ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Майя Залізняк
2019.09.17 10:10
Ти хочеш піти, вириваєш коріння,
а двоє тримають: "...от нам би уміння...
Така запальна, своєрідна, хороша...
та ми зчорнимо, ще нав'яжемо ношу".

Навіщо ексцеси - від шавок брехливих?
Жбурнути б у них звіробою, жаливи.

Олександр Сушко
2019.09.17 08:58
У генійки в трусах... резинка луснула!
Дрібничка. А проте який конфуз!
Стоїть скала. Не рушить жодним мускулом,
А от у мене галопує пульс.

Від сміху із Парнасу бевзі кубарем,
Едем здригнеться завтра від пліток.
Гіганта мислі прикриваю гумором,

Микола Соболь
2019.09.17 06:58
А далі буде тьма (на триста літ).

І згарище книжок про самостійність.
У гніті проросте духовна бідність,

А з неї неминучий рабства плід.

Керує мла всесвітнього потоку.

Ярослав Чорногуз
2019.09.17 05:55
Не відсохне в тебе пучка,
Сієш брехні позаяк?
Вєрко ти пихосмедючко,
Доносучко Шапокляк?!

Вже від сорому Полтава
Ледь не падає навзнак.
Бо ганьбить її лукава

Серго Сокольник
2019.09.16 23:12
андеграунд, новословоутворення, "перелив теми" (авторське ноу-хау, як у ряді інших моїх творів. Трохи експериментую)))

Осінь літо бере, як Отелло
Дездемону... Собі в па-де-де
Танцівниці шукає метелик,
Мов нектар випиваючи день,
Цей дурману наповн

Вячеслав Семенко
2019.09.16 22:35
Вели коня старого на забій
крізь ранній сон байдужого села.
Цвіла ще памороззю ковила
над путівцем, що вів на водопій.

Не порошив іще замерзлий шлях,
ще промінь пробивався крізь туман.
День у село заходив крадькома,

Любов Бенедишин
2019.09.16 15:16
Якась вона непевна, дивна:
То експресивна, то пасивна…

То мить розмінює на центи,
То нараховує проценти

На кожну краплю: смутку, болю…
Ніяк не визначиться з роллю:

Олександр Сушко
2019.09.16 12:03
І знову бій. Повсюди вороги,
Свої, чужі...не бачу вже різниці.
Кацапів хочу знищить до ноги,
А хохлаків повісити на гілці.

Одні стріляють точно межи віч,
А інші - чорним байдужем у душу.
Зірвати б їхні посмішки з облич,

Ігор Деркач
2019.09.16 09:09
ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,

Микола Соболь
2019.09.16 05:36
Стрункі берези та дуби розлогі
До неба піднялися край дороги.

Їх щиро радує і літо, і зима…
(Хоча Петровича вже сьомий рік нема).

У виснажену землю голу, лису
По пагінцю приносив їх із лісу…

Петро Скоропис
2019.09.16 02:16
Великий муж дивився у вікно,
але для неї світ кінчався краєм
його цупкої, грецької туніки,
подібної у брижах складок до
зупиненого ніби моря.
Він же
дивився у вікно і його зір
сягав такої далечі, що губи

Олександр Сушко
2019.09.15 18:18
Напишу цього разу без жартів,
Голу істину зрійте без шат.
Геніальні поети чубаті,
Сиві кучми на главах лежать.

Їм і оплески, й почестей шуби,
І осанна розчулених дів.
А у мене - лобище як бубон,

Любов Бенедишин
2019.09.15 17:12
Навіщо шипи-докори?
Що далі – і так відомо.
Тікай із мого Содому
У рідну свою Гоморру:
Оманою-баговинням,
Образами-манівцями…
Окремо – нам крок до тями.
А вкупі – нема спасіння.

Ніна Виноградська
2019.09.15 16:08
Твоя нещирість в рухах і в словах,
Неправда розмиває береги.
На острові любові – повний крах.
Човни, розбиті вщент… Киги-киги –

Сумує чайка. З розпачу кричить,
Бо змило буревієм все навкруг.
І острівець, – беззахисний вночі,

Володимир Бойко
2019.09.15 10:45
На дерев безшелесність,
Лісів безгоміння
Проливається сонця
Прощальне проміння.
На порозі у осені
Літо постане
І останнє тепло
Охолоне й розтане.

Тетяна Левицька
2019.09.15 09:10
Шумний дощ стугонить, кучерявіє, хлюпає зливно,
чорні хмари хустками сирітськими - примхи планид.
Я до тебе душею, матусю, тягнусь інстинктивно,
не знаходжу тепла, лиш свічу за впокій панахид.
Відзвенів благовіст, відчитали молитви за тризни,
пригад
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Леся Низова (1967) / Критика | Аналітика

 Рідний край у поетичній палітрі Івана Низового

Т. Пінчук, А. Манько

ВСТУП

Рідний край, мальовнича природа Батьківщини, колиски творчого натхнення й потенціалу, пієтичні палкі промови з національною забарвленістю – усе це стало невід’ємною частиною темарію багатьох служителів рідного слова не одного покоління.
Описи рідної місцини під багатьма кутами зору, з різних ракурсів та з різним емоційним навантаженням, наче в морі кораблі, випливають мало не з кожної збірки митців-початківців або й заслужених творців художнього слова. Але, на жаль, у тій жагучій річці високомовних слів не завжди відчувається щирість думок та почуттів, творче переосмислення дійсності, авторське одкровення. У деяких випадках простежуються навіть невтішні спроби за допомогою патріотичних мотивів швидше піднятися сходинками до Парнасу.
Торкаючись теми рідного краю, не можна оминути видатну постать земляка, палкого патріота малої батьківщини й Батьківщини взагалі Івана Даниловича Низового. Його поезії сповнені щирою відвертістю, палким почуттям любові та поваги до всього рідного, близького з дитинства: до рідної землі, до мови, до людей. Авторський гуманізм, прагнення віднайти в усьому чисте, світле, прекрасне, глибокий психологізм, імпресіоністична забарвленість кожної поезії, власне суб’єктивне бачення світу, прагнення уникати конформістського впливу широкого загалу – це визначні риси професійного таланту митця. "Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною" [10, с. 53]. Своєрідним епіграфом до поетичних творів цієї тематики можуть послужити такі рядки: "У кожного в житті своя калина / Повинна бути, / А якщо нема – / Не красно на землі живе людина... " [2, с. 4]. Поезія І. Низового – це часточка його душі, її миттєві порухи, воління, страждання та миті щирої радості та задоволення.
Актуальність роботи зумовлена необхідністю творчого переосмислення поетичного спадку І. Низового, що присвячений темі рідної авторові місцевості, а також аналізу ключових моментів у віршованих творах, які допомагають глибше зрозуміти суть поетичного задуму.
Метою цієї розвідки є детальний розгляд поетичних творів І. Низового, присвячених тематиці рідного краю, і зокрема його поетичної збірки "У Сватовім світає Україна":
- глибоко проаналізувати поезії І. Низового, присвячені темі рідного краю;
- з’ясувати місце концепту рідного краю в усій творчій спадщині митця;
- виокремити головні образи поезії, стисло схарактеризувати їх;
- визначити роль сватівських земель у творчому доробку митця, виконати частковий аналіз збірки "У Сватовім світає Україна".
Практичне значення розвідки полягає в можливості використання цього матеріалу під час вивчення різних літературних дисциплін, зокрема на заняттях з літературного краєзнавства, під час класних та позакласних годин.
Структура роботи. Складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Ключові слова: рідний край, концепт, поезія, Сватівщина, збірка, нива, степ, природа.


