Антипоема

Занепадаю і впадаю в розпач
Нічної самоти –
Мов сич на клуні.
Думки розумні кидаються врозтіч.
Їх місце посідають нерозумні.
Ґвалтується душа дрібним буденням,
Згубивши крила сокола по п’янці, –
Воно б їх пошукати...
Тільки де нам
Піднятися,
знесиленим,
уранці?!
Їх, певно, підібрали голодранці,
Що рано-вранці смітники обходять,
І продали задрипаній циганці
За самогон. Такі постійно шкодять
Порядним людям!
Дріб’язок нікчемний
З кишені вигрібаю –
Справи дивні:
Видать, учора я не довечеряв,
Отож бо й зекономилось півгривні.
А що ж за них купити,
Вже не знаю.
Сто грамів самограю?
Так не п’ю вже...
Мо’, дулю з маком?
Таж в кишені маю
Їх аж чотири...
В цьому надолужив,
Компенсував хоч ними більші втрати.
Крім дуль, ще й інші маю я надбання:
Три зуби (символ Тризуба!) –
Жувати
Щомісячне державне подаяння;
Пів-гімну (зредаговано обачно,
Щоб не дрочити зопалу сусіду!),
Свободу слова –
Лаятись подячно
На цілий світ,
Як личить індивіду
В державі незалежній...
Сходить паром
Мій розпач тимчасовий –
Знов радію:
Є гонорар маленький…
Незабаром
І я відзначу визначну подію –
День незалежності!
Куплю на ринку
Собакам і котам своїм гостинці,
Дружині – бублик,
Донечці – цитринку,
Розтринькаю зароблені червінці
На прохарч побутовий;
Лишки збагрю
Старцям – хай і вони пригублять чарку
В цей день святий...
На Гагру чи віагру
Мені все’дно грошей не вистачає.
А ще ж п’ятірку – Віктору на чарку –
За поміч безвідмовну і всебічну,
Та плюс трояк
(До чарки – для приварку)
За вдачу пристосовницько-обтічну.

Полегшало...
Всі клопоти відпали...
Є курева доволі, чаю доста...
Нові проблеми душу схвилювали:
До чого ж ця політика непроста!
Жили в Союзі...
Звісно ж, мед на пузі
Не виступав,
Та з голоду не пухли...
Союз пропав. Ідеї всі протухли.
Калина зацвіла в козацькім лузі!
Держава знов постала – ніби й наша –
І щастям чаша повниться по вінця,
Й душа – турбота вічна українця –
Запрагла по-вкраїнськи «Отченаша»
У храмі українськім.
Ейфорія
Хрещатиком текла,
В Дніпро впадала.
Повія найостанніша,
Марія,
Покаялась в гріхах,
Святою стала.
Прокинулася засвіт Україна
Від Сяну, як у пісні, аж до Дону,
На повен зріст,
Розправивши коліна,
Звелася – повернулася додому.
Аж трісли шви – розправились рамена
Козацької дитини, козаченька...
Богданів кінь –
Аж дзвякнули стремена –
Поніс Богдана ближче до Шевченка,
До «Заповіту» генія...

Стривайте!
Огляньтеся – не будьте ж дітваками!
Не рвіть грудей собі!
Не присягайте,
Обведені круг пальця Кравчуками,
Псевдодержаві –
Це мана-примара
Для зомбування тих,
Кого Чорнобиль
Минув...
Ви ж придивіться:
Яничара
Не Бог,
А Сатана обрать сподобив
На гетьмана!
Це ж той,
Кому не можна
Довірити й малесеньку бригаду,
Не те що Україну...
Чорну зраду
Таїть в собі душа його безбожна!

Тепер вперед погляньте:
Після нього
Гряде ще більше лихо забугорне,
Годоване Москвою.
Це пригорне
Під себе все –
Не лишиться нічого
Вкраїнського
Від Сяну аж до Дону:
Ні мови (лиш язик, як у тварини),
Ні правди, хоч гіркої,
Ні закону,
Хоч куцого,
Ні тіні від людини...

Тепер довкола себе озирніться:
Де синьо-жовтий стяг?
Роззуйте більма...
В очах двоїться?
Ні, таки ж троїться,
І світ стає червоно-синьо-білим.
То – триколор все той же!
Звикнуть очі
До будь-якого кольору –
Не вперше.
Трагедію батуринської ночі
Забродники з охотою довершать.
Тепер уже анафему народу –
Не гетьману –
Редіггер проголосить
В церквах безбожних...
Всі кінці у воду!
Все «на круги» повернеться –
І досить!

