ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2019.11.22 16:31
Поро моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

Адель Станіславська
2019.11.22 12:59
Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в тобі, що не

Адель Станіславська
2019.11.22 12:51
І буде ранок... Зродить день новий,
нові хвилини і нові орбіти -
ти лиш не пий з вчорашнього, не пий...
Переболить... Не здужає боліти...

Зійди з дороги, вибери маршрут,
йдучи на захід - добредеш додому,
і хай у спину: ось стежина, тут!..

Олександр Сушко
2019.11.22 12:30
Дух свободи! Ох і затуркали простий люд баєчкою, що часник допомагає від вампірів! Ох і наплели! А люди й вірять. Насправді ж, від упиряк допомагають квашені огірки. І капуста, до речі, також. Тушкована теж годиться. Тут головне ловкенько її наїс

Тетяна Левицька
2019.11.22 12:03
Смарагдова, шикарна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,

Микола Дудар
2019.11.22 11:55
Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…

Галина Сливка
2019.11.22 09:49
Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить

Віктор Кучерук
2019.11.22 08:34
Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях

Микола Соболь
2019.11.22 05:37
Тиха ніч запалила вогні,
Прилюлюкала води Дніпрові.
І так затишно стало мені
Край ріки у розкішній діброві.

Зрідка вітром гойдне очерет,
Заспівають листочки про літо…
Легковію, небесний поет,

Марґо Ґейко
2019.11.21 18:42
Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,

Галина Сливка
2019.11.21 17:05
Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...

Олена Побийголод
2019.11.21 16:46
Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас

Сергій Губерначук
2019.11.21 16:31
Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок

Іван Потьомкін
2019.11.21 10:18
А я готовий вчить арабську
Заради Муси одного.
Хто такий Муса?
Шкода, що ви його не знаєте.
Ну, та нічого. Розкажу бодай побіжно.
Може, пізнаєте його в Єрусалимі.
Ні, не на вулиці серед гуляк,
А тільки на роботі,

Тетяна Левицька
2019.11.21 09:47
Мені ти будеш телефонувати,
як розчинюся в небесах навічно
і слати повідомлення із чату
в німе невідворотне потойбіччя.
В скорботний день народження, як завше,
могилу прикрашати білоцвітом,
на самоті пригадувати наше
короткочасне пелюсткове літо.

Олександр Сушко
2019.11.21 09:30
Вікна-очі оскліли. Морозець краплини роси
Закайданив, щоб тишу капіж у саду не тривожив.
Уростаю у землю святу триста літ, триста зим,
Гостював тут Господь, і правителі, й ангели Божі.
.
За парканом до зір виростають хороми нові,
Я ж низенька, тор
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ганна Осадко (1978) / Проза

 адже - апостол Петро сказав...
Образ твору [2000 рік, квітень]

…бо нічого тоді не віщувало лихого. Бо здорова була, і вагітність усю умовно-нормально відходила, і взагалі… емоційний стан, щоправда, був жахливий – бо сама, геть сама була…та зара не про це…
Була третя ночі.
І – вода рушила.
Задвигтіла – і рушила.
І півсвіту хвилею змило.

