ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.01
17:52
Червоними слізьми країна плаче,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
сумує без упину третій рік…
І кровотеча більшає, тим паче,
що ріки крові – не берези сік!.
Як виявилось, цирк – то небезпека,
загрози пік – зелене шапіто!.
Канабісом торгують у аптеках,
2024.05.01
17:10
Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
Я подібних тобі жінок,
Хай вже скроні взялися інеєм,
Ще не бачив, мій свідок – Бог!
Будь земною і будь небесною…
Нероздільні «краса» і «ти»,
Наче Бог сполучив тебе з нею
Як синоніми… Будь завжди
2024.05.01
12:38
Не говори мені про те,
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
що заблукала в падолисті,
і що проміння золоте
вже дотліває в хмарній висі.
Що відцвіли в моїм саду
весняні крокуси й тюльпани.
Лимонне сонце у меду
2024.05.01
10:27
«На кремені вирослий колос...»
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
Отак системі на догоду назвав поет предивний край,
Де чорнозем, ліси і води, й багаті надра Господь дав...
Благословенний край, з якого лиш висотували жили...
Ще й досьогодні дивно, як люди в ньому вижили?
...Страшна
2024.05.01
08:57
Вранішні роси - цнотливості роси
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
З блиском перлинним в шовковій траві.
Свіжі, розкішні, розніжено-босі.
Розсипи щедрості звабно-живі.
Дерево кожне вкрите краплистими,
Кущ росянисто зомлів у саду.
Мов із пацьорок скотилось намисто,
2024.05.01
05:52
Небо грайливими хмарами
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
місто велике розбудить.
Ніч сон утримує чарами.
Гей! Прокидайтеся, люди!
Мружиться киця на сонечку,
божа корівка п’є роси,
щастя нехай тобі, донечко,
ранок травневий приносить.
2024.05.01
05:27
Усе чіткіше кожен крок
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
Її вбачаю всюди знову, –
Горять тюльпани, а бузок
Яріє світлом світанковим.
Стає гучніше спів птахів
І сонце дужче припікає, –
Мов несподівано забрів
Услід за юною до раю.
2024.05.01
05:24
На білий сніг стікає з ліхтарів
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
Вечірній промінь тьмяно-бурштиновий.
Скрізь тихо. Ані звука, ані слова...
Я десь далеко чую дивний спів.
Одне життя, а в ньому - сто життів...
Незрозуміла, потойбічна мова...
Мене так зустрічає ніч зимова...
2024.04.30
22:48
Ти була красива, наче юна Геба*,
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
Як у поцілунку ніжному злились.
Заясніле, чисте нам відкрилось небо
Підняло на крилах у блакитну вись.
Далечінь вечірня пломеніла в тиші,
Як рожеві щічки, сяяли вогні.
В світлому багатті ми — найщасливіші --
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
зайченятко налякане_горобчик зіщулений_подорожник зірваний
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
зайченятко налякане_горобчик зіщулений_подорожник зірваний
Ну от і приїхали, дівко, злазь!
Осінь.
А не віриш іще – бо ж не віриш, бо ж головою своєю безголовою крутиш у пошуках доказів (бажано матеріальних), що ще літо-літечко, вчора от навіть суконку льняну купила, ага, так наче клаптик тканини щось важить проти довічних законів природи….
А фіг тобі, дівко, змотуй вудочки, який там льон до холєри, одягай джинси, так-так, отако просто поверх засмаги своєї каталожної, а там, диви, і дощі затягнуться, як півпрозора занавісочка в душі ( того разу таки в дУші, бо в душІ твоїй, кобітко, і так давно вже все зашторено-засупопено від пильних очей, від цікавих очей, та й так файнезно замасковано (а таки згодилися УНСОвські вишколи, ай-я, аж тепер згодилися, оті всі маскування твої недолугі у лісах рідного краю), що й сама вже не скажеш точно –
а де ж ти справжня, дівчино?
Де ділася отамта, колишня, із очима великими, із нігтями обкусаними? Оте сіре-сіресеньке, гейби зайченятко налякане з другої парти біля вікна? Із колготками коричневими, вічно віддутими на колінцях, із почерком нечемним і волоссячком легесеньким, наче пір’ячко? А потім ота, зі щоденником блакитним, із губою прикушеною, із невидимкою у невиразно-брунатному волоссі - ота, до якої подружки приходили оплакувати перші любові свої навіть чи не серед ночі – гей-гей, просто таки паломництва дівоцькі… Чи ота, із очима захопленими, руками розчахнутими, про яку він потім казав – «дотульне дівчисько, ніжне, наче подорожник…». Бо й була подорожником для тамтого подорожнього – серце лікувала, тіло пестила, тулилася невміло, так, наче хтіла зацілувати геть-усі болячки і вавки з душі мужеської…наче вміла крівцю спинити, наче хтіла душу вибілити…І не думала - хоча й знала! а таки знала! – що до рани зазвичай прикладають усе те, що потім без жалю викидають… подорожник… бинтик… ватку…
Де ти заховала оту дівчинку, Аню? У яких закамарках серця, на яких антресолях досвіду, на якому запиленому горищі у якій не підйомній скрині власноруч замкнула? І сидить вона там зайчиком-пострибайчиком, горобчиком зіщуленим, сидить, посміхається, голову набік схилила, і не злоситься на тебе навіть – бо ж розуміє – саме там їй і місце. Знаєш, пригадала оце, то у старих романах таке вряди-годи траплялося – коли у найвищій вежі родинного замку, у такій собі потаємній кімнаті зачиняли причинну. І добре ставилися до неї, годували там, одягали, няньку до неї присилали, аби та їй книжки читала, ну, не знаю, що там ще робили, але – ні кроку назовні. Щоб ніхто на світі не здогадався, що є отам, десь отам, глибоко, за стінами мурованими, за вікнами ґратованими – зайченятко налякане, горобчик зіщулений, подорожник зірваний….