Мене заносить.
Неодмінно – вправо,
Все ближче до Петлюри і Бандери.
Дочасно ти відправила, державо,
Опозиційного мене в пенсіонери,
На грудях власних ворога пригрівши, –
Знешкодити б плюгавця, щоб не гавкав...

Гріховному немає перегрішень.
Повішеним на гак не шкода гака,
Бо й гак жалю не відає до жертви.

Про що це я?
Живеться ж непогано,
Порівняно зі смертю.
Надто рано
З життям прощатись:
Встигну ще померти!
Ось видав книжку –
Втіха честолюбству,
Хоча яке до біса честолюбство?!
Надумав поголитися
І в люстро
Заглянув –
Потемніло з ляку люстро...
Як постарів!
Як виснаживсь, одначе...
А був же молодим,
А був же юним,
Та геть перестаравсь – переюначив,
Перетруївся вірусом комунним
Ще змалечку...

Народжений в Комуні
(Так звався хутірець),
Втікав од неї
То в козаки,
Махаючи матнею,
То в комсомол,
Гумові взувши чуні,
Щоб не втонути в багнах забобонів
І пережитків...
Знов перестарався
І патрулям пантруючим попався
В останню мить,
Якраз на прикордонні.
«Куди? Чого? За чим? З якою ціллю?
Все маєш тут: державу, справу, славу!..»
Посипали гарячі рани сіллю,
Вчинили суд, призначили розправу...
А я ж бо так хотів у закордоння
Хоча бодай би в статусі туриста –
Я ж там не був, принаймні, років триста
І потерпав у стані беззаконня!
Яка несправедливість!
Я ж людина
Масштабу планетарного,
Я вдачу
Успадкував мамаївську, бродячу:
Побачить світ – мета моя єдина!
Нікого ж я ніде не завоюю,
Нічого силоміць не приєднаю
До Києва – пантофлю поцілую
Понтифіка, в раю посиджу скраю
І повернусь на рідні маргінеси,
Оновлений,
І буду будувати
Нову державу...
Маю ж інтереси
Патріотичні –
Іншим не бувати!
І знов мене заносить –
В крайньоправі:
Крайніше і правіше вже не можна,
Бо далі – тільки іроди лукаві
І порожнеча, смерті лиш тотожна...

Куди це я, чого це я?
Від тиску
От-от вже череп лусне.
Ось пігулка
Чарівна...
Заспокойсь – немає зиску
Від вереску з приватного завулка.
Пиши собі в шухляду –
Для нащадків:
Мо’, й прочитають років через двісті
І під музики висміють
Троїсті
Беззлобно,
Що тим паче безпощадно.
Вари борщі, картоплю чисть хутенько,
Підсмаж цибульку. Не забудь
приправу...
З візитом чемним завіта Орленко –
Лиш він один твою оцінить страву
І віршики похвалить...
Клопочися,
Де взяти грошей.
Зовсім небагато:
П’ять гривень... десять...
А бодай би чимся
Перетворити будень цей
У свято!
Живи не клято –
І не буде м’ято
Твоє ім’я,
І ребра будуть цілі,
Й душа твоя затримається в тілі...
Людині ж так потрібно небагато!

«Алло! Алло! Це Ужгород?
Варшава?..
Нє, панє, я не вєм єще по-польську...
Чого я хочу? Це – не ваша справа!
Де я живу? А хоч би в Суходольську...
Не п’яний, ні. Водою отруївся...»
«О матка боска! Шляк би єго трафив...»
«Чого ти, брате-ляше, так завівся?
Гляди: отак дограєшся до штрафу!»
«Алло! Це Харків?!»
«Нєт, єнто Калуга...»
«Алло! Це Суми?»
«Нєм тудом, Європа...»
Нічого я з усього не второпав,
Шукаючи в етері голос друга.
Я ж так давно не бачив Петю Скунця –
Вкраїнського поета видатного –
За ним я скучив, зменшився і скуцивсь
До цуцика-мацуцика малого!
«І як йому живеться там, –
Снується
Тривожна думка, –
Мабуть, в Закарпатті
Життя ще гірше.
Є що їсти в хаті?
А якщо є,
Чи їсться йому, п’ється?..»
Я ж наварив борщу –
Й не можу їсти –
Один, як палець, вдома
«Розкошую»,
Собачки –
Одесную і ошую –
І три коти понявкують троїсто.
Дружина й донька десь подорожують
Не для розваги власної –
З принуди...
Мої колеги щезнули – віршують?
Душа самотня – аж холонуть груди.