РОЗДІЛ 1
КОНЦЕПТ РІДНОГО КРАЮ У ПОЕТИЧНОМУ НАДБАННІ
ІВАНА НИЗОВОГО

Глибокий патріот рідної землі, І. Низовий не в одній збірці поезії змальовує її неповторність і своє людське та творче захоплення. Тема батьківського-дідівського-прадідівського краю не покидає поета упродовж усього тривалого творчого шляху. Знову й знову повертався він до неї; незважаючи на те, якій меті він підпорядковував свою збірку, сільські ноти чутні майже скрізь. Сам митець у передмові до збірки "Село моє, Сула моя…" зазначав: " Рідне моє село Марківка – епіцентр моєї любові, а вже від нього в усі напрямки, мов кола по воді, розходяться-поширюються мої симпатії, подивування і захоплення… Всього я набачився в рідному краю! Сумного і радісного. Тверезого й захмеленого, мовчазного і співучого" [7, с. 3].
У багатьох своїх поезіях І. Низовий плавно переходить від малого до великого: від рідного Білопілля до України взагалі. Авторське серце крається від роздробленості одного народу, однієї матері синів, які свідомо розділилися вздовж берегів однієї життєдайної Дніпра-ріки. У поезії "То клеїться, то рветься ненароком" митець засуджує половинчастість українців: правобережних і лівобережних, які, поділившись таким чином, живуть "заради півмети" [3, с. 15]. Духовне страждання, біль від розбрату І. Низовий вимальовує через фізичне ураження: "Болять мені обидві боковини, / просякли вогневицею бинти" [3, с. 15].
Такі слова є підтвердженням непростої біографії митця, доля якого не завжди була до нього привітна та змушувала шукати притулку то на східних, то на західних берегах Дніпра: "Ві Львові я всю юність промоскалив / і первістка свого там колисав… / В Донбасі все життя я промаячив / на дикопілля соняхом чужим" [3, с. 11]. Саме таке донкіхотське існування поета, "позбавленого Ламанчі", і навертає його на думку суспільної єдності українського народу, братерства та дружби. Для поета це особливо важливо, він ніби робить сам для себе висновок у кульмінаційній частині вірша "Зі мною доля повелась жорстоко": " У Львові – син. В Луганську маю доню. / По всіх усюдах – друзі та рідня. / На дві частини рвуть єдину долю / найближчі вороги мої щодня!" [3, с. 11].
У поезії "Придінцеві простори" І. Низовий підносить хвалу рідній землі з її безмежними степами та божественною красою: "Слов’янщино, живучою кровиною / Ти протекла аортами віків, / Щоб зацвісти нарешті, Україною / В краю степовиків!" [9, с. 3]. Поезія переповнена емоційним пафосом, це відчувається як на підсвідомому рівні, так і виражено пунктуаційними знаками – кожна строфа закінчується знаком оклику. Цей вірш у збірці "Сум’яття" виведений на перше місце, і, таким чином, відкриваючи збірку, він несе в собі ту головну ідею, яка буде частково розкрита в усіх наступних поезіях збірки: "Зозуляться гаї. І солов’їними / Піснями стоголосяться сади, / І гарно все це зветься – Україною. / І буде так завжди" [ 9, с. 3 ].
Дуже часто змалювання рідних поетові степів відбувається в протиставленні з залізною рукою міста. Це протиставлення нерідко загострюється до рівня контрасту, де, з одного боку, села з мальовничою природою та гостинними мешканцями, а з іншого – похмурі, одноманітні міські вулиці з байдужими, "холодними" людьми: " … На цім луганськім ринку / … Я не пристосуюся ніяк… / Поїду в степ, / в чебрець і материнку, / в полин гіркий, шалфей і коров’як" [4, с. 6]. Яскраві порівняння використовує митець для зображення рідних серцю країв, де його, навіть і без меду, самий лише звук бджіл може вилікувати від хандри та жури: "Там, де Айдар – мов дар, / а річка Красна – / мов стрічка в закосичених полях, / Серпневопадна зоряність / незгасна / до Сватового висвітлить мій шлях" [4, с. 6–7]. Проте в поезії "Місто моєї любові" автор виказує дяку місту, що дало притулок, "всиновило блукальця, взяло під надійне крило", "не питаючи роду і племені" [2, с. 5]. Однак все ж таки в останніх строфах автор наголошує, що життя в місті – не таке солодке, як здається: " Не хвалюся нічим – / Лиш хіба що своєю пропискою / На луганській землі, / Де нелегко й непросто живу" [2, с. 5]. Елементи патетики стосовно тематики міста спорадично простежуються в поезії "День добрий!": "Горде місто моє над Луганню / Розкриває обійми світанню, / Каже світові: "Доброго ранку!"" [2, с. 5].
Поезія "Мій Донбас" зі збірки "Стебло" знову ставить на один щабель урбаністичні та сільські мотиви. Відчуваючи себе художником, автор пише: "Малюю руки… / Що одна рука / В траві лежить, / Натомлена й стосила, / На ній бджола / на хвилечку / присіла… / З другої руки, / Неначе квітка / Дивна й неповторна, / Зоріє антрациту крихта чорна, / Незримі розпустивши пелюстки" [8, с. 25 - 26]. І. Низовий показує в цій поезії нерозривність теми міста і села, адже в місті він проживав, але мріями линув до сільської місцевості, до степів. Це доводять його такі його рядки: " Я перш за все малюю гірника, / Затим копри малюю, / Терикони, / Лисиче над прозорою рікою, / Яка з моєї мрії витіка; / Малюю степ: / Сріблястим – пшениці… / Малюю небо: / Голубим – хмарини… / Чудове тло / для дивної зорини, / Що в гірника пригрілася в руці!" [8, с. 26].
У поезії "Затуманились терикони" І. Низовий змальовує гірку розлуку з замріяним рідним краєм – Донбасом, знову поєднуючи описи природи поза містом і урбаністичні картини: "Затуманились терикони, / Геть відхлинула ковила, / І розлука ота / Гіркою, / як ніколи, / Мені була" [8, с. 28]. Автор це робить наскільки вміло, що важко навіть чітко провести межу, та й хіба потрібна вона? У вірші зміна картин поступальна, часом швидка, почасти з різкими поворотами: "Повернуся – не повернуся?.. / Я думками лечу туди, / Де мигтять у невтомнім русі / Антрацитові поїзди. / За тополями, за полями, / За Дінцем, / Що сяйнув і згас, – Закурличений журавлями, / Даленіє мій край – Донбас. / Мимо котиться котиполе… / Тепловоза журний гудок…" [8, с. 28].
Проте І. Низовому більше імпонують невеличкі міста, які більш схожі на сільську місцевість, таку рідну поетовій душі. Цій темі автор посвятив поезію "Люблю міста районного масштабу". Тут все більш-менш дихає ще селом: "зелене сокоріння", "асфальт іще тонкий", крізь який чується ще "холодок чорноземлі" і "пружнявість коріння". Навіть запахи свіжоспеченого хліба тут нагадують поля з колосистим зерном під промінням сонця, а хліб загалом "первісний, як земля", а поля "дохлюпують до площ міських свою снагу, / свій колос-золотонець" [11, с. 17]. Загалом, підбиваючи підсумки, поет говорить так: " Живуть життям, / Наповненим по вінця, / на вістрі часу, / В розшумі доби / Столиці колискової провінції / І колиски народної судьби" [11, с. 17].
