Він любив мене найбільше. Розумію це аж тепер, коли нічого вже не змінити. Прихиляв мені небо – щодня, уперто. Я бісилася. Мене дратувала ця наполеглива і незмінна любов – попри всі мої мухи-цокотухи в голові та коней норовливих, яких викидала при першій-ліпшій нагоді . Любив. Гралася з ним у велику і сильну жінку, пальчиком гострим віддавала дурні накази – мовчав, посміхався тільки і догоджав. Любив. Мотузки плела з нього, химиних курей випасала на безмежних ланах його терпіння, ніжкою тупала – «хочу!». Все давав. Я плювалася: де ж твоя гордість нарешті? Не можна АЖ ТАК любити!!!
– Можна, – казав. – Треба. Тільки так і треба.
… Мені три, вечоріє, мама жене спати, не хочу. Зачинаю гопцати по ліжку, репетуючи: «Мо-ло-ка! Мо-ло-ка!!!». Несе. «Зимне!» - кривлю носа. Пішов гріти. «Фу, загаряче!» Дмухає. «Пі-і-і-інка» - награно векаю і закочую очі. Мовчить, зосереджено збирає ложечкою – протягує – «Пий…».
… П'ять. Будить зі сну з лукавою посмішкою: «Тебе вже всі гриби в лісі зачекалися! Ходімо!». Ліс незвичний, ранковий. Хвоя налипає до червоних ґумачків. «Це неправильний ліс! І грибів у ньому немає» - вередую. «А он у тих кущиках подивися!» - Біжу уперед – а там ціла сімейка лисичок листям замаскована. «Єєєєєєє!». Гребу їх пальчиками захланними, навіть без ножа, який там ніж, чесне слово, коли тут таке-е-е-е!!!» «А ще під отою сосною пошукай» - мчу вивіркою туди – «Ого-го! Бі-і-ілі!!!». Роки минули – дізналася – він ходив на пошуки грибів для мене ще затемна, шукав найгарніші – і маскував мохом чи опалим листям. А тоді вже мене вів на лови… «Яка ж ти грибарка знатна! Бачиш, скільки назбирала!!!» - «А то! А в тебе – жо-о-о-одного» - язика показувала.
…Шість. Зима. Ранок. Заклало горло – вчора потайки нализькалася бурульок. Збирає мене у садочок. Вередую: дай із собою щось соло-о-о-одке! Капцями човгає до вікна, де на батареї, поміж гарячих ребер – гріються помаранчеві сонечка мандаринок. Несе дві – теплі, солодкі. «На, - каже, - але сховай у рукавички, щоб не замерзли надворі. Тобі зимного не можна…».
…Вісім. Уже школа. «Грошей дай на пірожен-е-е-е!». – «Нема зараз, - руками розводить, - пенсія тільки завтра». Кривлю пичку – «От і помру з голоду! Будеш тоді знати!!!» - дверима гупаю. Після другого уроку вискакую на коридор – стоїть… Двадцять копійок приніс. І яблуко.
… на мої дні народження – цяцьки і квіти. На його – шкарпетки і «лєзвія». Справедливо.
…а ще був травень. Щороку був травень, коли він змінювався і молодшав. Коли діставав заздалегідь світло-сірий костюм, прасував його зосереджено – і зачіпав медалі та ордена. Багато. Я тоді дивилась на нього іншими очима, як на чужого, з підозрою навіть – «Чи він то насправді?». – «Розповісти тобі про війну?» - «Ой ні-і-і-і, потім колись, добре?» - «Добре, - погоджувався». Він завжди погоджувався. А дев'ятого йшов на свої паради, святковий та урочистий. І повертався з квітами. Мені віддавав. А я тільки й чекала, коли він одягне свій домашній одяг і вичовгані капці, та перетвориться з отого празникового - на домашнього і буденного, бо не могла змиритися, що окрім мене у нього міг бути й інший світ. Навіть колись давно.
…а потім він став хворіти, і якогось дня перемоги так і не зміг піти на свій парад. Допомогла йому випрасувати одяг. Сама зачепила медалі. Одягла змарніле тіло у світло-сірий костюм. Сидів на ліжку – як горобчик. Усе піднятися намагався. Не зумів. Так і просидів з тими орденами й медалями на грудях до самісінького вечора…
… а я ревіла на кухні. Бо це був початок кінця…
…мовчки потім його роздягла, намагаючись не дивитися в очі…. Мабуть, мені було соромно…
…знав, коли помре. Їсти за два дні перестав. А потім склав собі руки на грудях – і помер. Так і знайшли уранці.
… батько тоді захворів, мама поїхала у відрядження – ми із сестрою самі… довідки самі, дзвінки самі, поминки самі… бойове хрещення смертю… лежав на столі – ніби вибачався, що так невчасно…білизни не знайшла для нього – побігла купити майку. Найдорожчу взяла. Сестра – «Навіщо ти аж таку?...» - «Бо….». А потім у сірий костюм його одягнула, з медалями. І пошепки попросила: «Ді, розкажи мені про війну»…
Але він тільки мовчав – урочистий, травневий, чужий…. І такий до болю рідний... Мій рідний. Мій дід Пилип.

Щороку більше каштанів розцвітає восени – ти помітив?... Хворі на всі голови свої безголові, - якогось вересневого ранку – ана тобі! – і пуп'яхами, чи китицями, чи що там у них, каштанів, на макітрі? – зацвітааааають….. Зворушує, якщо по правді. Не може не зворушувати. На тлі іржавого листя сусідів, ба навіть свого, власного! – «половина саду квітне, половина в'яне», як у пісні... На оцій от гілці – мруґає карим оком каштанятко кругленьке, визираючи через зелену шпарочку своєї камери-одиначки, а на оцій от, зовсім поряд! півдолоні вище! – салато-вухово-спаніелеве листячко молодюсіньке, і сторчаком, до неба ще голубого – квіти білі…
…знаю, знаю, ти говорив… що вони всі – смертельно хворі, каштани оті, безумники, і що цвіт їхній – то не вельон любові, та такі собі білі тапочки ритуальні, і що ніц із того не буде лю´дського…
…що є час квітувати, і час віддавати плід. Час тримати свічку несхитно усеньку ніченьку, і час падати каштанами на асфальти… Ах, яка перестрілка під вітру подувом! Ледве ще ухилилася! На голови, на голови, на голови невдахам-перехожим! Думаю, то янголятка-бешкетники бавляться, поціляючи каштановими істинами у тім´ячка тих, хто не в тім´я битий… Все шукають свого Ньютона, ага!)))
…їхала нині автобусом на роботу, свічечки рахувала каштанові. Тринадцять. Навіть не сумнівайся, тринадцять…
І ще, знаєш… Це знаки Господні, абощо… І нехай навіть хворі, і хай проминущі, і тисячу разів хай безглузді, смішні, звар´ятовані вони, ці каштани благенькі зі своїми квіточками миршавими, і нехай це неправильно, і невчасно, і мільйони не-не-не, що гільйотиною падають на шию мою, але…
…але ніжність до них відчуваю… попри все – ніжність…

