваннях будь-якого столу, за яким Тетяна Лупій евентуально змогла б знайти собі пристанівок. Ну чисто, як діти …
Їхньої наївності стає не визнавати постанови суду: „ Поновити Лупій Тетяну Григорівну на посаді директора та скасувати накази міністерства культури і туризму від 16.06.2005 року № 386- к про звільнення Лупій Тетяни Григорівни та від 13.07.2005 року №463-к про призначення Кожана Ігоря Володимировича на посаду директора. Допустити негайне виконання рішення про поновлення на роботі”.
Отож, суд допускає негайне виконання рішення у справах про поновлення на роботі незаконно звільнено. Рішення про поновлення вважається виконаним з часу видання про це наказу, тому відповідачу необхідно видати наказ на поновлення п.Лупій на посаді директора Національного музею з часу її незаконного звільнення.
Але відповідач (тобто міністерство культури і туризму) зволікає з наказом більше місяця. Суд йому не закон, тому що міністр Ігор Ліховий бовкнув щось на ювілеї Нацмузею про генерального директора Ігоря Кожана, -- і ось маєш! Значить постає завдання привести у відповідність із збовкнутим Статут музею, передбачивши у ньому посади якої там від віку не було. Ось таким чином не бажаючи виконувати постанову суду помаранчевий міністр стає на стежку беззаконня. Комедійний нюанс вносять листи з міністерства. Заступник міністра Ольга Бенч звертається до п.Лупій як до чинного директора, термін контракту із яким збігає 9 лютого…
Теренова влада команди помаранчевих також робить писок цеглою і своїм невтручанням забезпечує кругову поруку міністерству і його помаранчевому міністру. Разом вони промовисто засвідчують, що всупереч заявам Президента України Віктора Ющенка верховенство закону в нашій державі не чинне, а таке поняття, як справедливість, не є чеснотою помаранчевої влади. Нищівний дефоліант „оранж” (він, і тільки він, а не вигадані воріженьки) дискредитує ідеали Майдану. Амінь.
Це, так би мовити, завіса після першої яви. Ява друга цього драмату обичайового відбуватиметься в неопалюваних музейних приміщеннях на вул. Драгоманова,42, іще нещодавно оточеного ровами, де на безмежний розпач заввідділу стародруків Ніли Вергун раритетні видання позмерзалися на грудки криги й де все ще не знайдено п’ять зниклих книжок 16 століття. До речі, щодо неналежного слідства у справі зникнення цих кириличних стародруків, а також свого незаконного звільнення, п.Лупій зверталася до нардепа В. Стретовича. На своє звернення отримала відписку з Генеральної прокуратури.
Відписка як відписка. Бо нема надій сподіватися, що кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України, порушена 31 травня 2005 року Галицьким райвідділом Львівського міську правління УМВС України в області за фактом викрадення з приміщення музею п’яти стародруків 16 століття, завершиться успішно…На тлі цього млявого слідства головний хранитель Данута Посацька взагалі остерігається, щоб музей не розікрали і в ньому вдалося без втрат зберегти національне надбання. Вона каже, що неодноразово зверталася із цією турботою до різних правоохоронних інстанцій, але відповіді не удостоїлася. Це дає підстави робити висновки про те, що міністерство Луценка нічим не ліпше за міністерство Ліхового.
