Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчучається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
2025.12.11
21:42
Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.
І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
2025.12.11
21:24
Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.
Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
2025.12.11
21:00
Розлючений Куремса у шатрі
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
Своєму собі місця не знаходив.
Кляв і Данила, й дощову погоду,
Й набіги шаленіючих вітрів.
Вже стільки літ він прагне одного:
Розширити монгольські володіння,
В Данила землі відібрати з півдня,
Улуса щоб розширити свого.
2025.12.11
20:24
Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.
А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обру
2025.12.11
13:19
Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.
Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
2025.12.11
11:25
Ніч стелила сиві сни
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
на стежину білу.
За п'ять років до війни
я тебе зустріла.
Посиділи сам на сам
у кафе готичнім:
Музика... поезій храм
і слова ліричні.
2025.12.11
07:14
Десь отам за видноколом
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
2025.12.10
23:47
Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
2025.12.10
22:41
Гадаю, що байка про Зайця й Ведмедя багатьом відома. Оповім її тим, хто ще не чув.
Якось стрілись віч-на-віч наші герої. Привітались. А потім Заєць каже Ведмедю: «Хочеш у морду?»
«Од тебе?»- питає з глуздом ошелешений Ведмідь.
«Ні! Там, за рогом, усім
2025.12.10
20:55
Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
2025.12.10
16:42
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
2025.12.10
15:07
Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
2025.12.10
14:29
Якби я знав дванадцять мов,
То був би мов Франко немов.
Всіма руками і ногами
Я лезом лізу між світами,
Шукаю істини горіх
Щоби спокутувать свій гріх.
Не хочу знати навіть де ти?
Не простягай свої лабети!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ганна Осадко (1978) /
Проза
Бабусина конвалія
А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)
Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця. Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
Знаєш, такі парфуми в тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня! Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою доцю подібна. Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш! Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася! Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що? Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно - прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній діктливий запах...
як оту сріблясту квіточку солодкої – забороненої - конвалії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бабусина конвалія
А знаєш, позавчора, у переддень празника святої Ганни, моїй бабусі було би 80 років. Я це лишень нині пригадала-дорахувалася – попри дев'ять класів у фізико-математичній гімназії ані твердою пам'яттю, ані полюдською логікою, ані блискавичним відніманням-додаванням (ну, це ще сяк-так, навіть помножити можу в стопчик, ділю лишень кепсько, тільки ж то тільки між нами, ок?)Знаєш, яка вона була? Вона була моя-премоя, мене ж і назвали Анею на її честь, так, батьки вирішили: назвати мене і Ольку на честь бабусь – я була старшою, і мене на честь маминої мами назвали, а Ольку – на честь татової. Такі ми і вийшли, чесне слово – бабцеаніна внучка – смаглява, чорноока, шустра я, і бабцеоліна – світленька, сивоока, домашня Олька.
Я років до чотирьох-п'яти щиро вірила, що ми з бабцею – «тільки дві Ані». І більше нема жодніііісінької Ані на білому світі окрім нас – це чудово вписувалося у мою приватну теорію світобудови! Та якось до нас прийшла в гості тітонька, яку теж – от холєрисько! – теж звали Анею...
Знаєш, це був облом.
– Як?!!! Ще одна Аня?!!! – мені просто в голові не вкладалося....
– Нууууу...так... Анів багато є на світі! І не дві, і не три – тисячі, мільйони Ань, Анн, Ганн... Це ж найпоширеніше ім'я у світі! Смішнаааааааа.......
Здається, нічого такого.... ну подумаєш... але пам'ятаю яскраво – оце відчуття – гірке на язиці – розчарування...так наче мене банально надули. Обкрутили довкруг пальця. Насміялися з нашого такого собі таємного «Товариства двох Ань», чогось святого, вічного, єдиного....Ти розумієш, про що я?
А ще бабця Аня мене завжди виручала – коли, приміром, я не хотіла йти в садок чи школу – відмазувала мене у батьків – «Най побуде дитина вдома, я чула, вона кашляла вночі, абощо», а ще – хвалила мене. Мені страшенно важило, аби мене хвалили – завжди не була певна власної сили, умінь, краси – і оте її – «ти ж моя Анічка, ти ж моя пташечка» - огортало теплом любові та спокою. Їй – бо кому ж іще? – переказувала відповіді на екзаменаційні білети... Їй – бо кому ж іще? – виплакала свою першу любов: «Бабцю, а я ще буду любити після цього всього? – Звісно ж будеш! « А потім і другу любов – «І після цього?! – І після цього...Завжди. Багато разів. Бо любов насправді це не чоловіки, що трапляються тобі в житті. Любов живе всередині тебе. Бог – це Любов».
Від бабусі Ані пахло кухнею – але, знаєш, не огидні запахи, як ото бувало, приміром, в їдальні чи дитсадку, це був зовсім інший запах – вареників, коржиків, борщу, замішаний густо з гострими запахами «Білизни», крохмалю і діктливих нот «Ландыша серебристого».
Знаєш, такі парфуми в тонесенькій пляшечці з гілочкою живої конвалії всередині? Я малою страшенно любила на неї дивитися, на оту сріблясну конвалію... Одного разу мені навіть вдалося виколупати квіточку із флакона – та вона одразу ж зігнулася в три погибелі і зачахла... Я тоді ще добряче отримала на горіхи – і все даремно... Напевно, вони були створені одне для одного – конвалія для флакона – і роз'єднувати їх було гріхом.