…кілька років тому, пригадую, мені вдалося відчути – (і майже зберегти!) – Найкращий_Осінній_День. Знайшовся він випадково, ще зранку нічого не віщувало, що от-от-от Він навшпиньках підійде, і очі мені затулить долоньками… То було 2 листопада, коли я прокинулася, вийшла у зимний ранок і відчула – оце – Він… Небо було особливе, світло було божественне. Знаєш, коли хмари засупонили небо, але крізь них, ніби крізь штори у спальній, колись, у дитинстві, коли все_було_інакше – світло пробивається, просочується молочно…. М'яке і тепле світло, так буцім то бабця Аня у зелених капцях йде коридором осені… Са´ме світло оте все вирішило, усе казковим зробило… Листя уже не було, морози того року ранні були – так, кілька горішків та яблук зимових, ото й по всьому… Дерева – голі-голісінькі, досконало-відверті, руками тіла не затуляли, а до неба тягнулися… Так вони і стояли, оті дерева, по колінах у мідному листі сухому, ніби атланти, хмари на плечах тримали…. Зайшла тоді до лісу, лягла на те листя – ніби на груди коханому – далекому ще… І пахло там щастям, і на дотик той день був, як щастя, і на смак, і на колір… Саме та мить, розумієш?…
Я тоді – смішна! – почала збирати теє листячко, і мох, і гілля – як артефакти якісь, абощо… Вдома у коробку з-під зимових черевиків склала скарби непроминущі, заклеїла ретельно – жеби не вивітрилося! – і підписала – Найкращий_День_Осені – 2 листопада. Думала тоді: а що як однієї зимової днини, шибеницько-ахроматичної, коли, здається, уже несила – а що як тоді коробку відкрити, а там – щастя запечатане, «до запитання» заховане за сімома печатками…
… І день той таки прийшов, і другий, і третій, і діставала з антресолей коробку, і нюшила, і мацала листя – здивовано та розгублено – ДЕ Ж ВОНО, ЩАСТЯ МОЄ?!.. Бо ніц там не було, окрім пересушених листочків, що кришилися під пальцями… І найголовніше – світла отого не було містичного, міднотілого і веснянкуватого, що зачаровувало і диво творило…
...і час проминув, і води стекли, і листя зотліло… теперка я не ховаю своє щастя у коробках на антесолях, сподіваючись на тимчасовий порятунок у Час-Початку-Кінця… Бо не сховаєш найголовніше. Бо і запах вивітриться, і колір зітреться із речей проминущих… І жодні скрині, жодні замки´ не поможуть…
Бо щастя, серденько, то насамперед світло те дивне. Світло, що цівочкою із неба лине… Не сховаєш його в закамарки, не втримаєш у долонях жадібних…
То й не тримаю уже…
А бавлюся, як малою, – кручу-верчу в рученятах трубу чарівну… Вона не наближує зірок і не показує світів далеких… Усередині неї – барвисті скельця спогадів…
Ка-лей-дос-коп Щас-тя…
На, подивися, Серце… Бачиш – там літо бабине, і павутинка срібна у моїх косах, немовби стрічечка… Онде сніг, що вмирає солодко, шию твою цілуючи… А це – біликів танець у парку старому – таке собі танго химерне… Круть! – і за мить пухом тополиним наші душі заметелило в червні…
…І не мине воно, і не зникне, і не зотліє вже, щастя моє барвисте.
Бо не ховаю його, бо не боюся втратити.
Бо світиться воно сонцем.
Бо і саме воно – Сонце.

вузенька стежка, що вужиком тікає із лісу густого… По праву руку – сосни високі, ліворуч – розлогий кущ шипшини гострої-загребущої. Ідемо повільно, перелазимо через чагарі – це ж бо стара дорога із лісу, нею давно ніхто не ходить, геть позаростала...
...син – ніби білий метелик, вирвався уперед, вертке-мале, йому завиграшки долати такі от живі перешкоди, а я – зовсім відстала... подумки лаюся – і якого милого ми поперлись до дідька у зуби? Всі нормальні люди – оно широкою дорогою попід потоком ідуть, а йому щоразу пригод подавай!
...малий розмовляє голосно, збуджено, не озираючись… Він знає, що я неодмінно іду позаду нього, така собі дитинна певність у дорослій присутності-надсутності, певність, що так триватиме завжди – і дорога, і він, і я…
Світ довкола просякнутий запахами і кольорами, щойно у лісі прогримотіла злива – і земля видихнула глибоко-глибоко, десь аж зсередини тіла, як жінка після любощів. Лежить – така нетямна і втишено-щаслива...
Трави після зливи голови піднімають, я просто попід ногами відчуваю, як вони ворушаться, щохвилини підростаючи.
Бджола ошаліла – шпарівна ґаздиня заморена – літає понад шипшиною і не знає, куди присісти, бо кущ – мокрий, як хлющ, і нема на те жодної ради.
....Малий тарабанить скоромовкою щось про гриби, які неодмінно підростуть за ніч на цілу голову, і про те, чи не страшно коням спати самим на луках – а що як вовк прийде – а вони прив'язані?
...Тоді зупиняється рвучко - ой! - нагинається, і піднімає зі стежки слимачка, примовляючи до нього, смішно розтягуючи слова, як дорослий – дитині: – Равлик-пааааавлик, висунь ріжки! Малеееенький! Та куди ж ти полііііз? Це ж стеееежка! Тут же лююююди ходять… повзи до лісу, повзи! – і саджає його набік, на опалу хвою...
... слухаю його – і посміхаюся…
... а вже через хвилю здригаюсь усім тілом, відчувши під своєю ногою характерний звук – тріснутої, розквавцяної хатинки слимакової і вогкого, драглистого тіла під своїми гумачками...
... і серце до горла підстрибує...

... малий озирається збентежено, щось наче відчувши, перепитує несміливо:
- Що, ма? Щось сталося?
- Ні, нічого, все добре, ходімо, швидше... – лепечу, відчуваючи липку нудоту, страх якийсь дивний – страх чогось неозначеного, та непомірно великого – непевності цього світу? долі? фатуму?

... і вже майже біжу, і шипшина – свідок єдиний – тягне за поли руками розідраними…

Тільки би швидше забратися звідси.
Не озираючись.
Наче із місця вбивства.

... Що це було? Що це було насправді?

... для людини дорослої-мудрої – один із численних епізодів, які забуваються тієї ж миті, коли трапляться... Ненавмисно ж нарешті! І не дивіться на мене так...

... для людини малої-чутливої – підозра, що немає нічого вічного у цьому найкращому зі світів. І що добрими намірами, і що кроком необережним можна зламати завиграшки чиєсь ранкове життя усміхнене...

... а для равлика – апокаліпсис його дощового пахучого світу...

...я насолоджуюся цим літом, ніби коштовним вином – неймовірно вишуканим і непристойно дорогим, по ковточку п'ю оксамитовий трунок, розтягуючи задоволення... І найбільше мене вабить у ньому незнане досі відчуття СВОБОДИ! Востаннє такою вільною і безголовою я була у молодшій школі, чеснеслово)) Звідти – і давно забута аксіома, що червень-липень-серпень – то довгі вакації, то щасливе нічогонероблення, в італійців, до речі, є такий термін, такий час доби навіть, що перекладається дослівно, як «щасливе нічогонероблення», забула, як воно в оригіналі, в Окси попитаюся. Так от, як виявилося, за натурою я «італьяно верре», тобто справдешня італійка, з їхнім вогнем у крові та очах, з їхнім «дав Бог день – дасть і все інше», щира сонцепоклонниця, що не заморочується «як» і «коли». Через тонку соломинку п'ю цей червень, плюнувши на роботу, не схотіла – і не пішла, і світ, до речі, не завалився, ніц тому світу не сталося, стоїть, як і стояв, вірніше, біжить шальоно – повз мене! А я – прямую туди, куди мені, а не світову цьому звар'ятованому треба...
Ти знаєш, (ти – знаєш!), яка це насолода – йти неспоспіхом містом сонячним, так, наче ти – туристка на цих теренах (ба більше – туристка у цьому житті!) – посміхатися людям незнайомим, розмовляти з собаками безхатніми, цілувати пелюстя шипшини щасливої.... І знати – напевно знати, як отченаш! – що попереду навіть не все літо, а все життя!!! І чи не вперше за свої тридцять_три_уже відчувати себе творцем свого кожного дня, таким собі вільним художником – і що намалюю, те і збудеться, серденько!
А ще, а ще – я таки вчуся нарешті не_думати. Ніколи мені цього не вдавалося, думки у головій моїй – рисаками замиленими гнали і гнали (зазвичай – по колу), і нікуди було подітися... А повчора, в селі, на горі суничній – думки лишилися унизу, розімліли від спеки – та не схотіли дертися догори... І залишилася я – нібито справдешня баба кам'яна віковічна! – на самій маківці – поміж трав і комах невтомних... І земля була тепла-тепла, майже гаряча, і чебреці пахли несамовито – і бджоли аж мліли від їхніх дотиків! І суниці були – крапельками солодкими – гріх брати руками, тільки – ротом! І мурахи були допитливими – простували моїми ногами засмаглими, як арґонавти – морем... І золоте руно грудей вабило їх та сліпило...
А ромашки! Легковірні ромашки!!! Учиш-учиш їх ціле життя – і нема з ким у люди вийти!!! «Любить – не любить» – пелюстя наліво-направо розкидають – а як не любить – то плачуть потім голесенькі, з самою лише жовтою_аж_зеленою голівкою голомозою...А нащо, для чого, пощо, дуреписька, допитувалися? І треба вам було того знання_а_чи_вироку?!... Мовчать знічені, очиськами довірливими блимають...
....Висока, як сонце, сунична гора любові...
Вчаєний, як Слово, метелик щастя поміж грудей...
Безконечне, як у дитинстві, лі-лі-то – леліточкою у косах...