Зображення рідного митцеві маленького куточка, цяточки землі виражається не лише у протиставленні урбаністичній чи громадянській ліриці. У ширшій палітрі вона представлена в поезіях, що мають характер авторського спомину – різнопланового: від сумних згадок повоєнних років до теплого навіювання дитячих спогадів, почасти ремінісценцій окремих випадків із життя. Хоча останнє трапляється значно рідше, спорадично, адже більшість спогадів про рідну місцину чітко окреслені, закарбовані в авторській пам’яті, звідки плавно переходять під його перо. Ці картини різнобарвні, але об’єднує їх одне – постійна авторська туга, сум за рідним селом чи схожими на це село місцями, які однак не переходять у тужіння й плач, а навпаки – служать розрадою для втомленого містом авторського серця, де серед царства цегли й каменю не може знайти втіхи вільна поетична натура. Особливо гостро тяжіє поетова душа до села весняною порою, "як тільки промінь пробіжиться борозною / Із краю в край / … Думками й серцем вже на весняному полі" [11, с. 21]. Картини селянського поля змальовані настільки чітко й виразно, що читач ніби сам прогулюється ним: "Гуркоче виднокіл – у тракторів розминка. / Сміється сонце із небесного портрета. / А на долоні непокоїться зернинка, / Напружена, / Мов перед запуском ракета" [11, с. 21].
Але, на жаль, село для І. Низового є тільки згадкою, омріяною місциною, землею обітованою: "А ще мені приходить в згадку: / Лиш відкурличуть журавлі, / Село купається в достатку, / Свайбує осінь на селі" [11, с. 22]. Такими згадками, теплими, світлими, бадьорими, і жив поет у мурах міста: Ходжу по місту, / … Топчу асфальти і ріллю… / Під жайворами / Під журавлями / Живу, працюю і люблю" [11, с. 22].
Сільська нива, безмежна, яку поет узагальнено називає Батьківщиною, є для нього найдорожчим скарбом, адже саме її І. Низовий описує в поезії з двох строф – "Найдорожче". Це не просто найдорожчий, але й найсвятіший скарб для митця: " Колос до колоса – / Нива безмежна. / Зерня до зерняти – / Засіки щастя. / Що найсвятіше? / Хлібне причастя – / Сила від нього / В народу / Бентежна " [11, с. 25]. Таким чином, саме життєдайній колосистій ниві приписує поет ту енергетичну силу, що живить український народ, роблячи його могутнім, нескореним, та витривалим. Ця сила тому діє, бо автор і народ з природою тією "зв’язані кровно". В останній строфі поет вкотре підкреслює те, що виказав уже в самому заголовку поезії, у першій строфі, та й у своїй літературній творчості взагалі: " Сонце в зеніті ясне, / Мов хлібина. / Калинове гроно… / Що найдорожче в житті? / Батьківщина – / Нива, / З якою / Ми зв’язані кровно!" [11, с. 25].
Нива фігурує і в наступній поезії збірки "Тобі моє серце", що називається "Жнива і нива". Ці два поняття, за словами самого І. Низового, не лише співзвучні, а й становлять частину людської сутності "відтоді, як існує світ: " З ранніх літ / Вони ввіходять в нашу сутність. / Незаперечна їх насущність … / Відніми / У нас поняття ці одвічні. / Ми станем кволі й безпомічні, / Мов саджанці серед зими" [11, с. 26]. Людська сила і міць криється у цих двох поняттях, вони є невід’ємною частиною природи чоловіка: " Жнива і нива… / Сильні ми, / Допоки є жнива і нива / Й душа, / До праці нелінива, / Летить на весняні громи." [11, с. 26].
Крізь усю творчість, не лише поетичну, тема рідного краю проходить у І. Низового червоною ниткою. Рідні поля, степи, квітучі сади чи навіть вітер з рідних країв часто згадуються в поезіях іншої тематичної спрямованості, тим самим показуючи тугу, ностальгію автора за тією стороною, де пройшло його небезхмарне круглосирітське дитинство, і тими місцями, де його повсякчас радо вітали друзі та колеги-літератори: "Благословенна ця земля, / Що здавна зветься – Слобожанщина: / Так різнотрав’ям ніжно лащиться / Й гілля так щедро нахиля" [4, с. 48]. Якщо не в дійсності, то принаймні подумки час від часу повертається автор до степів і левад "на поклики вічноживі / Сарматсько-козацької, владної / Й завжди бунтівної крові. / Там ще нерозвиднені мороки, / Там щось приховала трава / Таке, що лякає й істориків / Й "спеців" наповал убива" [4, с. 10]. З цих рядків можна побачити, скільки таємничості, загадковості, неповторності, фантастичності, нерозгаданості бачить поет у рідній землі, колисці козацької слави, але потім з болем додає: "Там-тамтечки наша прабатьківська, / Стокровно полита земля, / Віками прибрехана байками / Езопа орди – москаля". [4, с. 10].
У поезії "Виріс я у селі на Сулі" авторські спомини про рідне село перегукуються з сумними епізодичними картинами війни і втратою матері. Ці три нерозривно пов’язані стрічки, вплітаючись у канву поетичного слова, роблять твір більш емоційно насиченим, експресивно наповненим: "Я пішов по широких світах, / Зустрічався зі злом і з добром, / … Прописавсь у великих містах. / Снилась часто в забутім гаю / Та галява тіниста й сумна, / Де поховано матір мою / В рік війни, восени, в ясенах" [2, с. 46]. Рефрен "В рік війни, восени, в ясенах" тільки посилює емоційний струмінь поезії, показуючи невідступність сумних думок про болісне минуле, демонструючи ще одну долю, опалену війною: "За плечима роки і роки, / Немалі й невеликі гріхи. / Та постійно доводять шляхи / До села, до моєї ріки. / Я прижився в донецькім краю, / Тільки ж спомин зрина і зрина: / Десь поховано матір мою / В рік війни, восени, в ясенах…" [2, с. 46].
У світлих, сонячних осінніх барвах зображує поет село в поезії "Житні спомини". Тепло-жовті, золотисті, променисті, помаранчеві кольори, здається, випромінює кожне слово зі згаданої поезії, і лише "блакитне, в інеї, вікно" [2, с. 46] дещо розбавляє їх. Авторські спомини про рідну місцину тут віють "житніми сніпками восени", "житньою хатою", "житніми снами", "житнім хлібом", "житнім духом", що віяв від печі, "де пеклися житні калачі", "житнім зерном" [2, с. 46–47]. Свідомо повторюваний епітет "житній" передає той внутрішній стан, ті асоціації, які виникають у авторській свідомості при згадці села восени. Автор розвінчує хибні думки про безтурботність життя на селі, тим паче у повоєнні роки, але цим віршем він ніби закладає підвалини до написання оди житньому зерну: "Що ж, було не солодко нам жити / В ті роки, одразу по війні, / Та життя нам рятувало жито – Дух безсмертя в крихітнім зерні" [2, с. 47].