Бабця тримала парфуми в маленькій чорній сумочці – гаманець, який вона все життя називала «пагелярес», окуляри, записник, гребінець, дзеркальце, пінцет для брів... Вона була дуже гарна, моя бабуся Аня! Навіть вже в кінці, в лікарні, коли це виглядало зовсім зайвим – вона ретельно причесувалася і робила манікюр. Косметикою вона не користувалася, але волосся фарбувала постійно – «Бо що ж? Оце помру – і така страшна-сива лежатиму... невдобно...» (до речі, нагадала – спитати тебе хотіла – ти не знаєш, а мертвим людям голову миють? Минулого року з села їхала, гнали по трасі...а думки людські ти ж знаєш які – як вузлики – одне за одне – і поплелося... а що як вляпаємось в цяточку? А в мене ж після села волосся брудне... от блін...лежатиму як ідіотка з брудною головою в труні... то певно у нас родинне, ага, пунктик такий)
У мене є стара світлинка, де бабусі років 7 – там її Перше причастя. Вона там на мою доцю подібна. Вона ж і померла того дня, коли ми Софію хрестили... Я тобі не оповідала, ні? Так от – я завжди знала, що сни мені сняться не прості – оті всі люди знайомо-незнайомі, міста, в яких я жила колись чи житиму ще, дати важливі, голоси надсадні – що кликали чи шепотіли про головне... Того дня мені цвинтар приснився – старий, занедбаний цвинтар – і бабцина могила. Дати народження-смерті через довічне тире. І порожньо... Я запам'ятала ці цифри – до дати бабциної смерті було ще майже два роки... Я вийшла заміж, винаймала квартиру в іншому кінці міста, у мене народився син – події-події-події – та чим ближче було до тієї дати – тим маркотніше мені ставало... Вранці я зателефонувала Ольці: «Слуууу.....лишися сьогодні вдома, а...будь ласка....мені такий сон снився нездалий про бабусю...»
- Та що ти вигадуєш! Тююююю!!! Теж мені...Кассандра знайшлася! Навіть не думай, Анько, у мене купа справ!
...я її вмовила. І вже ввечері Олька ридала в слухавку: «Ти знала, ти все знала! Ти відьма, Анько, ти все знала!!!»
...у бабусі був інсульт, сестра викликала швидку, бабусю забрали в лікарню («Якби нікого не було вдома, вона б померла» - казав хірург... так, хірург, я не помилилася – тромб закупорив судини, і бабусі відрізали ногу.) Вона не плакала. Вона майже ніколи не плакала. Сиділа на лікарняному ліжку – бліда на тлі анемічної подушки з лікарняним тавром – акуратно причесана...посміхалася до мене – «Нічого, Анічка, нічого, не плач, вже все добре, бачиш, уже все добре! Я житиму, бачиш?»
Вона прожила ще майже п'ять років. Вибавила мені Юрка. Дочекалася Софії. Ми одразу з пологового повезли малу до бабці – показати... Вона взяла її на тремтячі руки – «моя ж ти зірочка...моя ж ти пташечка...»
А через місяць, на світанку, у день, коли ми хрестили дочку, вона померла... Відміняти хрестини не виходило – пам'ятаю, як я заплакана бігала по хаті, шукаючи чорну хустку до церкви замість цвітастої...
Мені здалося, що я бачила її у храмі – маленьку, скоцюрблену – вона аж поменшала на старість – дрібнесенький горобчик з гострими рисами обличчя... та це була не вона, звісно. Вона ніколи не ходила в церкву. Молитися – молилася – я чула, пошепки, в ліжку, але в церкву – ні. Я колись навіть наважилася – мовляв, може, священика запросити додому...
- Ні, сказала вона, - не варто. Я востаннє сповідалася пістоліття тому, коли вінчалася з першим чоловіком. І що ж я скажу священику? От що? Не вбила, не крала, не чинила перелюбу...Бог усе бачить – і попереду в мене ще дооовга розмова з Ним...А священик – ні, не треба...
Так і померла несповідана. І сива-сива, як голубка....Не встигла пофарбуватися....
Вона снилася мені нещодавно - прийшла, сіла на моє ліжко... Бліда, аж біла....В чорній перуці. Очі блистять вогнем нетутешнім...Лихим вогнем.
- Бабусю...А Бог – це Любов?
- Не знаю, Анічка...напевно...
- А ти шо, Його не бачила?
- Ні, ще не бачила...
- А там де ти є...як там? Там страшно?
- Ні, не страшно. Тільки в руки холодно... Це як великий вокзал...людей багато...і всі чекають свого потяга...а його все нема і нема...
- А довго ще чекати?
- Довго, доцю, довго...та ти не хвилюйся, я тобі чергу зайняла...тобі менше буде чекати...
- Дякую, бабусю...
Намагаюся її обняти...втримати її вузьку зимну долоньку в своїх руках...зняти цю жахливу перуку з її сивого волосся...заховати її – дрібненького горобчика - у коштовному флаконі своєї пам»яти...
як отой давній діктливий запах...
як оту сріблясту квіточку солодкої – забороненої - конвалії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