... у моєму сьогоднішньому сні було дуже багато води. Просто надмір води. Я стояла на траві і дивилася у небо. І небо насправді було не повітрям, а водою, бо від того, ЩО я побачила, я роззявила рота і заклякла....
Небом плив чоловік. Плив, як плавець у басейні – у темно-синій шапочці гумовій, у плавках, з великим і дужим тілом, він методично розгрібав і розгрібав води неба, долаючи чергову доріжку... Доплив до видноколу, схопився за бортики горизонту, а тоді відштовхувся своїми сильними ногами – і знову поплив - рівно та впевнено... Він плив моїм небом, і я очей не могла відвести від його тіла, від рук, що впевнено і наполегливо розсікали тишу, від безпечності та сміливості отого дивного плавця, який і не зважав на весь абсурд, на не-ре-аль-ність ситуації – такого не може бути!!! небом не плавають!!! - тоді він наблизився, хапнув ротом повітря – і пірнув...
... він зник зперед моїх очей – і небо раптом змінило свої властивості. І земля змінила. Бо все водномить стало єдиною водою. Небо набубнявіло, воно, як розперта від води повітряна кулька (знаєш, як у дитинстві? – водяні бомбочки? На голови безпечних розтелеп?) нависало над світом - темно і вогко, а все, що було під ногами, і одалік, отам от – теж водою стало, і здавалося, ще крапелька, ще півкрапельки у той чи той бік, у небо чи в землю – і зникне вдавана рівновага, і щось не витримає, земля чи небо, і води їхні з’єднаються, і годі буде їх зупинити вже...
...у місті почалася паніка, тоді по радіо оголосили – можлива катастрофа, нікому не виходити домівок, небезпечна ситуація, бла-бла....
Я стояла біля вікна і дивилася. А за шибкою все змінювалося, всі стихії та світи нагально і навально змінювали свої властивості, свої риси, води неба і землі прагли воз’єднатися, і тиша, така пронизливо-наелектризована тиша запала у світі..... Небо_вода почервоніла і мінилася загрозливими барвами – білі іскри та блакитна пасмуги, як у полярного сяйва... Земля_вода вкрилася брижами, і поміж них обох – води і води – рівноправної та безмежно сильної – води неба та води землі, які насправді завжди були єдиною водою - лише вселенська тиша, яка от-от розірветься, як довколоплідна оболонка...
Радіо горлало : Не виходьте надвір! Не виходьте! Смертельно небезпечно!
...у небі_воді, аж углибині, просвічувалися довгі пасмуги блискавок – наче вени на моїх руках....
...і я вийшла.
Сама у порожній світ. Поміж води і води...
....я відчувала нажахані погляди з тисячі вікон, які пантрували кожен мій крок, кожен мій рух...
...я відчувала шал і безум блискавиць над головою.....
...я відчувала, як почало ворушитися моє наелектризоване волосся, і кінчики його почали запікатися у манюні чорні кульки....
...але мені вже не було страшно.
ані на треть мізинчика не було страшно...
...і почалося,
І мене корком викинуло зі сну,
І була третя година ночі – знову третя година ночі! – ну чому в такому от стані я прокидаюся у цей вар’ятський час? – помежів’я між ніччю і днем, і балансую між сном і безсонням уже до ранку?
...
Але ранок напрочуд світлий.
Сонячний ранок.
Я випила кави – чоловік завжди прокидається швидше, варить мені каву і лишає на столі в кухні, тоді будить мене, а сам йде в душ хвилин на 15 – благословенний час! - сідаю на стіл, втикаю у завіконня, п’ю каву – вона міцна і солодка, неодмінно міцна і неодмінно солодка – перетікає у моє сонне, втомлене від отого гойдання водами нічними, тіло, і все добре, все вже добре, лише тре отямитися, знати полуду снива, розбудити дітей, нагодувати, і бігти-бігти далі, а все ніяк не можу, і дивлюся у вікно, і дивлюся і дивлюся.....
....
Раз-два-три-почали! – вмикаюсь нарешті – і бігом-бігом, сніданок, порфелі, автобус, робота, доброго дня, все гаразд, вам здалося, ну що ви, три рукописи, угу, домовилися, на завтра, не питання!
...і води сну відступають на півкроку, і запечене волосся обрізаю похапцем канцелярськими ножицями, і пасма падають на ламіновану підлогу, і... доброго тобі ранку, Серце!

А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)
Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця. Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
Знаєш, такі парфуми в тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня! Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою доцю подібна. Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш! Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася! Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що? Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно - прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній діктливий запах...
як оту сріблясту квіточку солодкої – забороненої - конвалії.

– Ну, шо там? Готові? Їдемо вже, шефу доповімо, що все чисто. Завтра знесуть цю халупу, і всіх ділов.
– Блін, тобі в дупі свічка шкварчить? Треба перевірити.
Слова просочувались у свідомість важко, як вода через ватник.
– Про кого це? – подумав він і трішки відкрив повіки. Просто на нього, не кліпаючи, дивилися великі розумні коричневі очі його пса.
– Ти чого це розлігся? – хотів він спитати, але побачив кров, яка витікала з-під голови собаки в його напрямі, змішуючись з його власною кров’ю.
Тоді він все згадав…

***

– Матвійко, от нашо ти живеш?! Ні дітей від тебе, ні користі жодної! Навіть прізвище якесь нечоловіче – Мат-вій-ко! Ірод ти окаянний, все життя мені спаскудив! – заходилась жінка, коли він падав на порозі брудний і п’яний.
Він і сам толком не знав, навіщо йому таке життя і що з ним таким робити. Десь далеко лишились спогади про те, як його скоротили, разом з десятками інших, з фабрики, яку приватизував новий хазяїн. Як потім він ніде не міг влаштуватися, перебиваючись випадковими заробітками. Як почав сильно пити. З кожним роком все більше і більше, поки йому все стало байдужим: і вічні жінчини сльози, і презирливі погляди сусідів, і він сам. Своє перебування на цьому світі він давно вже сприймав, як «бородатий» жарт про стару валізу, яку і кинути шкода, і нести важко.
Одного разу він вчинив бійку в магазині через те, що продавщиця не схотіла йому дати пляшку в борг, а тоді відгамселив якось товстого дядька, який виявився перевіряючим із області і з гідливим виразом на вгодованій пиці пояснював, де його, Матвійка, місце. За це найгуманніше правосуддя впаяло йому 3 роки загального режиму, чому він навіть зрадів, бо хоча б цей час не треба було дивитися в очі жінці і думати, де взяти гроші.
Спершу жінка, хоч і зрідка, але навідувалася. Потім перестала. Матвійко не ображався, бо розумів і навіть співчував їй. Але через півтора роки до нього приїхала далека родичка дружини і сповістила, що його жінка «згоріла» практично за два місяці від саркоми. Тому вона, родичка, поки поживе у них, щоб наглянути за хатою.
Повернувшись додому, Матвійко побачив, що в їх хаті живе не тільки родичка, але й вся її родина. Не став сперечатися і нічого доводити, забрав кілька речей, підзорну трубу, яку він ще в юності купив на першу свою зарплатню, і пішов у ліс, де, він це добре пам’ятав, була занедбана сторожка.
Дорогою до нього причепився великий чорний пес. Звідки він взявся, Матвійко так і не зрозумів. Просто той ніби чекав його на одній з лісових стежок, а потім пішов разом з ним.
– Та нехай,– вирішив Матвійко,– буде хоч кому слово сказати і, згадавши жінку, назвав пса Іродом.
Згодом трохи полагодив халупку, розбив маленький городик, та ще й Ірод виявився вдалим мисливцем і таскав з лісу якусь дрібноту. Холодними весняними ночами пес грів його своїм великим тілом, а Матвійко розповідав йому про зірки, бо це було єдине, що йому ще подобалось у житті. Ірод уважно слухав, іноді важко зітхаючи, ніби поділяв Матвійчину захопленість, але нічого не міг вдіяти. Іноді вони вдвох сиділи на порозі і слухали нічний ліс. Матвійко раніше ніколи навіть не здогадувався про те, як ліс живе вночі. А він таки жив! Десь у дуплах зростали пташенята сови і вимагали їжу. Десь ледь чутно зростаюча трава підіймала дрібні гілки. І під це приглушене шурхотіння, під втаємничені тихі нічні звуки було легко думати про те, що все відносно,– все, через що так переймаються люди в тому житті, де і він сам ще не так давно був…

