З дня виходу першої книжечки роздумів «Опісля присмерку» минуло чималенько часу – мені було що записувати про всяк випадок, і хотілося це робити, та під рукою, на жаль, не було підходящого зошита. Усе не міг придбати. А це придбав, і тому невимовно радію від можливості продовжити свої перервані «роздуми знічев’я», а по суті – ошмаття думок, які не знайдуть практичного втілення, оскільки дещо припізнилися, і поїзд життя вже відійшов від тимчасової станції, зухвало показавши хвіст.
Фізична праця швидко втомлює мене, виморює до знемоги (я нині майструю з нічого стелажі на лоджії та балконі – для розміщення на них всілякого непотрібу), зате після короткого розслаблення-перепочинку мене притягує письмовий стіл, вабить аркуш чистого паперу. Починаю римувати... Написане поспіль рву, починаю спочатку. Іноді, здається, щось виходить, нібито й путнє, цікаве та вагоме, – так мені хочеться витворити щось варте не тільки моєї уваги.
Добре, що вмію робити кілька справ одночасно: пишу вірша на тему «письменник і влада», голюся, варю на кухні біґос, готую ранковий чай особливої заварки, майструю стелажі на балконі й роблю записи в оцей ось зошит. До речі, рецепт мого біґосу – для людей моїх статків: в основі страви – свинячі легені, дрібно порізані та добре промиті; картопля кубиками, червоний і зелений солодкий перець, капуста свіжа, морква подрібнена, часник, кріп, петрушка; трохи свинячого лою, чорний мелений перець, гірчиця, майонез, кетчуп, заправка «мівіни» – це, звісно, залишки всіх продуктів, закуплених у день отримання пенсії. Смачно – не смачно, але поживно й добре пахне. Як наїсись, то або в сон хилить, або до жінок вабить, або вірші писати хочеться...
І досі для мене дивна річ: коли я комусь потрібен написати позитивну рецензію, відредагувати рукопис, позичити грошей, замовити слово тощо, то мене завжди знаходять, мало не з-під землі викопують. Якщо ж мені вряди-годи заманеться когось розшукати бодай по телефону (поспілкуватися, порадитися, висповідатись у чомусь або поскаржитись на свої негаразди) – цілковита тиша у відповідь, повна відсутність відгуку!
На сьогодні я автор п’ятдесяти семи книжок: чотири з них – вірші для дітей та дві – публіцистика. Є й готові до видання чотири-п’ять рукописів: вірші, мала проза, публіцистика, рецензії. Можна скомпонувати кілька книжок вибраного – за тематичною належністю. Наприклад: вірші про козацтво (маю і назву – «Козацькому роду»), твори про рідне село, Верхосулля, Сумщину... Можна скомпонувати другу збірку вибраної любовної лірики» (пізній період життя). Були б гроші (своїх – немає) та спонсори хороші, то я й видав би ще з півтора десятка книжок – для власної втіхи. А то й дво- або тритомник, як це роблять деякі мої колеги-ровесники. Пишеться мені, слава Богу, і зараз, дарма що вже далеко не молодий, тяжко і постійно хворію. Власне, писання, сам процес, а не глибоке занурення в тему тримає мене на цьому світі. Тішу себе тим, що осліпну ще не завтра-позавтра, хоча перспективи мої в цьому плані дуже невтішні. Глаукома дуже запущена – був нещодавно у лікарів: прописали закапування, але краплі дуже дорогі як на мої достатки. Отож і промиваю очі холодною водою, а коли очні яблука наливаються кров’ю, дружина закапує мені очі настоями багатьох трав, які вона сама назбирала в яру...
Я дуже люблю публіцистичну поезію Петра Скунця, філософську – Дмитра Кременя, Володимира Базилевського, Леоніда Талалая, медитативну – Романа Кудлика, покійного Івана Царинного... Знаю, що так писати ніколи не навчуся. Власне, я й не прагнув до цього, але, навчаючись потроху в кожного близького моєму серцю поета, завжди писав по-своєму, керуючись своїми враженнями, переживаннями та емоціями. Комусь це подобається, комусь – ні.
Вершинними українськими ліриками, як на мене, були Тарас Шевченко та Іван Франко, Олександр Олесь і Микола Вороний, Ігор-Богдан Антонич і Володимир Сосюра, Василь Симоненко і Микола Вінграновський. Що ж до Ліни Костенко, Євгена Плужника, Бориса Олійника, Тараса Мельничука, Бориса Мамайсура, Григорія Чубая, Бориса Нечерди – то це поети дещо іншого – ширшого – плану. Окремо – постать Дмитра Павличка, майже самотня вершина, що сягає високого неба поезії!
Свого часу я оспівував радвладу, бо так було прийнято, бо інакше мене й не друкували б. Але систему не любив – і вона це відчувала, хоча б як я приховував своє ставлення до неї. Ще й сьогодні, вряди-годи, мені закидають: мовляв, радянська влада мене виховала й вивчила, а я негідник, лаю її – яка чорна невдячність! Що маю сказати на це? Виростила (і, відповідно, виховала, як уміла) мене, круглого воєнного сироту, бабуся Уляна Олексіївна Великород-Пигуль, царство їй небесне. А вивчило мене саме життя, бо зі школи мене виперла таки ж радянська система, вона пасла мене на кожному кроці, виключала з вузів, звільняла з роботи, змушувала жити подвійним, а то й потрійним життям. Так, я маю непогані знання з української та світової літератури, історії, географії – це результат постійної наполегливої самоосвіти. Я перечитав гори книг, море журналів та океан газетних публікацій, що значно розширило мій світогляд. Я не релігійний фанатик, але й не атеїст. Я не шовініст, не расист, але поміркований націоналіст. Відверто не люблю хохлів, москалів, занадто гонорових ляхів, хитрожопих жидів, однак приязні стосунки підтримую не лише зі свідомими українцями, але й з мудрими, неупередженими росіянами, поляками, євреями. Симпатизую татарам (і не лише кримським), шаную грузинів та вірменів, болгар і німців. Уважаю, що на землі поганих народів немає – є погані люди в кожному народі.
Узагалі ж про той чи інший народ я суджу за його найкращими представниками. Так, американці для мене – це перш за все Джордж Вашингтон і Вашингтон Ірвінг, Генрі Лонгфелло і Авраам Лінкольн, Едгар Аллан По, Уолт Уітмен, Шервуд Андерсен, Джек Лондон, Ернест Хемінгуей, Рей Бредбері, Ірвін Шоу, Генрі Міллер, Філіп Рот, Емілі Дікінсон, Джейн Фонда... Список блискучих американських імен я міг би розтягнути на кілька сторінок: для мене це не просто відомі (знайомі) імена, а цілий багатобарвний політичний, філософський, літературно-мистецький світ! Так само непогано (і це не порожня похвальба!) я обізнаний (і закоханий у них!) з великими народами Європи, Америки, Азії, навіть Африки й Австралії: іспанським, грецьким, канадійським, бразильським, китайським, японським, єгипетським, нігерійським, новозеландським... Отож, виходячи з усього цього, я не лише український патріот (націоналіст), але й людина світу, націоналіст планети Земля! Хіба ж погано звучить?! Це вам не похабні «хохол», «кацап», «жид», «азер», «лицо кавказской национальности», «негритос», «китайоза»...
«Якби не москалі, то вас, хохлів, уже й на землі не було б. Ви й зараз без російського хліба й цукру обійтися не можете...».
Воно ж і справді, якби не москалі, то хохлів би не було, а були б українці, і обходилися б вони без чужинського хліба й цукру, бо мали б свій або прикуповували в Європі чи ще деінде. «Якби не москалі...». Я досить непогано знаю історію наших взаємин з північним сусідом, сам на власній шкірі відчув «старшобратську любов». Чи не українським інтелектом просякнута вся духовна й матеріальна культура великої Росії; чи не руками та зброєю українських вояків звеличувалась-приростала російська імперія? Не Єрмолов довершив упокорення гордого і войовничого Кавказу, а Паскевич – українець за походженням. І в «конкістадорських» ватагах російських «землепрохідців» (пройдисвітами їх треба називати!), очолюваних хабаровими, дежньовими, єрмаками, були сотні й тисячі українських козаків-авантюристів. Петербург збудований на українських кістках. Азов та Ізмаїл штурмом брали українські козаки! У всіх численних малих і більших загарбницьких війнах, що їх вели московські царі, кращою ударною силою були українці (для московитів таки ж хохли!). А звідки прийшло в московські болота й сибірські степи і тайгу християнство, просвітництво, шкільництво? Таж із заходу, з Києва, з України! Великий російський письменник Гоголь прийшов з України!
Уже на моїй пам’яті викачували з надр України шебелинський і дашавський газ у Москву й Ленінград. А тепер ми втридорога платимо за тюменський і ямальський, хоч їх видобувають (як і нафту, як і кузбаське вугілля) у Росії наші ж таки люди, українці. Я не хвалю і не лаю цих українців – їх сама доля змусила працювати на імідж чужої держави, на її економічне, політичне зміцнення, на імперські амбіції! Вони, ці вимушені заробітчани, не люблять Росію, але не можуть любити вони й новопосталу неукраїнську державу, що лише зветься Україною, – вона позбавила їх можливості жити в рідній хаті, де «своя правда і своя воля».
У нас є великий будитель українського духу – Тарас Шевченко. Але немає свого Вашингтона! Були геніальні полководці й погані політики. Були видатні теоретики й бездарні практики. Замість Вашингтона чи навіть того ж таки Каддафі маємо Леоніда Кучму, який будує свою особисто-кланову імперійку. Наша потужна колись промисловість знищена, порізана на металобрухт і вивезена потай і відкрито в треті країни. Наші світлі технічно-наукові уми виїхали в закордоння, бо не захотіли торгувати на базарах пиріжками з капустою. Наші армія і флот практично знищені – ми не відіб’ємося навіть від зулусів, якщо ті (сміюся, звичайно) спробують нас завоювати. Зате ми витворили мільйонну «опричницьку гвардію»: міліцію, податкову службу, митниці, «омони», «беркути» і т.п. Армія ходить обідрана й голодна, офіцери бездомні, а «опричнина» жирує та випендрюється в розкоші всіляких можливостей... Пропаща армія. «Потоплений» флот. «Збита» авіація. Розкрадені колгоспи, заводи, фабрики. Скуплена новими «латифундистами» земля. Принижена школа, не українська по суті. Корумпована адміністрація всіх рівнів. Убита наповал медицина. Вимираюче від хвороб і недоїдання старше покоління. Зіпсований генофонд нації! Цілковита байдужість, п’янство, розпуста і жебрацтво. І над усім цим – Верховна Рада, Уряд, Президент. Усе – з великої літери. А народ, українство, рідна праматеринська мова, культура, література, мистецтво, добро, милосердя, бог, віра, надія і любов – з маленької! Бо так захотіли наші державці, наші політики, наші провідники. «Українська національна ідея не спрацювала», – констатував ще прем’єр-міністр Кучма. І, може, він мав рацію. Бо якби спрацювала, то не був би Леонід Данилович сьогодні президентом, а ми, український народ, не стали б світовими посміховиськами!
Мій рід за материнською лінією, як я вже десь писав, вигубили більшовики-комуністи. Діда мого Гната і бабу Уляну Великородів, які тяжкою працею на землі мали достатньо хліба й до хліба для себе і своїх вісьмох дітей, по-грабіжницьки розкуркулили, тож у трагічному тридцять третьому з голоду померли дід і шестеро хлопчиків (мої дядьки-діти!). Останнього мого дядька Івана Гнатовича Великорода, кавалериста, генерал Тимофій Шашло (українець!) кинув під німецькі танки в полі поблизу Штепівки. Маму Настю вбила глина, а по суті – колгоспна праця, наприкінці сорок третього року. Єдиним носієм прізвища Великород лишилася бабуся Уляна, але й вона померла (1970 року), тож помер увесь великий рід назавжди! А я та сестра Люда були вже Низовими, і батько наш Данило був партійцем, але це не вберегло його від трагічного кінця: десь пропав безвісти – ні могили, ні слави, ні допомоги дітям-сиротам із боку держави-молоха. Недолюблював я радянську владу до шаленства – і це завдяки бабусиним правдивим розповідям. І нинішню владу я не люблю, бо нема за що: вона розкуркулила по-своєму весь український, недомучений голодоморами і недобитий війнами, народ!
Якщо в «золотому» вересні тридцять дев’ятого року Червону Армію, як визволительку, зустрічали сотні тисяч галичан і волиняків, то вже з середини сорокових проти комуністичного режиму (окупаційного!) воювали мільйони галичан, прикарпатців, волиняків, поліщуків, подоляків... У лавах Української Повстанської Армії було багато українців із центральних і східних областей; були також і росіяни, а з представників Кавказу та Середньої Азії творилися роти й цілі батальйони. Українськими повстанцями стали татари й башкири, навіть євреї та цигани. Були поодинокі мадяри, німці, чехи, словаки... Було чимало братів-білорусів. Отож радянська влада, енкаведисти й керівні комуністи мали справу не з бандитами, не з бандерівцями, мельниківцями чи бульбівцями, а з цілою нескореною Україною, зі справжнім інтернаціональним, добре вишколеним військом бездержавного народу! Останні месники, як розповідають свідки, вийшли з лісу вже наприкінці п’ятдесятих років, а окремі, найупертіші, – на початку шістдесятих. У Галичині, яка ще не забула окупаційний режим графа Бобринського в часи Першої світової війни, не любили радянську владу, ототожнюючи з нею не лише росіян, але й своїх братів-східняків. Я служив у Львові в першій половині шістдесятих, потім працював у Буську і Кам’янці-Бузькій, навчався у Львівському університеті імені І. Франка, об’їздив мало не всю Галичину, то ж сам не раз пересвідчувався в неприхильності місцевого люду до прийшлих «визволителів». І мене, рядового юнака в зеленій уніформі, не раз обзивали москалем. Та варто мені було заговорити українською мовою, як ставлення до мене різко змінювалось на позитивне. І хоч я залишався для львів’ян «східняком», але вже був своїм, бодай би по крові, якщо не по ідеї. Онука Івана Франка, Віра Петрівна, із якою я заприязнився (вона працювала в книгарні «Поезія»), називаючи мене «білою вороною» (бо єдиний, очевидно, з військових, говорив українською мовою і цікавився українською літературою, мистецтвом), усе ж була прихильною до мене. Так само прихильні до мене (кожен – по-своєму, звичайно) були й брати-бандерівці з села Деревляни Василь і Степан Зуби. Зі старшим сином першого Євгеном, директором Запитівської середньої школи, я близько товаришував. А з юною донькою другого, красунею Стефкою, у мене була (після мого розлучення з Людмилою) чиста-пречиста любов. Усе тоді для мене змішалося до одної безформної та непотрібної купи: радянська ідеологія, якій я вірно прислужував (недосвідомо), працюючи в редакції районної газети; і бандерівщина, що її офіційно вважали знищеною, хоч насправді вона жила в дядьках Василеві та Степанові, у їхніх дітях Геникові та Стефці; і моя комсомольська непримиренність з чимось і кимось та Стефина греко-католицька віра; і службовий більшовизм мого редактора та його побутовий (особливо за чаркою) націоналізм... Люди лишалися людьми – наодинці з самими собою чи в інтимному спілкуванні з подібними собі. Попри все я поступово ставав нечужим і з часом став би навіть справді своїм, якби не виїхав з Львівщини в Донбас. Своїм – себто однодумцем, спільником, патріотом України, націоналістом, бандерівцем. І мене б зрештою або посадили, як багатьох моїх викладачів та однокурсників по університету, або убили б, як убили двох геніальних Володимирів – Івасюка та Іванишина; або, у крайньому випадку, постійним цькуванням довели до передчасної смерті «через хворобу нирок» (Гриць Чубай)... Донбас, мушу визнати, порятував мене від «героїчної долі», але манкурта з мене все ж не витворив. Я вже був свідомий!
