ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.11.13 22:01
Прости мені, Боже, дитячу провину.
Було по війні це, в голодну годину.
Крім Отченашу, не знав я тоді,
Що птахи, як люди, теж у біді.
У пошуках марних що-небудь поїсти
Я ліз на дерева, шукаючи гнізда.
Я брав лише яйця і їх випивав,
Пташенят голопузи

Юлія Радченко
2019.11.13 20:49
Та перша зустріч із ним, як і остання, здається була спонтанна.
Твій божевільний янгол із крові й плоті, його подоба в мені двоїться.
Весною пахло в ту ніч у ліжку й на простирадлах цвіли каштани.
Я відчувала його вогонь на твоїх плечах. Ти казав «Ду

Олександр Сушко
2019.11.13 19:34
Я таки, панянки, пришелепа,
Розуму нема, хоч вік прожив.
У жінок усе таке як треба,
Не таке як треба у мужів.

Точені у мавки ноженята,
Гордовито вип'ячена грудь.
А у мене вухо волохате,

Сонячна Принцеса
2019.11.13 17:04
На твоєму березі вже осінь...
Надзвичайна -
ніжно-золота.
Іі сонце у моім волоссі -
як цілунок перший на устах.

На моєму березі -
тумани,

Сергій Губерначук
2019.11.13 15:48
На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?

Тетяна Левицька
2019.11.13 14:39
Вибирай із ким дружити -
вірність, чи ножа у спину.
Друг не той, що оковиту
наливає в чорну днину.

Змовчувати май терпіння -
не суди, чого не знаєш.
Кинь у грішника камінням,

Микола Дудар
2019.11.13 12:25
Ти вибираєш "не плакати"
Я вибираю твій сміх
На "ельдорадо" потрапити -
Буде, їй-богу, не гріх…
Наші з тобою коштовності -
Щирість і вірність обох
Щодо і жертв, і жертовності
Тут не про Сина, як Бог…

Петро Скоропис
2019.11.13 11:06
О,мій кільчастий і рахманний дим!
Ні клопотів, ані керунку.
Які запросини до смутку.
Я полюбив свій дерев'яний дім.

Західне сонце пестить піч, ослін,
недопалок, затерплі пальці.
У синій дим обмотуються п'яльці

Тамара Шкіндер
2019.11.13 10:44
Скільки незгод - розбігаються очі.
Тільки чомусь я відчайно не хочу
Правду і кривду зливати в одне.
Не продихне

Світ цей лукавий, тривожно-сумнівний,
Де у "цукерки" закладено міни
Та підміняється всує святе.

Олександр Сушко
2019.11.13 09:54
Я воюю за Неньку, черпаючи ложкою борщ,
Гладжу перса коханій у ліжку з м'якеньким матрасом.
Перемога вже близько! І ти так воюєш? Отож.
НавзаЄм рукопашної - з тещею точаться ляси.

Ох війна і тяжка! Набираю потроху ваги,
Обирати між салом і шинкою

Віктор Кучерук
2019.11.13 08:38
Уже б давно забув про самоту

І жур на муку крадькома не множив,

Якби не був закоханим в оту,

Котра на мрію нездійсненну схожа.

Микола Соболь
2019.11.13 05:32
Мо, написати оду про любов?
Бо про єврейців божевільне діло.
Останнім часом наламали дров,
А, дехто, навіть цапа подоїли.

Тому: лямур, коханнячко, жага…
Усупереч подумувати всує!
Як сепар свої ноги протяга,

Ярослав Чорногуз
2019.11.13 02:33
До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів

Сонце Місяць
2019.11.13 00:36
ось & танці що яничари
їхні чари ~ твої божі квіти
незвичайне & надзвичайне
доломіти початку літ

& огнів попелиста приязнь
прояв здогадів & відтінку
клеопатро моя провинносте

Наталя Мазур
2019.11.12 23:40
В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,

Микола Дудар
2019.11.12 22:41
Били байдики… Груші цупили
День на виворіт - в самий раз
Серед зелені - ми як руккало
Поміж кольору - бурий наш…

