ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.05
22:14
Зрікаюся тебе, моя наївна мріє!
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
Я припиняю це чекання назавжди.
Уявним променем зігрівся в холоди -
І досить. Лютий снігом падає на вії.
Хтось оголошує протести веремії,
Зникає марево у плескоті води.
Немає жодного шляху мені туди -
2026.02.05
21:57
Сімнадцять замало?… Чекайте за тридцять.
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…
Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло
2026.02.05
21:10
Прибіг Петрик до бабусі, видно, повний вражень:
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі с
- А ми з хлопцями сьогодні до річки ходили.
Хлопці з дому вудки взяли та рибу ловили.
А я…А я черепаху, навіть бачив справжню.
Повзла собі по березі до річки неспішно.
Вся така якась химерна в панцирі с
2026.02.05
17:23
Буде радо вітати
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
2026.02.05
11:19
Ця миттєва краса тюльпанів
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.
Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
Поминальна, як метеор,
Як примхлива і ніжна панна
Від землі, а не від Діор.
Як же часто краса миттєва,
Швидкоплинна і нетривка,
Ніби первісна епістема,
2026.02.05
11:09
Погано вчили ви історію, панове,
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
2026.02.04
23:53
Яскраве сонце посеред зими –
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми
Душі твоєї крижана безодня.
Застигли в ній обидва полюси,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма. Зі свіжої роси
Твоя краса, жадана і холодна.
Не тане під гарячими слізьми
Душі твоєї крижана безодня.
Застигли в ній обидва полюси,
І хто б не намагався їх зігріти –
Усе дарма. Зі свіжої роси
2026.02.04
19:03
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи:
• Коментатор Микола Миколайович Озеров
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв
Дійові особи:
• Коментатор Микола Миколайович Озеров
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв
2026.02.04
18:27
Погрязло у болоті нице лоббі:
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.
ІІ
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.
ІІ
2026.02.04
18:09
Бородатий мен (у міру сентиментальний)
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Борода
З думками про острів, схожий на вікінга
Їде в темно-жовтому зледенілому автобусі,
Що має чотири чорні гумові колеса,
Їде по крижаній дорозі міста пафосу
Назустріч блідому Сонцю
(Бо зима – біла краля).
Борода
2026.02.04
11:28
Ах, це літо таке передчасне,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
Що звалилось на голову нам,
Невтоленне, гаряче, прекрасне,
Нагорода за вічний бедлам.
Передчасні ця спека неждана
І це сонце пекуче, жорстке.
Передчасні, як перше кохання,
2026.02.03
19:19
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.02.03
19:03
Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
2026.02.03
16:59
Наснилася осінь посеред зими
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
І наш стадіон, той, що родом з дитинства.
Кружляє пожовкле і втомлене листя...
Далеко від мене скорботні шторми.
Ворота відчинені. Треба зайти,
Бо як же давно не було туди входу!
Повільно заходжу. Вдихаю свободу,
2026.02.03
13:48
Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
2026.02.03
10:48
Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Костюк (2013) /
Рецензії
«Ліплю свій світ над ластівки гніздом»...
Щоразу, коли буваю у книгарнях чи видавництвах, цікавлюся новинками поезії. Шукаю справжньої: глибинної, високої, здатної підносити дух... Такої, щоб хотілося читати і перечитувати...
Ця скромна, на перший погляд, книжечка невеликого формату, надрукована на жовтуватому газетному папері з вихідними даними «Луцьк: Твердиня, 2013» та інтригуюче викличною назвою «Розірваний горизонт», привернула мою увагу одразу. З короткої біографічної довідки дізналася, що це перша збірка лірики молодого автора Андрія Наюка, який «народився в літаку», «був моряком», «виграв у лотерею крупну суму», «пише вірші, малює, фотографує. подорожує»...
Сказати, що поезії ці надзвичайно вразили мою душу – це дуже мало сказати... Читала кілька разів, не відриваючись... А коли почала виписувати авторські афоризми і неповторні, цікаві, глибокі образи для щирого відгуку (бо бажання написати його виникло одразу і вже не покидало мене), то зупинила себе, коли помітила, що вони не поміщаються уже на семи аркушах формату А 4.
Не вірилось, що автор-початківець міг створити такі зрілі, досконалі, талановиті поезії. Ліричний герой «Розірваного горизонту» вважає себе «нащадком волі», «знахарем душ», «самотньою бджолою», «пастухом... волошок», який «по очі вкутаний у вірші», садить дерева «у гніздах лелечих», «ріки не вб’є і квітки не заріже»...