Були у нас довгоочікувані письменницькі збори. Щоправда, ініційовані обласною державною адміністрацією. З метою нашого загального засудження організаційної (і всілякої іншої) політики нашого спілчанського керівництва у Києві, а точніше – політики голови НСПУ Володимира Яворівського. Мовляв, не так керує Спілкою – авантюрно, по-диктаторськи, на шкоду справі розквіту сучасного українського літературного процесу. А справа тут – я одразу це докумекав – у тому, що політик, депутат Верховної Ради В.О. Яворівський двічі поспіль з високої трибуни (а потім ще й зі шпальт «Літературної України») різко виступив проти «батька нації, ідея якої не спрацювала», назвавши його недорікою, злодієм і вбивцею. Отож ми, луганські (найпролетарськіші, найукраїнськіші, а тому й найбільш вірнопіддані) письменники мали б засудити поведінку «хама» Яворівського й звернутися з листом-резолюцією до (НСПУ? Верховної Ради? Адміністрації Президента? ЮНЕСКО? ООН?) «компетентних» органів з вимогою терміново скликати позачерговий письменницький з’їзд, аби завдати прочухана вискочці Яворівському, зняти його з посади (позбавити депутатської недоторканності?) й обілити, відмити від бруду чисте й благородне ім’я «письменника» Кучми. «Номер» цей не пройшов, хоча деякі приголублені владою письменники готові були підписати «вирок» голові НСПУ, своєму колезі, товаришу. Я особисто поставив питання про недовіру керівництву обласної спілчанської організації, про заміну голови (О. Неживий, до речі, заздалегідь написав заяву про свою відставку) і відповідального секретаря (А. Медведенка на зборах не було, бо в цей час він відпочивав від «трудів тяжких» у Коктебелі), критикував я (і мене було підтримано) обласну державну адміністрацію, керівників окремих міст і районів, де взагалі ігнорують письменників, мало не цькують їх. Збори вирішено (уже як звітно-виборні) перенести на два тижні, звезти всіх письменників до Луганська (влада пообіцяла забезпечити транспортом) і вже потім обговорити «кризову» ситуацію в обласній організації та «конфліктну» ситуацію в керівництві НСПУ. Що ж, дочекаємося 14 жовтня...
Іде війна. Поки що не громадянська – влада веде війну з народом; сила на боці влади: каральні органи, залякування, підкупи, вбивства, заморення повільним засобом хронічного недоїдання, хронічних моральних стресів... Народ вельми потерпає в цій багаторічній війні (грі в одні ворота), втрачає віру і надію, перестає цінувати любов. Богів розсварили, розподіливши їх між конфесіями, церква заполітизована, підкуплена майже офіційно; про так звані «народні» суди й мови не веду. Опозиційні сили роздрібнені, не підперті ні військовою потугою, ні капіталом. Партій, що нібито вболівають за народ, багато, десятки й десятки, але це – несправжні партії, а іграшкові партійки. Їхніх вождів легко перекупити, і влада використовує цю можливість на повну силу.
Історію, як відомо, творить народ. Історія творить, звісно, героїв. Мабуть, так воно і є, за великим рахунком. Але ж істина для всіх відкривається не одразу... Українську «історію» сьогодні «пишуть» (кров’ю) антинародні вожді й вождики; вони ж визначають (призначають) і своїх, від імені антинародної влади, «героїв». Це не В’ячеслав Чорновіл (посмертно), не Микола Руденко, який чомусь прийняв президентську «подачку»... Це – медведчуки й суркіси, волкови й бакаї, пінчуки й деркачі, рабіновичи й фельдмани, потебеньки й піскуни... Істинні ж герої – безіменні жертви режиму. Герої, звісно, зі знаком мінус. Колись (гадаю, уже скоро) у поминальні синодики впишуть імена справжніх героїв-жертв – їх згадуватимуть у всіх церквах Києва та Львова, Одеси та Полтави, Ужгорода та Луганська. В українських (а не московських!) церквах. І серед героїв-мучеників будуть світлої пам’яті Гія Гонгадзе, Петро Шевченко, Борис Дерев’янко... І Єрмак, і Ємець, і Гетьман, і Таран, і Олександров... Без них сьогодні народ збіднів ще більше, ослаб і знедолився. Але народ (так бувало завжди) оговтається, опритомніє, прийде до тями, до єдиного гасла, до єдиного опозиційного табору – і переможе. Обов’язково переможе!
Моє життя пройшло-протекло-пролетіло (пропало?) під кількома «режимами» (лапки можна й зняти).
Під гітлерівським я народився і прожив трохи більше року. Про німецьку окупацію моя бабуся, здається, ніколи чогось особливого не говорила. Казала лише, що словацькі солдати підгодовували населення, а німці були стримані та байдужі, майже не лютували – за них це робили місцеві поліцаї.
Сталінський «прижим» (так тоді й говорили селяни) я пам’ятаю добре: це голод, голод і голод. Це безкінечні радналоги, фінінспектори, об’їждчики. Це – босота і голота, а значить, і постійні хвороби: кір, короста, жовтуха, скарлатина, понос, віспа... Це, зрештою, кругле сирітство. Відсутність (наприкінці сорокових – початку п’ятдесятих) усього найнеобхіднішого: хліба, жирів, гасу, сірників, голок, ниток, солі... Їли макуху, мелясу (патоку), печені цукрові буряки (якщо вдавалося вкрасти їх на колгоспному полі). Ласощами були навіть картопляні обрізки пополам із дертю – свинячий корм, що його бабуся потайки приносила зі свинарника. Зрідка – перегін, сироватка, сколотини... Це – замість справжнього молока. А з приходом весни – вітаміни: кропива, щавель, яглиця, «курятина» (трава-бур’ян, із якої варили юшку), лобода, грицики, калачики, рогіз, цвіт акації, молоде листячко липи, серцевина буряка, зелені яблука-кислички, лісова суниця, ліщинові горішки, горох, вика, еспарцет, конюшина... «Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство!» – такий лозунг висів, здається, повсюди: на фасадах школи й клубу, сільради й пошти, лікарні й молочарні. На першотравневі та жовтневі демонстрації нас зганяли силоміць, і я, босий, у благенькій куфайчині, з порожнім шлунком і величезною любов’ю до батька-Сталіна ходив з Комуни до Марківки разом з усім обдертим, але «щасливим» народом. Смерть Сталіна приголомшила. Він же – бог, а боги не помирають. Тоді я ще не усвідомлював, що дні всесоюзного трауру по вождю «всіх часів і народів» були першим у моєму житті (і, може, найбільшим) святом.
Булганін, Маленков – якесь невизначене затишшя-мовчання. Режимом я його не можу назвати. Щось аморфне...
Правління Хрущова дорівнювало епосі! Маленькі послаблення, великі експерименти. У селі спершу з’явилося радіо. За тим – електрика. І – кукурудза, кукурудза, кукурудза. Королева полів. І горох, і чумиза, і трава-суданка, і соя, і вико-овес, і овесо-горох. І відрізані городи – для розведення небачених бур’янів. І забій домашньої худоби, свиней, кіз: годувати нічим, а податки – непосильні. І укрупнення колгоспів, і знищення хуторів. І грошова реформа, і скорочення армії, і всілякі рекорди. І гасло: «Доженемо й переженемо Америку!».
Армія, у якій я служив три роки, постійно недоїдала. Зате Радянський Союз щедро підгодовував прокомуністичні (читай, фашистські) режими в Африці та Америці, у неосяжній Азії. Ті режими воювали між собою радянською зброєю, навчені радянськими воєнспецами.
Пам’ятаю, майор Маврін, замполіт батальйону й добра, м’яка, жаліслива до солдатів людина, сказав мені, художнику частини: «Низовой, поснимай портреты Микитки в клубе и везде, и спрячь их от глаз подальше». А коли я здивовано спитав, чому це й для чого, майор криво посміхнувся: «А хрен его знает… на всякий случай. Мне позвонили «секретчики» со Львова... они, видимо, знают, но прямо не говорят».
Того дня я пішов у «самоволку», напився – за це мені нічого не було. Офіцери також понапивалися в буфеті залізничного вокзалу й тинялися по Дубно, мов сновиди. Тверезими лишилися тільки командир батальйону майор Харазія (був непитущий узагалі) та капітан Крошенінніков, мій командир роти, – мав виразку шлунка. Довготелесий старшина-надстроковик (цих ми називали «кусками» і «макаронниками») Васька лежав п’яний посеред плацу й горланив пісню: «Несокрушимая и легендарная, в боях познавшая радость побед, тебе, любимая, родная армия, шлет наша родина песню-привет!». Ми гуртом заволокли старшину в каптьорку, налили гранчак «тройного» одеколону, після чого він, чхнувши й перднувши, спокійно заснув.
Хрущовська відлига все ще тривала (за інерцією), а «режим» Брежнєва ще не настав, бо країною керували троє: крім Льоні Ілліча були ще Косигін і Подгорний. Я працював директором Буського міськрайонного будинку піонерів, маючи ставку в 71 карбованець щомісячно. Учився у вечірній школі, а пізніше – на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Дихалося вільно (і тоді, як перейшов я на роботу до редакції Кам’янка-Бузької райгазети), говорилося відверто – майже про все. Я міг критикувати через газету не лише прибиральниць, бригадирів, але й голів колгоспів, директорів невеличких промислових підприємств. І все сходило мені з рук. Цю «львівську» методу я переніс згодом і в новоайдарську райгазету на Луганщині, куди переїхав у травні шістдесят шостого року, після болісного розлучення з першою дружиною. Користуючись відсутністю редактора, я, був, покритикував директора-злодія птахофабрики й хама – голову колгоспу. О, що потім ся стало! На бюро райкому партії перший секретар райкому з чудовим прізвищем Петля, обзивав мене «бандерівцем», «великобуржуазним націоналістом»... Отож, гайки почали загвинчувати по-новому, по-брежнєвськи.
Весь довгий брежнєвський період мене переслідували охоронно-державні органи, міліція, партноменклатура обласного масштабу. Я мусив постійно змінювати місце роботи: редакція молодіжки – інститут – редакція партгазети – птахофабрика – завод – безробіття – знову редакція молодіжки – телестудія – втеча до Москви, на навчання – палац культури заводу – будинок піонерів – знову безробіття... аж до самісінького розвалу Союзу. Скільки разів мене затримувала міліція! Сидів у камері, піддавався штрафам, партійному (хоч сам до партії не належав) остракізму. Багато пив, мало писав. Усе ж таки вдавалося виживати на гонорарах за публікації в періодиці, виступи на радіо та публічні виступи в колективах заводів, шахт, колгоспів... Мав іноді гонорари за видані книжечки. Початок дев’яностих я зустрів в одних поганеньких штанях, благенькому пальтечку, розбитих черевиках. Уже – хворий, після операції на шлунку, із хронічною гіпертонією. Напередодні свого 50-річчя оголосив безстрокове голодування. Олег Бішарєв озвучив мій протест по обласному радіо – невідомі люди й окремі підприємства почали перераховувати гроші на мою підтримку. Через п’ять діб я встав з ліжка і... впав, непритомний. Дружина почала обережно відпоювати мене гарячим молоком і курячим бульйоном. З Краснодонського району мені привезли картоплі, м’яса, цибулі, олії. У хаті з’явилася їжа – сім’я стала оживати. До речі, у той час були безробітними і дружина, і донька. Не дай Бог, повернуться ті голодні, холодні, майже безнадійні часи!
Не скажу, що я любив брежнєвську «епоху», але в ній я був іще молодий, фізично здоровіший і, по-своєму, звичайно, вільний. Я кидав роботу, яка не зовсім відповідала моїм настроям і переконанням, і протягом років жив на скромні гонорари. Смерть Леоніда Ілліча, як і весь народ, зустрів спокійно і, гріх казати, навіть із почуттям задоволення. Думав, що далі буде краще, осмисленіше й повноцінніше життя. Помилився, як і всі мої однодумці... Андропов (дехто й зараз його оплакує) виявився просто «енкаведистом»: при ньому завелися майже табірні порядки: на вулицях, у магазинах і кінотеатрах виловлювали людей і допитували, чому не на роботі; чого байдикуєш; хто такий і т.п. Згадую той час з огидою. Як і короткий період наступної (після смерті кадебіста) «черненківщини». До горбачовських «перебудови», «демократизації» та «консенсусу» – ставлення двояке. Коротше кажучи, і сміх, і гріх. Повідкривалися численні шлюзи: колись засекречена інформація, неначе всесвітній потоп, захлинула мене і понесла невідомо куди – ні тобі ковчега, ні тобі гори спасенної Арарат. Голодували всією сім’єю, доношували стару одежину... Народ пив, як ніколи, разом з народом пив і я, грішний.
Усе болить – і душа, і тіло, і який біль важчий, смертельніший – не знаю. Але пишеться майже щодня, зовсім, як у роки наївної юності. Побут і далі лишається необлаштованим, і недоїдання дає про себе знати, але ж... є хоч якась пенсія (а нинішнього року ще й стипендія), сякі-такі випадкові періодичні заробітки. Хліб і картопля є – зубів лише з кожним днем меншає, на полицю нічого вже класти. Однак, говорив і говоритиму, що я майже щасливий, а якби ще й здоров’я було трохи кращим, стабільнішим, то вважав би себе й зовсім щасливим. Що мені Кучма з його гоп-камарильєю – вони тимчасові, як і все нечесне та неправильне. Вітер змін (а вони, зміни на краще, таки прийдуть) змете кравчуків-кучм-медведчуків-литвинів-симоненків... «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі!»
Знов повертаюсь до тебе, мій псевдощоденнику. Не щодень маю змогу фіксувати на твоїх сторінках свої невеселі роздуми та мінорні почуття. Будні затовкують мене у своїй відьомській ступі, вибивають з голови всіляку свіжу та корисну думку, а з душі – любов до життя і мою вроджену прихильність до писання.
Уже протягом двох тижнів готуюся до жаданої (і – останньої!) поїздки на малу батьківщину. Відібрав і запакував у ящик кількасот книг з особистої бібліотеки – хочу передати їх у власність рідного села Марківки Білопільського району, що на Сумщині. Нехай люди читають, збагачуються духовно, як читав-збагачувався колись і я, бідний сільський хлопчисько, шукач пригод і святої правди, бунтар-одинак у затурканій сталінсько-хрущовській колгоспній Марківці. Повезу й по кілька примірників останніх своїх видань – збірки віршів, книги роздумів, спогадів, дитячих «читанок». Машину («Газель») мені надає голова Сватівської районної державної адміністрації Володимир Володимирович Просін; зі мною поїдуть на Сумщину ще й телеоператор, радіожурналіст і голова районної організації Товариства української мови. Як нас там зустрінуть?!
Ще клопіт: через кілька днів мають відбутися звітно-виборні збори обласної організації Національної спілки письменників України. Збори ініційовані зверху – із Самого верха. Їхня мета (верховодів) – знищити голову НСПУ народного депутата України Володимира Яворівського. Бо ж, бач, посмів з найвищої трибуни обізвати нашого «гаранта» по-народному прямо й безпосередньо: недорікуватий, безчесний, безсовісний, безпринципний і т.д. У що виллються наші збори, ще не знаю, та передчуваю, що будуть вони далеко не такими, як хочуть наші місцеві керівники.
А ще була морока – приємна, захоплююча, зігріваюча мою охолоджену приморену душу: я писав (і дописав!) п’яту читанку для дітей «Блакитні вени України». Вона – про ріки та річки нашої великої Батьківщини, і є продовженням (і завершенням усього задуму) читанки «Крізь віки – вовіки», яка вийшла друком влітку нинішнього року. Я задоволений своєю роботою. Я взагалі задоволений собою, адже за рік, що вже минає, я спромігся видати аж п’ятнадцять своїх книг і книжечок! Це – рекорд Гіннесса, ніяк не менше. Навіть і для графомана... Якщо я і є графоманом, усе одно ніхто не зможе заперечити мою щирість і працьовитість. Можу пояснити, чому я такий – щирий і працьовитий. Щирий, бо скоро вже втрачу можливість бути щирим (і всіляким іншим), а працьовитий – від самотності, нудьги, нікчемності своєї в цій не моїй державі, на цій рідній-несвоїй землі. Ось такі «штучки-дрючки», як любив говорити мій покійний друг, земляк і начальник редактор Борис Петрович Чумак. Або: ось таке «куно», як лепетав колись його маленький синок.
До речі: Боря Чумак редагував нашу обласну молодіжну газету в «епоху Брежнєва» і боявся буквально всіх і вся: партійного та комсомольського начальства, цензури, кадебістів, сексотів, дружини власної... Боявся і тверезий, і п’яний. І разом з тим друкував у газеті досить сміливі на той час статті та мої «підозрілі» вірші. Воно, звісно, було чого боятися, отож боявся і я, але – тверезий і... заднім числом. А напідпитку я не боявся щоб так уже дуже, а коли був добряче п’яний, то взагалі нічого не боявся. Чим неабияк лякав дорогого Бориса Петровича, розпиваючи з ним восьму чи десяту пляшку поганого дешевого вина. Від чого й потерпав неабияк.
На видавничих редакторів мені таки щастило: Петро Скунць, Григорій Коваль, Григорій Кривда, Леся Клименко... Звісно, вони теж оглядалися на цензуру, але над моєю душею ніколи не збиткувалися!
На газетних і телевізійних редакторів щастило значно менше. Але кількох я згадую з приємністю і вдячністю: Володимир Петрович Бичій (м. Кам’янка-Бузька на Львівщині), Микола Якович Суворов (смт. Новоайдар), Анатолій Данилов, Павло Миколайович Євсєєв (м. Луганськ)... Та й Геннадій Станіславович Довнар, коли я працював на обласному телебаченні, був толерантний до мене.
А з журнальних редакторів я шаную Володимира Коломійця, Василя Борового, Роберта Третякова, Віктора Рогачова, Володимира Науменка...
Мої невимушені роздуми тут перериваються: я готуюся в подорожній вирій, до Сум і свого села. До своїх життєвих витоків, до радості зустрічей і печалі втрат. До сміху та сліз. До сподіваного й негаданого...
Дай, Боже, мені сил, терпіння і витримки!