Ну, а як тут без втрат обійдешся, коли книжки зберігаються при мінусовій температурі? Не ліпша справа й з іншими творами. Скажімо, іконами, чи дерев’яною різьбленням, які будучи внесені в постійну експозицію реагують моментально на некомфортний клімат. Так під час огляду суттєво оновленої до ювілею постійної експозиції ікон в усіх залах на першому і другому поверхах корпусу на просп. Свободи, 20 були зафіксовані й запротокольовані аварійні стани структур малярства (здуття, дрібні лущення, втрати контакту з основою в межах реставраційних вставок з загрозою осипу нові тріщини по стуку дощок основ і рам). Це спричинено внаслідок різкої зміни умов перебування творів у приміщеннях із неконтрольованою дією зволожуючих приладів і за відсутності вимірювальних приладів…
Ось що насправді потрібно музеєві, а не окозамилювальні святкування. Прилади, прилади і ще раз прилади! Бо тих, що є, не вистачає, вони малої потужності, часто виходять із ладу. А під час сильних морозів взагалі відмовили. Різка зміна клімату в кімнатах, де виставлені ікони, ще дасться взнаки, додавши реставраторам сізіфової роботи. Зрештою, про яке успішне функціонування музею, може йтися, коли він не виконує своєї основної функції: збереження пам’яток. На ті кошти, що йдуть на перманентне протиаварійне укріплення творів варто було б придбати за потребою прилади, які б тримали клімат. А ще варто було б пп. Кожану й Мисюзі не показувати на люди свою фаховість, експонуючи твори олійного живопису безпосередньо над опалювальними приладами… Та що вдієш, коли „оранж”, цей нищівний дефоліант культури, у них в головах, а руки, які наскрізно вкручують в ікони кріплення слухаються цієї голови…
Оскільки не можна сказати, що в управлінні культури ЛОДА, рівно ж як і в міністерстві культури не знають про такий стан речей в Нацмузеї та рівень компетентності його керівництва (сигнали SOS туди надходять, але їх чомусь вперто ігнорують), то не лишається нічого іншого, як робити висновок: державна владна вертикаль потурає злочинності своєю бездіяльністю. Ба більше, відвертою підтримкою!
А як, коли не підтримкою, вважати те, що спеціально під п.Кожана, який своїми діями дискредитує Національний музей у Львові, вигадують посаду генерального директора, тоді як його незаконно звільнену попередницю не поспішають поновлювати на роботі й чинять їй всіляку обструкцію? Справедливість -- не для національно свідомої галицької ментальності?
До речі, про справедливість. Загал мало знає про те, як, аби загасити конфлікт в Нацмузеї спричинений групою осіб, що не бажали директорства п.Лупій, заступник міністра п.Приставський психологічно тиснув на директорку й по суті змусив її написати заяву про звільнення за власним бажанням. Та в термін до двох тижнів вона мала законне право відкликати свою заяву. Чим і скористалася, коли оговталася від шаленого тиску і опанувала емоції. Отже подану заява про звільнення від 21. 06.2005 р. Тетяна Лупій могла відкликати протягом двох тижнів, а саме до 03.07.2005 р. А от міністерство не могло проігнорувати її заяву від 30.06.2005 р. про відкликання заяви про звільнення. Отже трудовий договір з ініціативи працівника не міг бути розірваний, оскільки така ініціатива була відсутня. Конфлікти в трудовому колективі як підстава розірвання строкового трудового договору не передбачена. Крім того безпідставно залишилися поза увагою міністерства сумніви у щирості волевиявлення п.Лупій на звільнення, враховуючи її бажання, висловлене в заяві від 21.06.2005 р. продовжити працю як науковця у Національному музеї, який став для неї сенсом наукового та творчого життя.
Отож суд прийшов до висновку, що волевиявлення позивачки на припинення трудових стосунків з відповідачем (міністерством) не було належно об мотивовано, носило емоційний, тимчасовий характер, що не враховано відповідачем, та потягло за собою порушення її трудових прав та вимог закону. Порушення трудового законодавства також проявилося в тому, що після оформлення звільнення позивачки згідно наказу від 16.06. 2005р (тобто заднім числом!), від 21.06 .2005 року з нею припинені трудові стосунки. Призначення звільненої позивачки виконуючою обов’язки директора суперечить принципам та засадам трудового законодавства. Фактично, згідно зі ст..21,24 КзпП України, з нею укладено трудовий договір на заміщення посади директора, так як посади виконуючого обов’язки директора не існує. А виконувати обов’язки директора може лише сам директор, його заступник чи інша особа за розпорядженням директора. Та 15.07. 2005 р. третя особа Кожан І.В. заявив, що є директором та надав наказ про призначення. Однак наказу про звільнення чи іншої інформації про припинення трудових відносин з міністерством п.Лупій не отримала.
Оспорюваний наказ про призначення п.Кожана на посаду директора від 13.07.2005 р №463 – к незаконний. Призначення можливе лише на вакантну посаду, а на час його винесення посаду директора займала п.Лупій. Міністерстство, в силу численних порушень вимог Кодексу законів про працю, створило ситуацію, коли 15.07.205 р. у Національному музеї працювали два директора. Замість вирішення конфлікту відбулося його загострення.