Поцілунками зав’язь вечора
Забинтовані... сонним рай
Із кастрюлі щось… щось із глечика
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Джордж Байрон

Упир
(уривок із роману)


17 червня 1816

Уже деякий час обмірковуючи задум відвідати країни, що досі нечасто привертали увагу мандрівників, 17... року я вирушив у дорогу в супроводі приятеля, котрого позначу іменем Оґастес Дарвел. Він був на кілька років старший за мене, мав значний статок і походив із давнього роду; завдяки непересічному розуму він однаково був далекий від того, аби недооцінювати чи надто покладатися на згадані переваги. Деякі незвичайні подробиці його біографії збудили в мені цікавість, інтерес і навіть певну повагу до цієї людини, котрих не могли пригасити ані дивацтва поведінки, ані приступи тривожного стану, які час від часу повторювалися, – стану, подеколи вельми схожого на божевілля. Я робив лише перші кроки в житті, куди увійшов доволі рано; і дружба ця зав’язалася не так давно; ми навчалися в одній школі, потім в одному університеті; але перебування Дарвела в тамтешніх стінах скінчилося раніше за моє; він був глибоко посвячений у те, що зветься вищим світом, тоді як я ще не скінчив учнівського періоду. В такому проведенні часу я багато чув про його минуле й теперішнє, і хоча в розповідях цих виявлялося чимало суперечливих невідповідностей, я, незважаючи ні нащо, бачив: він – людина непереcічна, із тих, хто, попри всі зусилля триматися в тіні, незмінно привертають увагу до себе.
Отже, я познайомився з Дарвелом і спробував завоювати його дружбу, що видавалася недосяжною; які б прив’язаності не зароджувалися в його душі раніше, тепер вони мовби вичерпались, а решта зосередились на одному; я не мав достатньо нагод зауважити, наскільки загострені його почуття, бо хоча Дарвел умів їх стримувати, зовсім приховати їх не міг; та одначе він володів здатністю видавати одну пристрасть за іншу, таким чином, що важко було визначити суть почуття, котре охоплювало його, а вираз обличчя його змінювався настільки стрімко, хоча й незначно, що не варто було й намагатися встановити причини.
Очевидно було, що його поїдає якась невиліковна турбота; але чи вона випливає з марнославства, любові, каяття, горя, із одного з цих чинників або усіх, разом узятих, або просто з меланхолійного темпераменту, який межує з душевним розладом, я не зміг з’ясувати; обставини, що на них посилався поголос, підтвердили б будь-яку з цих причин, але, як я вже згадував, чутки мали такий суперечливий і сумнівний характер, що жоден із фактів не можна було вважати вірогідним. Де є таємниця, там, зазвичай, вбачають якусь злу основу, не знаю, з якого дива; в його випадку перше було наявне, хоча мені було би складно визначити ступінь другого – і, щодо Дарвела, взагалі не бажав вірити у наявність зла.
Мої спроби зав’язати дружбу були зустрінуті доволі холодно; та я був молодий, відступати не звик і з часом завоював, до певної міри, привілей спілкуватися на повсякденні теми і довіряти одне одному повсякденні, побутові турботи, – подібний привілей, породжений і зміцнений схожістю способу життя і частими зустрічами, називається близькістю або дружбою, відповідно до уявлень того, хто використовує означені слова.
Дарвел чимало помандрував світом; до нього я звернувся за відомостями стосовно маршруту моєї наміченої подорожі. Потайки я сподівався, що мені поталанить переконати його поїхати зі мною; надія ця здавалася тим більш обґрунтованою, що я зауважив у другові невиразну турботу; збудження, котре охоплювало його при розмові на дану тему, і його видима байдужість до всього, що його оточувало, підсилювали мої сподівання. Своє бажання спершу я висловив натяком, потім словами; відповідь Дарвела, хоча я почасти очікував її, принесла мені ціле задоволення приємного сюрпризу: він погодився.