вересень-жовтень 2003

Мені йшов другий рік, коли ми переїхали з Рудки, де на початку війни згоріла наша хата, до Комуни – колишнього маєтку місцевих дворян Крамаренків. Ми – це мої бабуся, мама, старша сестричка і я. Поселили нас у трьохквартирному будиночку над самим ставком – нам дісталися дві невеличкі кімнати.
А вже незабаром з любимівського глинища привезли мою мертву маму. Її разом із трьома жінками й підлітком убила глина. Мама лежала в домовині вся біла, спокійна і немовби спала. Отож люди й казали: «Зовсім як жива».
Поховали маму за ставком, у самісінькому куті запущеного панського лісопарку. Там уже було кілька могилок із дерев’яними хрестами. Через півроку на маминій могилі виросли барвінок і півники. Посіяні бабусею. Півники зацвітали блакитно-фіолетово щороку, а барвінок лишався вічнозеленим, нев’янучим.
А ще біля цвинтаря білопінились черемха та бузки. І бузина цвіла.
Щовесни ми втрьох обновляли мамину могилу дерном, а на великодні свята провідували покійницю з гостинцями: паскою, крашанками, ще чимось... Півники й барвінки яскраво зеленіли в росі.
У якомусь повоєнному році, може, у сорок сьомому, усі хрести на цвинтарі порубала на дрова напівбожевільна Мокрина. Нових хрестів не поставили – не було з чого їх зробити, та й нікому. У Комуні жили одні вдови з малими дітьми, старі бабусі та воєнні каліки.
А після смерті рябого Йосифа з Комуни всіх виселили. Хто подався на Рудку, хто – до Сум чи на Донбас, а ми переїхали до Марківки, де бабуся купила стару глинянку під солом’яною стріхою. Відтоді на маминій могилі я бував дуже рідко – коли пас поблизу колгоспну худобу чи працював у полі причіплювачем на тракторі. Комуна все більше занепадала, будівлі зникали одна за одною – працювали ще ферма та артільні комори.





* * *

Наприкінці травня шістдесят третього року, маючи армійську відпустку, я велосипедом з Марківки поїхав на комунівський цвинтар, аби провідати матір.
Цвинтаря вже не було, могили пощезли – на политому мазутом і соляркою пустирі стояли трактори, плуги й сівалки. Я довго корчився в канаві – не міг заплакати. Тільки ридав одними грудьми...
Після служби в армії я жив на Львівщині, згодом переїхав до Луганська. І все ж, нехай і нечасто, приїздив на свою малу батьківщину. І в Комуну заїжджав. Одного разу застав там цілковиту пустку. Ні ферми, ні комор, ні тракторного стану. Лиш обмілілий ставок та жалюгідні залишки колись розкішного лісопарку. Місце, де був цвинтар, знов густо поросло травою і барвінком. Цвіли черемха і бузок. Шуміли американські клени, дикі груші, берести і ясени. Я мовчав, але душа моя ридала...
Узимку сімдесят сьомого, автобусом із Києва, я разом із друзями-поетами Леонідом Стрельником та Оленою Бондаренко заїхав у рідні краї. З «Ікаруса» вийшли глупої ночі біля штепівського роз’їзду, де пішки, а де попуткою дісталися до Марківки, трохи перепочили в моїх колишніх сусідів, а вранці, саньми, поїхали на Рудку, до моєї двоюрідної сестри Галини. Того ж дня, увечері, при зорях і молодому місяці, по глибочезному снігу, убрід, за півтора кілометра, побрели до комунівського цвинтаря. Там, у сніговій пустелі, виднілися лиш верхівки бур’янів. Видовище пустелі було більш ніж приголомшливе. Льоня палив цигарку за цигаркою. Олена тихо плакала, жаліючи мене, Льоню, весь світ. А я стояв мовчки, мов соляний стовп з біблейської правди-легенди.
Хто зрозуміє по-справжньому всю трагедію мого життя?!





* * *

І в травні дев’яносто восьмого цвинтарна місцина буяла барвінками. Над цвітом різнотравним гуділи джмелі. Я сидів серед цього цвітобуяння і мовчки спілкувався із загубленим у безчассі світом...
Ще через два роки все тут заросло кущами ліщини – природа геть здичавіла без постійної людської присутності.
Восени ж дві тисячі третього тут росли молоді гінкі дерева. Під яким із них понад шість десятиліть лежать останки Насті Великород-Низової, я вже ніколи не визначу...
Наприкінці цьогорічного серпня я ледь протиснувся крізь густелезні хащі на уявне місце післявоєнних поховань. Разом зі мною були мої друзі – Володя Просін і Серьожа Зятєв. Хлопці ні про що мене не питали, і я мовчав: усе й так було зрозуміло...
Чи зможу я ще коли-небудь приїхати сюди? І скільки ще проіснує цей здичавілий світ?


2005

* * *

Земля не холодна. Я тупцяю босими ноженятами, аби геть не замерзнути. Сивий дідуган поперед мене творить схоже на молитву дійство: сіє жито у вологу від ранкової роси ріллю. Набирає повну жменю зернят із полотняної торби і широким плавним змахом розкидає по чорнозему.
– Дідусю, а коли виросте хлібчик? – питаю. – Я їсти хочу...
– Дасть Бог, скоро, – потерпи... А я, може, й не діжду, – сумно відповідає дідуган.
Сівачеві вже під сотню літ, а мені десь зо три рочки. Я обов’язково діжду...





* * *

Уперше я наївся хліба аж через дванадцять років. Сталася ця подія в робочій їдальні на станції Анар у казахстанському цілинному краю між Карагандою і Акмолінськом. Зголоднілого, мене висадили з поїзда, бо не мав проїзних документів. У кишені ж завалялося мідного дріб’язку десь близько карбованця – не розгуляєшся. Зайшов я до їдальні, на вісім копійок купив дві склянки гарячого чаю, а хліб, як виявилось, був на столах безкоштовний: їж, скільки й подужаєш. Я подужав геть усю запахущу пшеничку гірку, що прикрашала стіл.
То була епоха Микити Хрущова – у самісінькому зеніті щасливих перемін. На превеликий жаль, скінчиться вона вельми погано – безхліб’ям.





* * *

Після закінчення першого класу мене й сестричку Люду відправили до піонерського табору, що в селі Печище. Мені там геть усе не сподобалось. Чужі люди, чужі стіни, чужа природа. Та ще й мало не втопився у неширокій, але глибокій Сулі. Плавати ж іще не вмів.
Годували в таборі поганенько. Дисципліна ж була справді табірна – сувора.
Невдовзі я втік. Додому дістався за кілька годин – зморений, голодний, заплаканий...





* * *

Наступного літа був інший табір – Луциківський. Із цього я втік уже через тиждень. Мене зловили в лісі, поблизу Марківки. Та я знову втік. Годували поганенько, спальня була в старій дерев’яній церкві – моторошно...
Відтоді я весь час втікав. Зі шкільних уроків... З будови, що в Донбасі. З лісосплаву на Півночі. З цілинного Казахстану... І завжди, хоча й з великими труднощами-пригодами, добирався додому.
Таким чином я «вивчав» географію.





* * *

Та сама станція Анар. Мої супутники, здавши документи до контори радгоспу, погодилися їхати в степ на збирання врожаю. Я також здав свої довідки й отримав авансом двадцять п’ять рублів, але їхати за тридцять верст від залізниці не захотів.
У напівзруйнованій хатині із саману обідаю разом із вродливою кореянкою Любою. Вона втекла від свого чоловіка-кіномеханіка, який дуже збиткувався над нею. Розмовляємо.
– Одружуйся на мені, – пропонує Люба. – Удвох не пропадемо. Я влаштуюся десь кухаркою, а ти підеш пасти отару...
Мені немає ще й шістнадцяти – де вже там одружуватись! А кореянка років на п’ять старша за мене, уже вельми досвідчена, хоча й наївна по-своєму, по-азіатському.
– Ні, я повернуся в Карабас, – кажу я. – Там хоч знайомі є, допоможуть влаштуватися на роботу.
– Але ж документи твої в конторі радгоспу, а гроші свої ти вже витратив...
– Нічого, – відповідаю, – щось придумаю.
Я не признався Любі, що у мене є «запасний» пашпорт, тимчасовий (у ті часи були й такі – вони видавалися на півроку або на рік)...
Коли Люба заснула, я тихенько прошмигнув на станцію і почепився на перший-ліпший товарняк, що прямував у бік Караганди.





* * *

Толя Вєтров, із яким я познайомився у відділі кадрів будівництва Карагандинської ДРЕС, виявився моїм земляком. Сирота, як і я, він виростав у сумському дитячому будинку, закінчив школу фабрично-заводського навчання у Басах, поблизу Сум. У Казахстан приїхав за розподілом і жив у гуртожитку разом зі своєю співученицею Ніною, яка була на останніх місяцях вагітності.
– Давай триматися купи, – запропонував старший на два роки від мене Толя. – Поживеш у мене, а як знайдемо роботу, тоді влаштуєшся в гуртожиток.
Улаштувалися ми в пожежну команду. Зарплатня там була доволі скромна, зате видавали безкоштовно напіввійськову форму, у дні чергувань – по два літри молока, а крім того, ще й по дві тонни сіна в осінньо-зимовий період. Сіно ми, звісно ж, продали одразу місцевим казахам, а молоко віддавали вагітній Нині та ще сусідці по гуртожитку, у якої було двоє малих дітей.
До речі, сусідка Толика й Ніни водила нас ночами на обплутані колючим дротом городи, де ми крали картоплю й наповнювали нею потайний погріб, зроблений у барачному приміщенні гуртожитку. Пізніше тітка Віра призналася, що ті городи належали виправній колонії, де утримувались «вороги народу кавказької національності»...





* * *

В околицях Караганди (Карабас, Спаське, Чурубай-Нура, Шахан, Сарань) було повнісінько концентраційних таборів. Та й вільне населення цього краю складалося здебільшого з колишніх політичних і кримінальних злочинців та осіб, які не мали права на виїзд куди б то не було. Отож і в нашій пожежній команді були різні «верстви»: кілька осілих кочівників-казахів, військовополонений румун, кримський виселенець-татарин, кілька розкуркулених українців та росіян... До мене, як наймолодшого, а крім того, ще й як до сироти, добре ставилися всі – крім курських «кацапів». Вони були брутальні, жадібні й злодійкуваті...





* * *

Казах-водій запросив мене в гості до свого аулу. Пам’ятаю: посеред невисоких сопок напівзакопані в землю халупи, і серед них – житло Рискулова. Усередині тісно, але тепло й затишно. Пригощали мене щедро: вареною бараниною, баурсаками, кінською та верблюжою ковбасою домашнього приготування, п’янким кумисом... Казахи взагалі народ щедрий, привітний.





* * *

Серед німців я жив у лісосплавному селищі Наволок на ріці Онезі. Ці німці – виселенці з півдня України, давно обрусілі й злюмпенізовані. Але основних рис все ж не втратили: помірковані, пунктуальні, стримані в почуттях. П’яниць серед них не було, ледарів також. Я працював в одній бригаді з Натою Габер і Володькою Лютцем. З обома й здружився. Наталці я, вочевидь, подобався, що не заважало їй позичати у мене гроші та забувати повертати борг. У неї було два класи освіти та двійко нагуляних діток. А Володі вдалося закінчити місцеву десятирічку. Він мріяв учитись і далі, та змоги не було ніякої, адже німецькі поселенці вважалися невиїзними (за межі визначеного району проживання), хоча вже йшов п’ятдесят сьомий рік.
І ще: Наташа ділилася зі мною харчем, який брала у нічну зміну (ночі там, на Півночі, білі), за що сподівалася на мої поцілунки або й на більше. Та я соромився, адже був іще, по суті, підлітком, а їй давно вже сповнилося двадцять, і вона, повторюсь, уже мала двоє дітей.