***

Той ранок видався напрочуд теплим, чи не найпершим теплим за останній час.
– Так літо вже, телепню! – пояснив чи то Іроду, чи то собі Матвійко.– Тепер довго буде тепло,– і, почухавши собаку по спині, сказав:
– Біжи, погуляй у лісі…
Двері грюкнули об стінку так, що він ледь не підскочив. На порозі стояли двоє.
– Ви хто? – скоріше здивувався, ніж розсердився Матвійко.
– А ти сам хто? – перепитав той, що був вищий на зріст.
– Я тут живу,– все ще не розуміючи, у чому справа, відповів Матвійко.
– Ні, ти чув, «він тут живе»,– несподівано зареготав високий, звертаючись до другого, худорлявого, як жердина.– Неправильна відповідь, дядю.Ти тут не живеш, зрозумів?
– Не зрозумів,– напружився Матвійко.
– Добре, пояснюю перший і останній раз. Це тепер приватна власність, викупили цю землю. І її власник не хоче, щоб у його лісі, на його землі, жила отаке одоробло, як ти, у такій от халупі, як оця. Тепер зрозумів?
Раптом Матвійко відчув гіркий присмак у роті. Такий самий присмак був тоді, перед бійкою в магазині.
– А де ж мені жити? – занадто спокійно запитав він, дивлячись у водянисті, майже вицвілі очі першого.
– А навіщо тобі жити, га? Подивись на себе – ти ж сміття,– знову зареготав високий.
Це «навіщо тобі жити» все і вирішило. Він нахилився, схопив цеглину, яка підтримувала стіл у рівновазі, і двинувся прямо на незваних гостей.
– А пішли ви, разом із вашим власником…– він не встиг договорити, бо його почали бити. Бив один, вищий, а «жердина» стояв і, посміхаючись, стежив за тим, як пудові кулаки роблять з обличчя Матвійка місиво, як він згинається навпіл і падає на підлогу. А той щоразу підводився і знову й знову йшов на них. На третій чи четвертий раз крізь зірвані з петель двері він побачив, як з лісу біжить Ірод. Мовчки і дуже швидко. Ось він вже збиває з ніг худорлявого, ось вже стрибає на здорованя і стискає зуби на його руці.
– Ах, ти ж суко! – високий намагається відбитися від Ірода і кричить худорлявому, який встиг підвестися:
– Ну, що ти дивишся, козел, стріляй!!!

***

….– От суча псина, тепер тільки ліва рука працює. Дай-но пушку, треба перевірити,– ще раз каже високий і нахиляється над Матвійком.
Цього виявилося достатньо. Два різкі рухи, які віддалися в усьому тілі блискавичним болем, і здоровань лежить поруч. Від несподіванки він випустив з руки пістолет, і той валявся тепер в калюжі крові. Їх з Іродом крові. При згадці про Ірода Матвійка переповнила така лють, що він намертво стиснув пальці на горлянці здорованя. Звідки в нього взялися сили, він не розумів. Мабуть, вся огида від свого нікчемного життя, вся біль і злість перетекла в його пальці, які все міцніше стискалися, аж доки велет не припинив хрипіти.
Тоді Матвійко підтягнув до себе пістолет і повільно підвівся. Худорлявого вже не було. Матвійко оглянув себе. Бік був прострелений навиліт. Знявши залишки сорочки, якось перев’язав рану. Він чудово розумів, що худорлявий скоро повернеться, і не один, тому мав дещо встигнути до цього. Матвійко взяв підзорну трубу, лопату і, хитаючись, пішов у ліс.
Земля на галявині була м’яка, податлива, наче теж розуміла, що сил і часу в Матвійка лишилося обмаль.
– Ось тут тобі буде добре,– казав Матвійко.– Тут тихо. І зірки добре видно.
Повернувшись, сів на підлогу біля Ірода, почухав його за вухом, востаннє подивився йому в очі, потім закрив їх. Зідрав зі здорованя сорочку, перекотив на неї Ірода і потягнув у ліс. Коли все було закінчено, поміркував, чи ставити хрест. З одного боку, не людина ж, з іншого – єдина рідна душа. Потім зірвав гілку молодої сосни з ніжними зеленими голками і увіткнув у горбок. Там же поклав і трубу: «Може, з твого раю тобі буде зручніше дивитися на них». Посидів ще трішки і, спершись на лопату, підвівся.
Він майже вийшов із лісу, коли побачив, як з куряви з’являються машини. Три, одна за одною, немов великі чорні хижі звірини. Ось вони зупинилися і з них почали вилазити … один, два… чотири… шість.
Матвійко був спокійним. Більше того, спочатку неголосно, а потім все голосніше і голосніше почав сміятися – до пульсуючого болю в пораненому боці, до рожевих бульб з розбитого рота. Коли сил сміятися вже не лишилося, звертаючись невідомо до кого, тихо сказав: «Мене звати Нестором. Нестором, зрозуміло?»
Потім перехопив наперевіс лопату і рушив до них.

Ну от і приїхали, дівко, злазь!
Осінь.
А не віриш іще – бо ж не віриш, бо ж головою своєю безголовою крутиш у пошуках доказів (бажано матеріальних), що ще літо-літечко, вчора от навіть суконку льняну купила, ага, так наче клаптик тканини щось важить проти довічних законів природи….
А фіг тобі, дівко, змотуй вудочки, який там льон до холєри, одягай джинси, так-так, отако просто поверх засмаги своєї каталожної, а там, диви, і дощі затягнуться, як півпрозора занавісочка в душі ( того разу таки в дУші, бо в душІ твоїй, кобітко, і так давно вже все зашторено-засупопено від пильних очей, від цікавих очей, та й так файнезно замасковано (а таки згодилися УНСОвські вишколи, ай-я, аж тепер згодилися, оті всі маскування твої недолугі у лісах рідного краю), що й сама вже не скажеш точно –
а де ж ти справжня, дівчино?
Де ділася отамта, колишня, із очима великими, із нігтями обкусаними? Оте сіре-сіресеньке, гейби зайченятко налякане з другої парти біля вікна? Із колготками коричневими, вічно віддутими на колінцях, із почерком нечемним і волоссячком легесеньким, наче пір’ячко? А потім ота, зі щоденником блакитним, із губою прикушеною, із невидимкою у невиразно-брунатному волоссі - ота, до якої подружки приходили оплакувати перші любові свої навіть чи не серед ночі – гей-гей, просто таки паломництва дівоцькі… Чи ота, із очима захопленими, руками розчахнутими, про яку він потім казав – «дотульне дівчисько, ніжне, наче подорожник…». Бо й була подорожником для тамтого подорожнього – серце лікувала, тіло пестила, тулилася невміло, так, наче хтіла зацілувати геть-усі болячки і вавки з душі мужеської…наче вміла крівцю спинити, наче хтіла душу вибілити…І не думала - хоча й знала! а таки знала! – що до рани зазвичай прикладають усе те, що потім без жалю викидають… подорожник… бинтик… ватку…
Де ти заховала оту дівчинку, Аню? У яких закамарках серця, на яких антресолях досвіду, на якому запиленому горищі у якій не підйомній скрині власноруч замкнула? І сидить вона там зайчиком-пострибайчиком, горобчиком зіщуленим, сидить, посміхається, голову набік схилила, і не злоситься на тебе навіть – бо ж розуміє – саме там їй і місце. Знаєш, пригадала оце, то у старих романах таке вряди-годи траплялося – коли у найвищій вежі родинного замку, у такій собі потаємній кімнаті зачиняли причинну. І добре ставилися до неї, годували там, одягали, няньку до неї присилали, аби та їй книжки читала, ну, не знаю, що там ще робили, але – ні кроку назовні. Щоб ніхто на світі не здогадався, що є отам, десь отам, глибоко, за стінами мурованими, за вікнами ґратованими – зайченятко налякане, горобчик зіщулений, подорожник зірваний….
…і біжиш життям, біжиш, як господиня уже, як тварина сильна (хто ти сьогодні, Анько? Левиця? Антилопа? Краще і не думати, а бігти-бігти, спину вигнувши, м’язи напруживши, зуби вищиривши) – перестрибуєш через тіні, через людей перестрибуєш, через себе навіть – через оту, зі скрині, аби не впізнали, аби не дізналися, аби не витягнули її на світ божий…
…
- Яке ж ти стерво, - сказав, цілуючи. Не той, інший.
Посміхнулася губами намальованими, просто-таки навідмаш ударила посмішкою: «Дякую за комплімент».
…
…а потім, серед ночі – зірвалася настрашена. А що як раптом – оті, з сурмами, на конях, із очима свинцевими? Ото просто зараз? Такий собі алярм, глобальна побудка – прокидайтеся, пані та панове, Армагедон настав… От що тоді? Чи встигнеш ти, дівко, добігти крученими сходами на найвище горище своєї пам’яті? Чи стане тобі сили голіруч підняти важке віко старої скрині і обвугленими руками витягнути з полум’я прийдешнього їх усіх:
зайченятка наляканого,
горобчика зіщуленого,
подорожник зірваний…