Ця ситуація, по суті, зберігається і зараз. Музей має двох директорів. Один поновлений на посаді судом, але без реальних важелів впливу (п Лупій не передали кабінет , печатку і службову документацію). Другий – незаконно призначений міністерством (при всіх важелях впливу). Та найстрашніше, що цей другий реальної спромоги керувати ситуацією із збереженням пам’яток, не виказує. Про це свідчить вже бодай одне ігнорування клопотань про повернення на роботу до музею колишнього майстерні реставрації темперного малярства Павла Петрушака та Анастасії Чабан – реставраторів високого класу, досвіду яких так бракує молодим випускникам колежду й академії,які працюють над реставрацією творів з фондів Нацмузею. До того ж політика п. Кожана є окозамилювальною й не скерованою не те, щоб про загрозу музейним пам’яткам довідалася громада.
Натомість досвід, який винесла з конфлікту в трудовому колективі п.Лупій, переконав її в доцільності співпраці із Павлом Петрушаком. Вона на противагу п.Кожану вже вбачає стратегічну потрібність Павла Петрушака музеєві, тоді як п.Кожан, танцюючи під дудку клану Отковичів, це відкидає. Чому? А тому, що при поверненні Петрушака, виявиться що насправді „король голий”, і міф про визначного реставратора Мирослава Отковича є лише міфом, а його резонансна реставрація Богородчанського іконостаса -- піар-проектом, в кращому випадку . Сила клану Отковичів у круговій поруці номенклатурників і безпринципності галицької інтелігенції.
Власне очікувана гранда із встановленням Богородчанського іконостаса, реставрація якого виконана сумнівними способами (фотофіксація на розгляд комісії з приймання відреставрованого твору так і не надійшла в повній мірі), і є тим каменем спотикання, через який клан Отковичів намагається убезпечитися „своїм” директором. Їм конче залежить на тому, аби виставити Богородчанський іконостас у престижному на їхній погляд (дарма що для того не пристосованому) приміщенні на просп. Свободи , 20, а не в спеціально збудованому для цієї пам’ятки залі № 9 в корпусі на вул. Драгоманова ,42. Доцільність експонувати Богородчанський іконостас на історично призначеному для цього музейному місці ствердила науково-методична рада музею під головуванням Оксани Білої 12.03. 2004 р за директорування п.Лупій. Але кого то тепер обходить? Незаконно призначений директором п.Кожан, що є виразником захцянок клану Отковичів, тепер має підтримку тої ж ради щодо іншого місця встановлення іконостаса. Про оцінку науковості його реставрації ніхто й не заїкнеться, навіть коли помітить, що студенти (!) все ще щось постійно підлаковують лаком в аерозольних бляшанках, на вже прийнятих комісією окремих ікон з Богородчанського іконостаса (!).
Одне очевидне, п.Кожан не має наміру виставляти Богородчанський іконостас на вул. Драгоманова. І пані Марія Свенціцька, донька легендарного першого й довголітнього директора Національного музею Іларіона Свенціцького, що мешкає у флігельку при музеї, не має жодних шансів побачити, як торжествує історична справедливість й пам’ятка по стількох десятиліттях нарешті з’являється в залі, спеціально спроектованому для неї з волі батька та фундатора музею…
На вул. Драгоманова повна розруха. В ремонтних роботах не проглядається жодної логіки, вони ведуться хаотично й безглуздо. Пані Марія Свєнціцька перебуває в дуже важкому стані. Всю осінь вона не могла вийти зі своєї хатинки, адже довкола були рови розриті екскаватором. Потім рови засипали, але вдарили морози. Усе позамерзало. Включно з водою. Відрізана від світу Марія Свенціцька захворіла на запалення легенів. Кровотечі не припиняються…
А тим часом Мирослава Отковича як визначного реставрувальника Богородчанського іконостаса знайшла перша відзнака (від церкви), далі – відкритий шлях на здобуття Шевченківської премії. По трупах. Творів і людей. До того ж є ймовірність повернення в крісло директора Національного музею когось із братів Отковичів. Або як варіант – прихід на цю посаду Зеновія Мазурика, радника з питань культури голови ЛОДА п.Олійника. У кожному разі ці варіанти виникають через небажання міністра культури Ігоря Ліхового визнати, що його міністерство припустилося незаконного звільнення.