* * *

Рік не пам’ятаю, одначе це було десь одразу по війні. До нашого маленького та малолюдного колгоспу прибився звідкілясь гамірний циганський табір. Прибульці (вони казали, що заїхали в наш край аж із Румунії), маючи власних добрих коней та всілякий реманент, допомагали косити жито-пшеницю, траву на сіно, молотили снопи та скиртували солому. Жили табором, у кибитках і наметах, за ставком у лісочку, страви варили на вогнищах, уночі випасали своїх коней у ярах поблизу.
Та от вдарили ранні жорстокі морози. І циганський барон-отаман звернувся до місцевих: «Пригрійте у своїх домівках наших жінок і дітей, бо ж позамерзають, а ми, мужчини, якось уже перебудемось в кибитках». Звісно ж, наші люди зжалілися над кочівниками, прийняли їх у свої домівки. Моя бабуся теж впустила квартирантів – двох молодих циганок з грудними дітьми.
Слід сказати, що цигани не вкрали ні в кого ні крихтини, ні соломини...





* * *

Перший рік по смерті Сталіна. Стою в довгій черзі за хлібом. Поперед мене якийсь дядько, дістаючи з гаманця гроші, не помітив, як з нього випав зіжмаканий папірець. Я підняв його – це була сотенна купюра! Швидко сховав за пазуху, весь покрившись холодним потом: такі гроші! Дядько не збідніє, гаманець у нього битком набитий грошима, а я накуплю собі стільки цукерок і печива, скільки й не бачив ніколи в житті.
Не знаю і досі, що спонукало мене на «піонерський» вчинок. Я вийняв гроші з пазухи й звернувся до дядька:
– Це ви загубили?
Дядько забрав сотенну купюру й навіть не подякував. Як мені зробилося тоді гірко!
Однак я не шкодую за тим, що не присвоїв гроші. Принаймні совість моя лишилася чистою.





* * *

Шістдесят третій – шістдесят четвертий роки. Я ще служу в Радянській армії. З кабіни патрульної машини спостерігаю на вулицях Львова довжелезні черги за хлібом. Згадую повоєнні часи, бачу в тих чергах себе. В армії теж сутужно з хлібом. Виручають галети – чорні, тверді, мов камінь, сухарі.





* * *

Наш батальйон стоїть наметовим табором у місті Дубно, у районі залізничного вокзалу. Електрифікуємо залізницю на перегоні Здолбунів – Красне. Мій взвод постійно «у полі», далеко від частини. Обід привозять із великим запізненням. А буває, що й геть не привозять. Голод жене нас по селах. Ми з москвичем Іваном Бєляєвим відбилися від гурту і на якомусь присілку стукаємо у ворота. Вийшла літня жіночка. Просимо продати чогось їстівного. «Та що ви, дітки, не треба мені ваших рублів – заходьте, я борщику вам насиплю, яєчню насмажу. Десь і мій синочок служить, теж, мабуть, недоїдає...». І сплакнула. Нам дуже незручно, а все ж заходимо у двір.





* * *

До клубного намету забігає майор-замполіт Маврін і каже мені:
– Знімай геть портрети Хрущова та ховай їх за сценою.
– А що трапилося? – питаю.
– Та хрен його зна... Зі штабу бригади телефонують: «Зняти!».
Так закінчилася «епоха» Хрущова. Офіцери того вечора понапивалися на станції й дуже голосно матюкалися до самісінької ночі. Я думав, що спалахне щось подібне до революції або армійського заколоту, але все скінчилося ще трагічніше: один офіцер потрапив під поїзд, і йому відрізало ноги. А піввзводу солдатів (і я в тім числі) чкурнули в «самоволку» – на м’ясокомбінат, де гриміла танцювальна музика.
А через три місяці мене демобілізували, і я востаннє випив зі своїми друзями в залізничному буфеті. Прощай, Дубно, прощай, арміє!





* * *

2005 рік, середина осені. Слухаю радіо, дивлюся телевізор. Цікаво ж – ряснопартійна система!
Партію «Союз» (чий із ким і проти кого?) очолює якийсь Костусєв. «Мощний» лідер – так я його прозвав. Розвозить по церквах Московського патріархату «нетлінні мощі» чужих для українців «святих». Піариться чоловік під Росію. І таки ж знаходить багато прибічників.
Партія «Держава». Звісно ж з великої літери. Певне, що не українська. Та й очолює її відомий україноненависник Васильєв. Теж «святоша», аж ніяк не менший за Костусєва.
Так само ненавидять незалежну Україну лідери інших «народних» партій: Вітренко, Бойко… Базилюк, Кауров, Янукович, Симоненко, Медведчук, Козак... Усіх їх щиро зневажаю!
А ще ж недавно ми мали одного лідера однієї-єдиної партії, яка «завжди була з народом у заєдині». Його я потай люто ненавидів!





* * *

Нас гнали на велелюдну першотравневу демонстрацію з хутора до Марківки, аби ми дружно скандували про всенародну любов до «батька Сталіна». Я був голодний, босий, у сякому-такому полотняному дранті. То був, здається, 1948 рік. І мені було всього-навсього шість років. І я був круглим сиротою. І на дерев’янім мосту через Сулу я загнав у п’ятку лівої ноги величезну скалку. Потому довго хворів, рана загнилася, тож виникла загроза зараження крові. Урятувала мене знахарка – вона виссала гнилу кров із рани й промила її цілющим відваром.





* * *

Коли в селі довідалися про смерть Сталіна, то всі (крім начальства, звісно) дуже раділи. А бабуся моя, ставши навколішки перед іконами, щиро дякувала Господу-Богу і всьому святому сімейству за велику благість, послану бідному народу з небес. Молились і ми з сестрою, хоч і не розуміли, у чому ж та благість...





* * *

З раптовою «відставкою» Хрущова почала згортатися й так звана відлига його імені. Уже незабаром у Харкові й Ленінграді кадебісти заарештували братів Романенків – Адольфа і Володимира. Почалися арешти у Львові та Києві. Усім інкримінувалась антирадянщина.
У травні шістдесят шостого я виїхав зі Львова й опинився в Новоайдарі, у редакції російськомовної райгазети. Уже через місяць перший секретар райкому партії Петля привселюдно обізвав мене «бандерівцем». Що, однак, не зашкодило бюро райкому затвердити мене, комсомольця, відповідальним секретарем редакції. Досі дивуюся з цього.





* * *

Перші місяці мого життя в Луганську проходили сумбурно й невизначено. Ні прописки, ні постійного житла: то в якомусь готелі, то в гуртожитку обкому партії, то в якихось малознайомих людей, а здебільшого – у відрядженнях, у роз’їздах. Бувало, що спав на редакційних стільцях. І так тривало аж до одруження.





* * *

Не вистачало спілкування – живого, зацікавленого... Друзі лишилися у Львові, Буську і Кам’янці-Бузькій. У Луганську ж – просто знайомі та співробітники. З ними мав якісь стосунки, але для душі не було нічого близького. Тож певний час їздив на вихідні до Новоайдара, де спілкувався з Віктором Черкашиним, Павлом Кузнєцовим, навідувався й у село Штормове, де проживали мої бабуся, сестра Людмила й маленька племінниця Наталочка... Пару разів злітав і до Львова, але тільки душу роз’ятрив.
Важко було вростати в тверду землю Донбасу...





* * *

Моєму рідному селу Марківці, що в Сумській області, виповнилось триста сорок років. Отже, дата його заснування – 1665 рік. На десять років село молодше від обласного центру. Я ж думаю, що і село моє, і місто Суми з’явилися насправді набагато раніше, просто нікому не спало на розум краще й глибше дослідити свою рідну історію. А не знаючи достеменної правди, усілякі «історики» вигадують різне. Наприклад, існує версія, що Марківку заснував російський вельможа з військових Марко Алфьоров. Буцім Катерина Друга наділила його землями у верхів’ї Сули, і він поселив тут наших прапрапрапрадідів. Дурниця, уважаю я, знаючи, що по Сулі та її малих притоках Терну, Ромену й Лисогору селилися втікачі з Правобережної України, а саме з Фастівщини та Білоцерківщини. Себто козаки з полку великого Семена Палія. І осідали вони в зручних для оборони від поляків місцях, де й води було вдосталь, і землі родючими були, будували зимівники й хутори, які пізніше й утворили Марківську Слободу.





* * *

Це зараз села в Україні вимирають. А до жовтневого більшовицького перевороту моя Марківка налічувала кілька тисяч живих душ. І були в селі земські школи та лікарня, ветлікарня і банківське товариство, величавий храм і спиртовий завод, і безліч крамниць на центральній вулиці, що звалася Базарною...
Громадянська бійня, три голодомори, друга світова війна, хрущовсько-брежнєвське безголів’я та кравчуцько-кучмівський грабунок доконали й мою рідну-бідну Марківку, і всю Україну.





* * *

Я не знаю своїх пращурів. Знаю лишень, що діда мого за материнською лінією звали Гнатом, що мав він удосталь землі, аби прогодувати велику сім’ю. Та помер дід у тридцять третьому, і семеро його синів померли з голоду.
Хто знає іменитих марківчан – славних колись козаків, підприємливих господарів, священиків, учителів, лікарів, майстрів народних промислів?!
Що знають про ще живих і сущих по всьому світові марківчан сьогоднішні керівники села? Чи запрошували вони на ювілей Марківки підполковника-артилериста Володимира Приходька, який мешкає в Луцьку? Або шахтарів з Макіївки Віталія Скринника і Святослава Сидоренка? Мабуть, що ні, не запрошували. Я, бач, приїхав з далекого Луганська, а з ближніх Сум не було ні Івана Плиски, ні Івана Івануни, ні Михайла Пигуля, ні Валерія Відьми, ні Катерини Плиски, ні... Не приїхав з роменської Пустовійтівки Іван Васильович Івануна (я сам з’їздив до нього в гості); з Лебедина – Іван Заруба; з Москви – Григорій Круподер... Не було на сільському великому святі навіть тих марківчан, які нині проживають у довколишніх селах.





* * *

Колись я пропонував колишньому голові місцевого колгоспу «Дружба» свої послуги: мовляв, поселіть мене в нормальних для життя умовах на два-три місяці, я зберу матеріал та й спробую написати хоч яку-небудь історію села. Олексій Олексійович не спромігся дати відповідь на мій лист. І зрозуміло: він не корінний марківчанин, я для нього не земляк, не письменник – ніхто.
І ще. Чому сільська рада не спромоглася хоч якимось чином ушанувати імена тих земляків, які пішли з життя ще порівняно недавно. Приміром, імена Григорія Івановича Падалки, колишнього завклубом і бібліотекаря, фронтовика, самодіяльного артиста? Або справді видатних педагогів Меланії Михайлівни Дідевич, Івана Денисовича Пигуля, Ольги Тарасівни Круподер, Віктора Григоровича Коржова? А музиканта й художника Лободи Бориса Явдокимовича? Чи бухгалтера Якова Климовича Щербини, кіномеханіка Євгена Михайловича Гуйви, підполковника Олександра Загинайка, який нещодавно помер у Кременчуку?
І взагалі, хто з нинішніх юних марківчан знає, чим уславилися їхні пращури на цій землі – нащадки козачих родів: Кривоноси, Заруби, Семи, Гуйви, Пигулі, Великороди, Круподери, Калюжні, Безсмертні, Івануни, Жайворонки, Солов’ї, Сороки, Горобці, Колоски, Плиски, Жовби, Урди, Головні, Віденки, Відьми, Щербини, Деркачі, Дачки, Троньки, Неживки, Грицаї, Лободи, Гупали, Грами, Морози, Кутові, Загинайки, Коржі?..
Вимирає моє село – болить моя душа. І я помру далеко від рідного села, і мене скоро забудуть і в Луганську, і в рідній Марківці...
Бо ми байдужі до своєї історії, бо ми не пам’ятаємо свого коріння, бо ми загубили правічні криниці свого роду-народу!





* * *

У Луганську доживає свого віку полковник Петро Кирилович Діденко. Марківчанин, з Рудки. Про нього на батьківщині забули. Десь у Луганську живуть донька й онуки славного марківського тракториста Івана Солов’я. У Січеславі ще живе син марківського вчителя Петро Вікторович Коржов. Корінні марківчани або їхні нащадки живуть в Алчевську, Кремінній, Ровеньках, Харкові, Москві, Санкт-Петербурзі, Києві, Великих Луках, Воркуті, Макіївці, Донецьку, Торезі, Івано-Франківську, Качканарі...
Що про них знають у сьогоднішній Марківці? Думаю, нічого. Чи приїхали б вони на свято села, якби їх запросили? Упевнений: багато хто приїхав би. І село зраділо би їм і пишалося б не одним іще іменем...





* * *

Доля розкидала нас по всіх усюдах. Рідна сестра моя, Людмила, з усією своєю родиною живе у Харкові. Син Ігор та онук Богдан – у Львові. Друзі дитинства і юності – у Сумах, Січеславі, Макіївці, Москві... Родичі дружини – у Рівному та Кам’янці-Подільському. Спілкуємося, переважно, телефоном, а це коштує грошей... Ті, кого любив, чи люблю й досі, лежать у землі – і теж по всіх усюдах: від Карпат до Владивостока.





* * *

Життєвим і літературним досвідом я завдячую, перш за все, Адольфу Романенку, Петрові Скунцю, Микиті Чернявському та Івану Савичу. Петрові зичу довгих років життя, а трьом іншим – вічна пам’ять! Чи проголосить «вічну пам’ять» хто-небудь мені? Я ж багатьом, був, допоміг і в житті, і в літературному становленні. Серед моїх учнів – Люба Горбенко, Олена Бондаренко, Ганна Гайворонська, Сергій Гарбуз, Інна Бердецька... І це далеко не повний список.





* * *

Населення України дезорієнтоване: хто – за Президента, хто – за Юлю, хто – проти всіх і вся. Партії та партійки клонуються під майбутні вибори, використовуючи вже знані провокативні методи: двомовність, єдність православ’я (московського), братання з білорусами, московитами, казахами... Парламентські вибори обіцяють бути не менш брудними, ніж попередні, президентські. Знову будуть підкупи, залякування, фальсифікації. Власне, «дійство» уже розпочалося. У Луганську донищують Зіновія Гузара – тут однаково стараються і ліві, і праві, і всілякі різні, але – свої, а пан Гузар, бачте, чужий – бандерівець зі Львова. У Києві точаться «розбори» крупніші за масштабом – «мочать» одне одного політики першої величини. І багато крику з «шайки-лійки» комуністів. Дивно, що знаходяться ще люди, які вірять Симоненку й моляться на ленінські портрети та пам’ятники. Вельми нахабно поводяться «прогресисти» й «державники», «союзники» й «регіонали», «братчики» й «есдеки». А Ющенко намагається грати роль «усенародного», інтелігентного президента. Це насторожує і... лякає. І не безпідставно. Адже в історії України вже було: аж чотири «всенародні» гетьмани одразу – у часи Руїни. Були й «інтелігентні» провідники: Винниченко, Грушевський, Петлюра...