Цікаво, чому кажуть «березневий кіт»? Брехня як шапка. Бо до мого Кота-Кота березень несподівано прийшов наприкінці серпня, і не було тому жодної ради… Цілісінький тиждень уся наша родина не могла по-людськи спати – верески Кота (чоловік запихав його на ніч до ванної, щоби бодай якось приглушити нелюдські завивання) видавалися «фанерою» до снів жахів… А коли я вранці випускала страждальця, то потайки від чоловіка ретельно стирала сліди котячих лап десь аж з-під стелі… двічі Кіт-Кіт відкручував серед ночі кран і влаштовував спроби забацати добрим господарям потоп – благо, я чутливо сплю… На день третій я пішла до ветмагазину і купила якісь дрібонькі пігулки. На шостий день я втратила надію, що пігулки таки допоможуть, і після чергової обіцянки чоловіка «вигнати до дідька ту суку» ( - А от і не правда! Він самець!)пішла знову до ветаптеки. Продавщиця, вислухавши мої плачі на ріках Вавилонських, дістала із якогось закамарка шматочок чогось білого і квадратного.
- От, сахарок. Має допомогти…
Кіт відмовився їсти їхній «сахарок», тоді я накрапала трохи валер»янки..
- Їж, Серденько, їж, воно солоденьке…
Без результату. Врешті подробила, розчинила у ложці води, і влила у здичавілу пику Кота.
Фіг там… Увесь вечір кричав як скажений, а при спробі взяти його на руці дивився нетутешнім кровожерним поглядом….
Врешті чоловік придумав занести його на ніч на дах: «А що? Всі пристойні березневі коти гуляють по дахах»…Залізний аргумент…
…цілу ніч я наслухала розчинені у нічному серпневому мороці сумні котячі серенади…
І думала собі – от як воно буває… коли серце прагне любити – а восьмий поверх… і ота, якій би розповів про світ кольоровий і про вогні великого міста – далеко…
А потім, вранці, у село їхали, і тримала його – замученого за отой вар»ятський тиждень - на руках і казала: «Ну, ще трохи, потерпи, ще трохи…От приїдемо, а там буде вона» (місцева триколірна хвойда, мила така кітка, він її ще минулого разу запримітив).
…але доки ми приїхали, «сахарок» нарешті подіяв…
Кіт-Кіт зайшов у хату, заліз на горище, і заснув собі солодким сном…
…і десь під вікном гуляла триколірна, а він дивися на неї байдужо через шибку…
…мовчки дивився…
А ще радіо співало голосом Талькова, здається:
Летний дождь, летний дождь
Шепчет мне легко и просто,
Что придешь, ты придешь,
Ты придешь, но будет поздно,
Несвоевременность - вечная драма,
Где есть ОН и ОНА.
…і Кіт підняв свою голову, і глянув на мене, і зітхнув глибоко: «Сволота ти, Осадко, зі своїм сахарком…»

...щось собі пригадувала нині, доки на роботу їхала – у мене в голові взагалі важко навести лад, таким усе таким потоком нестримним – водоспад Вікторія просто, а не Анина голова, та менше з тим. Діда свого згадувала, Пилипа. Ну, про нього можна багато писати – і те що я пам’ятаю, і те, що вже належить до розряду міфотворення сімейного, як ото приміром, байка про те, що бабця моя знайшла список дідових полюбовниць у кількості 93 штук (із детальними нотатками на полях – де, коли, особливі прикмети), чи як у діда стріляв кіллер. Про се я тобі вже оповідала, здається. Нині мені пригадалося інше – літо то було, одне з останніх дідових літ – він тоді майже півроку на дачі безвилазно жив, і я час від часу, яко справдешня Червона Шапочка, привозила йому пиріжечки з міста. Ну, не лише йому, бабуся також жила на дачі, та знаєш, як воно буває…коли з кожним роком у подружжя все менше спільних тем….Коли мовчання геть втрачає свою комфортність – від «не треба говорити, бо і так розумієш з півпогляду» до «не треба говорити, бо про що?!». Так от, того ранку прокинулася я від дідового голосу – говорив він з кимось. Сміявся: «Ох ти й хииитрий! Куди заховався!» - прибалакував ще щось…

Я здивувалася – що за холєра? Ні світ ні зоря – а він уже з кимось (з ким??? На нашій богом забутій старій дачі?) жартує…

Визирнула з вікна другого поверху – начебто нікого чужого….

Тоді на двір вийшла – дід у теплиці…

Знаєш, я пішла на голос, а потім стояла довго мовчки, до скла притулившись спиною…

…він розмовляв з огірками…

З кожним-кожнісіньким огірком окремо…

І гірко мені стало.

Бачиш, як воно виходить…

...Зона відчуження між людьми утворюється, і кожен опиняється рано чи пізно на приватному – індивідуальному – острові святої Єлени…
і вирощує там огірки абощо...
і розмовляє з ним...
бо як не з ними - то з ким???

І що тобі оповісти про море, Серце?
Я його мало пам’ятаю.
Спогади такі півстерті – як ото про давні любові…Наче і пам’ятаєш на ім’я, колір волосся там, зріст, інші ознаки, навіть кілька епізодів спільних можеш переказати, але – ні дотику, але – ні запаху, але – ні голосу. А якщо вже зовсім по-чесному, то й історійки оті типу-спільні – мандрівки там, святкування, любощі абощо – далекі від реальності. То вже власноруч створена міфологія, таке щось перетасоване у зручній для свідомості комбінації – аби не боліло спогадами – то раз, і аби хепі-енд неодмінно – то два. Навіть якщо ні ендом, ні тим паче хепі й не пахло. Та то таке, то все такі штуки-дрюки, фокуси-покуси пам’яті, свідомості, навіть під-свідомості – витворювання – вифантазовування власної байки життьової.
Але ми не про це. Про це – іншим разом. Зара – про море.
Це перше, що я запам’ятала в житті. Мені два роки було. Чи три? Чекай, порахую… Таки три, так, три. Дорогу пам’ятаю нічну. Виноград. Мене несуть на руках. Я хочу спати. Ноги в піску. Дача чиясь. Завтра у мене день народження. Я щаслива до такої міри, що морем чуюся. А море – воно – без кінця. Бо воно – все. А потім ранок, і мені подарували велику коробку таку з кольоровим пластмасовим посудом. Багато! Мисочки мілкі, і глибокі, і горнятка, а ще банячки, і ложечки, і навіть виделки, і чайнички, і ножі. Словом, величезний набір, і я ніяк не можу з ним розлучитися… то й беру з собою на пляж, так.
От що дивно – у перших спогадах про море води немає. Я не знаю, чого, але немає – і все тут. Пісок є. Багато піску, з гострими поламаними мушельками, з кісточками від черешень або вишень – я їх не розрізняю на стадії кісточки, оті ягоди.
Вночі був шторм, і на берег викинуло дрібних рачків, кілька рибинок, водорості. Я перебираю це все руками – напевно, шукаю скарби. Цей пунктик у мене залишився надовго – порпатися у «дарах» моря (чи й не моря) , сподіваючись на невідь-який дарунок долі.
Того разу я ніц доброго не знайшла, рибку тільки мертву – сріблясту таку… і я конче вирішила її похоронити – бо що ж? бо як же ж?
Вирили на пляжі могилу велику. Вистелила дно цукерковими обгорточками блискучими. І рибку свою поклала по центру. А тоді вирішила, що того замало. Бо яка користь від цукеркових обгорток?
Я чомусь яскраво собі уявила, як моїй рибі буде самотньо і нудно отак-от лежати мертвою серед просто-паперу. Приміром, допливе вона в рай, до інших риб, і спитають вони в неї – сестро, а що ти нам принесла? З чим ти припливла до нас, у наше вічне море? А вона що скаже? З цукерковими обгорточками? «Білочка», «Батончик Шкільний» і «Дюшес»? Не густо… Напевно, з нею і дружити ніхто не захоче…
Ну, словом, я розклала довкола трупика рибки весь свій посуд…
Спочатку мисочки, на мисочки – горнятка, ложечку збоку, і чайничок, і глибокі тарілки….
Оце, уявляла, припливе моя риба на небо, у рай риб’ячий – і запросить інших рибок на чаювання…І вони зрадіють всі, будуть плескати її плавцями по сріблястій спині: ми так тебе чекали, Аніна рибка! Дякуємо тобі!
І тоді з нею всі подружаться, бо ж їй тепер доведеться навічно залишитися у раю, і тому краще мати багато друзів. ..
Пам’ятаю, вагалася, чи хрестик ставити, чи ні. Бо ж для того треба, аби риба була хрещена – то мені колєжанка пояснила, вона вже в школу ходила і зналася на таких штуках. Тому я не поставила хрестика.
Увечері батьки спохопилися – а де це, Ань, посудка твоя нова?
Я їм пояснила, як могла все пояснила: і про рибку мертву, і про чаювання, і про безмежний риб’ячий рай…
Потім мама мене лупила по попі – нє, не ременем, ремінь на пляж не беруть, на щастя – рукою мокрою. Казала – ану йди шукай, де закопала, і викопуй!
А я знала де – але ж розкопувати могили, це, погодься, блюзнірство…
Та й рибка була вже напівдорозі до раю, де її чекали багато вірних друзів, і довічні чаювання, і радість кольорова… а горнятка пластмасові обіцяли безмежний спокій її душі і спочинок її тіла сріблястого, і…я не могла її підвести…ти ж мене розумієш, Серце?
…