Схожим настроєм пройнята поезія, рядки якої за своєю формою нагадують верлібр (якого, до речі, не цурався автор при написанні своїх віршів), під назвою "Країна дитинства": " Там соняхи цвіли – не одцвітали / І сонце не ховалося за плуг, / І "сонечка" гойдалися на стеблах , / І "зайчики" стрибали у траві" [2, с. 50]. Торкаючись цих потаємних струн своєї душі, І. Низовий у невеликому віршованому доробку зумів зіграти цілу ідилічну симфонію омріяній країні власного дитинства: "Там жайвори і коники співали, / Росу з листків пили перепели, / І бджоли цілувалися з квітками / Так солодко, як люди із людьми. / І шаруділа мишка польова, / І хом’ячок – дбайливий чоловічок – / Тягнув до нірки житній колосок" [2, с. 50]. Подібна оповідь нагадує казку, дивовижні миті дитинства: "Там все було без вигадки правдешнє, / Правдиве по-казковому було. / З маленьких див росло велике диво / Дитинства повоєнного мого" [2, с. 50]. Але ця казкова прелюдія контрастно переходить уже в наступних рядках у змалювання повоєнного села. Розпочинаючи нову розповідь гроном з двох риторичних питань: "Безхмарного? Безжурного?", автор, ніби занурюючи читача у прохолодну воду, демонструє всі ті життєві реалії, що залишилися по той бік "безхмарної" країни дитинства: " Я дітям при нагоді розкажу / Про танки, що застигли, мов копиці, / Посеред поля, вгрузнувши в ріллю; / Про гільзи, що, мов зерна, обсипались / З лисніючих від поту лемешів / Про те, що скрізь їжачились, мов стерні, / Багнети ще й осколків гостряки. / … За хутором у лісі / Чорніли, мов кротовини, горбки, / І на горбках, травою ще не вкритих, / Росли хрести – дерева без гілок. / Я розкажу про милиці скрипучі / І про млинці, чорніші від землі, / Про згарища в садках вишнево-білих / І про сирітські сльози розкажу. / То все – було" [2, с. 50 - 51]. Після таких відвертих спогадів автор, ніби намагаючись розрядити обстановку, знову змінює декорації, повертаючись до "сонечок" і "зайчиків". Але це не просто авторський прийом зміни кольорів – це, за словами самого І. Низового, не що інше, як переплетіння авторських спогадів: "Не стерлося у пам’яті нічого – / У спогадах усе переплелось, – / У вірші перейшло, / Переболіло, / Переболіло в ранню сивину" [2, с. 51]. Прийом контрасту лише посилює й без того загострену картину руйнації країни мрій, відбиту в дитячій пам’яті. Двоякі емоції переповнювали селянський люд у повоєнний період, двоякі картини відкривалися перед малими Івановими очима: "А люди – їм сміятися хотілось, / А люди – заливалися слізьми. / Хоч жайвори та коники співали / Й росу з листків пили перепели. / А мати у сосновій домовині / Уперше спочивала по війні. / І бджоли цілувалися з квітками / На цвинтарі, що клевером кипів" [2, с. 51]. Та автор з останніх сил радіє у віршовому епілозі, говорячи, що пройшли ті страшні часи розрухи, але живе його мала батьківщина, і сонце й досі зігріває, і природа милує око барвами життя: "… Соняшник цвіте – не одцвітає / І сонце не ховається за плуг, / І "сонечка" гойдаються на стеблах, / І зайчики стрибають у траві" [2, с. 51].
Рідний "куточок Батьківщини" І. Низовий демонструє читачеві й у поезії "І тихий сад". Поєднуючи такі види мистецтва, як поезія, живопис, музика, він намагається якнайповніше зобразити те, що дороге його серцю: "І тихий сад, / І синя річка, / Й співуча райдуга містка, / І залізниці кінострічка, / І електричка приміська, / І хмарки біла парасоля, / І від хмарини тінь легка, / І жайвора високе соло / Над музикою колоска; / І терикона сизий обрис / На тлі акацій та беріз, / І в серці незабутній образ / Того, / Над ким цей обеліск" [6, с. 16]. Як висновок звучать слова про те, що ж для нього рідний край: "І сіль сльози, / І слово щире, / І вічне джерело снаги…" [6, с. 16].
Сільська тематика настільки вагома в авторському доробку, що селу поет присвячує й елегії, наприклад "Майже елегія" з двадцяти одного рядка. І знову тут іде перегук із життям міста, що втілюється в образах-антиподах. Це, з одного боку, діти – міські жителі, а з іншого – батьки-селюки. Проте будь-які грані між ними стираються, коли "селюки, / Добре намагнічені / Міським життям, / Навідуються зграйками / До рідних гнізд прабатьківських, / До витоків" [4, с. 28]. І саме тут, поза пазухою міста, відбувається, за словами автора, диво, "велике розмагнічення". Навіть природа сприяє цьому, бо "на лоні первозданному, / Під вербами / Й тополями, / На падалішнім листі… / І мова очищається від суржику, / І пісня закорінюється в душах / Синів села, заблуканих у місті" [4, с. 28].
У вірші зі схожою назвою – "Замість елегії" – автор повністю заглиблюється в минуле, залишаючи позаду псевдозапах осені, що "листям шарудить на асфальті" [2, с. 73]. Верліброва форма допомагає здійснити вільний авторський політ думки, яка в кінці дещо обривається. І знову І. Низовий повертається подумки до села: "а пахне ж насправді минулим, / … Минулим, в бадиллі заснулим / Серед поля, де дітьми / Колись ми картоплю копали. / Звідти віє димком. / Звідти луни до нас долинають / І блукають по місту / Й шурхочуть знекровленим листом. / А за містом ізнову / … Знов картоплю копають, / Копають картоплю, / Копають…" [2, с. 73].
Ще одна поезія під назвою "Елегія", присвячена "світлій пам’яті П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, В. М. Сосюри, А. С. Малишка", розкриває селянські корені, глибоко занурені в поетовій свідомості: "Люблю траву, бо виріс із трави, / Яка роситься і шумить… / І совісно мені топтать її ногами, / Щоб не сполохати вітрів мажорні гами… / А по Вкраїні – ріки і стави / Між трав’яними дишуть берегами…" [2, с. 49]. Елегійні мотиви І. Низовий загалом вкраплює в більшість своїх поезій, більшою чи меншою мірою передаючи той стан душі, ту ностальгію за рідною стороною, що ятрить митцеві душу, заповнює його думки. Наприклад, у поезії "Ностальгія за рідним селом" автор пише: "Я приїду в село над Сулою / (Там колиска дитинства була) / За своєю любов’ю малою, / Що з роками безмірно зросла" [2, с. 51]. У поезії відчувається тепла авторська сповідь разом зі спогадами та мрією про зустріч з односельчанами, хоча І. Низовий із сумом ставить собі питання, скоріш за все, риторичного характеру: "Чи впізнають мене односельці? / Так давно я пішов із села / По крутій по широкій веселці, / Що далеко мене завела…" [2, с. 52]. Кожен рядок, кожне слово випромінює авторську любов, перемішану з сумом: "Пожурюсь біля крайньої хати, / Де росли мої роки малі. / І зізнаюсь, між іншим, понині / (Як, до речі, і завше було) / В кожній жилці моїй і клітині / Озивається рідне село / Солов’ями, передзвоном кузні, / Колосками у зернах роси…" [2, с. 52]. Поезію завершують такі авторські слова, що є яскравим підтвердженням біографії митця, коли йшлося про те, що автор був далекий від конформізму, він відверто висловлював власні думки, почуття та переживання, не звертаючи увагу на осуди людей, які далекі від будь-яких моральних принципів: " … Красоти й дива велелюдні / Не замінять цієї краси; / … Своєму селу я не зрадив, / … Не виродок я у роду, / Я вирощую вишні в саду; / … Моє громадянське сумління / Всі промашки і хиби мої / Судить так, як артільне правління / Судить ледарів і гультяїв" [2, с. 52].
