« Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
слава України»

Тарас Шевченко

НА ТЕРЕЗАХ ІСТОРИЧНОЇ СВАВОЛІ
На сторінках історії людської
є Золота Орда в Русі святій.
Немає України Золотої,
усупереч історії своїй.
           Чи продали, як Йосипа, у рабство?
           Чи то купили древній родовід,
           як Яків первородство свого брата?
           Чи то вписали в метрику сусід,
           щоб тішились, що одурили світ
           і марно ветху спадщину шукати,
           якщо затерто історичний слід?
Царі й псарі трудились недаремно.
До скіпетра кортіло булави,
в палату Грановиту – хоругви.
І Ванька Грозний, і Петро скажений,
і Катька в розважаннях навіжена,
і більшовицька підла «грязь Москви»
висотували українські гени.
           Все – з ніг на голову.
                       А як без голови?
...Колись минеться.
Всяк сьогодні пан!
І Україна справді:
           – ще не вмерла!
Не тільки ж тої слави, що Богдан:
і сталінська орда її не зжерла;
і гидь фашистська з мап її не стерла;
і еСеСеР не втримав за жупан;
і, як спартанці, захищали Крути;
і відстояли в битві Конотоп,
коли сказали, – тут Москві не бути!
В бою полків козацьких не зігнути.
Не буде волі – буде вам потоп.
           Не меркне вічна слава патріота.
           Всього було в гіркому морі сліз.
Був Сагайдачний і Сірко, і Гонта,
і Залізняк, Богун і Кривоніс.
На жаль, була й Мазепина скорбота –
Батурин..., зрада... і полковник Ніс.
Пізніше – збільшовичена мерзота,
цвіт нації
           скосила
                       в тінь беріз.
           І все це правда – тільки-що не всенька.
           Без брому і тепер не обійтись.
«Є-є в нас воля!»
                       Тільки – всім на злість.
           І незалежна Україна-ненька
           оборонятись мусить, як колись.
Мільйонними смертями смерть здолавши,
кріпацтво й геноцид пережили,
пожертвували цвітом нашим кращим,
одним ударом в люди доросли.
           Та видно мало клепки у народу,
           що знову обирає ворогів,
           і має не Вітчизну і свободу,
           а владу олігархів-буржуїв.
Це ж треба мізків бувших піонерів,
аби попастись на гачок приблуд –
заслужених сексотів – двох на пуд,
в кільватері дідів-пенсіонерів,
спираючись на їх усохлий глузд.
           Та ви ж огляньтесь.
                       Чи потрібні сльози?
           Земля давно полита ними вщерть.
Ще не ведуть з налигачем на смерть.
Пішли з ганьбою «плющенки» й «морози».
Гальмує
            п’яте колесо
                       у возі?
Чому ж його не викинути геть?
           Не вийдемо з болота наодинці.
           Не буде правди, поки до керма
           ворожим кланом товпляться ординці.
І поки дух в крові не освятиться,
то може й справді нації нема?
           Просніться, люди. Станьмо всі за право,
           коли страждає з нас хоч би один,
           Вчитаймось в те біблійне і яскраве,
           що зважені всі наші підлі справи:
вже – MENE,
                      TEKEL…,
                      далі – …UPHARSYN!
З сумою не пристало нам стояти.
З тюрмою попрощалися давно.
До влади вже не відділяють грати.
Вже досить з переляку заглядати
із сьогодення
           в історичне дно.

І. СУДИ І ПЕРЕСУДИ
Киньмо погляд у матріархат.
Можна ближче
           до гріхів людини.
Все одно нас ліплять, ніби з глини.
Все одно – Феміда чи Пілат
призначали винними невинних.
           І за десять років, і за сто,
           і за триста, і за тисяч десять –
           звідтіля видніше: судді хто?
           хто замовник?
           З ким пропита чесність?
«Чесний» суд, і вірні гайдуки
добре вміють в яму закопати.
           Всі ми грішні.
                       Грішницю, таки,
           підставляли вчора мужики,
           щоб тепер гуртом каменувати.
Справді, на війні, як на війні.
Можна вбити. Можна й посадити.
Адже насолила всій рідні,
що спішили красти і ділити.
           Тільки дайте відповідь мені,
           опоненти під п’ятою влади:
           хто тепер в історії на дні?
           Леді Ю? Масони записні?
            «Шевальє» у Відні при параді?
Вже було. Опричнина, колгоспи,
геноциди, інквізицій жах…
Звиродніло плем’я малоросів,
не вгодила Україні босій
«конотопська відьма» Жанна Д’Арк.
І не диво. В тій же Україні
іммігрує у пустельний край
ще жива в останньому коліні
наша найсучасніша Чурай.
           В чорних душах не скресає крига
           від привілля західних вітрів,
           поки ще піаряться на рингах
           підголоски східних голосів.
Не знаходить Україна вперта
Вашингтона…
           Бо московська церква
вірна деклараціям старим,
проклинає гетьмана Мазепу,
хоч давно розпався «третій Рим».
           Може досить судного блюзнірства,
           поки не прийшов Армагедон?
           Може , православні, схаменіться
           перед Божим праведним судом!
Лицарі готуються до брані
за добро для всіх на цій землі.
Ви нам підкотили пробний камінь?
Ми об нього точимо шаблі.
Підніметься молоде козацтво,
скрутить гідрі голови за раз.
Ми за наше непідкупне братство,
проти кривди, проти святотатства.
Ми за правду, значить – проти вас.
           Проти підлих виродків неволі,
           проти «карусельних» голосів,
           проти кримінальних шахраїв,
           що руйнують українську долю
           на багато вирваних років.
Схаменіться, корифеї знані,
Хто закрив роти вам на замок?
Може того першим – на сучок,
хто у неї кинув перший камінь?
           Вдумайтесь, державці всіх країв,
           твердолобі і високочолі:
– Хто із вас ще більше не грішив?
Хто в її пекучім ореолі
сліз, ганьби й тюремної сваволі
ще сьогодні
           грітись
                       не хотів?
                       
