Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.07
15:20
Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
2026.10.07
14:41
Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
2026.10.07
11:37
Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.
Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
2026.10.07
06:49
Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
2026.10.06
23:23
Старий розповідав казки
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
2026.10.06
22:32
Не зуздрився,як Сталіна і Арафата пережив,
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
Не кажучи уже про Леніна та Гітлера.
Хотілося б і Путіна-народовбицю пережить…
До віку Черчілля, знаю, не додризать.
Тим паче з дозою коньяка чи віскі
У ґроні товариськім, звісно.
Та хочеться, аби в життєву
2026.10.06
22:14
Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосні
2026.10.06
22:03
натуралісте
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
йди в дива
і видива осоння
де листя облітає із дерев
у сірій зоні
чи у мертвій зоні
яка різниця хто
і чим живе
2026.10.06
18:46
Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
2026.10.06
13:59
Пам'яті Віталія Коротича
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.
Колись він був трибун, глашатай, лицар
2026.10.06
12:59
Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.
Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
2026.10.06
12:09
Хвильове — чарівне!
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
Віртуальне — зайве!
Гвинтове — як совість —
Ніби щира правда!
Хвильові потоки:
Губи, очі, сльози,
У ресентиментах,
2026.10.06
10:11
Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
2026.10.06
07:40
Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
2026.10.05
23:52
Пісок, пісок – пустеля –
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
2026.10.05
22:38
поза вічним і тойбічним
позираючи до тем
що відмічено загальним
нехімічним олівцем
подорожі та їдальні
світлий зустрічі момент
і за певний час прощальний
щем а може і не щем
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...позираючи до тем
що відмічено загальним
нехімічним олівцем
подорожі та їдальні
світлий зустрічі момент
і за певний час прощальний
щем а може і не щем
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
Бабусина конвалія
А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)
Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця. Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
Знаєш, такі парфуми в тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня! Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою доцю подібна. Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш! Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася! Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що? Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно - прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній діктливий запах...
як оту сріблясту квіточку солодкої – забороненої - конвалії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бабусина конвалія
А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця. Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
Знаєш, такі парфуми в тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня! Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою доцю подібна. Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш! Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася! Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що? Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно - прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній діктливий запах...
як оту сріблясту квіточку солодкої – забороненої - конвалії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