* * *

Я вже далеко не молодий, стабільно (себто хронічно) хворий, однак і далі готовий боротися за Українську Україну. І словом (своїми віршами та публічними виступами), і ділом... А там – як час покаже, як доля визначить, як уряд розпорядиться.





* * *

Пригріває травневе сонечко. Усе цвіте, аж закипає. На липовому листячку, на акацієвім цвіті, на соковитих грициках, на ніжній рогозі випасається моє сирітство у далекому-далекому, майже нереальному сорок сьомому чи сорок якомусь іще році...
Слава Життю!


осінь 2005 року

Останні роки мене все частіше кличуть до себе моя обміліла та заросла буйними очеретами Сула, високі й шумливі верби та вільхи у самісінькому її верхів’ї, загублені в баговинні первісно чисті джерела та забур’янілі стежки мого трагічно-щасливого дитинства.
Може, це запізнілий прояв сільського патріотизму, а може, передчуття вже близького кінця? Та облишмо сентиментальні здогади – ностальгія по малій батьківщині жила в мені постійно, а з роками лиш стала гострішою і болючішою. Я ніколи не зрікався свого рідного-бідного краю, любив його щиро та ніжно, приховуючи це від байдужого, зурбанізованого й совєтизованого оточення. Не хотів, аби зайвий раз висміювали або жаліли мене зверхньо: чого, мовляв, тобі сумувати за тим, чого насправді вже немає! Ні рідні близької в тебе там нема, ні могили не збереглися, ні...
Але ж це моя колиска, мої витоки, мій стартовий майданчик! І не гірший він за розпрекрасні екзотичні краї, де мені довелося побувати, і не менш славний він за історичні місця по всій великій Україні, яку я люблю ще й тому, що у ній є моя Сула і моє родове село в самісінькому верхів’ї легендарної праісторичної річки. Ось вона жебонить в кінці нашого городу, петляє межі вільхами та буграми, нанизуючи на свою блакитну ниточку села й хутори – Печище, Первомайське, мою Марківку, Луциківку, Верхосулку, Зеленківку, селище Недригайлів, а далі – славні міста Ромни та Лубни... Далі вона, розширюючись і поглиблюючись, зрештою стає судноплавною і єднається з рукотворним Кременчуцьким морем, що втопило русло Дніпра...
Соромно зізнатися, але батьківський край, звідки я виїхав більше сорока п’яти років тому, я знаю не так добре, як хотілося б; Луганщину, де я живу близько сорока років, знаю набагато краще, бо сходив-об’їздив її всю вздовж і впоперек як журналіст та активіст громадських і просвітницьких організацій. Але й те, що я знаю про рідну Білопільщину та її околиці, наповнює мене гордістю перед луганцями: отакий багатий історично й культурологічно мій край! Невелике районне місто Білопілля дало світові видатного педагога і літератора Антона Макаренка й не менш видатного поета Олександра Олеся. До речі, дитячі роки Сашка Кандиби пов’язані тісно з сусідньою моєму селу Верхосулкою, де проживали Грищенки – дід і баба поета за материнською лінією. У сусідній також Луциківці останні роки свого життя провів мандрівник, дослідник Ефіопії Олександр Булатович – там же він був по-звірячому забитий у роки громадянської війни. Мені відомо, що кілька років тому було знайдено місце поховання мого земляка… Від мого села – в усі сторони світу близько. Наприклад, до селища Жовтневого (колишня Миколаївка-Вирівська) усього лише сім кілометрів. Там, при цукровім заводі капіталіста-мецената Харитоненка працював економом ще молодий Олександр Кандиба (Олесь). Там же в різний час народилися письменники Іван Манжара, Олександр Вертіль… У Куянівці народилася відома сучасна поетеса Наталка Білоцерківець, у Старо-Зінові – прозаїк Віктор Положій (на жаль, нещодавно помер у Києві). Близькі та м’які дороги-путівці до недригайлівських Тернів – батьківщини славетного співака Анатолія Мокренка, Курманів, що дали українській літературі аж двох талановитих письменників, Білоусів – Дмитра та Григорія. І Хоружівка майже поряд, яка пишається своїми синами: письменниками Михайлом Осадчим і Олексою Ющенком та Віктором Ющенком – нашим нинішнім Президентом. Ось яка славетна моя рідна сумська земля! А варто ще згадати й про близький Лебедин – колиску письменника Миколи Ляшка і співака Бориса Гмирі. І про роменську Пустовійтівку – батьківщину видатного козацького гетьмана Петра Калнишевського... Список можна продовжувати, але я зупинюся, аби заздрісники не дорікали: мовляв, зазнається чоловік невідомо чому, адже сам малий та непомітний, і прізвище відповідне – Низовий, себто меншовартісний.
Гай-гай, заздрісники безрідні, прізвище в мене справді козацьке, і воно підказує, що прапрапрадіди мої походять з Великого війська запорозького низового, що вони (я в цьому переконаний) побивали своїми шабельками і турків з татарами, і ляхів та москалів. За історичною версією, мої прадіди в час Руїни перебралися у верхів’я Сули з Білоцерківщини й Фастівщини; вони брали активну участь під проводом Івана Виговського в Конотопській битві; вони підтримали визвольну місію Івана Мазепи; вороже сприйняли більшовицький переворот, за що їх у 33-му піддано було жахливому голодомору... Тоді померли мій дід Гнат Великород і п’ятеро моїх малолітніх дядьків. А в роки другої світової війни спільними зусиллями Сталіна та Гітлера було винищено дві третини марківчан – нащадків Низових, Великородів, Пигулів, Круподерів, Гуцалів, Дачків, Гуйвів, Діденків...
На металевих плитах, установлених на пам’ятнику моїм односельчанам, які загинули в роки війни здебільшого невідомо в якім краю, і не знати, де поховані, значаться імена мого батька Данила і дядька Івана. Це все, що від них залишилось, бо могил їхніх, вочевидь, ніде немає, як немає іменних могил сотень і сотень тисяч невідомих солдатів. Як, до речі, немає і могили моєї матері Насті, яка трагічно загинула вже після визволення села від окупантів, залишивши круглими сиротами мене, півторарічного, і трирічну Люду, мою сестричку. Хата наша згоріла ще в сорок першому, то й жили ми в землянці (там я і народився), і вже після смерті Сталіна бабуся наша спромоглася купити глинянку-хату під солом’яною стріхою, стареньку вже, похилену і вгрузлу в землю. Підлога в хаті була земляна, а стеля – лісна, себто сплетена з цупкої горішини. «Романтичним» було моє дитинство, нічого не скажеш.
І все ж я люблю своє дитинство. Люблю спогади про нашу хату, про верби, що я їх посадив у кінці городу біля самісінької Сули. Люблю приїздити сюди – у тихий рай на Сумщині, де пооберіж помираючої річечки ось уже триста сорок років поспіль живуть-потерпають старовинні козацькі присілки й хутірці: Кучерівка, Бараба, Заяр, Голуб’ячий, Козків, Смєтін, Башкиреве, Холодна Гора... Це все – моє село, моя Марківка. А ще ж треба назвати й інші кутки розгалуженого села – той же Куток, Вигін, Жабську, Пигулеву, Соловйову, Фадєєву, Базарну, Шкільну. Порідшало хат на них, не такі вже людні вони, як були одразу по війні, у п’ятдесяті роки. А до більшовицького перевороту, за розповідями старших, давно вже померлих людей, у Марківці життя буяло і ширилось ярмарками та базарами, волость мала добрий достаток не лише від землеробства, але й від успішної роботи спиртового заводу, Миколаївської цукроварні, до якої від Марківки простягалася семикілометрова вузькоколійка. На центральній вулиці села було чимало крамниць або лавок, переповнених товарами звідусіль; успішно працював у чудовій будівлі місцевий земельний банк; правилася служба у величному храмі; гомоніла дітвора на подвір’ї цегляної, критої бляхою школи. А ще були в селі круподерня, вітряний млин, аптека, земська лікарня, ветлікарня, різноманітні майстерні. Бідних людей, здається, зовсім не було – усі працювали на своїй землі й мали власний хліб та до хліба. У діда мого Гната Великорода, наприклад, було аж сорок гектарів землі; мав він кілька пар волів і коней, різної худоби та птиці достатньо. Сам він працював тяжко, а разом із ним – моя бабуся Уляна, семеро їхніх дітей, у тому числі й моя мама Настя.
Усе загинуло-пропало-згоріло-розікралося новою, радянською владою, яка забрала в села сотні людських життів, позбавивши колишню козацьку вольницю перспективи на відродження. Вимирає село, пустошиться – душа мені болить! Зяє порожніми вікнами, доруйновується в обрамленні здичавілої зеленої гущини півтора століття земська лікарня на Холодній Горі, а нова, триповерхова, збудована поряд років двадцять п’ять тому, сьогодні не має ні штатного лікаря, ні фельдшера, ні акушера... У старій лікарні народилося не одне покоління марківчан; там я лежав разом із сестричкою, тяжко хворі на скарлатину, і нас рятували від смерті досвідчені лікарі, фельдшери, медичні сестри. У новій же сьогодні постійно перебуває лише один чоловік з поламаною ногою, і за ним доглядають поперемінно дві медсестри. Телевізор у фойє дихає на ладан – зображення якесь туманне, звук загробний, глухий; ліків немає практично ніяких; породіль, якщо такі трапляються, возять до сусіднього Жовтневого. Незатишною стала і колись гамірна Шкільна вулиця, житла на ній, здається, уже ніякого немає, а стара «велика» школа, яку перетворили на церкву, завжди на замку; учительський будинок у попівському саду розвалюється; сільраду та шкільний інтернат знесено геть... До нової двоповерхової школи з кожним роком ходить усе менше дітей, нині їх менше двохсот. А колись же «велика» школа гула, наче вулик, переповнена вщерть дітлашнею з самої Марківки, із хуторів Марусиного, Первомайського, Кобзаревого, Рудки; ходили й із сусідніх сіл Луциківки, Печища, були учні з далекої Голубівки, батьківщини мого тата Данила, і жили вони в інтернаті при школі. Була ще й «маленька» школа, на Заводищі, біля самісінької порослої густо вільхами Сули – там я навчався у п’ятому класі, а паралельно зі мною, у старших і молодших класах, навчалися сироти й напівсироти, які згодом вилетять навіки з Марківки в широкий світ і більше ніколи не повернуться. І стануть вони знаними й відомими в чужих усюдах, а до рідного села лиш чутки долинатимуть: Віктор Грама став ученим-біологом, професором у Харкові; його старший брат Петро – знаменитий сумський лікар; Володя Приходько та Сашко Загинайко дослужаться в артилерії до полковників; Грицько Марченко вивчиться на гірничого інженера й залишиться на Донбасі (через багато-багато років я зустрінуся з ним у луганських Ровеньках); мої найближчі друзі Віталій Скринник і Славко Сидоренко зашахтарюють у Макіївці, там і на пенсію вийдуть, і час від часу телефонуватимуть мені в Луганськ. А були й трагічні чутки про моїх шкільних друзів: один Іван, Скляренко, зовсім юним загинув у воркутинській шахті, другий Іван, Пигуль, мій сусіда по Кучерівці, за невідомих обставин загинув чи то на Уралі, чи то на Далекому Сході, третій Іван, теж Пигуль, чудовий майстер по дереву, покінчив із собою в Сумах... Володя Анциферов укотре потрапив до тюрми... Женька помер від горілки, Гришка – від раку, Микола – від серця...
Багатьох своїх шкільних друзів я не бачив по сорок і більше років. Говорили мені в селі, що дехто з них навідувався в Марківку, деякі розпитували про мене, хотіли б зі мною зустрітися. Але, на жаль, не вийшло, розминулися ми. Розминулися з любим Гришею Круподером, який мешкає в Москві та має великі успіхи в якійсь галузі чи то науки, чи то промисловості. Він так любив мої вірші, та й мене самого любив, писав колись мені в армію з Прибалтики, де також служив строкову. Розминулись із Сашком Загинайком, який приїздив із Кременчука, перечитував мої книжки в сільській бібліотеці, лишив для мене свою адресу, щоб я написав йому та приїхав до нього в гості – на кавуни та риб’ячу юшку. Не судилося – помер мій дорогий Сашко, армійський служака-ветеран. Про це мені повідомив його молодший брат Іван. Відходить моє покоління, навіки відірване від родового коріння. Ця порожнеча не заповнюється, зяє темрявою невідомості.
Кожного свого приїзду до Марківки я йду на горішній цвинтар, густо зарослий деревами й кущами. Довго в мовчанні стою біля могил своїх учителів, друзів дитинства і юності. Особливі біль і туга за Віктором Григоровичем Коржовим і Євгеном Гуйвою: перший учив мене в школі німецької мови та креслення, у нього я навчався малювання; другий був заядлим читачем і навіть вірші пробував писати. Був сільським кіномеханіком, усезнайкою, душею компанії. А Віктор Григорович – той був справжнім інтелігентом, совістю сільської громади. Сьогодні подібних йому в селі, здається, немає. Сьогодні в моєму селі багато чого немає. І чи буде коли...
Збираю куці уривки пам’яті, намагаюся зв’язати докупи. Виходить – не виходить. Отже: народився я на Рудці, у льоху – хата наша згоріла від німецької «запальнички». До одинадцяти років жив у Комуні – нині там лишився здичавілий лісопарк та геть замулений ставок. Юність моя пройшла на марківській Кучерівці – нині на садибі нашій живуть незнайомі мені люди.
То що ж мене так вабить сюди, у це запустіле, заросле бур’янами безпам’ятства Верхосулля?
А таки – пам’ять, моя невгасима пам’ять. Мені здається: доки я живий, житиме і моє село. Житиме воно й після мене. Але то буде вже інше життя. Яке – боюся передбачати.




* * *

PS. Хоча б назву імена людей, які по війні та в п’ятдесяті роки були справжньою окрасою села: уже згадуваний мною Віктор Григорович Коржов – знавець мов, художник, літератор, аматор сільського театру; Григорій Іванович Падалка – інвалід війни, бібліотекар, театрал; Андрій Андрійович Зінченко – голова сільської ради, інтелігент, красива людина; Іван Оврамович Копиця – ветеран війни, директор школи, характерник; Іван Денисович Пигуль – учитель ботаніки, чудовий педагог; Борис Євдокимович Лобода – культпрацівник, чудовий музикант і художник, театрал, гуморист, сільський заводіяка; Раїса Олексіївна Алексєєва – мій класний керівник, учитель російської мови та літератури, душевна жінка; Ольга Тарасівна Круподер, Меланія Михайлівна Дідевич – мої дорогі вчительки й виховательки...
Цікавими по-своєму були й сільський дільничний інспектор Степан Кузьмич Соломка, буфетниця тітка Марфа, «сітровий» дядько Мишко, садівник і городник Григорій Діденко, дід Кривонос, коваль Тихін, тесля дід Марко, водій Василь Круподер, кіномеханіки дядько Костя і мій друг Женя... Царство їм небесне! Без них у Марківці мені незатишно.