У наступній поезії під назвою "Донищені дощенту хутори" елегійні мотиви перетворюються у прихований плач за тим, що невимовно дороге митцеві й що, як видно з назви вірша, дощенту знищено, але не стерте з пам’яті: "Над більмами ставків журливі явори / Ще мерехтять у мареві примерхлім, / І проступають шрамами стежки / З-під плівки споришевої назовні… / Тут все пропахло полином гірким / Й забуті криниці слізьми розлуки повні" [4, с. 29].
У піднесено-сакральних тонах зображує поет село Оріхове у вірші з однойменною назвою. Поезія нагадує собою етюд, авторську замальовку зафіксованих у споминах картин. Але це не просто поетичні мазки, бездушні словесні незакінчені ескізи – це ціла панорама сільського життя, що віє теплотою, щирістю та привітністю: "Добрі люди з добрими серцям. / Кличуть перехожого до хати / (В шляпі ти модерній, чи в брилі), – / Кожному всміхнеться на столі / Білий коровай, пухкіший вати, – Дар святий тутешньої землі" [2, с. 66]. Мов в еклозі, змальовує автор "немузейне, справдішнє село": "Тут ростуть шевченківські тополі. / На тополях бусли цокотять, / Скирти викурганюються в полі, / Правлені уміло й допуття; / Справжні журавлі над криницями, І на луках справжні журавлі" [2, с. 66].
У другій частині "Балади роду" І. Низовий не менш піднесено, хоча дещо стисло подає лаконічний опис Сули: "Вона несуєтно і просто / Бере зачин із джерела / І до дніпрового стебла / Тоненьким тулиться відростком" [6, с. 12]. Знову неповторними, чарівними, навіть космічними барвами огортає він свою розповідь: "Тут починається мій рід, / І не скінчиться він повіки: / Ступає син у батьків слід… / Течуть в степах правічні ріки, / Гуде космічно небозвід" [6, с. 12]. Логічним продовженням цієї балади є семирядкова поезія "У рідному селі" зі збірки "Рівнодення". Незважаючи на невеликий розмір та різностопність рядків, поезія обрамлена метафорами, прозора, щира та доступна для розуміння : "Ні, не змінилася наша вулиця, – / Тільки тополі прибавили в рості. / Пахне бузками. / Ранок зозулиться. / День розправляє калинові брості. / Хата до хати родинно тулиться, / Вишня до вишні збирається в гості" [6, с. 13].
"Пейзажі ріднокраю восени" – ще одна з багатьох пейзажних замальовок І. Низового. Майстерно виводячи кожну картину, автор знову й знову милується, упивається красою рідного краю, "невишуканою, простою й досконалою", але неповторною і незамінною для нього. Митець наголошує на довершеності осіннього пейзажу, де немає жодної зайвої тіні: "Зелені острівці озимини, / А поряд – терикони на причалі, / На обрії – міста, / А далі-далі: / Заманлива безмежність далини… / З якої не поглянеш сторони, / З якої висоти, з якої далі: Невишукані, прості й досконалі / Пейзажі ріднокраю восени" [2, с. 74].
Рідні краї притягують поета, думки про них зігрівають усе єство, але авторська твереза свідомість розуміє, що назад нема дороги: " І я також не верну вже додому, / В оцю, ще ефемерну, новизну, / В оцю забуту й ніби невідому / Садовину в сп’янілім дурману. / Та й хто мене чекатиме з дороги, – / Життя твердих гарантій не дає, / Що не остигнуть рідні ще пороги / Й стежок оцих бур’ян не заснує" [4, с. 26–27]. Засобами метафоризації завершує митець ці сумні розмірковування в поезії "В колись квітучому кутку", змальовуючи на тлі своїх уже немолодих років осінню руку старезного клену: "Погладь мене осінньою рукою, / Старезний клен в околицях села, / Й сплакни за мною, вербо над рікою, / Яка була і звалася – Сула… " [4, с. 27]. Однак попри все розуміння й усвідомлення неможливості покинути місто, І. Низовий душею все одно поринає в степи, де "де відлітали в непровидь сліпу / Суєтні душі багатьох Іванів…" [4, с. 55]. Сам поет у цій же поезії – " Душа моя, справіку мандрівна…" – зізнається, що, маючи чумацький вільний дух, він занудився в затісному місті, а душа "й не зна, / Куди податись їй, / Утікши з дому. / Довкола ж – степ, І сто доріг в степу…" [4, с. 55].
Загалом, своє життя, а точніше, дотлівання в місті митець порівнює з напівлегальною еміграцією без "найменших сподівань на вороття" [9, с. 24]. Але він не може заборонити мрійливій душі час від часу повертатися "додому, в зачароване Посулля", куди йому "заказані шляхи". Поет прагне забуття, але воно неможливе на чужині, далеко від Посулля. Його думи доходять до відчаю, і він щиросердно зізнається "У Марківці, на цвинтарі сільському, / В батьківську землю з радістю б я ліг, / Якби ж зумів… але немає дому… / Вернутися додому… Я ж не зміг" [9, с. 24].
Осуд власної нерозважливості відчувається у вірші "Нема сильнішого магніту". Осуд із вкрапленням катарсису особливо відчувається у фіналі, коли поет зізнається: " Душа не плакала – ридала / За всім, що зопалу зробив / Колись давно… Чого шукала – / Того нема ніде. Що мала – / Я по чужинах розгубив" [9, с. 25]. Гірке каяття відчуває він, покинувши "прапрабатьківську землю", шукаючи долі деінде, але не знайшовши нічого. Проживши більшу частину життя за межами батьківської землі, він тільки в поетичних рядках і згадках виливає свій сум та духовне страждання, які проймають часом навіть таку сильну людину, як сам автор цих рядків: "Блукав багато я по світу / Шукавши затишку й привіту, / І, може, слави… Й звіддаля, / Думки змозоливши до болю, / Знов повертався я сюди, / До стежки, відданої полю, / Під мною саджену тополю, / В свої затоптані сліди" [9, с. 25].
Одним із центральних персонажів авторського поетичного доробку виступає степ – такий близький та рідний авторові. З глибоким пафосом, навіть пієтетом зображує І. Низовий степові картини щоразу по-новому, додаючи різних барв, роблячи нове обрамлення. Так, наприклад, у поезії "Провальський степ" автор дещо гіперболізовано змалював усю пишність, красу та неосяжність степу: "Місця вистачить всім, / Хто із наміром добрим іде / В заповітний музей, / В первозданний куточок природи… / Все ж радіє душа: / В світовому безмежнім огромі / Споконвіку цвіте / У провальськім степу ковила!" [2, с. 7]. Але якщо поезія "Провальський степ" побудована на принципі градації, динамічної зміни картин, то у вірші "В Стрілецькому степу" все навпаки. Невловиму швидкоплинну постать "на дикому крилатому коні" [2, с. 7], змальовану в першій строфі, плавно затіняє заспокійлива замальовка: " І знову тиша і правічний спокій, / І неба синь, мов у ставку вода, / І нерухомий у зеніті сокіл / Висить терпляче, здобич вигляда" [2, с. 8]. А розшифровує цю замальовку авторське пояснення заключних рядків, що навіює смуток за пройденими роками: "Стрілецький степ… / Не лишили і сліду / Тут вихряні кочівники – віки. / На пагорбах /… Насвистують ліниво байбаки" [2, с. 8].
Отже, концепт рідного краю займає немале місце на загальному творчому тлі І. Низового. Зображуючи рідну місцину, поет прагне донести до читача всю повноту краси, багатства та пишності тієї землі, на якій пройшло його дитинство та з якою пов’язані найтепліші спогади, хоча почасти й сумні згадки картин повоєнних років.


