Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.12
22:48
Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
2026.03.12
17:24
У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
2026.03.12
17:01
І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
2026.03.12
15:16
Я чув, що скоро весняна відлига
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.
Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.
Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
2026.03.12
11:36
Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
2026.03.12
11:08
Подорожній іде
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
невідомо куди, він продирається
крізь ніч. Його ніхто
не чекає. Його вічним посохом
стала самотність,
а вічним другом - покинутість.
До кого він постукає у двері?
До відчаю, зневіри?
2026.03.12
10:43
Його музика давала натхнення майже кожному композитору європейської традиції - від Моцарта до Шенберга. Навіть рок-музиканти світового рівня Кіт Емерсон та Інгві Мальмстін вважають його своїм вчителем.
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».
2026.03.12
07:24
Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
2026.03.12
01:36
Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
2026.03.11
22:40
Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
2026.03.11
17:44
Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
2026.03.11
15:49
Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
2026.03.11
14:04
У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
2026.03.11
12:15
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
2026.03.11
10:47
Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
2026.03.10
20:45
І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Проза
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
СЛОВА, ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ
Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