[2000 рік, квітень]

…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі.
І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.
…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро.
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть –
але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.

[1981 рік, листопад]

Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Маааааа!!!!
…
Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!
…
А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим…
але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.

[1978 рік, червень]

Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді –
вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.

….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…
…
Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.
…
…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….
…
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!
…
Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.
…
адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.

Саганові

(написано на зім’ятій серветці в кафе-шантан якогось із Паризьких вимірів)

…Не стало спокою. З тих пір, як він вінчає надвечір’я своєю появою, заповнюючи грот мого алькову собою, – ніби-то спрут метаморфозує, вливаючись у затонулу амфору. Що за згубна звичка: не висилати листів, не переказувати вітання через голубину пошту багаточисельних приятелів, не нудьгувати на е-мейл, а – отак!!! „Ти закарбувала мене своїми карміновими губами , кардамоновим дотиком – ось сюди (він вказує не на серце...) а відтак, сюрреалістична моя, мусиш мусити... Та не хапайся так за трусики!.. – не за тим...”
Напівманіакальна його манера триматись не залишає жодного шансу на сон чи, принаймні на безсоння. Ні. Тепер цілісіньку ніч борсатимусь у липкому павутинні, в клею його марева. Цілу ніч колихатимуться чорні троянди на шипастих стеблах і він буде вихвалятися: змусить мене дивитись як примхливо крихітна роса залляла пелюсткове лоно його витончено збочених думок. Насправді, зцідить принаймні на півсклянки моєї крові, брехливий садівник!
Я вже відчуваю, як на оголені нерви моїх барабанних перетинок полум’яно тече скрегіт пташиного пера, яким він пише, може й на справжнісіньких пергаментах зі шкіри новонародженого теляти, свої ЩОДЕННИКИ.

«Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого» - проказували напам’ять, як шкільний вірш, діти у білих льолях із вишитими комірцями…
….заморений аїр на камінній долівці пріло смердів смертю.
Його ритуально порозкидали по всьому храму – Зелені свята на Галичині – то тобі не забавки…
Пригоріле татариння під ногами…і ніг тих була добрих півтисячі – кожному хтілося глянути на оцю ініціацію…
Діти стояли вже понад годину – рівненькими стовпчиками, як солдати й солдатки на плацу, готові до пожертви во ім»я…
Добрі греко-католички – в основному жінки – матері, бабусі, тітки, хресні, сусідки і родички – оточили свіжу кров їхнього приходу тугим спітнілим кільцем – і годі було вирватися…..
Я спочатку дивилася на отців. Один правив – його я не бачила, він був одалік, і його заступала хмара білих хусток. Зате просто перед очі сидів другий, що приймав сповідь. Мені чомусь стало його невимовно жаль… Він був опасистий, кремезний, у дорогому вишитому фелоні. Спочатку я вивчала узори на його одязі – а узори ті були голубі, у тон рушничкам, якими були по самісінькі брови вкутані святі і блаженні на численних образах. Тоді погляд перестрибнув на обличчя cвященика. Роса поту на м’ясистих щоках, червоні ниточки жилок на носі - йому було жарко. А ще було помітно, що отець не виспався – бо немилосердно позіхав, коли чергова прихожанка оповідала йому свої прощенні й непрощенні гріхи…. І не було тому ні кінця ні краю… він то не бачив, бідолаха, що черга бажаючих очистити душі – оново зміїлася углиб церкви – і щиро сподівався, що оця от дівка чи ота от бабка – вже остання, і вони нарешті відпустять його, як він відпускає їхні гріхи.
Та де там…
…дітям у білих льолях видали білі свічки. Моєму малому свічки не дали – бо то, виявляється, тре було наперед замовити, разом із льольою та відеозаписом… отож, усі діти як діти – полюдські галицькі діти білі ангели зі свічками – а моє – як не люде… я ловлю його погляд. Зовсім не дитячий погляд. Страх-приреченість-чекання. Він питає мене – довго ще? Я звожу плечима: а я знаю?
Минає півтори години служби… спека залазить у мозок… натовп зачинає нервуватися… кадило монотонно витляє перед очима… блимають вогники відеокамер…навиліт стріляють затвори фотоапаратів.
дим і ладан. Татар-зілля і свічки. Ангели і галичанки…
і тут діти зачинають мліти…
одне за одним, як підкошені, падають на мармурову долівку…
…вчителька катехизації витягає свічку з руки хлопчуря, який умлів – і простягає моєму синові….
…так чи приблизно так живі брали прапори із рук мертвих на кривавому бойовищі во ім’я….
…мене огортає дивне отупіння…час набуває плинності….я відчуваю, що ще трохи, і я теж… мене виводить з такого стану голос малої – вона невідь-звідки взялася серед оцього натовпу…
- Софія?! Ти як сюди дійшла? Навіщо?!
- Мене бабця з дому відіслала, аби я теж причастилася…
Мене зачинає дрібно трусити, щойно уявлю, через яке стовковище вона пробивалася і що з нею могло трапитися….
…а діти у білому падають, а ревні християнки – матері й бабці – кроплять їх святою водою, б’ють по писках, і ставлять назад у шеренги…
…найбільше це нагадувало мобілізацію у Дитячий Хрестовий Похід….
І це було страшно…
…
….
…..
Напевно, я нікчемна християнка. Я жахаюся фанатиків. Я не розумію, навіщо боятися Господа, який є – Любов Одвічна. Я не вірю, що Отцю моєму потрібне оце збіговисько з відеокамерами, ота шалена юрба, яка після двогодинної Служби (слово правильне у даному контексті. Служіння, служка…ревний садомазохізм) залюбки когось би спалила чи каменувала (жаль, інквізиція нині не у фарворі…бо ж вона – свята! – як ніяка інша інституція - задовольняла бажання та інстинкти натовпу - збудженого від спеки і смороду, щирого у своїй – зрозумілій – вірі.

Вони зазіхнули на мій дім. Подумати тільки – я, неспроможна прив’язатися до жодного місця, вічна мандрівниця, страждаю від того, що моєму будинкові, цій бездушній істоті з цегли та бетону, загрожує повна і абсолютна ліквідація. Здається, яка мені різниця – адже без даху над головою я не залишуся. Аж ні, чомусь ця споруда стала такою дорогою моєму серцю, ніби рідна і близька людина. І страх розлуки з нею болить-пече, і ніщо не здатне повернути мені хороший настрій.