Тому важко сказати, на що в цій ситуації тотального беззаконня має спиратися поновлена судом на посаді директора Нацмузею п.Лупій. Звісно, на свою правоту. Як переконують плакати із червоно помадним сердечком-пташкою на біг-бордах „Справедливість є. За неї варто боротися”.
Наразі влада бореться із справедливістю.
О.Ф.
Ця стаття Mikroskop pana Jurka
http://mpj.lviv.ua
URL Цієї статті:
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=105
Оранж – нищівний дефоліант культури
Скидається на те, що люті морози скували не тільки воду наших водогонах, а й опірність до потворного. До несправедливості й неправди. У Львові це сягає масштабу драми. Тихої, та від того не менш страшнішої. Узяти хоча б для прикладу Національний музей, який віддав перевагу святкуванню свого 100-ліття тоді, коли насправді потребував не урочистостей, а наведення ладу.
Тепер те святкування виглядає бенкетом під час моровиці на тлі примерзлих до стелажів стародруків, що опинилися безпорадними перед природною стихією. Фоліанти, що вже тричі були залиті водою, залишилися кинутими напризволяще при мінус 17 за Цельсієм. Саме такий комфортний клімат тримався довший час у фондах стародруків. І нікому з влади не було діла до унікальних експонатів. Драма переросла в гуманітарну трагедію, бо ніхто із слуг народу не попіклувався хоча б про додаткове обігрівання приміщення, коли не евакуацію збірки в той час, коли директор Нацмузею Ігор Кожан давав пресі інтерв’ю під назвою „У музеї буде тепло”…
Казати про те, що Львів провінціалізується стало банальністю. Набило оскомину так, що вже зводить щелепи. Гаразд-гаразд, ну вже нехай голова Львівської облдержадміністрації Петро Олійник за браком інших річних здобутків може хизуватися проривом на культурному фронті. Ну що вже з такого специфічного естета візьмеш? Але коли це услід за своїм босом робить його заступник із гуманітарних питань Тарас Батенко, то цим самим він розписується у цілковитій власній некомпетентності й у невмінні керувати ввіреною йому галуззю.
Який прорив їм обом наснився? Опера й Нацмузей статус отримали? Але чи відповідають вони цьому найвищому статусу насправді? Всі у Львові й поза його межами знають, що ні, ні і ще раз ні. Але вдають, що сам статус -- якесь захмарне досягнення помаранчевої влади. На тлі того, що у Львові агонізують Перший український театр для дітей та юнацтва, Театр Зах ОК, Театр ім. Леся Курбаса, а „І люди, і ляльки” знищив вогонь, --може, й справді так. Може, й справді досягнення: це ж треба вміти вчасно з кимсь в машині проїхатися із розмовою тет-а-тет, щось когось попрохати, щось комусь пообіцяти, та й віддячитися, звісно, а ще зробити так, щоб ЗМІ розтиражували перечулені зітхання про те, що „благодійників” не забудуть в молитвах…
Але ось дивно: благодійність та якоїсь підозрілої проби. Як циганське золото. Туфтова тобто. Бо справжньої, а не удаваної благодійності, зі свічкою в білий день не знайдеш. Її не допросишся ні у владців (п.Олійник обнімається із директором Нацмузею, замість того, щоб спитати за беззаконня, Батенко взагалі філармонію з консерваторією плутає), ні в громадськості (пп. Ігор Калинець й Мирослав Маринович щось не квапляться ставати на захист загрожених збірок Національного музею), ні в піарних рейнджерів ( лідер „Самопомочі” Андрій Садовий так і не помчав на перший поклик рятувати музейні експонати від горе-реставраторів й вандалів, пригрітих кланом Отковичів).
Таке суспільне явище називається круговою порукою і не належить до чеснот. Так само як не належить до них і потурання беззаконню. А воно в Нацмузеї не просто „має місце бути”, а цвіте махровим квітом. І влада замість того, аби відновити справедливість, здобуває собі дивіденди на популізмі. Скажімо, якщо помаранчево налаштовані співробітники Нацмцузею влаштували собі мініреволюцію, то владцям якось не пасує йти проти волі цих „революціонерів”, навіть якщо та воля і вчинки незаконні. Бо вони одного кольору. Оранж. Нищівний дефоліант нашої культури.