ІІ. В АВАНГАРДІ СВІТОВИХ ОКОЛИЦЬ
                                               « Чути, – кру, кру, кру,
                                                       в чужині умру...»
                                                                     Б. Лепкий
І другий погляд в сьогодення.
Не ради хліба і води,
не тільки для копійки в жмені
народ тікає, хто куди,
а в пошуках,
           вряди-годи,
десь прислужитись Ойкумені.
           Це імміграція в нікуди.
           Та де ми тільки не були!
           І що було б, якби повсюди
           талановиті, чесні люди
           на Україні ожили?
…………………………………………………
Ну скільки треба ще штормів і хвиль,
щоб викинуло націю на скелі,
під завивання бардів-менестрелів,
знекровлену, знесилену, без крил
принадним посміховиськом барделів?
           І скільки треба втратити дітей,
           що виросли без тата і без мами?
Чого у чергах стоїте рядами?
Одне зі ста проб’ється між людей,
а решта –
прибиральниці з горшками.
           Чи й треба сторінки криваві?
           Задумайтесь, «багатії»,
           брати і сестроньки мої,
           орендарі чужої слави,
           чом пнетеся в чужі краї?
Хіба ж то в нас немає права,
без олігархів-ворогів,
хто обікрав нас і об’їв,
проснутись у своїй державі,
де був Бандера, Щорс, Ковпак,
творив Петлюра і Довженко,
де жив Булгаков, Пастернак
і не дожив своє Шевченко,
де наш кумир – Миколайчук,
де знають Во́рона, Дарусю,
де люблять Матіос і Стуса,
де чують Ніну…
           Де без мук
приватним неукам на зміну
народжується храм наук,
де зріє нове покоління
на щастя й радість багатьох,
де рано ще «на посошок»,
де криголам «Святої Ліни»
з болота виплів і обсох,
де вся Вітчизна об’єдналась
в кулак, свободу і собор,
де бемське панство «повшивалось,
без апеляцій за бугор»,
де у героях не поплічник
хамла в застінках МВД,
а мученик за волю – вічник,
що з Колими ще й досі йде,
де не плюють, не лихословлять,
де знають всі як два по два,
що пануватиме Москва,
коли не мовлять, а глаголять,
де править влада, а не клан,
де стражі прав, а не лягаві,
де спершу – зручність громадян,
а потім – вигода державі,
де доблесть в Січі Запорізькій
відома і за рубежем,
де й нині українське військо
усі традиції дідівські
так само свято береже,
де воїнське ім’я святиться,
де не зігнути, наче крицю,
правічну силу козаків,
де порох у порохівницях
знайдеться проти ворогів,
де загорожею від брата,
від несусідських зазіхань
нам служить щит небесний – НАТО,
якби прийшлося разом стати
на рубежах завоювань,
           де щезли ненависть і горе,
           де наче блискавка і грім,
           любов до ближніх рушить гори
           без бурі спротиву, окрім
           одної акції покори
           святим служителям своїм.