РОЗДІЛ 2
СВАТІВСЬКИЙ КРАЙ У ПОЕТИЧНІЙ ЗБІРЦІ ІВАНА НИЗОВОГО
"У СВАТОВІМ СВІТАЄ УКРАЇНА"

І. Низовому до болю близька була тема Сватівщини – колиски Слобожанщини, яку він порівнював з оазисом. У передмові до збірки "У Сватовім світає Україна" сказано: "Сватівщіна і сватівчани – особлива тема в творчості Івана Даниловича. В нас, сватівчанах, поет бачить людей, які знають, хто вони такі, звідки прийшли, і чиїх батьків вони діти. В Сватовому і Гончарівці, Преображенному і Петрівці, Містках і Мілуватці, Свистунівці й Хомівці Іван Низовий зустрічає близьких за світосприйняттям земляків-слобожан, чує живу предківську мову… Глибоконаціональна культура і духовна аура Сватівщини надихнула Івана Даниловича Низового на написання збірки віршів, присвячених Сватівщині і сватівчанам" [12, с. 7 – 8].
Перший цикл поезій у збірці співзвучний з назвою самої збірки – "Над Сватовим світає Україна". Зі всією ніжністю, глибиною, часом по-філософському зображує митець невеличке місто Сватове як країну "прапервісну й космічну" [12, с. 10]. Патріотичні мотиви поет утверджує в таких рядках: "Наші солов’ї / За вигідний прокорм не продавалась / Ніколи і нікому, / Й журавлі, / Де б не були, / Весною повертались. / Додому, до найкращої землі!" [12, с. 10]. Таким чином, через образи журавлів, солов’їв автор зображує вільний духом український народ, нескорений, який, однак, де б він не був, завжди повертається до рідних місць.
Інша поезія цього циклу дещо гіперболізовано, але не без підстав подає ту пишність, красу та чарівність сватівської землі, яку поет на власні очі спостерігав упродовж тривалого часу: "Тут і шляхи рівніші, ніж усюди, / І не такі заплутані стежки / На межах межи трав / І аж по груди / Тут пшениці, / Й повніші колоски. / І соняхи тут сонячніші наче / Від простору блакитного в полях, / І ближчою минувшина козача здається. / І Чумацький зорешлях / Реальніший – / У затінку раїни / Скрипить від давнини, / Не поспіша / В майбутність невідому / України…" [12, с. 11]. Саме в мальовничому місті Сватовому відпочивала стомлена міським нещирим життям, де в самому навіть повітрі, здається, витає дух байдужості, цинізму, моральної спустошеності. А тут зовсім інше: "Тут вольницею тішиться душа, / Притлумлена міською суєтою! / Сюди я приїжджаю залюбки, / Й мене тут гріють дружбою святою, / Присватують прості степовики / До звичаїв усталених, до пісні, / Що з давнини не втратившись, / Прийшла…" [12, с. 11–12]. Саме в такій ласкавій, привітній, щирій атмосфері дружнього ставлення І. Низовий зміг поринути у творчий політ поетичної фантазії серед прекрасної природи та трудового люду: " В оцім краю слобід і всіх свобод, / Я зрозумів: / Живуть якраз ті люди, / Що мають право зватися – / Народ! / Я Сватовим засватаний в любові / Взаємній – / Не зіб’юсь на манівці, / Прямуючи сюди: / Мій шлях / Дзвонкові / Звіряють / Придорожні / Криниці" [12, с. 12].
Із закликом відвідати Сватівщину звертається поет до свого читацького загалу – до своїх братів, своїх сестер, бо сюди, за його словами, "прямі дороги всі": " Тож їдьмо в Сватове частіше / З усіх усюд, з усіх сторін, / Щоб душу вродою потішить, / За молодістю навздогін. / Спішимо в Сватове, братове, – / Сюди прямі дороги всі, / Тут неодцвітна квітка мови / Палає в райдужній росі" [12, с. 13]. Саме тут, в оазисі Луганщини ще "мова предківська – жива", живі традиції, живі, а не фальшиві люди. Про цю маленьку колиску Відродження на Сході України І. Низовий говорить щиросердно: " Про місто Сватове доцільно / Лиш позитивно говорить, / Бо тут спрадавна традиційно / Вогонь відродження горить, / Яскравіший, аніж в столиці, / І мова предківська – жива: / З провінції, з її традицій / В нас України прибува!" [12, с. 13].
Заключна поезія з цього невеличкого циклу підбиває підсумки авторських думок, виражених раніше. Поет відверто наголошує на тому, що за будь-якої нагоди ладен швидко залишити позаду себе урбаністичні луганські простори й відправитися туди, де відпочиває душа та тіло, де завжди чекають друзі, де милують око пишні краєвиди, а душу зігріває тепла бесіда з однодумцями: " З урбаністичного Луганська / Під небо це, гучне, мов дзвін, / Охоче їду, – і не гасне / Моя любов – печаль прекрасна – / До кращої з усіх країн! / Тче нить Червона в зелен-лузі, / Мережить прошву голубу" [12, с. 14]. Духовну причетність до сватівчан автор висловив палко, але щиро та без еківоків в останній строфі, де порівняв Сватове з Божим крилом, під яким так спокійно й тепло на душі: "Живуть у Сватовому друзі – / Є з ким розвіяти журбу. / Є з ким і радість розділити, / Немов хлібину за столом. / Мені тут є кого любити / Під божим затишним крилом! / Нема ні гонору, ні чванства, / Ані великих, ні малих… / Тут "зливки" рідного селянства, / Тож не чужий я поміж них" [12, с. 14].
"Сватівська глибинка" продовжує авторські розмірковування про духовне багатство та красу сватівської землі. Сватівщина – колиска народного життя: народних звичаїв, обрядів, вірувань – це ще й ще раз повторює автор у цьому поетичному творі: "Не в тому негативнім розумінні, / Як ми вже звикли, – / Себто в глибині / Сільської глухомані, – / А в глибині, / Що зберіга традиції земні / Народу українського, / В корінні, / Що не всихає в рідній стороні / І живить крони древоукраїнні, / І все нові народжує пісні! / Така вона, ця сватівська глибинка, / Що так мене і вабить і втіша: / Тут кожна квітка й кожна бадилинка, / І найдрібніше зернятко, й краплинка / Ранкової роси не полиша / Байдужим серцем… / Ось вона, глибинка, / Яку прийма так глибоко душа!" [12, с. 19]. Автор порушує в поезії громадсько-політичну тему, зображує місто як маленьку стабільну державу, де всі люди рівні, де нема панів і підпанків, де своїми законами живуть прості трударі: "Серед руйновища Держави / Будують сватівську державу, / Нехай маленьку, та – стабільну, / Насправді вільну і законну, / Й оцінку ставить задовільну / Труду майстрів глава району. / В затишші Нижньої Дуванки, / Мені, приїжджому, на диво, / Панів немає, а підпанки / Пощезли десь… Це - справедливо!" [12, с. 18].