Про беззаконня – це не безпідставні узагальнення. Так кваліфіковано судом. Вірніше його рішенням іменем України. Але що в нашій країні рішення суду, коли є доволі резонів його ігнорувати! Й успішно ігнорують. Пригадуєте, як перед століттям Нацмузею спалахнула істерика: ой, як це підло напередодні урочистостей повернулася із державним виконавцем судової постанови звільнена в липні з посади директора Нацмузею Тетяна Лупій? Це все, мовляв, зумисне, щоб зірвати сторіччя…
Ну, зірвати сторіччя -- це все одно, що календар скасувати. Але ж убогим своє на мислі. Далася їм та гранда! Та й коли вже так кортіло, то чому не відсвяткували концептуально ювілей улітку, коли властиво, він і минув? Що, не в кайф улітку? Чогось не вистачає? Символічного приплетення до дня св.Андрія – іменин фундатора Андрея Шептицького? Ідеологія – то велике діло в кон’юнктурі. Куди там проти неї тій плюгавій концептуальності…
Словом, постать Шептицького – на прапор, його ім’я (дарма, що всупереч його ж волі волі) – в назву установи, і гуляй, душе галицька, тішся великим проривом на культурному фронті, обробленому нищівним дефоліантом „оранжем”: замість Науково-мистецької фундації митрополита Шептицького „Національний музей у Львові” маємо Національний музей у Львові ім. Шептицького. Про науковий статус забудьте. Що там та наука? Навіщо вона музеєві, директор якого Ігор Кожан, ще будучи завекспозиційним відділом може так повісити безцінний шедевр, що той і розійдеться по швам, і обірветься, і розіб’ється… А директору за таке недбальство все одно нічого не буде!
Ні, науку треба хутчіш гнати з Нацмузею драною мітлою, як любив приповідати незабутній начальник управління культури ЛОДА Володимир Гаюк, звільнений помаранчевою владою за те, що колір очей цього гуцула комусь не сподобався. Здається, це відчувають і самі наукові працівники Нацмузею. Недарма ж заступник директора з наукової (!) роботи Оксана Біла із притаманною їй енергійністю, гідною ліпшого застосування, відкинула можливість скористатися висновками кваліфікованого кліматолога, перед тим, як виставляти до огляду в корпусі на просп. Свободи , 20 Богородчанський іконостас: „Навіщо нам кліматологічна експертиза, кліматологія, то хіба наука?”.
Добре, науки не треба. А мистецтва без науки там і так незабаром не стане. Вигине. Отож сам раз назвати установу Національним музеєм у Львові ім. Шептицького з генеральним директором на чолі, -- й баста! Причому генеральним зробити саме згаданого вже п.Кожана, який передав естафету нищівного недбальства Богданові Мисюзі (цей пан славетний тим, що на посаді зав експозиційним відідлом так само, як і п.Кожан, особливо чуйно ставиться до ікон, вкручуючи в них шурупи з тилу так, що аж фарбовий на лицевому боці осипається, або, мов лещатами, затискає металевим профілем іконний щит, так що той деформується (але от що дивно, при цьому гнівливих інвектив Тараса Різуна не чути, „Поступ” тим часом друкує солоденькі повідомлення про щойно виданий музейний каталог). Дайте спокій, за такого низького фахового рівня музейників, яка наука кому там потрібна? Це ж стосується й законності. І справедливості.
Нездалі у фаховому сенсі музейники не мають більше чого до роботи, як пліткувати й збиткуватися над поновленою судом директоркою. Вони, либонь, остерігаються, що коли та вступить у свої законні права, то з мотивів відомсти повиганяє їх з роботи. Превентивне збиткування ж полягає в недопусканні її до власного кабінету й ритуально-маніакальних позбуваннях будь-якого столу, за яким Тетяна Лупій евентуально змогла б знайти собі пристанівок. Ну чисто, як діти …
Їхньої наївності стає не визнавати постанови суду: „ Поновити Лупій Тетяну Григорівну на посаді директора та скасувати накази міністерства культури і туризму від 16.06.2005 року № 386- к про звільнення Лупій Тетяни Григорівни та від 13.07.2005 року №463-к про призначення Кожана Ігоря Володимировича на посаду директора. Допустити негайне виконання рішення про поновлення на роботі”.
