Андрій Наюк. Розірваний горизонт : лірика / А. Я. Наюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 124 сhttp://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/16/081031.html
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/16/081031.html

Мою свічу сльоза лише погасить,

Яку цей світ любов’ю покарав...

Андрій Наюк


А я зоставлю цьому світові

Казок ожинове тепло...

Андрій Наюк

Щоразу, коли буваю у книгарнях чи видавництвах, цікавлюся новинками поезії. Шукаю справжньої: глибинної, високої, здатної підносити дух... Такої, щоб хотілося читати і перечитувати...

Ця скромна, на перший погляд, книжечка невеликого формату, надрукована на жовтуватому газетному папері з вихідними даними «Луцьк: Твердиня, 2013» та інтригуюче викличною назвою «Розірваний горизонт», привернула мою увагу одразу. З короткої біографічної довідки дізналася, що це перша збірка лірики молодого автора Андрія Наюка, який «народився в літаку», «був моряком», «виграв у лотерею крупну суму», «пише вірші, малює, фотографує. подорожує»...

Сказати, що поезії ці надзвичайно вразили мою душу – це дуже мало сказати... Читала кілька разів, не відриваючись... А коли почала виписувати авторські афоризми і неповторні, цікаві, глибокі образи для щирого відгуку (бо бажання написати його виникло одразу і вже не покидало мене), то зупинила себе, коли помітила, що вони не поміщаються уже на семи аркушах формату А 4.

Не вірилось, що автор-початківець міг створити такі зрілі, досконалі, талановиті поезії. Ліричний герой «Розірваного горизонту» вважає себе «нащадком волі», «знахарем душ», «самотньою бджолою», «пастухом... волошок», який «по очі вкутаний у вірші», садить дерева «у гніздах лелечих», «ріки не вб’є і квітки не заріже»...

Знаю добре: щоб так писати – треба так відчувати, жити, так сповідатися душею перед людьми і високими небесами... Ліричний герой і автор сприймалися як єдине ціле, як

Той, хто в душу віршами поранений,

А не хоче відпускати віжки...

Якась світла жертовність, приреченість відчувається у кров’ю та сльозою писаних рядках, у яких являється «небо Вітчизни / В очах посивілої пташки», танцюють «гени танець нетутешній», іскриться «ніжність така / Що здається – /Об неї поріжешся», випромінюється душа, «мов на дні моря поле, / Де бажань погашених свічки»... Автор – ліричний герой, який «вивчає душу за польотом птиць», носить у собі «предків розіконені портрети», душевну пісню «з переламаним хребтом», слухає «серце і рейки», по яких «стукотіла ера», у якому «небо втомлено говорить з пращурів могилами», якого «дуже душить душа» і «матерщина про батьківщину», чия душа» танцює танець динозавра», а щоб «повіситись – / Яблунь шкода», рішуче заявляє нам, читачам, просто людям:

Розіб’юся об ваші душі...


І це не просто слова. Це сутність життя поета, який переконаний, що


Вірш для тих,

Кому важко

І хто не вертає назад...


Радила б усім, хто пише (і початківцям, і досвідченим поетам) вчитатися у вагомі, вистраждані, не бутафорні рядки поезій Андрія Наюка, як от:

Мені б себе минулого, минулого...

Де все було чесніше і простіш.

Колиска. Цвинтар –

Хрестики і нулики.

Свята любов, не вписана у вірш...

Або

Ну хіба торкнешся анекдотом

Крику журавлиного ключа...


«Розірваний горизонт» – книга пісень-молитов про високе, вічне, святе. Тут космос душі автора бережно торкається своїм чистим промінням і тендітної травинки, і дикого звіра, і людських почувань, і «вселенської втоми», і «краси, яка зове в політ», і всієї планети. що «стоїть над серцем, як сльоза»...

Нотки якогось небесного смутку вчуваються поміж рядками поезій, а тому сердечно і безвідмовно довіряєш ліричному героєві, який зворушує відвертістю:


Я підкуплю вас щирістю гріхів,

Я вас обвітрю прірвою падіння...


Що стосується афоризмів Андрія Наюка, то їх варто десь занотовувати. Не можу втриматися від спокуси процитувати найяскравіші з них:

«Падіння – це політ із висоти», «Вірші – це наука помирати», «Любов і смерть не діляться на клаптики», «Потоп – також фатальна крайність повені», «Старих не пересаджують дерев», «Між раєм і пеклом байдужість – /Найбільший гріх», «Пророків душі – мов колючий дріт», «Де нам добре – то там Батьківщина», « Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети»...

Поет від Бога завжди печальний, бо виношує у собі всі болі і тривоги світу сього, бо йому прикро грати одну з ролей у світі, де життя «не політ – одне велике торжище/ За тонкими спинами беріз»... А тому пише «віршами по шрамах», наче ловить «сиві осінні яблука»:

Не істинно ні в церкві, ні в корчмі,

Не в тюрмах навіть.

Навіть у любові.

Нарешті я відчув і зрозумів,

Чом сни мої померли кольорові...


Ловлю себе на думці, що рядки поезій «Розірваного горизонту» хочеться цитувати і цитувати, бо вони здатні розірвати навіть збайдужілі душі потужним сплеском емоцій, почуттів, бажанням заглибитися у самого себе...

Напрочуд ліричні, пісенні, печальні, вірші вражають непідкупною щирістю, відвертістю. космічністю, справжністю... І вже співпереживаєш разом з ЛГ за долю Вітчизни, яка «не є державою», де панує «стиль «купи- продай», де «ржавіють стовпи, якими / Небо Тарас підпер», де поети почуваються, як «ангелів повсталих п’яні друзі, / Останнім світлом підняті з глибин», де «ми у своїй пилюці – / Бронзові й безгнізді солов’ї»...

Несподівані образи вписані у рядки поезій надзвичайно природно і гармонійно, так, що складається враження, ніби вони плавно виливаються на папір нестримним потоком із найпотаємніших закутків серця, якому «часто... не хочеться жити», у якому «золотим старим вогнем відрази / Запеклася мрія...», І «кров розгойдана, мов дух»...

А тому читаєш і ніби причащаєшся цими згустками болю і світла, незнищенності духу, невимовної журби поета, якому

Хочеться ласки,

Вітру, вогню і...

Вмерти хочеться молодим...


Бо ж як «поєднати туги вічний щем / І щасть кам’яновугільні моменти»?..

Зі сторінок книги простежуються заповіді істинного поета, який «зависоко взяв», на серце якого «наведені фотокамери і стволи», якому «любити все важче і важче», бо вчиться «ненавидіти гроші», зневажати славу, бо зрозумів, що «печаль це все»…

Натомість тривожить інша думка:

Чи ж якому серцю відіснився

Без грози, без бою, без образ...

У своїх поезіях автор прагне дотягнутися невидимими струнами «до крутих віражів / Тих, розбитих об спів пташенят»... Бо вже «щастя перепробував як стежку, / Як сліпий обірвану струну»...

Хочеться, безумовно, безконечно говорити про цю вибухову книгу лірики, але раджу ліпше читати її, читати пошепки і вголос, на самоті і в родинному колі, на студентських вечорах і з екранів телебачення... Такі поезії для Землі і для Космосу. Вони для Душі.

Авторові щиросердечно зичу сили і наснаги, волі і рішучості летіти крізь розірваний горизонт, несучи свій хрест, не зраджуючи Богом даному покликанню...

Місія справжнього поета важка і відповідальна. Оцінювати створене інколи мають можливість лише наступні покоління. На жаль...

Світлана Костюк