У поезії "Ми діти Слобожанщини" І. Низовий гордо заявляє: "Ми діти Слобожанщини, / Дарма, / Що нас чомусь донбасівцями кличуть, / Нам назва "слобожани" більше личить, / Й душа охочіш назву цю прийма" [12, с. 25]. Поет прагне відмежувати себе та свій народ від сірої маси донбасівців, духовно порожньої, безмовної, безликої. У назву "слобожани" митець вкладає щось набагато-набагато більше: глибоко моральну націю, носіїв давніх, не стертих ще в цій місцині традицій, носіїв не спаплюженої мови, носіїв віри та добра. Проте розділити обидві маси ні в якому разі не можна, адже це один народ – українці: " Донбас – у ньому люду тьма і тьма, / Й при всьому тому сірява безликість, / І безумовна мовна без’язикість, / Що нею вся просякнута юрма. / А в слобожан і сумніву нема / У тім, що всі ми – тільки українці, / І в цьому на кожнісінькій сторінці / Історії / Руками обома / Розпишемось!" [12, с. 25].
Особливо цінна для І. Низового Сватівщина ще й тим, що вона багатьма рисами нагадувала йому його рідне Білопілля, куди поривався поет усім єством, де, проте, його чекали лише руїни від давніх, таких чітких спогадів про рідну оселю. Тому розраду, втіху й насолоду знаходить автор у зачаруванні природою Сватового й теплих спогадах про своє село. Підтвердженням цих міркувань є його поезія під назвою "Оці лани, байраки і гаї": "Оці лани, байраки і гаї / Нагадують мені мої краї / На Сумщині, при витоку Сули… / І тут, як там, вгинаються столи / Від частувань сільських… / І тут, як на Сулі, дзвенять чарки, / А в тих чарках тонких – / Нектар гіркий… / Такі ж, як на Сулі, – туман жури / В текучій перебілюють воді / На полотно – на радість молодій / І молодому; сонце-самокат / До фінішу спішить, щоб вечір-сват / Докупи зводив люблячі серця, / Аби любов тривала без кінця…" [12, с. 26].
Зображуючи сватівські краєвиди, І. Низовий не зміг не описати різнокольорово річку Красну – своєрідну сватівську жилу, у минулому – джерело довколишнього життя, а сьогодні, на жаль, забруднену й занедбану: " Річка рідна, автохтонна / Українській цій землі, / Гарно звуть її – Червона – / І дорослі, і малі. / Себто гарна дуже, красна / Власним виглядом вона, / Хоч сьогоднішня, сучасна / Дещо, вибачте, брудна, / Дещо виснажена, в мулі / Й куширами заросла" [12, с. 28]. Ці сумні, але правдиві рядки особливо гостро торкаються душі старшого покоління, яке на власні очі бачило ту красу річки Красної, а зараз змушене споглядати її запустіння: "А в недавнім ще минулім / Справді красною була! / В ній гуляли красні риби / У дзеркальній глибині, / А сьогодні… де ті глиби, / Де ті риби визначні?! / Незначні лиш красноперки / Та сяка-така дрібня, / А значнішого теперки / І не видно в світлі дня" [12, с. 28]. Але все одно, наголошує митець, жителі Сватівщини люблять свою річку, пишаються нею, бо вона допомагає їм існувати: "Все одно ріка Червона / Сватівчанам дорога: / Прохолодно-водогонна, / Жити їм допомага, / Напува поля й городи, / Прихорошує гаї / І дарує вряди-годи / Дуже красні врожаї" [12, с. 28 - 29]. Завершує свій поетичний опис автор персоніфікацією міста: " Місто Сватове на річці – не таке, як інші всі: / У святковій начеб стрічці, / Справді красне по красі, / Віддзеркалюється в водах, / Як лиш пройде день новий: / Свіжий вигляд, вільний подих, / Гарний настрій трудовий" [12, с. 29].
В іншому вірші автор знову, але вже з нотою іронії то оспівує Красну-ріку, то горює над її занедбаним станом, але все одно уславлює її красу та неповторність: "Дуже вчасно річку / Знов Чернечою зовуть, / Бо ж під пору під сучасну / В річці плине каламуть, – / Йдуть дощі, і річку Красну / Бруд всілякий захлина / І втрачає назву власну / На непевний час вона" [12, с. 29]. Автор, мов крізь сльози, темними фарбами далі малює жахливі реалії, що спіткали колишню Красну-красуню: "І вона уже не красна, / Не прекрасна, як завжди, / В ній зірчасте небо гасне, / Лиш діткнеться до води" [12, с. 29]. Однак І. Низовий усе ж змінює мінорні ноти у фіналі поезії, і знов перед нами той образ прекрасної ріки, яким упивається поетове око: "Вже по зливі, / В гожу днину, / В надвечірню щасну мить / Всю ріку, мов ту калину, / Сонце щедро червонить, – / І вона – червона пава / В зеленавому вбранні – / Знов тече, теплоласкава, / В ріднолюбій стороні" [12, с. 29 - 30]. Оказіоналізмами "теплоласкава" та "ріднолюба" автор ще раз виказує своє тепле ставлення до річки Красної зокрема та Сватівщини загалом.
У поезії "Замість епілогу", що стоїть, однак, далеко не останньою в збірці, І. Низовий із сумом прощається зі сватівськими обріями, маючи надію та впевненість, що доля в найближчому майбутньому подарує йому чергову зустріч з тією маленькою цяткою на карті України, яка, проте, невимовно близька та дорога поетові: "Це далечінь… / Та я вже призвичаївся / До відстані: вже й не така вона / Далека далина – ця сторона, / З якою ненадовго я прощаюся. / Так гарно в цій народній глибині / Я в кожну пору року почуваюся, / Отож, коли ненадовго прощаюся, / В найближчу зустріч віриться мені" [12, с. 49].
Таким чином, сватівська тема є близькою для І. Низового. Сватівщина, що нагадує авторові рідні білопільські простори, уславлена ним у збірці "У Сватовім світає Україна". Крім описів природи Сватівщини, збірка містить численні прозові художньо-публіцистичні спогади та думки автора, а також поезії-посвяти друзям-сватівчанам.