Отож, суд допускає негайне виконання рішення у справах про поновлення на роботі незаконно звільнено. Рішення про поновлення вважається виконаним з часу видання про це наказу, тому відповідачу необхідно видати наказ на поновлення п.Лупій на посаді директора Національного музею з часу її незаконного звільнення.
Але відповідач (тобто міністерство культури і туризму) зволікає з наказом більше місяця. Суд йому не закон, тому що міністр Ігор Ліховий бовкнув щось на ювілеї Нацмузею про генерального директора Ігоря Кожана, -- і ось маєш! Значить постає завдання привести у відповідність із збовкнутим Статут музею, передбачивши у ньому посади якої там від віку не було. Ось таким чином не бажаючи виконувати постанову суду помаранчевий міністр стає на стежку беззаконня. Комедійний нюанс вносять листи з міністерства. Заступник міністра Ольга Бенч звертається до п.Лупій як до чинного директора, термін контракту із яким збігає 9 лютого…
Теренова влада команди помаранчевих також робить писок цеглою і своїм невтручанням забезпечує кругову поруку міністерству і його помаранчевому міністру. Разом вони промовисто засвідчують, що всупереч заявам Президента України Віктора Ющенка верховенство закону в нашій державі не чинне, а таке поняття, як справедливість, не є чеснотою помаранчевої влади. Нищівний дефоліант „оранж” (він, і тільки він, а не вигадані воріженьки) дискредитує ідеали Майдану. Амінь.
Це, так би мовити, завіса після першої яви. Ява друга цього драмату обичайового відбуватиметься в неопалюваних музейних приміщеннях на вул. Драгоманова,42, іще нещодавно оточеного ровами, де на безмежний розпач заввідділу стародруків Ніли Вергун раритетні видання позмерзалися на грудки криги й де все ще не знайдено п’ять зниклих книжок 16 століття. До речі, щодо неналежного слідства у справі зникнення цих кириличних стародруків, а також свого незаконного звільнення, п.Лупій зверталася до нардепа В. Стретовича. На своє звернення отримала відписку з Генеральної прокуратури.
Відписка як відписка. Бо нема надій сподіватися, що кримінальна справа за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України, порушена 31 травня 2005 року Галицьким райвідділом Львівського міську правління УМВС України в області за фактом викрадення з приміщення музею п’яти стародруків 16 століття, завершиться успішно…На тлі цього млявого слідства головний хранитель Данута Посацька взагалі остерігається, щоб музей не розікрали і в ньому вдалося без втрат зберегти національне надбання. Вона каже, що неодноразово зверталася із цією турботою до різних правоохоронних інстанцій, але відповіді не удостоїлася. Це дає підстави робити висновки про те, що міністерство Луценка нічим не ліпше за міністерство Ліхового.
Ну, а як тут без втрат обійдешся, коли книжки зберігаються при мінусовій температурі? Не ліпша справа й з іншими творами. Скажімо, іконами, чи дерев’яною різьбленням, які будучи внесені в постійну експозицію реагують моментально на некомфортний клімат. Так під час огляду суттєво оновленої до ювілею постійної експозиції ікон в усіх залах на першому і другому поверхах корпусу на просп. Свободи, 20 були зафіксовані й запротокольовані аварійні стани структур малярства (здуття, дрібні лущення, втрати контакту з основою в межах реставраційних вставок з загрозою осипу нові тріщини по стуку дощок основ і рам). Це спричинено внаслідок різкої зміни умов перебування творів у приміщеннях із неконтрольованою дією зволожуючих приладів і за відсутності вимірювальних приладів…
Ось що насправді потрібно музеєві, а не окозамилювальні святкування. Прилади, прилади і ще раз прилади! Бо тих, що є, не вистачає, вони малої потужності, часто виходять із ладу. А під час сильних морозів взагалі відмовили. Різка зміна клімату в кімнатах, де виставлені ікони, ще дасться взнаки, додавши реставраторам сізіфової роботи. Зрештою, про яке успішне функціонування музею, може йтися, коли він не виконує своєї основної функції: збереження пам’яток. На ті кошти, що йдуть на перманентне протиаварійне укріплення творів варто було б придбати за потребою прилади, які б тримали клімат. А ще варто було б пп. Кожану й Мисюзі не показувати на люди свою фаховість, експонуючи твори олійного живопису безпосередньо над опалювальними приладами… Та що вдієш, коли „оранж”, цей нищівний дефоліант культури, у них в головах, а руки, які наскрізно вкручують в ікони кріплення слухаються цієї голови…
Оскільки не можна сказати, що в управлінні культури ЛОДА, рівно ж як і в міністерстві культури не знають про такий стан речей в Нацмузеї та рівень компетентності його керівництва (сигнали SOS туди надходять, але їх чомусь вперто ігнорують), то не лишається нічого іншого, як робити висновок: державна владна вертикаль потурає злочинності своєю бездіяльністю. Ба більше, відвертою підтримкою!