                       ІІІ. ДЕРЖАВНА СИМВОЛІКА
І погляд третій – з глибини віків
на історичні символи держави.
Питаннячко
не ради красних слів:
– Що залишилось нині у синів
із атрибутів батьківської слави?
           Вступаємо в епоху перемін!
           Є прапор, аби волю не проспати
           під сонцем-небом, де родила мати,
           ще б тільки віче вдарило у дзвін,
щоб сонцю
                у зеніті
                              засіяти;
є тризуб, щоб на герць,
а не з колін,
за ворогом помчати навздогін;
лишається про славу заспівати,
для чого
           ніби є
                       державний гімн.
Та чи не перевернеться в могилах
священний прах поетів і співців,
якщо у ложах славляться при гімнах
не прапор волі, хрещений у війнах,
а стяг нових нехрещених вождів?
           Чи ще аплодуватиме Вербицький
           з глибин віків нащадкам перемог?
           Чи сталось так, як повелів нам Бог,
           аби спокійно спочивав Чубинський?
Чи розуміє кожен патріот:
– для чого нам державні атрибути?
– для чого волю вистраждав народ,
коли кругом не так, як має бути?
– що все повинно бути навпаки;
– що в центр держави вдерлись регіони;
– чому нахрапом пруть хамелеони,
під помах нечестивої руки,
міняючи, як дишло, всі закони;
– що нація змінила? Що взяла,
щоб освятити ним своє майбутнє?
Чи може у сусід перейняла
то кігті двоголового орла,
то кров небес,
            то зорі п’ятикутні?
………………………………….
Пройшло багато вже років
як ми неначе вільні,
коли прислухатись до слів
на славу Україні.
Часи проходять. Булава
нікого не лякає.
Що Україна ще жива,
хай ворог наш співає.
Не зраджу заповідь дідів
і Слово не порушу,
коли спитаю у батьків, –
чому наш гімн не має слів,
які лікують душу?
З тих пір як ахати прийшлось
ми тільки, – Ой! – співали,
що поки ЩЕ, то ВЖЕ і ОСЬ
постійно забували.
Для всіх давно вже не байки,
що є святе і – віще –
потрібне людям на віки, –
тривале
           та не вічне...
Сяє сонцем Україні
і слава і воля,
вже навіки нам віднині
посміхнулась доля.

Пощезали воріженьки
як роса на сонці.
Стоїмо на варті неньки
у своїй сторонці.

Бережемо людське право,
гідність і свободу!
Не померкне вічна слава
козацького роду.

Нема пророка в рідній хаті,
та є у кожного права,
аби у Спілки не питати,
хто в нашій хаті голова.
           Не уповаю на пенати.
           Та точно знаю, що для всіх
           рефреном мають прозвучати
           слова, що за епіграф взяті –
           святий Шевченків оберіг.
Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
слава України.

Гримлять століття
і минають строки
усім діянням, що й не почались.
Ми явно запізнились на уроки,
яких не залишають
           на колись.
Не відніме́ться й не додасться честі
всім, хто шанує спільний оберіг
і може букву Слова в нього вплести.
           Всі за одного і один за всіх!
Не треба знати, хто коли додав
тієї титлі, літери чи коми,
аби первісний текст завжди звучав
так само гордо, свіжо і знайомо.
           Не довіряю ні сліпій юрбі,
           ні голосам, що ніби чути з неба,
           ні тим, що судять тільки по собі,
           чого мені і Україні треба..
І в сукнях провокують на бунти,
в сутані вороженько не дрімає,
та поки гімн колись нас об’єднає,
хай на шляхах до спільної мети
хоч Божий Дух на світі всіх тримає.
           Аби, як блудним, нам не довелось,
           повторно повертатись у найгірше.
Не вір данайцям,
           що кричать найбільше
любити те, що нібито збулось.

                       ЗАКЛЮЧНИЙ ПРОГНОЗ
                            Німець скаже: «Ви моголи».
                                             «Моголи! моголи!»
                                          Золотого Тамерлана
                                                   Онучата голі....
                                                 Т. Шевченко.
Відомо, що «найбільший патріот»
на плі́тки часу тратити не буде.
Йому найперше треба йти в народ,
що плескає і заглядає в рот.
А рядовий поет
           йому
                       не люди.
           Бо в людях – це поближче до панів!
           Аж в хатніх сінях стоптані пороги.
            «Хиренна воля» тягне до братів:
           пройдисвітам відкриті всі дороги,
           а патріоти на широку ногу
           і досі не бідують в москалів.
І поки всі блаженні десь постяться,
в стовпотворінні банківських вождів
линяють тушки «сукиних-синів»
із крючкотворців і законодавців,
що знову тіні власної бояться
у маскараді партій-близнюків.
           Куди вже далі нації моголів,
           що видерлись по трупах на Олімп?
           Перевертні, пройдисвіти і тролі
           собі на роги
                       ліплять білий німб.
А хто в ладах із мовою Шевченка –
то є фашист.
           А хто ж той комуніст,
що роззявляє ненаситну пельку
на все, що в радах дотекло під ніс?
           З усіх трибун уже оголосили
           гріхом смертельним – націоналізм.
           Їм явно мало Авеля на вилах.
           Фашистам скрізь ввижається фашизм.
А ці рядки?
               Це теж наклеп на мову?
Їм треба інше – конкурси та шоу,
як фільтри вільнодумства та ідей,
щоб нейтралізувати тимчасово
супроти влади вже на все готове
несамовите юрмище людей.
           Тому то слову правди не пробитись
           крізь щит цензури, критики, журі,
           байдужості, вказівок на горі...
З обставинами можна примиритись.
Ще прийде час за всіх перехреститись,
на кого точать звірі пазурі.
Прислужників з почесними званнями
на чисту виду виведе народ,
коли не тільки словом, а й ділами
хвалитись зможе справжній патріот.
           Можливо строфи ці – не панацея,
           щоб лікувати немічних на слух.
Та варто ради цілі однієї
торкнутись струн поезії цієї
хоч тим, хто поки зовсім не оглух,
аби катарсис, викликаний нею,
як вогнище із іскри Прометея,
очистив душу,
           та звеличив Дух.

                       2012