Знаю добре: щоб так писати – треба так відчувати, жити, так сповідатися душею перед людьми і високими небесами... Ліричний герой і автор сприймалися як єдине ціле, як
Той, хто в душу віршами поранений,
А не хоче відпускати віжки...
Якась світла жертовність, приреченість відчувається у кров’ю та сльозою писаних рядках, у яких являється «небо Вітчизни / В очах посивілої пташки», танцюють «гени танець нетутешній», іскриться «ніжність така / Що здається – /Об неї поріжешся», випромінюється душа, «мов на дні моря поле, / Де бажань погашених свічки»... Автор – ліричний герой, який «вивчає душу за польотом птиць», носить у собі «предків розіконені портрети», душевну пісню «з переламаним хребтом», слухає «серце і рейки», по яких «стукотіла ера», у якому «небо втомлено говорить з пращурів могилами», якого «дуже душить душа» і «матерщина про батьківщину», чия душа» танцює танець динозавра», а щоб «повіситись – / Яблунь шкода», рішуче заявляє нам, читачам, просто людям:
Розіб’юся об ваші душі...
І це не просто слова. Це сутність життя поета, який переконаний, що
Вірш для тих,
Кому важко
І хто не вертає назад...
Радила б усім, хто пише (і початківцям, і досвідченим поетам) вчитатися у вагомі, вистраждані, не бутафорні рядки поезій Андрія Наюка, як от:
Мені б себе минулого, минулого...
Де все було чесніше і простіш.
Колиска. Цвинтар –
Хрестики і нулики.
Свята любов, не вписана у вірш...
Або
Ну хіба торкнешся анекдотом
Крику журавлиного ключа...
«Розірваний горизонт» – книга пісень-молитов про високе, вічне, святе. Тут космос душі автора бережно торкається своїм чистим промінням і тендітної травинки, і дикого звіра, і людських почувань, і «вселенської втоми», і «краси, яка зове в політ», і всієї планети. що «стоїть над серцем, як сльоза»...
Нотки якогось небесного смутку вчуваються поміж рядками поезій, а тому сердечно і безвідмовно довіряєш ліричному героєві, який зворушує відвертістю:
Я підкуплю вас щирістю гріхів,
Я вас обвітрю прірвою падіння...
Що стосується афоризмів Андрія Наюка, то їх варто десь занотовувати. Не можу втриматися від спокуси процитувати найяскравіші з них:
«Падіння – це політ із висоти», «Вірші – це наука помирати», «Любов і смерть не діляться на клаптики», «Потоп – також фатальна крайність повені», «Старих не пересаджують дерев», «Між раєм і пеклом байдужість – /Найбільший гріх», «Пророків душі – мов колючий дріт», «Де нам добре – то там Батьківщина», « Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети»...
Поет від Бога завжди печальний, бо виношує у собі всі болі і тривоги світу сього, бо йому прикро грати одну з ролей у світі, де життя «не політ – одне велике торжище/ За тонкими спинами беріз»... А тому пише «віршами по шрамах», наче ловить «сиві осінні яблука»:
Не істинно ні в церкві, ні в корчмі,
Не в тюрмах навіть.
Навіть у любові.
Нарешті я відчув і зрозумів,
Чом сни мої померли кольорові...
Ловлю себе на думці, що рядки поезій «Розірваного горизонту» хочеться цитувати і цитувати, бо вони здатні розірвати навіть збайдужілі душі потужним сплеском емоцій, почуттів, бажанням заглибитися у самого себе...
Напрочуд ліричні, пісенні, печальні, вірші вражають непідкупною щирістю, відвертістю. космічністю, справжністю... І вже співпереживаєш разом з ЛГ за долю Вітчизни, яка «не є державою», де панує «стиль «купи- продай», де «ржавіють стовпи, якими / Небо Тарас підпер», де поети почуваються, як «ангелів повсталих п’яні друзі, / Останнім світлом підняті з глибин», де «ми у своїй пилюці – / Бронзові й безгнізді солов’ї»...
Несподівані образи вписані у рядки поезій надзвичайно природно і гармонійно, так, що складається враження, ніби вони плавно виливаються на папір нестримним потоком із найпотаємніших закутків серця, якому «часто... не хочеться жити», у якому «золотим старим вогнем відрази / Запеклася мрія...», І «кров розгойдана, мов дух»...
А тому читаєш і ніби причащаєшся цими згустками болю і світла, незнищенності духу, невимовної журби поета, якому
Хочеться ласки,
Вітру, вогню і...
Вмерти хочеться молодим...
Бо ж як «поєднати туги вічний щем / І щасть кам’яновугільні моменти»?..