А як, коли не підтримкою, вважати те, що спеціально під п.Кожана, який своїми діями дискредитує Національний музей у Львові, вигадують посаду генерального директора, тоді як його незаконно звільнену попередницю не поспішають поновлювати на роботі й чинять їй всіляку обструкцію? Справедливість -- не для національно свідомої галицької ментальності?
До речі, про справедливість. Загал мало знає про те, як, аби загасити конфлікт в Нацмузеї спричинений групою осіб, що не бажали директорства п.Лупій, заступник міністра п.Приставський психологічно тиснув на директорку й по суті змусив її написати заяву про звільнення за власним бажанням. Та в термін до двох тижнів вона мала законне право відкликати свою заяву. Чим і скористалася, коли оговталася від шаленого тиску і опанувала емоції. Отже подану заява про звільнення від 21. 06.2005 р. Тетяна Лупій могла відкликати протягом двох тижнів, а саме до 03.07.2005 р. А от міністерство не могло проігнорувати її заяву від 30.06.2005 р. про відкликання заяви про звільнення. Отже трудовий договір з ініціативи працівника не міг бути розірваний, оскільки така ініціатива була відсутня. Конфлікти в трудовому колективі як підстава розірвання строкового трудового договору не передбачена. Крім того безпідставно залишилися поза увагою міністерства сумніви у щирості волевиявлення п.Лупій на звільнення, враховуючи її бажання, висловлене в заяві від 21.06.2005 р. продовжити працю як науковця у Національному музеї, який став для неї сенсом наукового та творчого життя.
Отож суд прийшов до висновку, що волевиявлення позивачки на припинення трудових стосунків з відповідачем (міністерством) не було належно об мотивовано, носило емоційний, тимчасовий характер, що не враховано відповідачем, та потягло за собою порушення її трудових прав та вимог закону. Порушення трудового законодавства також проявилося в тому, що після оформлення звільнення позивачки згідно наказу від 16.06. 2005р (тобто заднім числом!), від 21.06 .2005 року з нею припинені трудові стосунки. Призначення звільненої позивачки виконуючою обов’язки директора суперечить принципам та засадам трудового законодавства. Фактично, згідно зі ст..21,24 КзпП України, з нею укладено трудовий договір на заміщення посади директора, так як посади виконуючого обов’язки директора не існує. А виконувати обов’язки директора може лише сам директор, його заступник чи інша особа за розпорядженням директора. Та 15.07. 2005 р. третя особа Кожан І.В. заявив, що є директором та надав наказ про призначення. Однак наказу про звільнення чи іншої інформації про припинення трудових відносин з міністерством п.Лупій не отримала.
Оспорюваний наказ про призначення п.Кожана на посаду директора від 13.07.2005 р №463 – к незаконний. Призначення можливе лише на вакантну посаду, а на час його винесення посаду директора займала п.Лупій. Міністерстство, в силу численних порушень вимог Кодексу законів про працю, створило ситуацію, коли 15.07.205 р. у Національному музеї працювали два директора. Замість вирішення конфлікту відбулося його загострення.
Ця ситуація, по суті, зберігається і зараз. Музей має двох директорів. Один поновлений на посаді судом, але без реальних важелів впливу (п Лупій не передали кабінет , печатку і службову документацію). Другий – незаконно призначений міністерством (при всіх важелях впливу). Та найстрашніше, що цей другий реальної спромоги керувати ситуацією із збереженням пам’яток, не виказує. Про це свідчить вже бодай одне ігнорування клопотань про повернення на роботу до музею колишнього майстерні реставрації темперного малярства Павла Петрушака та Анастасії Чабан – реставраторів високого класу, досвіду яких так бракує молодим випускникам колежду й академії,які працюють над реставрацією творів з фондів Нацмузею. До того ж політика п. Кожана є окозамилювальною й не скерованою не те, щоб про загрозу музейним пам’яткам довідалася громада.
