Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