«Гальо! Гальок? Галюнечко? Не Галя?!
Галюники, говорите? Ой, ні,
Я непитущий... Галя – моя краля,
Украла серце й зрадила мені.
Та ви ж бо всі вродливі та зрадливі!
Ви не така? Як звати вас? Вальок?
Говорите, цнотливі і чутливі,
І взагалі у всьому – нормальок?
Ото, гальо, рахуба аномальна, –
Хіба ж нормальні не перевелись?!
Я сам давно – істота ненормальна,
А нині – то ще більше, ніж колись...»

«Гальо, це – Київ? Господи, це ж Київ!
Ви – Леонід Данилович?
А я – Іван, і теж Данилович... Таки є
Зв’язок між нами! Як живе сім’я?
Та ні... не той... Не донька і дружина,
А та сім’я, що зветься нині «клан»...
Скажіть, чом пробуксовує машина
Державна? Клапан вкрали? Барабан?
Зламались гальма? Лопнули всі шини?
Нема пального? Гвинтиків катма?
Всього – нема?! То злазьте із машини
Й не тратьте, куме, сили задарма!»

Кому ж іще «гальокнути» знічев’я
В цей пізній час – не спиться ж все одно?
Борщем пісним нікчемним повечеряв
Народ мій чемний – дивиться кіно
По «телеку»...
А що ж іще? Рекламу?!
А ну її до біса!
Зокрема,
Усіх новин гарячих панораму
Нам замінив останній час Кучма.
Такий бо красномовно-балакучий
Виходить на екрані наш гарант –
Талант лапшонавішування
Кучмин
Затьмить хіба що путінський талант...

«Гальо, Москва-столиця?
Ні, Барвиха?
Це та, де Єльцин тихо пожива?
Ну, той, що перегаром в рурку чмиха?
Пішла ти нафік, зоряна Москва!»

«Гальо! Це Вашингтон?
Ви – Бушин Жора?
Не брешете, звиняйте?
Жорик Буш,
Подейкують, в Багдаді ти учора
З Саддама-дяді взяв чималий куш...
Не поділився б з нашим президентом?
Що, знову дав хахлові відкоша?!»

О Господи! У мене цим моментом
Вступила в п’яти вражена душа...
Не буду більш «гальокати» нікому,
Бо нічим за дзвінки мені платить,
Хоч з голоду вмиратиму,
Та з дому
Не хочу витикатись і на мить.
Сидітиму самітником в печері,
Наклепницькі писатиму «стішки»,
Оскільки до «таємної вечері»
Вже вкотре не запрошений ніким.
З’їдять мої ковбаси і котлети
Творці новітніх культів...
Що ж, біди
Не обійти –
Вмиратимуть поети,
Забиті і забуті,
Як завжди!..
І вилетить душа моя на простір,
І вознесеться в небо осяйне...

З державців лиш один Володя Просін
Мене, я хочу вірить, пом’яне
Незлим і тихим словом,
Як Щепенка
Чи Уманця:
Так жаль його, мовляв...
Та ще вдова заплаче.
Та ще, певно,
Той,
Хто за мій рахунок пив-гуляв...

Дощі все ллють –
По неврожайнім літі
Оплакують нерадісне майбутнє...
Так хороше, й погано так у світі!
Смерть – лише мить?
Життя – неперебутнє?
Василь, мій кіт, локаторами вуха
Наставив – що він слухає, не знаю...
Не пишеться, ледь дишеться...
Задуха
Душі
Триває –
Ледве видихаю
Своє сум’яття:
Люди, птахи, звірі,
Мирімося!
Єдиний раз рожденні,
Братаймося в жорстокому буденні,
Й ніщо нас не здола ні в якій мірі.
На всяк випадок будьмо обережні
В стосунках з тими,
Хто вгорі, над нами,
Нам тиця в очі владними перстами...
Вони від нас, залежних, теж залежні!

Про що це я?
Навіщо це сум’яття
Душі,
Що неприкаяно-самотня,
Шука рятунку?!

Вліво: там – безодня...
А вправо і не смій,
Бо там – прокляття!

2003