Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