…по-рож-ньо…
Годині о сьомій я з татом пішли в лікарню – «здаватися», як я тоді жартувала попри болісні перейми. То, словом, мені у передпологову поклали, у льолю таку безрозмірну, із розрізом до пупа, нарядили (фасончик той ще! Ти би побачив, Серце, зридався би): Велкам, Ганнусю! Ласкаво просимо!
А нас – жіночок із переймами – там було четверо, якщо я не помиляюся. І ще – то неділя була, Вербна неділя, і в лікарні – півтора дохтора включаючи прибиральницю – ну от зовсім….
А час, маю тобі сказати, під час найбільшого болю, набуває дивних властивостей. Ото я на власному досвіді збагнула тезу про «відносність часу». (Існує такий забобон серед породіль – не можна мати на тілі нічого, що за формою нагадує замкнуте коло – мовляв, тоді неможливо розродитися – отак і зависнеш на якомусь колі переймів. Ну і для немовляти це пряма дорога до смерті від асфіксії – а ди народиться із пуповиною довкола шиї… Тому всі жінки завбачливо зняли з тіла перстені, годинники й ланцюжки з хрестиками – від гріха подалі.) Двох уже завели у пологову – я чула, як вони спершу надсадно кричали, а в кінці переможно лунав голос дитини…
А мій час - спинився…
(Годинник бо я зняла з руки й повішала на металеве бильце лікарняного ліжка…) Так от, час від часу я зиркала – скільки ж іще… Такого болю – геть нелюдського, тягучого, кітстколомного, коли час зу-пи-няв-ся – я ще ніколи не відчувала… Химерно було – ото думаєш, вже кілька годин минуло у цьому пеклі – а то тільки три хвилини. А потім падала у безпам’ятство…І години тоді спливали непомітно … І лише думка – вже би нехай я умерла, лишень би це скінчилося…. А ще – я не плакала зовсім… Не кричала. Стогнала лише і молилася вголос…. Лікарка чергова кілька разів заходила – То що? Ні ще? Ану дай гляну…
- Ні, - хитала головою, - матка тільки на палець відкрилася… Давай спробуємо крапельницю…
…коли до мене причепили крапельницю, стало ще гірше. Вірніше, мені стало легше – час набув звичної плинності, свідомість стала чистою, але припинилися перейми….
…була вже п»ята година вечора. Компанія жіночок, що лежала зі мною зранку, щасливо розродившись, розійшлася по палатах, а я лежала, втупившись у стелю, і гладила лівою рукою земну кулю живота (права була пристрочена до крапельниці).
…о шостій в лікарів була перезмінка, і – пам»ятаю – високий, білий в білому – мужчина – скоромовкою до медсестри : від котрої години? Ага, ага…хммм…а тоді до мене – послухав живіт через стіблясту рурку, помацав пульс, зблід…
- Він.. воно…дитина не дихає… бігом в операційну!
…операційна була на третьому. Я не знаю, чому так трапилося, де були ці грьобані медсестри з їхніми медбратами, та лікар припідняв мене з ліжка – і я – сама – по стінці – притримуючи о живіт й – ідіотка! – розріз на грудях – пішла в операційну.
…досі я ніколи не бачила операційної, хіба у фільмах. На стелі – велика, як сонце, кругла лампа. Металічне ліжко – його форма чомусь нагадала мені хрест, справді, дурнувата асоціація, але так воно було – лягла, розкинувши руки – і їх одразу ж зафіксували такими спеціальними затискачами.
Снодійне.
Сон.
…не снилося нічого. Голоси чула. Напевно, лікарів. Камінна втома по всьому тілу. Ані ворухнутися. Мене кудись везуть (несуть? чи то човен пливе?)… А довкола темно. А отам, попереду – пляма світла… і я рухаюся – знаково! – вперед ногами – отуди, до плямки світла…. Думка дурна з»являється, млява, безсила, як півздохла муха в киселі – напевно, я померла…а цікаво, я народила, чи ні? А кого? Хлопчика? Живого? Дівчинку? Мертву? Та яка, врешті, різниця…
…аж раптом – він – в головах. Білий. З бородою. То він мене везе-несе-пливе уперед ногами… я хочу підвестися і розгледіти його, та тіло важке, і повіки важкі, і в роті сухо – аж дере у піднебіння. Тоді руками мацаю – що там – поза мною? Дерево. Так, Серце, дерево, дерев»яні дошки і праворуч, і ліворуч.
…а таки так, померла… – і думка ця така вже байдужа. Бо втомилася. Бо спати хочу.
…він схиляється наді мною, поправляє простирадло.
- Ти хто? – видихаю враз – гарячим подихом . – Хто ти? (так наче мені то ще щось важить).
- Хто-хто…Апостол Петро, - каже він. А тоді додає: – Спи.
- Хлопчик? Жи… - звуки прилипають до піднебіння.
- Живий, живий твій хлопчик, - каже апостол Петро.
І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.

………….
………………….
А потім ранок був.
Апостол Петро виявився моїм анестезіологом – я геть погано відходила від наркозу, і він просидів біля мене півдня.
- А навіщо Ви назвалися апостолом?
- Я? Ааааа….та то так, жарт професійний… а ти що, все пам»ятаєш?
- Угу…все…
………………
А потім крапельниці були. І переливання крові. І знову крапельці. І малого – хлопчика – живого – на третій день принесли – бо зле було – нам обом. Бо різної ми крові виявилися – непоєднуваної крові – мій мінус і його плюс билися між собою усі дев»ять місяців – не на життя, а на смерть –
але –
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Живий.