Зі сторінок книги простежуються заповіді істинного поета, який «зависоко взяв», на серце якого «наведені фотокамери і стволи», якому «любити все важче і важче», бо вчиться «ненавидіти гроші», зневажати славу, бо зрозумів, що «печаль це все»…
Натомість тривожить інша думка:
Чи ж якому серцю відіснився
Без грози, без бою, без образ...
У своїх поезіях автор прагне дотягнутися невидимими струнами «до крутих віражів / Тих, розбитих об спів пташенят»... Бо вже «щастя перепробував як стежку, / Як сліпий обірвану струну»...
Хочеться, безумовно, безконечно говорити про цю вибухову книгу лірики, але раджу ліпше читати її, читати пошепки і вголос, на самоті і в родинному колі, на студентських вечорах і з екранів телебачення... Такі поезії для Землі і для Космосу. Вони для Душі.
Авторові щиросердечно зичу сили і наснаги, волі і рішучості летіти крізь розірваний горизонт, несучи свій хрест, не зраджуючи Богом даному покликанню...
Місія справжнього поета важка і відповідальна. Оцінювати створене інколи мають можливість лише наступні покоління. На жаль...
Світлана Костюк
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«Ліплю свій світ над ластівки гніздом»...
Андрій Наюк. Розірваний горизонт : лірика / А. Я. Наюк. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 124 сhttp://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/16/081031.html
http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/08/16/081031.html
Мою свічу сльоза лише погасить,
Яку цей світ любов’ю покарав...
Андрій Наюк
А я зоставлю цьому світові
Казок ожинове тепло...
Андрій Наюк
Щоразу, коли буваю у книгарнях чи видавництвах, цікавлюся новинками поезії. Шукаю справжньої: глибинної, високої, здатної підносити дух... Такої, щоб хотілося читати і перечитувати...
Ця скромна, на перший погляд, книжечка невеликого формату, надрукована на жовтуватому газетному папері з вихідними даними «Луцьк: Твердиня, 2013» та інтригуюче викличною назвою «Розірваний горизонт», привернула мою увагу одразу. З короткої біографічної довідки дізналася, що це перша збірка лірики молодого автора Андрія Наюка, який «народився в літаку», «був моряком», «виграв у лотерею крупну суму», «пише вірші, малює, фотографує. подорожує»...
Сказати, що поезії ці надзвичайно вразили мою душу – це дуже мало сказати... Читала кілька разів, не відриваючись... А коли почала виписувати авторські афоризми і неповторні, цікаві, глибокі образи для щирого відгуку (бо бажання написати його виникло одразу і вже не покидало мене), то зупинила себе, коли помітила, що вони не поміщаються уже на семи аркушах формату А 4.
Не вірилось, що автор-початківець міг створити такі зрілі, досконалі, талановиті поезії. Ліричний герой «Розірваного горизонту» вважає себе «нащадком волі», «знахарем душ», «самотньою бджолою», «пастухом... волошок», який «по очі вкутаний у вірші», садить дерева «у гніздах лелечих», «ріки не вб’є і квітки не заріже»...
Знаю добре: щоб так писати – треба так відчувати, жити, так сповідатися душею перед людьми і високими небесами... Ліричний герой і автор сприймалися як єдине ціле, як
Той, хто в душу віршами поранений,
А не хоче відпускати віжки...
Якась світла жертовність, приреченість відчувається у кров’ю та сльозою писаних рядках, у яких являється «небо Вітчизни / В очах посивілої пташки», танцюють «гени танець нетутешній», іскриться «ніжність така / Що здається – /Об неї поріжешся», випромінюється душа, «мов на дні моря поле, / Де бажань погашених свічки»... Автор – ліричний герой, який «вивчає душу за польотом птиць», носить у собі «предків розіконені портрети», душевну пісню «з переламаним хребтом», слухає «серце і рейки», по яких «стукотіла ера», у якому «небо втомлено говорить з пращурів могилами», якого «дуже душить душа» і «матерщина про батьківщину», чия душа» танцює танець динозавра», а щоб «повіситись – / Яблунь шкода», рішуче заявляє нам, читачам, просто людям:
Розіб’юся об ваші душі...
І це не просто слова. Це сутність життя поета, який переконаний, що
Вірш для тих,
Кому важко
І хто не вертає назад...
Радила б усім, хто пише (і початківцям, і досвідченим поетам) вчитатися у вагомі, вистраждані, не бутафорні рядки поезій Андрія Наюка, як от:
Мені б себе минулого, минулого...
Де все було чесніше і простіш.
Колиска. Цвинтар –
Хрестики і нулики.