2005

Державна машина переїхала мене – слава Богу, не розчавила! Але ж боки пом’яла добре – і печінкам дісталося.
Трудовий мій стаж не піддається обрахунку, не всі його більші-менші періоди зафіксовані документально. Малим я пас колгоспних корів – ну то й що? Підлітком вивозив перегній на засніжені поля; з ранньої весни був причіплювачем на тракторі, а наприкінці літа скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора. А ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником... Мало чим я займався до свого повноліття, аби не пропасти з голоду! Кому це потрібно знати сьогодні, коли я вже став пенсіонером – «дармоїдом» держави?!
Треба подякувати безіменним державним писарям бодай за те, що «записали» мене в реєстр ветеранів праці. Воно ж, гадаю, рівноцінне медалі чи хоча б почесній грамоті.
А це зовсім недавно мені милостиво надано ще й статус «дитини війни». Смішно: сивий, змарнілий чоловік якось одразу змалів і став дитиною війни. Та ж я – дитина своїх батьків, яких я, на жаль, не знаю, бо вони загинули в лихий воєнний час, лишивши мене, півторарічного, круглісіньким сиротою. Матір-батька мені замінила бабуся. Вона й називала мене своїм синочком, мимоволі плутаючи мене зі своїм справжнім сином-кавалеристом Іваном Великородом, який поліг на полях війни. Сином нації я не став, бо це було під забороною, а сином «батька Сталіна» я не міг уважатися, оскільки мене породили на світ куркулька і комуніст, що «посмів» пропасти безвісти, не полишивши довідки про те, що він – не зрадник совєцької Родіни. Отож я був пасинком, байстрюком, нічийним – мене нібито й не існувало.
Лиш тепер мене «всиновили»: я став дитиною війни. А це вже можна прирівняти до ордена. Жаль, що не причепиш на голі груди цей віртуальний «орденок».
Звісно, пільги в мене є. Насамперед мені не треба, як то було ще недавно, ходити на службу (та хто мене й візьме на яку-небудь службу!); по-друге, я можу спати безпробудно хоч цілу добу (але чомусь мені не спиться); по-третє, я вільний робити, що мені заманеться (цим я, власне, і займаюся); їхати куди завгодно й куди мені закортить (біда, що немає за що і з чим виїхати не те що до Львова – до сина та онука, а й навіть у порівняно недалеке Штормове, на бабусину могилу); зрештою, маю «священне» право на безкоштовний проїзд у міському транспорті (крім таксі, звісно, і маршруток)...
Усі перелічені «пільги» я заслужив безумовно, навіть без зафіксованого кріпосницько-колгоспного піонерсько-комсомольського стажу. Починаючи з вісімнадцятирічного віку й до виходу на пенсію по старості, я попрацював на різних посадах і в різних галузях сорок два роки. До трудового стажу увійшли три роки солдатської служби і два роки навчання на Вищих літературних курсах, добрий десяток літ журналістської роботи, невтомна творча (письменницька) праця, що увінчалася на сьогодні кількома десятками книг різного жанру. Отже, до визначення «ветеран праці» я маю право долучити ще одне слово: «заслужений».
Але – навіщо? Заради амбітності, із почуття загостреного самолюбства? Надмірним егоїзмом я не страждаю, а от від підвищеної пенсії (за особливі заслуги) я б не відмовився, бо таки страждаю від «заниженої оцінки» моїх трудів-здобутків-заслуг. Бо що то є – триста сімдесят шість гривень, яких мені не вистачає навіть на оплату комунальних послуг. А ще ж треба купити сигарет і чаю! А харчуватися за що? А лікуватися?! Я ж не просто пенсіонер, я хворий пенсіонер, бо все життя моє проходило в екстремальних умовах, бо я надірвав своє здоров’я воєнним сирітством, повоєнним голодом, рабською роботою в колгоспі та на комсомольських ударних будовах, нелегкою службою в радянському війську і т. д., і т. п.
Рідна-чужа державо, не знущайся наді мною, признач мені достойну пенсію, якої б вистачало на хліб та ліки! І не принижуй мене штучно придуманим статусом «дитини війни»: я не хочу цього, я протестую проти цього! Зваж на те, що я – горда людина, з гордого роду Великородів. Мені не треба нічого чужого – я хочу мати своє, кровне, зароблене чесною працею і чесним та совісним життям!
В Україні, як відомо, немає заборони на професії, у тому числі на професію літератора. Але чомусь робиться вигляд, ніби такої професії, як письменник, у нашій державі не існує. Триває це вже п’ятнадцять років: літературний процес занедбаний, видання книг не фінансується, гонорар авторам не виплачується. Я видаю свої книжки за власний рахунок (точніше, за рахунок друзів і шанувальників) і безкоштовно віддаю тираж у школи, вузи, бібліотеки, роздаровую знайомим. Отакий мій письменницький «бізнес».
Та я не плачу, не прошу співчуття. Лиш хочу, аби мене не принижували й не лицемірили переді мною: мовляв, ми любимо вас і цінуємо ваш труд... Я такий, що можу послати лицемірів-брехунів від влади якомога подалі й «незалежно» доживати свій вік на розмочених у теплій воді сухарях. Я – такий...


2006

Яким безмежно широким був світ у дитинстві, коли все вертілося навколо нашого комунівського вітряка й подзьобаного війною шкільного глобуса!
І як помітно звузився світ сьогодні, на зламі двох століть і тисячоліть! Маю друзів і знайомих у вже об’єднаній Німеччині – вони навіть гостювали в мене, роблячи вигляд, що не помічають усієї убогості мого існування. Можу потелефонувати в ізраїльську Хайфу чи в болгарський Пернік, написати листа в Торонто або Улан-Батор. Навіть поїхати куди завгодно та коли здумається мені: не заборонено – аби лиш захотів. Хотіти я, звичайно, хочу, але цього мало, бо треба ще й грошей – і немалих! – до хотіння-бажання. А грошей якраз і не вистачає. Точніше, їх у мене зовсім немає. І здоров’я на далекі вояжі немає також. Тому, запевняю всіх, мені краще вдома сидіти, пописувати віршики, а якщо припече до крайнощів, то до Богданівки чи Свистунівки можна з’їздити. Великих витрат на це не треба, зате ж і розвага буде, і харчі путні, і розмови, приємні для душі. Припече – поїду. Обов’язково!
У занудженні своєму луганському намріяв знову помандрувати на рідну Сумщину. Мрія, здається, не примарна: сватівські друзі обіцяють забезпечити комфортним транспортом, ще й супроводжуватимуть мене в поїздці, бо їм цікаво подивитися й відпочити на дозвіллі. Маршрут я продумав достеменно: біля Охтирки викупаємось у літописній Ворсклі, заскочимо до моєї прабатьківської Марківки (передам сільській бібліотеці в подарунок декілька ящиків книг), заїдемо до Улянівки і Білопілля… Далі – древній Путивль (змиємо дорожню куряву в Сеймі), гетьманський Глухів (там є на що подивитися), княжий Новгород-Сіверський… Звідти – до Кролевця і Батурина. Батурин особливо цікавий для Володимира Просіна (на його легковому авті будемо подорожувати): він історик за фахом і великий патріот України. Давно, наскільки я знаю, мріяв побувати в болючому осерді Гетьманщини…
Перепочинемо на березі тихоплинного Сейму (візьмемо в дорогу намет) та й покотимо – через славнозвісний Конотоп – на Ромни і Пустовійтівку (глянемо, чи відновлюється древня церква Калнишевського), на Недригайлів і Суми. Там до храму сходимо, у Пслі поплаваємо, місцевих письменників провідаємо, пива-квасу поп’ємо з ними, якщо вдасться. І – гайда в південно-східному напрямку: з батьківщинської українності та прямісінько в регіональні пенати – Сватове і Луганськ. У гостях, як відомо, добре, а вдома – чекають рідні та близькі.
Світ звузився – тісно мені в ньому, незатишно.


25.06.2006

Дивні люди – заздрять мені! Ой, немолодому вже, ай, невиліковно хворому. Напівсамотньому й на дві третини злиденному. Сьогодні в мене немає грошей на вкрай необхідні ліки, а завтра, може статися, що й на хлібину не нашкребу.
І хто заздрить, як правило, ще повносилі, рум’янощокі, штучно усміхнені при зустрічі та лицемірно-злостиві поза очі (воно ж до мене доходить через третіх осіб!); їм усе мало та й мало, хоч і зарплатня є пристойна, і часом не одна, а дві чи три – у різних місцях, нині це звичаєве, і гонорари всілякі у вигляді стипендій, премій, прихованих і майже неприкритих подачок та хабарів; і холодильники в них забиті їдлом усіляким і пійлом, і в закомірках припаси не вибувають; і на ощадних книжках дещо водиться, і нерухомість за ними числиться у вигляді «хатинок» і дач. Ще й багатіші родичі підпомагають, і партійки свідомо антиукраїнські «заохочують» до політичної антитворчості… І все одно їм катастрофічно мало: такі вони є за своєю природою.
А я – не такий: удовольняюся тим, що маю, що належиться пенсіонеру, що зароблю чесним робом, завдяки небагатьом людям, які чи то жаліють мене, чи то цінують мою творчу самодостатність і шанують за побутово-матеріальну невибагливість.
Мені було б цілковито байдуже, що мені заздрять і пліткують про мене всіляке казна-що, якби не одна, суттєва, як на мене, обставина: моїми злопихачами і таємничими недругами чомусь стають саме ті, кому я свого часу допоміг безкорисливо, підтримав у скрутний для них час, віддавши їм без вагань і свій хист, і свої щирі почуття, і скромну свою трудову копійчину. Не буду називати імен цих «невдячливців», аби не принижувати їхнє самолюбство й ті посади, які вони займають нині. Одному «безіменному» я допоміг надрукуватися, другому – видатись, третьому – прийнятися до Спілки письменників. А ще іншим віддав свій зайвий костюм чи пальто, улаштував на роботу, виручив з міліції, нагодував чим був багатий, похмелив до повного видужання, відредагував (або й геть наново переписав) недолугий рукопис, заступився за них перед сильними світу цього… Сьогодні, коли мені живеться тяжко, набагато гірше, ніж моїм колишнім учням і підопічним, я не прошу в них запізнілої віддяки і, бачить Бог, зовсім не заздрю їм, не засуджую їх поза очі. Хіба що іноді, коли допече, прямо в очі кажу їм все, що думаю про них. О, як вони бурхливо реагують на мою правду! Аж скаженіють…
А сам я заздрив комусь? Чесно зізнаюся: заздрив! Особливо в дитинстві. Своїм ровесникам, бо в них були батьки, а в мене – не було. Бо в них були путні штанці й сорочечки, а в мене – не було, доношував чужі, латані-перелатані. Від цього в мене розвивався комплекс неповноцінності… Та все це відпало й забулося пізніше, коли я почав заробляти, коли відслужив армійську службу й почав уперто доучувати недоучене в шкільні роки. Я сам себе ліпив, обтесував, шліфував. Сам обслуговував себе: прав, штопав, варив, лікував, удосконалював, обирав собі професії та дівчат… Сам себе і судив, і корив, і захищав… Сам одружувався і розлучався. Й у своїх численних поразках і невдачах не винуватив нікого – картався і каявся сам – перед собою. А це вже зветься – самодостатність.
Іноді я (напівжартома, з іронією) заздрю самому собі. Мене ніхто не підсаджував – сам дерся по життєвій драбині. Багато чого звідав, ще більше побачив і почув – корисного і всілякого. Усе пішло мені на користь, навіть збитки і втрати.
Я обіймаю серцем свою рідну землю українську, подаровану мені давніми козацькими родами – Великородами (по матері) і Низовими – по батькові. У кого ще є такий родовід: мати – з куркулів, батько – з голодранців-більшовиків?! Хто ще, як і я, може сказати про себе, що він любить усе людство, і при цьому лишається націоналістом-патріотом?! Хто, зрештою, може, з’ївши вранці пісну юшку та запаливши дешеву сигарету, видихнути з глибин душі: я – щасливий?!


21.06.2006

Чи була коли-небудь справедливість у світі?
На історичний досвід свідомо не посилаюся – скористаюсь особистим, хоч і малим у порівнянні зі світовим-уселюдським.
Хіба справедливо, що між Гітлером і Сталіним криваво-вбивча війна точилася в Україні, яка воювати не збиралася ні з ким і ніколи?
І чи справедливо, що в тій війні постраждав найбільше я, не винний ні в чому ні перед ким: і народився в розпал війни, і батька-матір у війні втратив, і могил їхніх не маю, і спадку ніякого, крім прізвища… Окрадений щасливим дитинством, обділений долею, з усім своїм життям перекаліченим.
У сусідських Жені та Славика були і батько – головний бухгалтер колгоспу, і мати – домогосподарка. Були в них і хліб, і все, що до хліба, і навіть більше. І розкішний золото-медяний самовар був, варом із якого облила мене випадково тлуста головиха…
А в мене були тільки бабуся і трохи старша за мене сестричка. Хліба й до хліба не було – маторженики одні, та й то не завжди. Маторженики, хто не знає, – це коржики картопляні пополам з висівками. А ще траплялися – до великого і після великого вселюдського (у моїх дитячих обширах) голоду – смачна макуха і медяниста меляса. Тоді було свято. І неабияке. Для мене, маленького, більш конкретне, зриме й відчутне, ніж перемога Сталіна над Гітлером. І чергова його перемога над радянським народом, над справедливістю.
У несправедливому й тому-то жорстокому світі я виріс, людиною став не завдяки, а всупереч існуючому в країні політичному ладу, чим, зрештою, і довів: справедливість, за великим рахунком, є, бо на цьому побудоване людське суспільство, бо цього хотів сам Господь, творячи світ і все, що є в цьому світі.
І Гітлер, і Сталін, і Мао, і Пол Пот – найбільші після Нерона людиновбивники – здохли, гниють у землі, зогнили… Прокляті й забуті. Туди їм і дорога! І це справедливо, і це – закономірно.
Наказав довго жити гулагівський радсоюз, Україна здобула незалежність – хіба це не справедливо?!
Упав на слизькому хитро-лисячий Кравчук; заткнув свою по-хамськи ненажерливу пельку московський задолиз Кучма – хіба це не закономірно?!
Сама справедливість пише сценарій подій-перемін. За тим сценарієм отримали великого облизня україноненависницькі легіони «регіонів» – їхній головний «яничар» сів у глибоку й смердючу калюжу нашого українського презирства і неприйняття. Далі, за сценарієм: «регіонали-маргінали» відкочуються навспак, у свої пограбовані ж ними регіони – області, міста, райони, селища й села. Там вони ще довго будуть спиватися – разом із комуністами, есдеками, прогресистами та руськоблоківцями. Спитайте у Глоби, він підтвердить мій прогноз. Добрі ж і чесні люди, українці та росіяни, усі інші-різні людоньки (не людці, не козли, не бидло, не хохли!) житимуть у згоді й злагоді, у добрі й теплі.
Я вважаю себе людиною справедливою – доказом цього є все моє життя. Не вкрав, не вбив, не спаплюжив святинь. Було, що грішив по-маленькому – каюсь, ставлю свічки покаяння у православних храмах рідного Київського патріархату. Надіюся, Господь мені простить. А Патріарх Філарет, спасибі йому, уже простив мої перегрішення й благословив на дальше благочестиве життя.
А що буде після смерті, того я не знаю. Хочеться, однак, вірити, що раюватиму в квітучих кущах, купатимусь у небесному Йордані, питиму нектар і співатиму разом з янголами та херувимами. А вороги мої воріженьки даватимуть звіт у пекельному суді… і варитимуться у смоляних казанах. Піддаватимуть жару (чомусь мені, фантазеру, так здається) Нестор Шуфрич, Наталка Конотопська зі зброєносцем своїм Марченком та ще, може, Тарасик Чорновіл* і прокурорчик Піскун. А бригадиром над ними буде пан Ківалов, а прорабом – Женя з Харкова…