Бульдозери гучно робили свою справу, і їх металеві пащі вихоплювали одна поперед одної ласі шматки. Вже рік, як наш будинок стояв у аварійному стані тут, між акаціями, і ніби нікому не заважав. Проте, міськрада побоювалася, що пожильці таки знайдуть під благеньким дахом біди на свої голови – погане паблісіті гарантовано! – то ж одноголосно вирішили: знести. Підготували наказ, і навіть вивели кампанію на рівень місцевого тижневика, при нагоді цитуючи листи від вдячних громадян, які нібито стомилися від напівлюдського животіння у старій руїні. Районна адміністрація дбайливо виділила нам кімнати у якомусь гуртожитку, пообіцявши у найближчому майбутньому побудувати на місці зносу новеньку багатоповерхівку. Отож, не було іншого вибору, ніж пакувати валізи і рятувати бабусину шафу.

Збираючи речі, згадую слова однієї подруги: «Кожен переїзд дає можливість позбавитися купи непотребу, сміття і старих лахів. У всьому варто шукати позитив.» Я з ентузіазмом узялася за роботу, і вже за кілька годин у коридорі назбирався десяток туго набитих пластикових мішків. На світ Божий з під дивану з’явилася густо припорошена пилюкою книжка Олді з міфічними істотами на обкладинці. Перетрушую сторінки і голосно чхаю…З книжки на підлогу вилітає фотографія з дуже знайомим обличчям, щоправда, як мінімум десятирічної давності.

А зараз ти вже зовсім не такий, довгі кучері давно перетворилися у еклектичну коротку стрижку, і навмисне подерті на колінах джинси змінилися на зручний стиль «мілітарі». Принаймні так ти виглядав, коли ми бачилися востаннє. Я втекла, бо почала прив’язуватися до тебе, а це загрожувало болем і втратою незалежності. Тоді мені важко навіть було думати про таке. Що ж, час минає, люди міняються. Цікаво, де ти тепер і що з тобою?..Намагаючись відігнати від себе надоїдливі думки, запихаю фото назад у книжку, а книжку у напівзаповнену коробку, і продовжую готуватися до переїзду. А в вухах лунає ніби зі старого магнітофона “Opium, desire or will? ” маловідомого у нас на той час гурту Moonspell.

Ідея гуртожитку мене аж ніяк не тішила, крім того, прив’язаність до обжитого місця давалася взнаки. У пригоді стали старі зв'язки, і я оселилася у знайомого піаніста в домі навпроти. Він був винен мені послугу, так як щотижня водив до мене своїх дівчаток, щоб матуся не застала на гарячому. Відверто кажучи, вдача у неї була дійсно нестерпна.

Ні в під'їзді, ні на вулиці вона вперто не віталася з сусідами, килими трусила виключно по неділях і навіть намагалася отруїти кицьку, яка об'їдала вазони на її балконі. Мені було трохи жаль «малого», тому він отримував ключа щоразу, коли я від’їздила у справах. Горгоноподібна піаністова матуся з невід'ємними від її образу рожевими бігуді ще з дня першого знайомства з нею викликала у мене печію. Уфф!.. Хоча зі мною вона трималася на диво люб'язно, адже я відмінно знала її слабке місце: фурію можна було підмовити і на державну зраду, пообіцявши розповісти інтимні подробиці особистого життя акторів “Династії”. Врешті-решт ладнали ми не так погано.

За кілька тижнів на подвір'ї з'явилася череда зубастих бульдозерів і десяток спецівок з прокуреними голосами. Добряче порипавши наш старий будинок, товариство всілося за домашні канапки з ковбасою, а по обіді, підбадьорене міцним самогоном горлало “Розпрягайте хлопці...” і “Чий-то кінь...”, демонструючи неабиякі здібності в найкращих національних традиціях. Наступного дня пішов дощ, і вони гуртом місили багнюку, не звертаючи за лайкою уваги на те, як плакали де-не-де вцілілі вікна. Дітлахи качалися в багнюці, гатили камінням у горобців і вищали від задоволення. Всім було весело. Будинок відповідно радів, що його не чіпали. А мені чомусь, мов від серця відлягло, коли я побачила, що нашу «фортецю» залишили у спокої. Кожен удар, який завдавали будинкові, начебто відбивався на мені, залишаючи невидимі синці і подряпини.

Того вівторка хлопці із бригади ще активно робили вигляд заклопотаних і визираючи із кабін ділилися “конструктивною” інформацією. А в середу, як і слід було цього чекати, всі шість бригад району оголосили страйк. Не платили досить, а може, самогон не сподобався. Густо засмітивши за короткий термін наше подвір'я недопалками, пластиковими пляшками і пакетами, будинок залишили напризволяще. Його зовнішній вигляд мало чим змінився - хіба що не вистачало верхньої частини, і десяток віконниць світилися порожніми очима. Подібна безвідповідальність нікого не здивувала, тільки піаністова матуся, витираючи масні пальці фартухом, зарепетувала з балкону: “Халтурники!!”. На цьому епопея зносу призупинилася. Подвір'я заросло хвощем і лободою, які зовсім сховали заіржавілі поштові скриньки на похиленому стовпці.

Таким чином я дістала купу сюжетів для нового тематичного портфоліо. Захопливо було тишком пробиратися всередину і фотографувати щілини і шмаття на стінах. Мою напівпідвальну комірку майже не пошкодили. Я залишила тут своє старезне металеве ліжко з матрацом на пружинах, бо воно нагадувало в'язничне, і ще багато мотлоху, який не хотілося забирати з собою. Сусіди теж подекуди позалишали різний непотріб, трухляві вицвілі крісла, кульгавий стіл і канапу-мурашник. Принести б сюди свічок і знімати вночі...Уявляю зловісні відблиски у великому дзеркалі з пощербленою рамою. Буває, блукаєш і шукаєш оригінальні кути зору для композицій, а вони ось тут, під ногами, зліва, справа і зверху... З такими думками виходжу, обережно пригинаючи голову, вдивляюся, щоб не перечепитися через уламки стіни чи не потрапити голими ногами у кропиву. Сонячне світло безжально блимає в обличчя, і я на мить намагаюся розслабити всі до одного м'язи…

Ти сидиш за кілька кроків біля огорожі і вимальовуєш гілкою на піску якісь ієрогліфи. Виставив на поталу ультрафіолету свою вже добряче обпалену сонцем спину і гадаєш, що тобі все дозволено?..З'являтися отак раптово, без попередження. І як ти взагалі мене розшукав?

Три останні роки мені було без тебе цілком...інакше. Пригадую, шкільний друзяка розказував, що ти покинув боксувати. І я не сумніваюся, що більше на ринг ти не вийдеш. Скоріш усього, трапилося щось таке, що змусило тебе поставити на цьому крапку. Що ж...А я так і не побачила жодного твого бою. Ніколи не зрозумію насолоди видовища, де двоє чоловіків прикрашають один одного синцями і каліцтвами. Неодноразово зламані ребра, звернуті щелепи, перебиті носи – просто краса! І як тут не згадати про відкушене вухо по-тайсонівськи.

Колись дбайливий батько хотів придбати тобі мансарду в старому будинку коло міської ратуші. Сподівався, що бокс тобі врешті-решт обридне, і ти повернешся до живопису. Дійсно, навіть твої дитячі малюнки вражали дивовижним відчуттям кольору та об'єму. Ці похмурі воїни в обладунках, ікласті крилаті монстри з довгими пазурами часто снилися мені і видавалися аж надто реальними.

