Я – середнього зросту, гнучкий і правильно збудований. Шкіру маю смагляву, але доволі гладеньку, чоло відкрите, в міру високе, очі чорні, маленькі, глибоко посаджені, брови теж чорні, густі, але добре окреслені. Досить важко сказати, якої форми мій ніс: гадаю, він не кирпатий і не орлиний, не приплюснутий і не гострий, радше великуватий, ніж малий, і злегка нависає над верхньою губою. Маю великого рота, не затовсті й не затонкі губи, майже завше червоні, а зуби білі й рівні. Колись мені сказали, що моє підборіддя важкувате: зараз я зумисне подивився на себе в дзеркало, хотів перевірити, чи це так, але не подужав вирішити. Обличчя чи то квадратне, чи то овальне: яке саме, не беруся встановити. Волосся чорне, в’ється від природи, причому вельми довге й густе, тому голова моя, можна сказати, красива.
На моєму обличчі закарбувався досадливий і погордливий вираз, тому багато людей вважають мене зарозумілим, хоча ця риса зовсім мені чужа. Я схильний до рухливості, навіть занадто, і, розмовляючи, забагато жестикулюю. Ось що цілком щиросердно я думаю про свій вигляд, і, сподіваюся, моє уявлення про себе недалеке від істини. Я й далі рисуватиму свій портрет так само правдиво, бо довго вивчав себе і нині добре збагнув: мені бракує і сміливості, аби без підхідців перелічити деякі свої достойності, й чесності, аби без лукавства признатися у вадах.
Передусім маю сказати, що характер мій – меланхолійний, і меланхолія ця така глибока, що в останні три-чотири роки я сміявся не більше трьох-чотирьох разів. Одначе вона, здається мені, була б не така обтяжлива і нестерпна, якби випливала лише з властивостей моєї натури; та я маю для неї стільки сторонніх причин і вони так захоплюють мою уяву й переповнюють розум, що найчастіше я занурений у задуму й мовчу або відбуваюся словами, які нічого не значать. Я скритний з людьми малознайомими, та й з більшістю знайомих не занадто щиро-відвертий. Чудово розумію, що це вада, і по змозі намагатимуся виправити її. Та оскільки через постійне своє хмурне лице я здаюся ще більш замкнутим, ніж воно є насправді, а позбутися насупленого виду, яким ми зобов’язані природному розташуванню рис, нам не до снаги, то, боюся, навіть виправивши свій норов, я не зможу до кінця змінити свою похмуру зовнішність.
Я – не без розуму, і кажу про це прямо, бо навіщо ж прикидатися? Хто не може, оминаючи виверти й хитрощі, перелічити свої чесноти, той, здається мені, під удаваною скромністю приховує чималу дещицю марнославства і цим своїм замовчуванням вельми вправно намагається змусити інших мати високу думку про нього. Щодо мене, то не хочу, аби мене вважали красивішим, ніж я себе змальовую, чи приємнішим за натурою, ніж зображаю, чи дотепнішим і розсудливішим, ніж насправді. Отож повторюю, я – не без розуму, але його псує меланхолія: хоча пам’ять маю добру, особливий безлад у думках відсутній і мені не чужий дар красномовства, але я так занурений у свої печалі, що частенько висловлююся надто незв’язно.
Бесіда з гідними людьми – одне з найбільших моїх задоволень. Я люблю, коли її провадять у поважному тоні й коли питання моральні становлять головний її зміст. Та я вмію смакувати й легку розмову. Сам рідко говорю потішні дурниці, але це не означає, що я не здатний оцінити вишуканий дотеп або знайти приємність у жартівливій балаканині, в якій так вирізняються люди, наділені жвавим і блискучим розумом. Я добре пишу прозою, без труду складаю вірші, й коли б я був чутливий до слави такого роду, гадаю, що при деякому старанні досягнув би чималого успіху.
Люблю читати, особливо ті книжки, які зміцнюють розум і освічують душу. Ближче за все моєму серцю – спільне читання з розумною людиною, тому що тоді щохвилини вголос роздумуєш над прочитаним, а з роздумів народжується найприємніша і найкорисніша бесіда.