21.06.2006

Меланія Михайлівна, моя незабутня вчителька української мови й літератури в п’ятому-шостому класі:
– Низовий, як схоче, то й на гору скоче, а не схоче, то й з гори не злізе.
Це про мій упертий, незалежницький, самозахисний характер. Мала рацію вчителька!
Колгоспний бригадир, дядько Хведір, вічний п’яниця і зовсім не дурний чолов’яга:
– Йван ніколи не крутитиме хвости волам… Робити нічого не хоче, тільки книжки читає днями й ночами. До окулярів дочитався… Грамотний!
Як у воду дивився Хведір.
Віктор Василець, літпрацівник улянівської райгазети на Сумщині, поет, який активно друкувався:
– Кинь писати віршики – ори землю. Толку з тебе не буде: мови не знаєш (я писав тоді російською), загальної культури не вистачає…
Віктор зробив блискучу газетярську кар’єру: працював у штаті сумської обласної газети, був кореспондентом республіканських періодичних видань, урешті вибрався на вершину вершин: довгі роки очолював одеський корпункт газети «Правда». Там, в Одесі, наприкінці перебудови видав свою першу поетичну збірочку. Я читав її – посередня. Однак я вдячний Віктору: це він спонукав мене перейти на рідну мову – українську і все життя незрадно шанувати її.
Адольф Романенко, поет, журналіст, дисидент (м. Балаклія на Харківщині, шістдесят перший рік):
– Октябрьонок, не слухай нікого, вір у свою поетичну зорю – і працюй, працюй, працюй!
Спасибі, дорогий друже, спи спокійно вічним сном на затишному цвинтарі рідного Червоного Оскола (Цареборисова) – я тебе ніколи не забуду! Ти був справжнім старшим другом і чудовим поетом…
Капітан-пропагандист у батальйоні, де я служив, Віктор Кулик (після трьох чарок горілки):
– Ти думаєш, що я не бачу під твоєю сірою шинеллю рядового солдата рожево-блакитну, егоїстичну українську душу? Бачу, синку, і схвалюю, і завжди захищатиму тебе від хамства солдафонів.
Що він і робив послідовно, допоки й не поїхав на навчання до військово-політичної академії.
Віра Петрівна Франко, онука великого Каменяра (Львів, шістдесят третій рік):
– Ви, Іванку, – біла ворона. Бо я досі не чула, щоб москалі (у Львові москалями називали всіх військових) говорили правдивою українською мовою, любили поезію та ще й самі писали вірші. Ви – перший…
Чудна, хороша Віра Петрівна! Чи жива іще вона?
Мирося, юна, вродлива львів’яночка, об’єкт моїх колишніх мрій і пожадань:
– Любчику мій, Іванчику, ніколи не зможу тебе забути!
І змогла, і забула. Я – не забув.
Людмила, перша моя дружина (слова з листа, після нашого бурхливого розлучення):
«З голоду здихатимеш, хліба попросиш – камінь у пику пожбурю…».
То вона зозла, що пішов я від неї, що виїхав на Луганщину, що оженився на іншій, кращій, ніж вона. Зозла чого не скажеш! І другого свого чоловіка Люда обзивала по-всілякому (п’яничка, ледар), і третього, Степана-бойка, вигнала з квартири, бо не такий. Хоч і не п’яничкою був, і не ледацюгою: я його добре знаю, товаришував із ним.
Микита Чернявський, поет, прозаїк, мій старший друг і духовний наставник:
– Не плюйся, йдучи по вулиці, бо що про тебе подумають?
– Не лайся без особливої необхідності!
– Якщо ти написав (а ти ж таки написав!) бодай два хороших рядки, які схвилювали інших людей, то ти – справжній поет. Ти, Іване, – справжній поет. І я, старий, заздрю тобі. Бо моє покоління поламала сталінщина…
Едуард Ніколаєв, мій колишній редактор:
– Не хочеш жити за нашими правилами, то йди собі, куди хочеш, пропадай. З вовками треба жити (чи – вити?) по-вовчому.
І я пішов. І жив, бувало, і серед вовків. Але залишався в образі любого мені собаки й гавкав на вовків по-собачому – безстрашно і дзвінко. І досі гавкаю…
Багато чого говорили про мене – в очі й поза очі. І хорошого, і поганого. І правдивого, і брехливого. Я вже забув достеменно – пам’ять потрібна для іншого, суттєвішого і необхіднішого.
Говоріть, друзі та недруги! Допоки чую вас – живу! А це найголовніше, що б не казали чи ті, чи інші.


2006

Трирічне хлоп’я, магелланівським вірусом уражене, відбилося від степового хутірця й босоніж подибало стежечкою в соняховий світ.
То був я – круглий сирота, несвідомий переможець гітлеризму й ніким не порахована жертва сталінської тиранії.
Я був щасливий, мов та золота бджола на еспарцетовім суцвітті, або отой мачок на обніжку: я ще не знав ні себе самого, ні краю-країни, війною зраненої та покаліченої, ні долі своєї майбутньої не передбачав, ні змін аніяких не потребував... просто здійснював свою першу далеку мандрівку в незвіданий світ.
Бабуся аж під вечір знайшла мене, сонного, під соняховою зелено-жовтою парасолькою. Умила сльозою і втерла шорсткою, мов полотняний рушничок, долонею. «Рано тобі, дитино, втікати в чужі люди, – журливо сказала. – Не сироти мене, обездолену, а то я без тебе пропаду і не відшукаюся...».
Більше я не втікав з-під бабусиного пильного догляду. Мандрував тільки з нею та сестричкою Людою – у сусідню Рудку, де був наш город при згорілій хаті; на Судевське, до хрещеної Марусі; до млина на узгірку за молодим яблуневим садом і пшеничним полем; на цвинтар у лісовому куті серед бузків і черемх... Там лежала моя мама – під почорнілим дерев’яним хрестом. Той хрест взимку зрубає погана тітка Мокрина, аби протопити в хаті. А ще через роки й роки, коли я буду в далеких мандрах, могильні безхресні горбочки зрівняють із землею – для колгоспного тракторного стану. Доруйнують моє дитинство до нелогічного кінця вже тоді, як я служитиму в армії: людей виселять – кого на Рудку, кого в Марківку, а кого і в Суми та ще кудись подалі; будинки й фермівські споруди знесуть, сад вирубають, нижній ставок спустять у болото, а верхній і сам замулиться, заросте хащами рогозу й очерету. Тепер я приїжджаю сюди з Луганська, щоби мовчки поспілкуватися з деревами здичавілого лісопарку. Старезні клени, ясени й берести впізнають мене, теж немолодого вже й посивілого. Нам журно в гурті, але вже не так самотньо...
Хоч і марудними, однак цікавими своєю різноманітністю були для мене щоденні мандрівки в багатолюдну Марківку, куди я почав ходити з осені п’ятдесят другого – до п’ятого класу сільської школи. Учився я погано, і не через тупість, а через надмірну самостійність. А ще через постійне недоїдання та погану, куди вже далі, «амуніцію»: соромився своєї ветхої одежини, латаних-перелатаних «трофейних» черевиків. Зате не вилазив днями з сільської бібліотеки – здійснював романтичні мандрівки разом з Магелланом і Колумбом, закривав грудьми кулеметні гнізда, штурмував Перекоп і підкоряв Північний полюс... Учитися в школі мені було геть нецікаво, бо я, такий начитаний, знав набагато більше, ніж мої вчителі та вчительки: географію, історію, світову літературу... Воно, гляди, не дурне, – визнавали любі мої Макаренки й Сухомлинські, – тільки неслухняне дуже і вперте. А що – і Шевченко був упертим, і Матросов був неслухняним, – думав я про себе. – Кимось же маю стати, як виросту! Волам хвости крутити все одно не збираюся.
У пам’яті моїй пригасаючій збереглися деякі спогади про мандрівки до сусідніх сіл – Печища, Луциківки, Миколаївки-Вирівської (нині це селище міського типу Жовтневе), до Суханівки... І більш далекі, триваліші – до районної Штепівки, на сільськогосподарську виставку, де я вперше побачив і почув Штепселя і Тарапуньку. До Улянівки (вона стала нашою районною столицею після укрупнення), за вісімнадцять верст по багнюці або снігових заметах: дуже вабила мене багатюща Улянівська райбібліотека! Там я, до речі, уперше прочитав (перечитав не один раз) Сергія Єсеніна, Володимира Сосюру, Джека Лондона, Жюля Верна, Майн Ріда... Ні втоми не відчував, ні голоду – літав над землею, плив морями-океанами. І ні сирітства вже не було, ні злиднів осоружних, ні зануди-бригадира, ні колгоспного голови-узурпатора й феодала. Школу я зовсім покинув, худобу пас, перегній на поля вивозив. А книжка була за пазухою завжди, а в кишені – зошит, і в нього я щось занотовував, дивуючи своїх «колег по ударній комсомольській праці».
До обласних Сум я вперше помандрував «автостопом» із Ваньком Скляренком, моїм товаришем найкращим: заробили трохи грошей, тож хотіли розгулятися, пошикувати по-міському. Хитра циганка на базарі видурила з нас все до копієчки. Поверталися додому голодні, розчаровані міським розвеселим і всепривільним життям – до станції Вирі доїхали громохким товарняком, а далі, до Миколаївки – попуткою, а останні сім кілометрів добиралися на своїх двох. Ще й сьогодні жаль мені Ванька-друга до сльози – він загинув ще зовсім молодим у воркутинській холодній шахті. Лежить у вічній мерзлоті вже понад сорок літ. Нетлінний, вічно молодий.
Не буду достеменно, у всіх подробицях описувати свої подальші численні та справді далекі мандри світом. Не завше він був соняшниковим, не завше таким привабливим, як то здавалося попервах. Ще підлітком я скуштував гіркого й давучого донбаського хліба; п’ятнадцятирічним юнаком брів через заболочену північну тайгу, перепливав холодну й стрімку Онегу; блукав межи сопок казахстанської Караганди, втрачаючи свідомість від спеки і голоду.
Армійські подорожі-походи були не такими важкими та голодними: це було «пізнє Відродження» країни, тривала так звана хрущовська відлига, та й служив я в Україні – у Закарпатті, на Поділлі, у Галичині й на Волині. Там люди добрі – жаліли солдата, підхарчовували...
Після демобілізації я став направду вільним господарем і розпорядником своєї долі. Мандруй, куди заманеться, аби гроші були, та ще здоров’я. Здоров’я в молоді роки ще вистачало, а от дефіцит коштів завжди був відчутним. Права нібито й були, але їх нібито й не було. А от обов’язків – ціла гора. Повсякденна робота, сім’я, заочне навчання. Виручали журналістські та письменницькі відрядження – близькі й не дуже близькі, у межах дозволеного владою. Так чи інакше, але ж мав я можливість поплескатися в Чорному і Балтійському морях, кількаразово побувати в Криму й на Кавказі. Урал південний об’їздив – маю добрих друзів у Челябінську та Магнітогорську. У Москві (ох, як я її незлюбив, пихату й неотесану!) два роки прожив-провчився. По Золотому кільцю Росії поїздив: Суздаль, Владимир-на-Клязьмі, Переяслав-Заліський, Ростов Великий... У Новгороді був, у Ярославлі, відпочивав у Валдаї, на казковому озері з питною водою і смачною рибою. Карпати об’їздив, Білорусь і Прибалтику. Луганщину знаю краще, ніж рідну Сумщину, – так воно вже склалося.
За радянської влади я був невиїзним. Не зміг на запрошення побувати в любій моєму серцю Іспанії: рідне «кадебе» заборонило, бо мати моя походила з куркульської родини, а батько-комуніст пропав безвісти в роки війни; бо навчався я в «бандерівському» Львівському університеті й був знайомий (або й водив дружбу) із «ворогами» народу Богданом Горинем, Михайлом Косівим, Григорієм Чубаєм; бо «підпав під вплив» дисидентів Адольфа Романенка (Харківська область), Миколи Соколовського, колишнього «упівця» (Луганськ), Віри Петрівни Франко (Львів), Миколи Козака і Василя Борового (Харків), Віктора Іванисенка (Київ) та інших небезпечних для радвлади осіб. Навіть у соціалістичні Болгарію та Монголію не випустили, хоча друзі-поети неодноразово запрошували в гості.
А сьогодні можна їхати хоч в Антарктиду. Та я не поїду. Бо нема за що їхати, та й здоров’я не дозволяє. Хочу з’їздити ще хоч разочок до рідної Марківки на Сумщині – поблукати в соняховому полі, посумувати в здичавілому парку. А ще збираюся до Сватового – там у мене ще є друзі!


22.06.2006

Найкращі, бо не скупі, росіяни розсіяні по несходимому Сибіру, у міжгір’ї Алтаю та Саян, по забайкальських дауріях і заамурських манчжуріях. Направду це колишні наші родаки, що забули про своє дрімуче українське начало, та ще залишки ойротів, хакасів і бурятів, які успішно забувають свою мову й племінно-родову першооснову.
Найскупіші, а тому й вельми нехороші, не стільки древні, як ревні, – мерзлого снігу в зиму не випросиш, – так звані «тьоткінські козаки» (Курщина), «скапські» та вологодські «насельники», не кажучи вже про «пензяків» та «москалів» (Москва в радіусі ста кілометрів). Знаю, про що кажу, бо доводилося жити в цьому середовищі, ділити спільні на всіх гуртожитки, бараки й казарми.
«Нехороші росіяни» (Боже, збав!) не крадуть – вони «заїмствують», не об’їдають доброго та щирого ближнього, а «підкормлюються», «під’єдаюцца». Адже вони справіку є «общіннікамі», по-новітньому ж «комунарами». У них немає такого поняття, як «твоє» або «ненаше». Тільки «моє», тільки «нашенське». Таким добре жилося в Союзі, а тому й плачуть за Союзом, за великою общинно-общаковою імперією. Найлютіше ненавидять нас, українців, саме вони, бо щиро вважають нас крадіями їхнього «кацапсько-циганського» щастя.
А ще вони ненавидять усіх прибалтів і «ліц кавказской національності», молдованів і таджиків, латиносів і негроїдів, а заодно й тих, що живуть «за дальнєю аколіцей, за молодимі вязамі», і час від часу провокують їх на кулачні бої, на різні «беслани» та «будьонновськи». Натура ж бо широка – від балтійських вод і до курильських скель!
Сиджу оце в незалежній своїй нацквартирі, по-сковородинськи філософствую, допоки на моїй куркульській пательні шкварчить яєчня з салом: «Які ж вони різні, ці росіяни! Чи то брати рідні, обов’язково «старшенькі», чи то воріженьки споконвічні, нахабно-неприховані, хронічно озлілі до повної невиліковності?».
Важко мені дійти певного висновку, бо я знаю різних росіян, у тому числі й корінних, глибинно-історичних підданих Київської Русі. Останні схожі на нас і звичаєм, і вдачею. І поділяться по-братськи, і на підлість нездатні, і в розвідку з тобою підуть. Може, їх значно більше по всій Росії, ніж мені сьогодні здається?
Сахалінський Юрку Ксенофонтов, алтайські Володю Башунов і Гено Давидов, барабинсько-омський Володько Балачан (Угрюмов), агов, друзі мої! Я вас любив і досі люблю за щирість і вірну дружбу з усіма наступними наслідками! Ви любили мене і, сподіваюся, досі не розлюбили, не забули наші веселі посиденьки з віршами та горілкою. Ви любили слухати мої українські вірші й охоче перекладали їх російською мовою. А я перекладав ваші. І разом ми співали задушевних пісень – як російських, так і українських.
Що, якби ви зібралися гуртом, та що, якби приїхали на мою антиукраїнську Луганщину, та що, якби послухали наших «регіональних солов’їв» – пророків російської імперської політики?!