Не пам'ятаю, щоб раніше твоє обличчя набувало такого напрочуд довершеного виразу: легка втома і всеохоплюючий спокій. Чудовий, просто чудовий типаж. На жаль, ти чомусь ненавидів позувати для моїх фотографій, хоча і міг розглядати їх годинами. Хіба зараз що-небудь змінилося?
-Гáряче. - Збентежено сідаю поряд. Ти мовчки погоджуєшся і обтрушуєш свої зеленкуваті штани камуфляж. Відставний вояка.
-Хочу тебе дещо попросити. - Наче я не здогадуюся, що ти тут зовсім не для того, щоб розводити милі моєму серцю теревені.
-...?
-Пожити у тебе тижнів зо два.
-Тут? - показую на старого каліку без даху. - Хіба немає кращого варіанту?
-Дуже треба. Неприємності. - Аж такі, що ти зібрався з духом і з'явився мені на очі. Досі цього не спостерігалося.
-Як хочеш. Але не думаю, що тобі тут сподобається.
-Ну, маю надію, що твій підвал вцілів. - Ніякий не підвал, а напівпідвальне приміщення.
-Та вцілів.
Невимушено закладаєш руки за голову і витягуєшся на піску на весь зріст.
-Чудово. А щурі там є?
Жартуєш? Минулого року проводили дезінфекцію.
-Ні, немає. Правда, води з електрикою теж нема.
-Не страшно, - смієшся ти. - Люблю екстремальні умови.

Увечері ти вже сидиш на моєму в'язничному ліжку і поїдаєш яєчню з ковбасою, яку вдалося вихопити практично з-під носа піаністової матусі. Довелося тимчасово покористуватися щедрими запасами продовольства з її холодильника – нехай радіє, що в її синочка вовчий апетит.
Зручно вмощуюся на широкому підвіконні, підібгавши під себе ноги у смугастих вовняних шкарпетках і пірнаю у медитацію...
-Тобі краще із довгим волоссям, – чую раптом. Так, як колись у старі добрі часи, коли ти не відпускав мене від себе ні на мить. Поки я не вирвалася сама.
-Слухай, а чому ти пішов з боксу? Тренер ж обіцяв тобі блискучу кар'єру. - А чому я пішла від тебе? Адже нам передрікали блискуче майбутнє...
-Почало затягувати. Як якась нав'язлива ідея. - Як наркотик. Солодкий опіум – так , здається, я тебе жартома називала. Втім, багато часу минуло, може, я просто щось вигадую.
А мені вже кілька ночей підряд сниться дивний сон. Ніби наш напіврозвалений будинок раптом засяяв, як після кропіткої реставрації…У віконному склі відбиваються сонячні промені, а новенькі пофарбовані двері під’їздів ніби запрошують: «Сюди, сюди! Тут гарно, тепло і затишно!» Навіть, коли прокидаюся, після цього сну залишається невимовне відчуття спокою і тепла.

На стінах будинку потроху виростають рясні ліани, гойдаються банькаті лемури, бігають кумедні макаки, дріботять крилами мініатюрні колібрі. Все цеглисто-червоного кольору. Треба добути тобі кольорової крейди... Можливо цього разу вийде краще.

- Цей світ такий досконалий, жінко, - казав ти мені...
У моєму місті ніяк не впаде сніг – щось зламалося у складному небесному механізмі, і коліщатка крутяться в інший бік. І дні надто короткі, і ночі надто порожні, і тиша виїдає усі знаки та значення. І намагаєшся знайти себе бодай у чомусь: вичитуєш рукописи, фарбуєш волосся, пишеш сонети. Готуєш голубці врешті-решт – ошпарюєш капустину, і розбираєш її ніжно і повільно, як молоду по шлюбі...
- Цей світ такий великий, жінко, - казав ти мені...
У містечку Грінтаун штат Іллінойс тане лимонне морозиво з ваніллю, а хлопчаки, схожі на тебе малого, біжать серпневими вулицями під надсадний спів цвіркунів. У Швеції оголошують Нобелівських лауреатів, і королева срібною ложечкою розмішує цукор у білій порцеляні. Старий рибалка з Норвегії ловить сіткою свинцевих, як небо, оселедців. Київська секретарка на високих червоних підборах відчиняє двері офісу. Купка імператорських пінгвінів здивовано дивляться на фанерний аероплан...
- Цей світ такий кольоровий, жінко, - казав ти мені...
Оксамитові отави, і коні, що фиркають крізь туман, і темний смарагд океану, і розчерки білих чайок над хвилями... А ще – паморочливий бузок над дерев’яним ґанком південного містечка, а ще – солені від води губи, а ще – мушельки, нанизані на шворочку – прикраса на шиї смаглявої п”ятирічної дівчинки.
- Цей світ такий солодкий, жінко, - казав ти мені...
Хурма і фініки, і поморщені, як пучки пальців покійної бабці Гані, родзинки, і запах кориці на східних базарах. Жасминовий безум вихолощеного австрійського містечка. Північні схлипування матіоли на сусідній дачі. Гіркі хризантемні дими ранньої осені.
- Цей світ прекрасний, жінко, - казав ти мені...
У цьому світі дихає крізь сон океан, і нечутно ростуть кармінові ліси коралів, і сині кити оповідають свої давні саги. У цьому світі, як у чарівній музичній скриньці, танцюють він і вона – кружляють, тримаючись за руки, під вічну мелодію любові, і десь, над якимось чужим Парижем, падає сніг...А потім – дивися – він падає і тут, і там, і ніжно сиплеться на руки, і губиться у волоссі, і наші голоси тихшають у білій плетениці щастя, і сплітаються, як дві найтонші ниточки у зеленому вовняному шалику...

Шубовсть!.. І розпашіла під липневим промінням вода грайливо прийняла його у свої обійми. Рухаючись з неймовірною легкістю, без жодних зусиль, відьмак поплив до протилежного берега. Ставок млів у захваті від граційного міцного тіла, хвиля куйовдила волосся русалок, що задивлялися на нього сидячи на дні. Час від часу він пірнав углиб, щоби шукати за гарними камінцями, і хвостаті дівчата зашарівшись пускали йому бісики.

Виринав відьмак стрімко, випроставши руки вгору і відкинувши назад голову в екстазі. На мить його бездонні смоляні очі пронизувало зухвалим блиском. Він ніби кидав виклик звичній лісовій декорації. Проте, вогник у погляді одразу згасав, і зморений невідомо чим відьмак лежав на заціпенілій воді, і навіть не примружившись, розглядав небесну вись. “Дивна річ – небо...- здригнувся він зненацька від слів, які вітер доніс здалеку. - Ніколи не буває однаковим...” Слова шурхотіли так, ніби вилетіли з чужих давніх спогадів. Відьмак чхнув і спробував відігнати приблудні думки. Люди?.. Так собі, глина у різних проявах. Давно не спілкувався з упирями та перевертнями, от і розхвилювався, душовбогий.

Прихилившись до стовбура старої верби, за ставком спостерігала жіноча тінь. Прозора переливчаста постать. Прикрила вуста рукою, аби звук дихання не вияви її присутності. Хоч відьмака не збентежив би зараз і грім з блискавкою: думкою створивши навколо себе кришталеву сферу, він розлігся дрімати просто на воді Спокій. Тиша. І більше нічиїх думок...Крізь кришталь сфери тіло відьмака здавалося ще більш оливковим, і кожним м'язом нагадувало мікелянджелівського Давида. На грудях мінився мерехтливим сяйвом знак Кабали.

Лісова громада екзальтовано застигла у передчутті чогось неминучого. На довгих променях сонця живим гербарієм в польоті застигли метелики і вся комашня. Вітер, вочевидь, ховався десь у німих кущах, затуляючи рота долонею, як ота жіноча тінь за вербою. А вона, обійнявши струхлявіле дерево, так само прикипівши блідими зіницями до ставка, і часом важко, з надривом зітхала. Вона пам'ятала його...Нечітко, уривками, з одного з попередніх своїх існувань. Тоді ще він дивився і бачив кольором неба. Зухвало і впевнено...Уся її прозора постать аж потемніла від погано прихованого болю, і не в змозі більше стримуватися, вона кинулася до води і впала обличчям вниз на кришталеву сферу. Відьмак не поворухнувся і не розплющив очей, а на поверхні кришталю з'явилася одна-єдина крихітна тріщина. Крізь неї вузеньким струменем тінь проникла всередину. Сльозою впала відьмакові на груди, і сферу заповнило яскраво-малинове світіння. Він раптом відчув, що захлинається водою і вогнем одночасно.

Відьмака наче спаралізувало... і раптом просвіт: зелена галявина, вогнище, струмок...потяг, людно, незграбний дівочий усміх...музика, шум, знайомий голос – один із багатьох...Так легко... Сферу поволі накрило водою.

Русалки скоро знайшли на дні жадану забавку. Хихотіли, заводили поміж собою бійки, танцювали, пестили, вплітали йому до волосся барвисті водорості. Зазирнули в очі і перелякалися – вони були сині-сині.