Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.16
06:15
Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
2026.10.15
23:54
ідеалізм чи нігілізм
часописи й бібліотеки
ще пантоміми та балетки
олівчики з мосяжних гільз
овідія метаморфози
варфоломей морфін у дозах
шуруй до раю і вернись
в кінці обовязково приз
часописи й бібліотеки
ще пантоміми та балетки
олівчики з мосяжних гільз
овідія метаморфози
варфоломей морфін у дозах
шуруй до раю і вернись
в кінці обовязково приз
2026.10.15
16:58
Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
2026.10.15
16:38
Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.
Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.
Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
2026.10.15
15:58
Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
2026.10.15
15:15
Які б рядки про тебе не писав я,
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.
Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.
Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
2026.10.15
14:27
Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
2026.10.15
12:37
Бра над софою схилилось уклінно...
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи с
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи с
2026.10.15
10:24
Військовослужбовець, хореограф і танцівник.
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втратив ногу, підірвавшись на російській міні. Але після реабілітації повернувся до св
До війни він співпрацював із відомими українськими артистами, зокрема Іриною Білик. Після війни мріяв навчати дітей…
Антон втратив ногу, підірвавшись на російській міні. Але після реабілітації повернувся до св
2026.10.15
06:04
Пригадую часто сипучі піски
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
На березі річки стрімкої,
І дотики ніжні тремкої руки
У лозах порою нічною.
Тьмяніли і знов яскравіли зірки,
І шурхоти в тиші тонули, -
Донині вертаю крізь довгі роки
Туди, де дрімає минуле.
2026.10.14
23:17
“Ей, уваж мою чарку, бармене
Це мій дрінк, еге, це мій дрінк, гаразд
Доливай, до верху
Хтось має співати
Чи хто співатиме?
Хтось має співати, вірно?
Ну а що”
Це мій дрінк, еге, це мій дрінк, гаразд
Доливай, до верху
Хтось має співати
Чи хто співатиме?
Хтось має співати, вірно?
Ну а що”
2026.10.14
20:43
Ще ловить сонце хитрим неводом своїм
В’юнкі мальки облич ледь-ледь осінніх.
А риби хмар шубовсь у неба течії,
Вітри плетуть із трав човни старинні.
І птахи швидко літо бабине крадуть.
Полюють нас журба, страхи та холод.
А жовтень днів листки жене,
В’юнкі мальки облич ледь-ледь осінніх.
А риби хмар шубовсь у неба течії,
Вітри плетуть із трав човни старинні.
І птахи швидко літо бабине крадуть.
Полюють нас журба, страхи та холод.
А жовтень днів листки жене,
2026.10.14
19:35
Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття твойого
Неподільно хочу взять собі...
2026.10.14
14:20
Не спіши у час важких прозрінь,
Як хвилина переплавить вічність.
Крізь важезну кригу сновидінь
Проривається забута вірність.
Не спіши. Впіймай за хвіст момент,
Феєрверк палкий і незабутній.
Не сльозливий, ніжний сентимент,
Як хвилина переплавить вічність.
Крізь важезну кригу сновидінь
Проривається забута вірність.
Не спіши. Впіймай за хвіст момент,
Феєрверк палкий і незабутній.
Не сльозливий, ніжний сентимент,
2026.10.14
12:08
щось написати я хотів
прийшла сусідка інна
і настрій елегійний мій
став радше мізогінним
феміна вжеж незгірша так
напевне це важливо
лібідо тут не при ділах
її цікавить пиво
прийшла сусідка інна
і настрій елегійний мій
став радше мізогінним
феміна вжеж незгірша так
напевне це важливо
лібідо тут не при ділах
її цікавить пиво
2026.10.14
11:19
Вірш «Кукувала зозуленька» Володимира Мацюцького (Мацуцького) — це сучасна патріотична поезія, написана в червні 2025 року та присвячена полеглим українським воїнам і пам'яті героїв. У творі переплітаються мотиви трагічної втрати, незламності та відсилки
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
дід
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
дід
Він любив мене найбільше. Розумію це аж тепер, коли нічого вже не змінити. Прихиляв мені небо – щодня, уперто. Я бісилася. Мене дратувала ця наполеглива і незмінна любов – попри всі мої мухи-цокотухи в голові та коней норовливих, яких викидала при першій-ліпшій нагоді . Любив. Гралася з ним у велику і сильну жінку, пальчиком гострим віддавала дурні накази – мовчав, посміхався тільки і догоджав. Любив. Мотузки плела з нього, химиних курей випасала на безмежних ланах його терпіння, ніжкою тупала – «хочу!». Все давав. Я плювалася: де ж твоя гордість нарешті? Не можна АЖ ТАК любити!!!