Скінчивши усі необхідні приготування, ми вирушили в дорогу.
Відвідавши країни південної Європи, ми спрямували свої стопи на Схід, згідно з наміченим початковим планом; саме в тих краях сталася подія, про яку й піде моя розповідь.
Дарвел, судячи з зовнішності, юнаком вирізнявся відмінним здоров’ям; із деяких пір воно похитнулося, одначе зовсім не в результаті впливу якоїсь відомої недуги; він не кашляв і не страждав на сухоти, одначе слабнув щодня; звички його вирізнялися помірністю, він ніколи не скаржився на втому, але й не заперечував її впливу; тим не менше, сили його зовсім очевидно танули; він став дедалі більш мовчазним, його щораз частіше мучило безсоння, і, нарешті, друг мій настільки разюче змінився, що моя тривога зростала пропорційно до того, щó я вважав небезпекою, котра йому загрожувала.
По прибутті до Смирни ми збиралися відвідати руїни Ефеса і Сардіса; враховуючи жалюгідний стан друга, я спробував відмовити його од цього наміру – та даремно; Дарвел здавався пригніченим, а в манерах його відчувалася певна понура урочистість; усе це погано узгоджувалося з його нетерпінням вирушити на справу, яку я вважав не більше ніж розважальною прогулянкою, мало підхожою для хворого; проте я більше не противився йому, і за кілька днів ми разом вирушили в дорогу, в супроводі лише одного яничара.
Ми подолали половину шляху до руїн Ефеса, лишивши за спиною більш родючі околиці Смирни, і ступили на ту дику і пустельну стежку через болота й ущелини, яка вела до жалюгідних будівель, що досі туляться до повалених колон храму Діани – стіни, позбавлені дахів, обитель вигнаного християнства, і не так само давні, але зовсім закинуті й розорені мечеті – коли раптова хвороба мого супутника, що стрімко набирала обертів, змусила нас зупинитися на турецькому цвинтарі: лише могильні плити, увінчані зображенням чалми, вказували на те, що колись життя людське мало прихисток у цій глушині.
Єдиний караван-сарай, що ми зустріли, зостався позаду в кількох годинах їзди; у межах досяжності не видно було ні міста, ні хоч би хатини, і сподіватися на ліпше не випадало; тільки «місто мертвих» готове було прихистити мого бідолашного супутника, який, здавалося, невдовзі мав стати останнім із його мешканців.
Я озирнувся по сторонах, виглядаючи місця, де б я міг зручніше влаштувати мого супутника; на відміну од традиційного краєвиду магометанських кладовищ, кипарисів тут росло небагато, і ті були розкидані по всьому терену; на одному з найбільших, під найрозлогішим деревом, Дарвел розташувався напівлежачи, заледве втримуючись у цьому положенні. Він попросив води.
Я сумнівався, що пощастить знайти джерело, і вже зібрався приречено і неохоче вирушити на пошуки, та хворий велів мені лишитися і, звернувшись до Сулеймана, нашого яничара, котрий стояв поряд і курив незворушно спокійний, мовив: «Сулейман, верба на су» (тобто «принеси води»), – і вельми точно й докладно описав місце: невелику верблюжу криницю в кількохстах ярдів праворуч.
Яничар послухався.
– Звідки ви дізналися? – спитав я Дарвела.
– По нашому розташуванню, – одповів він. – Ви, певно, помітили, що у цих місцях колись мешкали люди, отже, повинні бути й джерела. Крім того, я бував тут раніше.
– Ви бували тут раніше! Як же так сталося, що ви ні разу не згадали про це при мені? І що ви могли робити у такому місці, де ніхто зайвої хвилини не затримається?
Я не отримав відповіді на це питання.
Тимчасом Сулейман приніс води, залишивши коней біля джерела.
Утамувавши спрагу, Дарвел мовби ожив ненадовго, і я вже сподівався, що друг мій зможе продовжувати їзду або принаймні повернути назад, і заходився вмовляти його.
