«Керує нами непролазність мови…» - певно, творче кредо С. Осоки, члена НСПУ, кількаразового переможця Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов», адже збірка з анафоричною назвою « Сьома сніжинка січня» показала надзвичайно високий рівень митця ( за версією НСПУ книга – одна з двох найкращих у 2002 році). Власне, про неї достатньо сказано І. Павлюком: « якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки – молодого поета з Полтавщини. Ця тисячолітня сакральна прапам’ять, витіснена із нашої свідомості і з нашого життя, разуразно зринає на поверхню і вимагає своєї відчутної у всіх проявах матеріалізації, а головне – втілення найтоншого і найвищого: втілення у слові.».
Говорячи про стиль письменника, виокремлюємо відсутність емоційної лексики, інтелектуалізм, досконалість віршованої форми, схильність до народних традицій, філософічність, метафоризм. Темами поезії, витонченої, як сніжне плетиво, алегорично - магічної, як і число 7, є кохання, у якому «упало з далеких гір наполохане небо», громадянські мотиви, присвяти, пейзажні замальовки, де « сонце її води/ хмари якось затлумлять/ і задощать дощі / голос її землі». Особливої уваги потребують двопланові вислови на зразок: « Всім хотілося б знати, що їх неодмінно /люблять / і хапаються як по кишенях /віршів», «а як я тебе кликав не йди не тікай не треба хіба ти не чув хіба ти не чув мене»; образи, які не залишають байдужими: лялька, якій
« вицвіта волосся», Христос, чортеня, жар - птиця, хата. Віршові форми – катрен, верлібр, дистих, майстерні рими. Кожен вірш викликає особливу сугестію магічного світу українських традицій, споконвічної мудрості народу, за якою «…та як дійде до крові/ вже знайдеться десь письменник / і .напише нам казку / в якій будемо разом». Поміж рядків відчувається вплив В. Герасим’юка, Г. Сковороди, Нью - Йоркської групи поетів та власне полтавської школи. Органічність, цілісність картин віршів досягається образотворчим рядом, пластикою мелодики:
« краще туди не йди / і залишайся юний/ поки стоять хвощі/ старші за весь цей ліс». Відчувається начитаність автора, через гру слів зокрема: « Ох, вино з тих вишень, Ти – вино з тих вишень). Важко переживає письменник і стан, коли немає натхнення: « Убий мене: я більше не пишу…».
Авторський стиль С. Осоки є унікальним явищем полтавської і української літератури, де постмодерно «сьома сніжинка січня небо в собі несе/
досить уже про вічне молимось та й усе».