[1981 рік, листопад]

Мені три. Мені зле. Він знову приходив уночі – чорний, гутаперчевий, без лиця. Тягнув за руку до вікна. А там – високо. А мама не чує. І тато не чує. Сплять от на сусідньому ліжку – і не чують, що він – тут. Він останнім часом часто приходить. Стає наді мною – і дивиться невидючими ямами – пильно дивиться, зимно дивиться. Від отого протягу я щоразу прокидаюся – але мені бракує повітря, аби крикнути. Голосу бракує.
…він не злий. І не добрий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся. Розмите лице – така пляма замуцькана: ходи!
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – такі собі сталеві хробаки абощо. І гарячі дуже. Мені пече. Дуже пече. Але голосу немає, немає, немає голосу…і він бере мене – невагому і безголосу – як русалку на пательні - на руки – і несе до вікна…а там – дощ…а там – осінь. А там – листо-
пад.

І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.

- Маааааа!!!!

Мама – зі сну – обнімає – спи…
- Господи, та вона ж горить!

А потім був ранок.
І лікарня. Три місяці в лікарні. Двостороння пневмонія. Перетягування каната – між Ним – чорним і Ним – білим…
але -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спи.
Жива.


[1978 рік, червень]

Спочатку була вода. Багато теплої води. Пульсація світла крізь півпрозорі повіки. Пульсація мене. Бо я була – весь світ. Весь Всесвіт. Бо з мачинки дрібної – з нічого зовсім з нічого! – клітини ділилися – і дуальний світ – досконалі дві часточки мушлі – ставали мною.
…голоси були далекі, голоси ззовні. А один з них був майже-моїм голосом, бо то був - Голос Теплої Води.
А тоді –
вода рушила.
І півсвіту хвилею змило.


….
А за тим тиша прийшла. Тривожна, як перед грозою. Суха і шкарубка, як мої прозорі збабчені пальчики…

Світ – той, що не я – двигтів і надсадно намагався мене виштовхати. Уперед ногами. Через чорний коридор. До плямки світла.

…він не добрий. І не злий. Він ніякий. Байдужий. Та він хоче – бо мусить – мене забрати – а я не знаю нащо. І я не хочу йти. Бо я боюся
……
Забиваюся у куток – і лише головою кручу – нє…
…його чіпкі пальці навдивовижу гнучкі – вони хапають мене за ноги - невагому і безголосу – як русалку на пательні - і тягнуть… з корінням тягнуть… а коріння врешті рветься – голосно, як струна рветься – і Голос Теплої Води надсадно кричить – на весь мій світ… а потім – вода кривавіє…і вже вся червона…
Чорне море червоної води….

І я падаю.
Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.

- Аааааа!!!!

Мама – із білого каменю… Над нею лікарі. Багато лікарів – метушаться: кровотеча…не спинити… тампон! скальпель! затискач!
…а мене – загорнуту в лікарняну шмату – ніс на руках він.
Білий?
Чорний?
Немає значення.

адже -
Апостол Петро сказав –
Іще не час.
Спіть.
Живі.







Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-06-23 16:31:53
Переглядів сторінки твору 2041
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 5.292 / 5.5  (5.244 / 5.65)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.211 / 5.62)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.815
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2015.02.12 12:58
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександра Вітановська (Л.П./Л.П.) [ 2009-06-23 17:35:04 ]
Ой, це життя - постійний перехід із рідкого стану в стан пари...
"Як мішок.
Униз кудись.
Зовсім униз.
- Аааааа!!!!"


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ганна Осадко (М.К./М.К.) [ 2009-06-23 22:51:06 ]
Щиро вдячна, Олександро, за високу оцінку отакої от скромної есейки.
А таки так - життя - то вічні переходи. Бо - виходів нема, правда ж? Лише одні переходи й переходи лабіринтами тіла й духу...
Спасибі.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Василина Іванина (М.К./М.К.) [ 2009-06-24 22:14:00 ]
цікава композиція, місткі і зримо виписані деталі
у цілому – незвичайне враження від твору


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Зотова (Л.П./М.К.) [ 2009-07-03 20:39:40 ]
Я почала писати тут і все писала і писала а потім перенесла все сюди:

http://maysterni.com/publication.php?id=34776

Отако не кожного дня задумуєшся про своє саме велике щастя.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Юлія Фульмес (Л.П./М.К.) [ 2009-07-08 18:04:23 ]
З задоволенням прочитала. Як сама ще раз пережила.