Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
леліточкою у косах
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
леліточкою у косах
...я насолоджуюся цим літом, ніби коштовним вином – неймовірно вишуканим і непристойно дорогим, по ковточку п'ю оксамитовий трунок, розтягуючи задоволення... І найбільше мене вабить у ньому незнане досі відчуття СВОБОДИ! Востаннє такою вільною і безголовою я була у молодшій школі, чеснеслово)) Звідти – і давно забута аксіома, що червень-липень-серпень – то довгі вакації, то щасливе нічогонероблення, в італійців, до речі, є такий термін, такий час доби навіть, що перекладається дослівно, як «щасливе нічогонероблення», забула, як воно в оригіналі, в Окси попитаюся. Так от, як виявилося, за натурою я «італьяно верре», тобто справдешня італійка, з їхнім вогнем у крові та очах, з їхнім «дав Бог день – дасть і все інше», щира сонцепоклонниця, що не заморочується «як» і «коли». Через тонку соломинку п'ю цей червень, плюнувши на роботу, не схотіла – і не пішла, і світ, до речі, не завалився, ніц тому світу не сталося, стоїть, як і стояв, вірніше, біжить шальоно – повз мене! А я – прямую туди, куди мені, а не світову цьому звар'ятованому треба...
Ти знаєш, (ти – знаєш!), яка це насолода – йти неспоспіхом містом сонячним, так, наче ти – туристка на цих теренах (ба більше – туристка у цьому житті!) – посміхатися людям незнайомим, розмовляти з собаками безхатніми, цілувати пелюстя шипшини щасливої.... І знати – напевно знати, як отченаш! – що попереду навіть не все літо, а все життя!!! І чи не вперше за свої тридцять_три_уже відчувати себе творцем свого кожного дня, таким собі вільним художником – і що намалюю, те і збудеться, серденько!
А ще, а ще – я таки вчуся нарешті не_думати. Ніколи мені цього не вдавалося, думки у головій моїй – рисаками замиленими гнали і гнали (зазвичай – по колу), і нікуди було подітися... А повчора, в селі, на горі суничній – думки лишилися унизу, розімліли від спеки – та не схотіли дертися догори... І залишилася я – нібито справдешня баба кам'яна віковічна! – на самій маківці – поміж трав і комах невтомних... І земля була тепла-тепла, майже гаряча, і чебреці пахли несамовито – і бджоли аж мліли від їхніх дотиків! І суниці були – крапельками солодкими – гріх брати руками, тільки – ротом! І мурахи були допитливими – простували моїми ногами засмаглими, як арґонавти – морем... І золоте руно грудей вабило їх та сліпило...
А ромашки! Легковірні ромашки!!! Учиш-учиш їх ціле життя – і нема з ким у люди вийти!!! «Любить – не любить» – пелюстя наліво-направо розкидають – а як не любить – то плачуть потім голесенькі, з самою лише жовтою_аж_зеленою голівкою голомозою...А нащо, для чого, пощо, дуреписька, допитувалися? І треба вам було того знання_а_чи_вироку?!... Мовчать знічені, очиськами довірливими блимають...
....Висока, як сонце, сунична гора любові...
Вчаєний, як Слово, метелик щастя поміж грудей...
Безконечне, як у дитинстві, лі-лі-то – леліточкою у косах...
Ти знаєш, (ти – знаєш!), яка це насолода – йти неспоспіхом містом сонячним, так, наче ти – туристка на цих теренах (ба більше – туристка у цьому житті!) – посміхатися людям незнайомим, розмовляти з собаками безхатніми, цілувати пелюстя шипшини щасливої.... І знати – напевно знати, як отченаш! – що попереду навіть не все літо, а все життя!!! І чи не вперше за свої тридцять_три_уже відчувати себе творцем свого кожного дня, таким собі вільним художником – і що намалюю, те і збудеться, серденько!
А ще, а ще – я таки вчуся нарешті не_думати. Ніколи мені цього не вдавалося, думки у головій моїй – рисаками замиленими гнали і гнали (зазвичай – по колу), і нікуди було подітися... А повчора, в селі, на горі суничній – думки лишилися унизу, розімліли від спеки – та не схотіли дертися догори... І залишилася я – нібито справдешня баба кам'яна віковічна! – на самій маківці – поміж трав і комах невтомних... І земля була тепла-тепла, майже гаряча, і чебреці пахли несамовито – і бджоли аж мліли від їхніх дотиків! І суниці були – крапельками солодкими – гріх брати руками, тільки – ротом! І мурахи були допитливими – простували моїми ногами засмаглими, як арґонавти – морем... І золоте руно грудей вабило їх та сліпило...
А ромашки! Легковірні ромашки!!! Учиш-учиш їх ціле життя – і нема з ким у люди вийти!!! «Любить – не любить» – пелюстя наліво-направо розкидають – а як не любить – то плачуть потім голесенькі, з самою лише жовтою_аж_зеленою голівкою голомозою...А нащо, для чого, пощо, дуреписька, допитувалися? І треба вам було того знання_а_чи_вироку?!... Мовчать знічені, очиськами довірливими блимають...
....Висока, як сонце, сунична гора любові...
Вчаєний, як Слово, метелик щастя поміж грудей...
Безконечне, як у дитинстві, лі-лі-то – леліточкою у косах...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