– Можна, – казав. – Треба. Тільки так і треба.
… Мені три, вечоріє, мама жене спати, не хочу. Зачинаю гопцати по ліжку, репетуючи: «Мо-ло-ка! Мо-ло-ка!!!». Несе. «Зимне!» - кривлю носа. Пішов гріти. «Фу, загаряче!» Дмухає. «Пі-і-і-інка» - награно векаю і закочую очі. Мовчить, зосереджено збирає ложечкою – протягує – «Пий…».
… П'ять. Будить зі сну з лукавою посмішкою: «Тебе вже всі гриби в лісі зачекалися! Ходімо!». Ліс незвичний, ранковий. Хвоя налипає до червоних ґумачків. «Це неправильний ліс! І грибів у ньому немає» - вередую. «А он у тих кущиках подивися!» - Біжу уперед – а там ціла сімейка лисичок листям замаскована. «Єєєєєєє!». Гребу їх пальчиками захланними, навіть без ножа, який там ніж, чесне слово, коли тут таке-е-е-е!!!» «А ще під отою сосною пошукай» - мчу вивіркою туди – «Ого-го! Бі-і-ілі!!!». Роки минули – дізналася – він ходив на пошуки грибів для мене ще затемна, шукав найгарніші – і маскував мохом чи опалим листям. А тоді вже мене вів на лови… «Яка ж ти грибарка знатна! Бачиш, скільки назбирала!!!» - «А то! А в тебе – жо-о-о-одного» - язика показувала.
…Шість. Зима. Ранок. Заклало горло – вчора потайки нализькалася бурульок. Збирає мене у садочок. Вередую: дай із собою щось соло-о-о-одке! Капцями човгає до вікна, де на батареї, поміж гарячих ребер – гріються помаранчеві сонечка мандаринок. Несе дві – теплі, солодкі. «На, - каже, - але сховай у рукавички, щоб не замерзли надворі. Тобі зимного не можна…».
…Вісім. Уже школа. «Грошей дай на пірожен-е-е-е!». – «Нема зараз, - руками розводить, - пенсія тільки завтра». Кривлю пичку – «От і помру з голоду! Будеш тоді знати!!!» - дверима гупаю. Після другого уроку вискакую на коридор – стоїть… Двадцять копійок приніс. І яблуко.
… на мої дні народження – цяцьки і квіти. На його – шкарпетки і «лєзвія». Справедливо.
…а ще був травень. Щороку був травень, коли він змінювався і молодшав. Коли діставав заздалегідь світло-сірий костюм, прасував його зосереджено – і зачіпав медалі та ордена. Багато. Я тоді дивилась на нього іншими очима, як на чужого, з підозрою навіть – «Чи він то насправді?». – «Розповісти тобі про війну?» - «Ой ні-і-і-і, потім колись, добре?» - «Добре, - погоджувався». Він завжди погоджувався. А дев'ятого йшов на свої паради, святковий та урочистий. І повертався з квітами. Мені віддавав. А я тільки й чекала, коли він одягне свій домашній одяг і вичовгані капці, та перетвориться з отого празникового - на домашнього і буденного, бо не могла змиритися, що окрім мене у нього міг бути й інший світ. Навіть колись давно.
…а потім він став хворіти, і якогось дня перемоги так і не зміг піти на свій парад. Допомогла йому випрасувати одяг. Сама зачепила медалі. Одягла змарніле тіло у світло-сірий костюм. Сидів на ліжку – як горобчик. Усе піднятися намагався. Не зумів. Так і просидів з тими орденами й медалями на грудях до самісінького вечора…
… а я ревіла на кухні. Бо це був початок кінця…
…мовчки потім його роздягла, намагаючись не дивитися в очі…. Мабуть, мені було соромно…
…знав, коли помре. Їсти за два дні перестав. А потім склав собі руки на грудях – і помер. Так і знайшли уранці.
… батько тоді захворів, мама поїхала у відрядження – ми із сестрою самі… довідки самі, дзвінки самі, поминки самі… бойове хрещення смертю… лежав на столі – ніби вибачався, що так невчасно…білизни не знайшла для нього – побігла купити майку. Найдорожчу взяла. Сестра – «Навіщо ти аж таку?...» - «Бо….». А потім у сірий костюм його одягнула, з медалями. І пошепки попросила: «Ді, розкажи мені про війну»…
Але він тільки мовчав – урочистий, травневий, чужий…. І такий до болю рідний... Мій рідний. Мій дід Пилип.