Натомість досвід, який винесла з конфлікту в трудовому колективі п.Лупій, переконав її в доцільності співпраці із Павлом Петрушаком. Вона на противагу п.Кожану вже вбачає стратегічну потрібність Павла Петрушака музеєві, тоді як п.Кожан, танцюючи під дудку клану Отковичів, це відкидає. Чому? А тому, що при поверненні Петрушака, виявиться що насправді „король голий”, і міф про визначного реставратора Мирослава Отковича є лише міфом, а його резонансна реставрація Богородчанського іконостаса -- піар-проектом, в кращому випадку . Сила клану Отковичів у круговій поруці номенклатурників і безпринципності галицької інтелігенції.
Власне очікувана гранда із встановленням Богородчанського іконостаса, реставрація якого виконана сумнівними способами (фотофіксація на розгляд комісії з приймання відреставрованого твору так і не надійшла в повній мірі), і є тим каменем спотикання, через який клан Отковичів намагається убезпечитися „своїм” директором. Їм конче залежить на тому, аби виставити Богородчанський іконостас у престижному на їхній погляд (дарма що для того не пристосованому) приміщенні на просп. Свободи , 20, а не в спеціально збудованому для цієї пам’ятки залі № 9 в корпусі на вул. Драгоманова ,42. Доцільність експонувати Богородчанський іконостас на історично призначеному для цього музейному місці ствердила науково-методична рада музею під головуванням Оксани Білої 12.03. 2004 р за директорування п.Лупій. Але кого то тепер обходить? Незаконно призначений директором п.Кожан, що є виразником захцянок клану Отковичів, тепер має підтримку тої ж ради щодо іншого місця встановлення іконостаса. Про оцінку науковості його реставрації ніхто й не заїкнеться, навіть коли помітить, що студенти (!) все ще щось постійно підлаковують лаком в аерозольних бляшанках, на вже прийнятих комісією окремих ікон з Богородчанського іконостаса (!).
Одне очевидне, п.Кожан не має наміру виставляти Богородчанський іконостас на вул. Драгоманова. І пані Марія Свенціцька, донька легендарного першого й довголітнього директора Національного музею Іларіона Свенціцького, що мешкає у флігельку при музеї, не має жодних шансів побачити, як торжествує історична справедливість й пам’ятка по стількох десятиліттях нарешті з’являється в залі, спеціально спроектованому для неї з волі батька та фундатора музею…
На вул. Драгоманова повна розруха. В ремонтних роботах не проглядається жодної логіки, вони ведуться хаотично й безглуздо. Пані Марія Свєнціцька перебуває в дуже важкому стані. Всю осінь вона не могла вийти зі своєї хатинки, адже довкола були рови розриті екскаватором. Потім рови засипали, але вдарили морози. Усе позамерзало. Включно з водою. Відрізана від світу Марія Свенціцька захворіла на запалення легенів. Кровотечі не припиняються…
А тим часом Мирослава Отковича як визначного реставрувальника Богородчанського іконостаса знайшла перша відзнака (від церкви), далі – відкритий шлях на здобуття Шевченківської премії. По трупах. Творів і людей. До того ж є ймовірність повернення в крісло директора Національного музею когось із братів Отковичів. Або як варіант – прихід на цю посаду Зеновія Мазурика, радника з питань культури голови ЛОДА п.Олійника. У кожному разі ці варіанти виникають через небажання міністра культури Ігоря Ліхового визнати, що його міністерство припустилося незаконного звільнення.
Тому важко сказати, на що в цій ситуації тотального беззаконня має спиратися поновлена судом на посаді директора Нацмузею п.Лупій. Звісно, на свою правоту. Як переконують плакати із червоно помадним сердечком-пташкою на біг-бордах „Справедливість є. За неї варто боротися”.
Наразі влада бореться із справедливістю.
О.Ф.
Ця стаття Mikroskop pana Jurka
http://mpj.lviv.ua
URL Цієї статті:
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=105
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Оранж – нищівний дефоліант культуриДивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.202 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.202 seconds