Дарвел промовчав – здавалося, він збирає сили, аби заговорити. Він почав:
– Тут закінчується мій шлях і моє життя; і я приїхав сюди померти, але маю одне прохання, не вимогу, бо такі будуть мої останні слова. Ви усе виконаєте?
– Усе неодмінно; але сподівайтеся!
– Мені не лишилось ані сподівань, ані бажань, крім тільки одного – збережіть мою смерть у найсуворішій таємниці.
– Сподіваюся, що нагоди для цього не буде, ви одужаєте і…
– Мовчіть! Так суджено. Обіцяйте!
– Обіцяю.
– Присягніться усім, що... – І він промовив клятву великої сили.
– У тому немає потреби, я виконаю ваше прохання, і якщо ви сумніваєтеся в мені…
– Іншого виходу не існує – ви повинні присягнутися.
Я промовив клятву; це заспокоїло недужого. Він зняв із пальця перстень із печаткою, на котрій було накреслено якісь арабські ієрогліфи, і вручив його мені.
І заговорив знову:
– Дев’ятого дня місяця, рівно опівдні (місяць не має значення, головне дотриматися дня) киньте цей перстень у солоні джерела, що впадають до Елевзинської затоки; наступного дня у той самий час вирушайте до руїн храму Церери і почекайте там годину.
– Навіщо?
– Побачите.
– Ви сказали: дев’ятого дня місяця?
– Дев’ятого.
Я мовив, що саме сьогодні – дев’ятий день місяця; хворий змінився на обличчі й замовк.
Сили його танули з кожною хвилиною; тимчасом на сусідній надгробок опустився лелека зі змією в дзьобі; здавалося, птах пильно спостерігає за нами, не поспішаючи проковтнути здобич.
Не знаю, що навіяло мені думку прогнати пернатого гостя, проте моя спроба ні до чого не призвела; лелека описав у повітрі кілька кіл і повернувся точно в те саме місце.
Усміхнений Дарвел вказав на птаха і заговорив, – не знаю, чи звертався він до мене чи до самого себе, – та сказав лише одне:
– Усе йде добре!
– Що йде добре? Про що ви?
– Неважливо; нині ввечері ви мусите віддати моє серце землі – на тому самому місці, куди сів птах. Решта вам відомо.
Тоді він дав мені вказівки стосовно того, як ліпше приховати його смерть. Договоривши, він вигукнув:
– Ви бачите птаха?
– Звісно.
– І змію, котра звивається в його дзьобі?
– Поза всяким сумнівом; у цьому немає нічого незвичайного: лелеки живляться зміями. Але дивно, що птах не ковтає здобич.
Дарвел усміхнувся моторошним усміхом і слабко промовив:
– Ще не час!
При цих словах лелека полетів геть.
Я проводив птаха очима, відвернувшись на коротку мить – за цей час я ледве встиг долічити до десяти. Тіло Дарвела раптово ніби поважчало і безсило навалилося на мої плечі. Я обернувся і поглянув йому в обличчя – мій супутник був мертвий!
Мене приголомшило те, що відбулося. Помилки бути не могло – кілька хвилин потому обличчя його почорніло. Я би пояснив таку миттєву переміну дією отрути, якби не знав, що Дарвел не мав змоги скористатися отрутою непомітно від мене.
День відходив на захід, тіло розкладалося на очах, і мені не зоставалося нічого іншого, як лише виконати волю покійного. Працюючи яничарським ятаганом і моєю власною шаблею, ми з Сулейманом вирили неглибоку могилу на тому самому місці, яке вказав нам Дарвел: земля, вже поглинувши якогось магометанина, піддавалася без особливих зусиль.
Ми викопали яму настільки велику, наскільки дозволяв час, засипали сухою землею рештки загадкової істоти, що так недавно померла, а тоді вирізали кілька полосок зеленого дерну там, де землю менше висушило сонце, і поклали їх на могилу.
Між ошелешенням і горем – плакати я не міг...






Переклад Василя Білоцерківського




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2013-02-02 23:15:26
Переглядів сторінки твору 1059
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.789
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.10.19 08:54
Автор у цю хвилину відсутній