– Можна, – казав. – Треба. Тільки так і треба.
… Мені три, вечоріє, мама жене спати, не хочу. Зачинаю гопцати по ліжку, репетуючи: «Мо-ло-ка! Мо-ло-ка!!!». Несе. «Зимне!» - кривлю носа. Пішов гріти. «Фу, загаряче!» Дмухає. «Пі-і-і-інка» - награно векаю і закочую очі. Мовчить, зосереджено збирає ложечкою – протягує – «Пий…».
… П'ять. Будить зі сну з лукавою посмішкою: «Тебе вже всі гриби в лісі зачекалися! Ходімо!». Ліс незвичний, ранковий. Хвоя налипає до червоних ґумачків. «Це неправильний ліс! І грибів у ньому немає» - вередую. «А он у тих кущиках подивися!» - Біжу уперед – а там ціла сімейка лисичок листям замаскована. «Єєєєєєє!». Гребу їх пальчиками захланними, навіть без ножа, який там ніж, чесне слово, коли тут таке-е-е-е!!!» «А ще під отою сосною пошукай» - мчу вивіркою туди – «Ого-го! Бі-і-ілі!!!». Роки минули – дізналася – він ходив на пошуки грибів для мене ще затемна, шукав найгарніші – і маскував мохом чи опалим листям. А тоді вже мене вів на лови… «Яка ж ти грибарка знатна! Бачиш, скільки назбирала!!!» - «А то! А в тебе – жо-о-о-одного» - язика показувала.
…Шість. Зима. Ранок. Заклало горло – вчора потайки нализькалася бурульок. Збирає мене у садочок. Вередую: дай із собою щось соло-о-о-одке! Капцями човгає до вікна, де на батареї, поміж гарячих ребер – гріються помаранчеві сонечка мандаринок. Несе дві – теплі, солодкі. «На, - каже, - але сховай у рукавички, щоб не замерзли надворі. Тобі зимного не можна…».
…Вісім. Уже школа. «Грошей дай на пірожен-е-е-е!». – «Нема зараз, - руками розводить, - пенсія тільки завтра». Кривлю пичку – «От і помру з голоду! Будеш тоді знати!!!» - дверима гупаю. Після другого уроку вискакую на коридор – стоїть… Двадцять копійок приніс. І яблуко.
… на мої дні народження – цяцьки і квіти. На його – шкарпетки і «лєзвія». Справедливо.
…а ще був травень. Щороку був травень, коли він змінювався і молодшав. Коли діставав заздалегідь світло-сірий костюм, прасував його зосереджено – і зачіпав медалі та ордена. Багато. Я тоді дивилась на нього іншими очима, як на чужого, з підозрою навіть – «Чи він то насправді?». – «Розповісти тобі про війну?» - «Ой ні-і-і-і, потім колись, добре?» - «Добре, - погоджувався». Він завжди погоджувався. А дев'ятого йшов на свої паради, святковий та урочистий. І повертався з квітами. Мені віддавав. А я тільки й чекала, коли він одягне свій домашній одяг і вичовгані капці, та перетвориться з отого празникового - на домашнього і буденного, бо не могла змиритися, що окрім мене у нього міг бути й інший світ. Навіть колись давно.
…а потім він став хворіти, і якогось дня перемоги так і не зміг піти на свій парад. Допомогла йому випрасувати одяг. Сама зачепила медалі. Одягла змарніле тіло у світло-сірий костюм. Сидів на ліжку – як горобчик. Усе піднятися намагався. Не зумів. Так і просидів з тими орденами й медалями на грудях до самісінького вечора…
… а я ревіла на кухні. Бо це був початок кінця…
…мовчки потім його роздягла, намагаючись не дивитися в очі…. Мабуть, мені було соромно…
…знав, коли помре. Їсти за два дні перестав. А потім склав собі руки на грудях – і помер. Так і знайшли уранці.
… батько тоді захворів, мама поїхала у відрядження – ми із сестрою самі… довідки самі, дзвінки самі, поминки самі… бойове хрещення смертю… лежав на столі – ніби вибачався, що так невчасно…білизни не знайшла для нього – побігла купити майку. Найдорожчу взяла. Сестра – «Навіщо ти аж таку?...» - «Бо….». А потім у сірий костюм його одягнула, з медалями. І пошепки попросила: «Ді, розкажи мені про війну»…
Але він тільки мовчав – урочистий, травневий, чужий…. І такий до болю рідний... Мій рідний. Мій дід Пилип.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