ВИСНОВКИ

Серед величезного творчого доробку майстра пера І. Низового, якого критики по праву почасти порівнюють із самим Т. Шевченком за глибиною думки та її творчим викладом, концепт рідного краю займає ключове місце. Поезії, присвячені рідним місцям, усебічно розкривають авторську натуру, доносять найтонші порухи його душі, чітко, виразно, з художнім обрамленням зображуючи картини місць авторського натхнення. У різних збірках: "У Сватовім світає Україна", "Село моє, Сула моя", "Лелечі клекоти в тумані", "Під жайворами, під журавлями", "Тобі моє серце", "Стебло", "Оскома осені", "І калина своя, і тополя", "Рівнодення" та ін. – автор поринав у спогади про рідну сторону, куди він подумки повертався знову й знову. Головними персонажами поезій виступає, звичайно, ліричний герой – сам автор зі своїми думками та згадками; нива, степ, якими він так захоплюється та любо описує, а також сільський та міський люд як збірний образ або ж окремі постаті.
Крім рідного митцеві Білопілля, його Марківки, вагому роль у поетичному доробку відіграють схожі ззовні з нею землі, що є носіями живої мови, народних традицій і моральних цінностей. Це, наприклад, Сватівщина, зокрема невелике мальовниче місто Сватове, до якого душею горнувся поет. Цьому краєві він і присвячує свою збірку під назвою "У Сватовім світає Україна". Перебування в місті впродовж певного часу дало змогу І. Низовому поближче познайомитися з прекрасною природою цієї місцевості та її привітними жителями, тож ця спостережливість і теплі спогади згодом вилилися в поетичні рядки-згадки, рядки-присвяти друзям-сватівчанам, рядки щирого захоплення або ж тихого суму з приводу часткового занедбання краси, зокрема річки Красної.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Низовий І. Від травня до травня: поезії / І . Низовий. – Луганськ : Глобус, 2002. – 84 с.
2. Низовий І. І калина своя, і тополя / І. Низовий. – Донецьк : Донбас, 1993. – 78 с.
3. Низовий І. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади /
І. Низовий. – Луганськ : ТОВ "Віртуальна реальність", 2010. – 264 с.
4. Низовий І. Оскома осені: лірика / І. Низовий. – К. : Шлях, 2006. – 64 с.
5. Низовий І. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі /
І. Низовий. – Луганськ : ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 122 с.
6. Низовий І. Рівнодення / І. Низовий. – К. : Радянський письменник, 1982. – 60 с.
7. Низовий І. Село моє, Сула моя…: лірика / І. Низовий. – Луганськ : Луга-принт, 2005. – 92 с.
8. Низовий І. Стебло / І. Низовий. – К. : Молодь, 1977. – 62 с.
9. Низовий І. Сум’яття: лірика та антилірика / І. Низовий. – Луганськ : Луга-принт, 2003. – 56 с.
10. Низовий І. Тихоплесо-часоплин: лірика / І. Низовий. – Луганськ : Глобус, 2001. – 56 с.
11. Низовий І. Тобі моє серце / І. Низовий. – Донецьк : Донбас, 1980. – 64 с.
12. Низовий І. У Сватовім світає Україна: поезії, проза / І. Низовий. – Луганськ : ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 160 с.



2013, квітень

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2013-05-21 19:09:40
Переглядів сторінки твору 5287
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.526 / 5.43)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.824 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ЛІТПРОЦЕСИ
ПРО ПОЕЗІЮ
Автор востаннє на сайті 2017.04.30 09:46
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Дерій (М.К./Л.П.) [ 2017-04-30 11:04:41 ]
Доброго дня, пані Лесю! Вітаю Вас з дуже грунтовним матеріалом про творчість Вашого батька! Про поезії та творчість Івана Низового ще треба багато написати, бо він був поетом від Бога!

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василь Дерій (М.К./Л.П.) [ 2017-04-30 18:11:02 ]
Василь Дерій

Хлібороба штовхають у груди

…все життя хлібороба у груди штовхають…
(Іван Низовий)

Все життя хлібороба штовхають у груди.
Рабська праця витягує жили без болю.
І ніколи йому краще в світі не буде
І не раз прокляне він, захмелений, долю.

Все життя хлібороба штовхають у груди.
Від біди і образ постаріє до часу.
Тільки поле його підбадьорює всюди
І дарує врожай зі свого золотого запасу.

Все життя хлібороба штовхають у груди.
Та Всевишній прийме, як єдиного сина.
Виростають із поля по-справжньому люди.
З колосочком добра йде до Бога людина.

м. Тернопіль.
25.03.2000 р.

© Василь Дерій. Хлібороба штовхають у груди, 2000.