Я непогано тямлю в прозових і віршованих творіннях, що їх мені приносять на суд, але своє судження висловлюю, певно, з надмірною прямотою. Все це теж моя вада: іноді я занадто причепливий і занадто суворий у своїй критиці. Я не цураюся бути присутнім на дискусіях, і часто й охоче втручаюся в них, але звичайно бороню свої погляди з надмірним запалом і, буває, нападаю на хибні твердження моїх супротивників із такою пристрастю, що сам стаю не дуже-то розсудливим.
Я сповнений благородних почуттів, добрих намірів і непохитного бажання бути справді порядною людиною, тому друзі мої подарували б мені величезну приємність, якби щиросердно говорили мені про мої вади. Усі хоч трохи близькі мені люди, котрі були такі добрі, що іноді в розмовах зі мною вказували на них, знають, із якою неописанною радістю, з яким повним смиренням духу я завше приймаю їхні поради.
Я висловлюю свої пристрасті досить м’яко і врівноважено, мене майже ніколи не бачили у гніві і я ніколи й ні до кого не почував ненависті. Одначе, якщо йдеться про мою честь, я вельми вимогливий і завше готовий помститися за образу. Мало того, я не сумніваюся, що в цих випадках властиве мені почуття обов’язку мене спонукатиме довести помсту до кінця з більшою неухильністю, ніж якби це робила ненависть.
Честолюбство не доймає мене, я мало чого боюся і зовсім не боюся смерті. Я не дуже схильний до жалості, а хотів би й зовсім її не почувати. Тим не менше я роблю все, що від мене залежить, аби втішити людину в горі; тут, на моє переконання, треба вживати всіх заходів, аж до висловлення найбільшого співчуття, бо люди, спостигнуті нещастям, так дурнішають, що співчуття несуть їм величезне полегшення. Та я наполягаю на тому, що слід обмежитися лише зовнішніми проявами жалості, дбайливо виганяючи її зі свого серця. Почуття це не дає нічого доброго високим душам, тож віддаймо його простолюдові, який, неспроможний чинити за вказівкою розуму, діє лише за велінням почуттів.
Я люблю своїх друзів, і моя любов до них така, що, зовсім не вагаючись, пожертвую задля них будь-якою своєю вигодою. Я сповнений поблажливості до них, терпляче зношу їхній поганий настрій і все легко їм вибачаю, але не розтринькую їм люб’язностей і зовсім не переймаюся, коли й друзі цього не роблять.
Від природи я ніскільки не цікавий до того, що зазвичай викликає цікавість в інших, дуже скритний, і зберігати чужі таємниці мені не вартує жодних труднощів. Своє слово тримаю беззастережно і ні за що не порушу його, чим би мені це не загрожувало. Я неодмінно дотримувався цього правила все життя. З жінками я неухильно шанобливий і, гадаю, жодного разу не вимовив у їхній присутності слова, котре могло б їх зачепити. Якщо жінка має освічений розум, то волію бесідувати з нею, а не з чоловіком; жінки наділені тією м’якістю, яка зовсім не властива нам, до того ж думки свої вони висловлюють ясніше і всьому, що говорять, надають більше вишуканості. Признаюся, колись я був схильний позалицятись, але нині, попри свою молодість, ніяк цього не практикую. Я покінчив із пустим залицянням і не перестаю дивуватися, що стільки гідних людей надалі марнують на нього свій час.
Я надзвичайно ціную здатність до високих пристрастей; вони говорять про велич душі й, хоча додають нашому життю занепокоєння, не зовсім сумісного з суворою мудрістю, так гармонійно поєднуються з найбездоганнішою чеснотою, що осуджувати їх було б несправедливо. Знаю, яка витонченість і яка сила криються у великому, справжньому коханні, тому якщо коли-небудь я покохаю, то тільки такою любов’ю; але, при моєму характері, не думаю, щоби досвід розуму перетворився для мене в досвід серця.




Переклад Василя Білоцерківського

Цей автопортрет (Portrait de La Rochefouchauld fait par lui-même) був першим надрукованим твором Ларошфуко. Він з’явився 1659 року в салонному виданні мадам де Монпансьє "Збірка портретів і похвал віршем і прозою" (Recueil des Portraits et eloges en vers et en prose).