Свята любов, не вписана у вірш...
Або
Ну хіба торкнешся анекдотом
Крику журавлиного ключа...
«Розірваний горизонт» – книга пісень-молитов про високе, вічне, святе. Тут космос душі автора бережно торкається своїм чистим промінням і тендітної травинки, і дикого звіра, і людських почувань, і «вселенської втоми», і «краси, яка зове в політ», і всієї планети. що «стоїть над серцем, як сльоза»...
Нотки якогось небесного смутку вчуваються поміж рядками поезій, а тому сердечно і безвідмовно довіряєш ліричному героєві, який зворушує відвертістю:
Я підкуплю вас щирістю гріхів,
Я вас обвітрю прірвою падіння...
Що стосується афоризмів Андрія Наюка, то їх варто десь занотовувати. Не можу втриматися від спокуси процитувати найяскравіші з них:
«Падіння – це політ із висоти», «Вірші – це наука помирати», «Любов і смерть не діляться на клаптики», «Потоп – також фатальна крайність повені», «Старих не пересаджують дерев», «Між раєм і пеклом байдужість – /Найбільший гріх», «Пророків душі – мов колючий дріт», «Де нам добре – то там Батьківщина», « Хочеш волі, то крила розхрещуй – і... вниз лети»...
Поет від Бога завжди печальний, бо виношує у собі всі болі і тривоги світу сього, бо йому прикро грати одну з ролей у світі, де життя «не політ – одне велике торжище/ За тонкими спинами беріз»... А тому пише «віршами по шрамах», наче ловить «сиві осінні яблука»:
Не істинно ні в церкві, ні в корчмі,
Не в тюрмах навіть.
Навіть у любові.
Нарешті я відчув і зрозумів,
Чом сни мої померли кольорові...
Ловлю себе на думці, що рядки поезій «Розірваного горизонту» хочеться цитувати і цитувати, бо вони здатні розірвати навіть збайдужілі душі потужним сплеском емоцій, почуттів, бажанням заглибитися у самого себе...
Напрочуд ліричні, пісенні, печальні, вірші вражають непідкупною щирістю, відвертістю. космічністю, справжністю... І вже співпереживаєш разом з ЛГ за долю Вітчизни, яка «не є державою», де панує «стиль «купи- продай», де «ржавіють стовпи, якими / Небо Тарас підпер», де поети почуваються, як «ангелів повсталих п’яні друзі, / Останнім світлом підняті з глибин», де «ми у своїй пилюці – / Бронзові й безгнізді солов’ї»...
Несподівані образи вписані у рядки поезій надзвичайно природно і гармонійно, так, що складається враження, ніби вони плавно виливаються на папір нестримним потоком із найпотаємніших закутків серця, якому «часто... не хочеться жити», у якому «золотим старим вогнем відрази / Запеклася мрія...», І «кров розгойдана, мов дух»...
А тому читаєш і ніби причащаєшся цими згустками болю і світла, незнищенності духу, невимовної журби поета, якому
Хочеться ласки,
Вітру, вогню і...
Вмерти хочеться молодим...
Бо ж як «поєднати туги вічний щем / І щасть кам’яновугільні моменти»?..
Зі сторінок книги простежуються заповіді істинного поета, який «зависоко взяв», на серце якого «наведені фотокамери і стволи», якому «любити все важче і важче», бо вчиться «ненавидіти гроші», зневажати славу, бо зрозумів, що «печаль це все»…
Натомість тривожить інша думка:
Чи ж якому серцю відіснився
Без грози, без бою, без образ...
У своїх поезіях автор прагне дотягнутися невидимими струнами «до крутих віражів / Тих, розбитих об спів пташенят»... Бо вже «щастя перепробував як стежку, / Як сліпий обірвану струну»...
Хочеться, безумовно, безконечно говорити про цю вибухову книгу лірики, але раджу ліпше читати її, читати пошепки і вголос, на самоті і в родинному колі, на студентських вечорах і з екранів телебачення... Такі поезії для Землі і для Космосу. Вони для Душі.
Авторові щиросердечно зичу сили і наснаги, волі і рішучості летіти крізь розірваний горизонт, несучи свій хрест, не зраджуючи Богом даному покликанню...
Місія справжнього поета важка і відповідальна. Оцінювати створене інколи мають можливість лише наступні покоління. На жаль...
Світлана Костюк
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Запрошую на презентацію книги "Листи без конвертів" ( С. Костюк)"
• Перейти на сторінку •
"Осінній блюз (пісня)"
• Перейти на сторінку •
"Осінній блюз (пісня)"
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2767 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.2767 seconds