…і біжиш життям, біжиш, як господиня уже, як тварина сильна (хто ти сьогодні, Анько? Левиця? Антилопа? Краще і не думати, а бігти-бігти, спину вигнувши, м’язи напруживши, зуби вищиривши) – перестрибуєш через тіні, через людей перестрибуєш, через себе навіть – через оту, зі скрині, аби не впізнали, аби не дізналися, аби не витягнули її на світ божий…
…
- Яке ж ти стерво, - сказав, цілуючи. Не той, інший.
Посміхнулася губами намальованими, просто-таки навідмаш ударила посмішкою: «Дякую за комплімент».
…
…а потім, серед ночі – зірвалася настрашена. А що як раптом – оті, з сурмами, на конях, із очима свинцевими? Ото просто зараз? Такий собі алярм, глобальна побудка – прокидайтеся, пані та панове, Армагедон настав… От що тоді? Чи встигнеш ти, дівко, добігти крученими сходами на найвище горище своєї пам’яті? Чи стане тобі сили голіруч підняти важке віко старої скрині і обвугленими руками витягнути з полум’я прийдешнього їх усіх:
зайченятка наляканого,
горобчика зіщуленого,
подорожник зірваний…
Осінь.
А не віриш іще – бо ж не віриш, бо ж головою своєю безголовою крутиш у пошуках доказів (бажано матеріальних), що ще літо-літечко, вчора от навіть суконку льняну купила, ага, так наче клаптик тканини щось важить проти довічних законів природи….
А фіг тобі, дівко, змотуй вудочки, який там льон до холєри, одягай джинси, так-так, отако просто поверх засмаги своєї каталожної, а там, диви, і дощі затягнуться, як півпрозора занавісочка в душі ( того разу таки в дУші, бо в душІ твоїй, кобітко, і так давно вже все зашторено-засупопено від пильних очей, від цікавих очей, та й так файнезно замасковано (а таки згодилися УНСОвські вишколи, ай-я, аж тепер згодилися, оті всі маскування твої недолугі у лісах рідного краю), що й сама вже не скажеш точно –
а де ж ти справжня, дівчино?
Де ділася отамта, колишня, із очима великими, із нігтями обкусаними? Оте сіре-сіресеньке, гейби зайченятко налякане з другої парти біля вікна? Із колготками коричневими, вічно віддутими на колінцях, із почерком нечемним і волоссячком легесеньким, наче пір’ячко? А потім ота, зі щоденником блакитним, із губою прикушеною, із невидимкою у невиразно-брунатному волоссі - ота, до якої подружки приходили оплакувати перші любові свої навіть чи не серед ночі – гей-гей, просто таки паломництва дівоцькі… Чи ота, із очима захопленими, руками розчахнутими, про яку він потім казав – «дотульне дівчисько, ніжне, наче подорожник…». Бо й була подорожником для тамтого подорожнього – серце лікувала, тіло пестила, тулилася невміло, так, наче хтіла зацілувати геть-усі болячки і вавки з душі мужеської…наче вміла крівцю спинити, наче хтіла душу вибілити…І не думала - хоча й знала! а таки знала! – що до рани зазвичай прикладають усе те, що потім без жалю викидають… подорожник… бинтик… ватку…
Де ти заховала оту дівчинку, Аню? У яких закамарках серця, на яких антресолях досвіду, на якому запиленому горищі у якій не підйомній скрині власноруч замкнула? І сидить вона там зайчиком-пострибайчиком, горобчиком зіщуленим, сидить, посміхається, голову набік схилила, і не злоситься на тебе навіть – бо ж розуміє – саме там їй і місце. Знаєш, пригадала оце, то у старих романах таке вряди-годи траплялося – коли у найвищій вежі родинного замку, у такій собі потаємній кімнаті зачиняли причинну. І добре ставилися до неї, годували там, одягали, няньку до неї присилали, аби та їй книжки читала, ну, не знаю, що там ще робили, але – ні кроку назовні. Щоб ніхто на світі не здогадався, що є отам, десь отам, глибоко, за стінами мурованими, за вікнами ґратованими – зайченятко налякане, горобчик зіщулений, подорожник зірваний….
…і біжиш життям, біжиш, як господиня уже, як тварина сильна (хто ти сьогодні, Анько? Левиця? Антилопа? Краще і не думати, а бігти-бігти, спину вигнувши, м’язи напруживши, зуби вищиривши) – перестрибуєш через тіні, через людей перестрибуєш, через себе навіть – через оту, зі скрині, аби не впізнали, аби не дізналися, аби не витягнули її на світ божий…
…
- Яке ж ти стерво, - сказав, цілуючи. Не той, інший.
Посміхнулася губами намальованими, просто-таки навідмаш ударила посмішкою: «Дякую за комплімент».
…
…а потім, серед ночі – зірвалася настрашена. А що як раптом – оті, з сурмами, на конях, із очима свинцевими? Ото просто зараз? Такий собі алярм, глобальна побудка – прокидайтеся, пані та панове, Армагедон настав… От що тоді? Чи встигнеш ти, дівко, добігти крученими сходами на найвище горище своєї пам’яті? Чи стане тобі сили голіруч підняти важке віко старої скрині і обвугленими руками витягнути з полум’я прийдешнього їх усіх:
зайченятка наляканого,
горобчика зіщуленого,
подорожник зірваний…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Ганна Осадко запрошує! 12 вересня - презентація збірки на Форумі"
• Перейти на сторінку •
"Сахарок"
• Перейти на сторінку •
"Сахарок"
Про публікацію