2006

«Кращі з кращих» покинули рідні барліжжя і втекли в близьке й неблизьке зарубіжжя. Тут були при посадах, сиділи на збіжжі, а в «там-тамах» – «підстилки» у чужому підніжжі.
Ні, не заслуговують вони на римовані рядки, навіть на іронічно саркастичні. Отож продовжимо банальною прозовою мовою.
Повтікали холуї Кучми, навіть не попрощавшись із любим татусем. Бакай, підлий відступник, як виявилося, загодя підготував собі відповідні «ксиви» й запасні аеродроми. У зоряній Москві приземлився, із шиком облаштувався. При ділі вже, як стало відомо «відомчим» службам, – служить новому «татусеві». Розважається з новими-старими друзями по щастю і нещастю. Ті не зрадять вовік, не видадуть для суду й покари. І свиня його не з’їсть, і совість не замучить. Сам, дивись, подає в український суд на українського ж міністра внутрішніх справ. Лякає Луценка: мовляв, сам ти «бабай»...
А Русланчик Боделанчик одесько-чорноморський на сиво-туманну Балтику перекинувся, і не в зачуханий Кронштадт, а в самісінький Санкт, до самої губернаторші Петербурзької, королеви діаспори української в північній російській столиці, під її крило й материнську руку, під широку спідницю її широкої влади. Начальничком став, при владі й при параді, хоча таких «феєрверків», як було в рідній Одесі-мамі, йому вже не бачити, не втішати гарячу південну душу повним «шмондом-бомондом». Усього-навсього «трудиться» заступником Ленінград... фу ти, Санкт-Петербурзького морського порту.
А білі коні Білоконя в білій піні від погоні теж не впали – доскакали до московської конюшні, там добряче відпочили (ні, не схудлі, не синюшні!), й випасаються нині на пахучій конюшині. Москва лужковсько-жириновська вельми гостинна й затишна для всіх «вигнанців із раю», для різномастих покидьків, злодюжок і перекинчиків. Скільки їх туди притекло з України – сам Господь-Бог не знає. І «цар» Путін навряд чи рахував своїх нових підданців-заср... вибачте, засланців. П’є, видать, екс-Білоконь три дні й три ночі... безпробудно пиячить другий рік поспіль. Сам-один, без вірної йому «тієї» української міліції, бо «ця» українська міліція, на чолі з Луценком, не пиячить – ніколи: ловить Бакаїв, Боделанів, Білоконів. Усіх, кого дражнимо на «б».
Дременув, та не в ближнє, а в далеке-предалеке зарубіжжя, куди не долітають навіть наші симпатичні лелеки, й колишній «донецький бізнесмен, київський політик, сумський двічі-губернатор» Щербань. Аж на Флориду (у Каліфорнію не наважився, бо там отаборився його колега-суперник Лазаренко), під пекуче курортне сонце, тінисті пальми й божевільні шторми-цунамі заокеанських пригод. Плаче за ним не Сумщина – тюрма плаче. Добра в моїх прабатьківських Сумах тюрмочка: поет Михайло Осадчий, односелець нашого Президента, у ній, було, сидів, знаменитий Степан Хмара у ній «розкошував». Та Щербаня, мабуть, добра сумська тюрма не діждеться. Не повернеться втікач на місце своїх великих-немалих злочинів, до порізаних на металобрухт цукрових і спиртових заводів, до забур’янілих нив і померлих (добитих) сіл... Ніяково повертатися, совість не дозволяє. Тваринячий страх відплати, та ж тюрмочка окаянна, дисидентами насиджена, рецидивістами зогиджена.
Оживає помалу моя рідна Сумщина, оговтується після щербанівського погрому-дерибану. Донецька братва, свого часу принаджена сюди землячком, тихо й хутко розбіглася по світах, від несподіваної біди подалі, від негаданої тюрми якнайдалі. Не плаче моя лісостепова, одеснована і осеймована, осулено-опсловано-оворсклена Сумщина за «ущербним» екс-губернатором – радіє і сміється лісами-полями, блакиттю небес. Однак поодинокі «щербоносики», забившись у вузькі шпарини, ридма ридають за недавнім, таким привільно-вседозвільним для них минулим. Є за чим плакати-ридати, приміром, колишньому «феодалу» Гречаному, якого я знаю особисто, бо він очолював державну адміністрацію мого рідного Білопільського району, бо я спілкувався з ним за різних обставин і знаю: це – негідник, злочинець, хіба що не такий «кращий із найкращих», як його зверхник Щербань. Переповім коротенько те, що знаю про нього. Родом з Липоводолинщини (чарівний куточок Сумщини), головував у беєвському колгоспі, «захистив» у благодатну для негідників кучминську епоху кандидатську дисертацію з економіки, «приглянувся» Щербаню й «виринув» у Білопіллі великим начальником. Аж цілих п’ять колись потужних заводів полягло при ньому в райцентрі, зате аж цілих п’ять банків, мов ті мухомори по дощі, виросли на білопільському «п’ятачку». Десь подівся цукровий завод у Куянівці, побудований іще фабрикантом Харитоненком, клята іржа «з’їла» весь технопарк району, полетіла у вирій потужна цегельня з моєї дорогої Марківки, колгоспи й радгоспи «запартизанили» у густих бур’янах, дороги розбомбардовані до неймовірності...
А сам Гречаний богував і царював тоді на широку бандитську ногу: виступав не згірше за Януковича-проффесора, кричав зі сцени районного палацу культури (на ювілейному вечорі видатного українського поета-земляка Олександра Олеся), що він сердечно любить Білопільщину й високо цінує творчість багатьох її славетних синів і доньок: Олександра (глянувши на портрет ювіляра) Олеся… Івана (побачивши мене в першому ряду глядацької зали) Низового... та ще того, як його, – їх багато! Чому ж «вірні зброєносці» – працівники райадміністрації не склали для «кандидата наук» список бодай хоч із десятка імен? Варто ж було сказати, що Білопілля «делегувало» у літературу Антона Макаренка і Андрія Паніва, Юрія Назаренка (він сидів у залі поряд зі мною) та Івана Головченка; що з Куянівки, де порізано цукрозавод на металобрухт, походить відома поетеса Наталка Білоцерківець, а із селища Жовтневого – цілих троє поетів: Іван Манжара, Віталій Кулик і Олександр Вертіль...
Сьогоднішнє Білопілля, гадаю, потроху забуває про «гречаний період розквіту» і поволі оживає від «щербатого занепаду». Скоро знов поїду туди, усе на власні очі побачу, на власні вуха почую.
«Кращі з кращих» втекли з України, менші за них, але теж «кращі», поховалися по шпаринах, а гірші з найгірших (і це без лапок), зоставшись на «родінє», оголосили себе найбільшими патріотами «регіональної» держави, знову стали «слугами» народу. Їх «список-реєстр» значно переважає список воістину славних синів і доньок України! Сотні й сотні імен, від «а» до «я». Чого варті кушнарьови й кисельови, пискуни й тихонови, клюєви та богатирьови, ківалови й германи, азарови та...
Як довго ще гадатиме Україна, чого вони варті, оці «патріоти» й «подвижники прогресу»?!


20.06.2006

Жив на світі хороший хлопець: високий, плечистий, вродливий лицем та ще й талановитий. Лицедіяв на театральній сцені, у кіно знімався. До піку кар’єри і слави йшов цілеспрямовано й уперто, здобуваючи час від часу певні нагороди та звання – аж до визнання найвищого: народний артист України! Втішайся надбаним, тихо радій, зберігаючи свій високий престиж, та чекай почесного виходу на заслужену пенсію. Як це, власне, і ведеться.
Та не таким був мій (колишній?) товариш: у нього раптово прорізались зуби й пазурі. Спалахнули неабиякі амбіції. Засумнівався чоловік: а чи до кінця я вичерпав свої можливості в ролі героя нашого часу? Певне, що ні, подумав. І тут же розпочав нове сходження на новий кар’єрний пік.
Осідлавши відомого політика і вченого, в’їхав на його пругкому горбу в парадні передпокої обласної правлячої номенклатури. Зайняв досить високу посаду (щоправда, у занедбаному відомстві), втішившись ще й новою шикарною квартирою, широкими бізнесовими можливостями (звісно ж, тіньовими), щедрими й багатими «підношеннями» вірнопідданих, широкими кредитами, авансами, «пожертвуваннями», «внесками» і т.д. Про свого «благодійника» мій товариш (бувший?) забув невзабарі, тим паче, що той потрапив в опалу... Відчув смак до влади, швидко навчився керувати всілякими процесами в регресуючій галузі. Одного, догідливого, «підняв» на вищий щабель, трьох інших «опустив» до самісіньких низів. Там за нього піднято пишний тост, там проспівано розкішний дифірамб. Тамечки подаровано баского коня й козацьку шабельку (запорозьку), тамтамечки – престижне авто й знову ж таки шаблюку (вже від донського козацтва). «Герой» не перебирав – брав усе і від усіх. Авторитет його зростав разом з апетитами, слава його котилася в міжтериконні та закурганні – до стольного Києва, «третьоримської» Москви й піднебесних китайських провінцій. Оновленою і підрихтованою зіркою в зеніті «комічної» (у розумінні – вмираючої) вітчизняної культури зацікавився зрештою сам «архангел» Янукович, прем’єр-міністр України й претендент на папаху самісінького гетьмана-президента! Прийняв «героя» у своє кодло... вибачте, коло, уповноважив на святу справу: розпушувати на «претенденті» яскраве архангельське пір’я, розправляти йому пощипані крила та піднімати обсмиканого хвоста.
О, тут наш «герой» швидко ввійшов, як то кажуть, в образ! Побив усі свої колишні «рекорди», перевершив самого себе. Гримів і вітійствував з усіх трибун і драбин, закликав до «посполитого рушення», лякав опозицію Содомом і Гоморрою... І не помітив колишній хороший хлопець, справді талановитий і артистичний чоловік, як на старості літ переступив усі межі й кордони. Зневажив і народ свій рідний, і Україну-неньку зрадив ніби мимохідь, і... Гірко мені згадувати про це, прикро усвідомлювати факт громадянської та політичної деградації (а може, й самої смерті) колишнього свого друга-товариша! Але сталося те, що мало статися... Маємо те, що маємо – так сформулював колись перший український «перевертень» Кравчук. Упав «архангел» на стрімкому леті, боляче вдарився об грішну післявиборчу землю та й знову обернувся на Януковича – пригальмованого, хамовитого, безперспективного в багатьох відношеннях. Втекло височеньке й розм’якеньке кріселко з-під сідниці нашого артиста-політика, одразу скасувалися всі його посади, нагороди й відзнаки втратили будь-яке значення, засіріла неприємна перспектива пенсійної невідомості й повної нікчемності. Ні, ні, і ще раз – ні! Треба терміново пересідати на іншого коня, на інше авто, пхатися на іншу трибуну, пробиватися в інше кодло... вибачте, коло! До спритного Бойка і тертого-м’ятого Йоффе! Ну їх усіх – Коломойцева-Рибалку і Кучму з Януковичем, Тихонова і Єфремова... Перемога за новоствореним клоном – Республіканською партією України!
І пішло, і поїхало, і загриміло... знову – гасла, заклики, підла політична брехня! Але й цю роль наш «народний» провалив – не вистачило таланту, абощо. Великий артист перетворився на «поганого танцюриста».
Висновок передбачуваний: повна поразка РПУ на парламентських виборах, політичний цейтнот, суспільне забуття і випадання в нікчемне Ніщо. Такий сумний сюжет чи то комедії, чи то трагедії.
А Україна – твоя, мій дорогий читачу, моя, наша – вистояла, зберегла свою жовтогарячість і блакитонебість, приголубила вірних і, як завжди, у всі часи, по-материнськи пожаліла невірних, заблуканих, розгублених...
Живи, мій друже-товаришу (колишній!) у своєму пенсійному закутку, тихо оплакуй своє фіаско – провалену роль у політичнім театрі абсурду. Не посадять тебе на тюремні нари за сепаратизм, антиукраїнство; не приїдуть автобусом «бандерівці» з Тернополя, щоб «замочити» тебе; я не сплюну в твій слід зневажливо, бо, на подив самому собі, ще трохи поважаю тебе колишнього: високого, плечистого, вродливого лицем та ще й до всього – талановитого...
Живи. Замолюй гріхи. Кайся!


2005

Не плачте, рідні пенсіонери, за вареною ковбасою по два карбованці двадцять копійок за кеге. Її вже давно розучилися виготовляти, загубили й безцінний рецепт.
Біда, звичайно, для держави: нема дешевої «варенки», тож народ південно-східний вовіки віків не заговорить українською мовою. Не допоможуть ні порівняно дешеве сало, ні славетні вареники з чим попало: картоплею, капустою, вишнями-черешнями, сиром і бузиною. Еквівалент не той, і заміс не той – аполітичний геть, не компромісний.
Є рація змиритися із ситуацією, що склалася, і рішуче, як імпотент від сексу, зовсім відмовитись від будь-якої ковбаси. Як від вареної, так і від копченої (свяченої, товченої, печеної, смаженої…), як від домашньої, так і від імпортно-контрабандної. Воно і для шлунка легше, і для капшука ліпше, і для досягнення високої національної (інтернаціональної, номінально-загальної) ідеї корисніше. Та й зуби збережемо на довший час, і від харчових отруєнь убезпечимось.
Я, наприклад, ніколи не міняв свої принципи на ковбасу, тим паче на дешеву московську, дорожчу домашню й відчутно «кусючу» краківську та брауншвейзьку. Усе, що колись пив, охочіше заїдав п’ятикопійчаними пиріжечками з лівером або плавленим сирком, із чорними вкрапинками духмяного перчика. І зараз, коли вже пенсіонер тризубий, коли вже вимушено непитущий, віддаю перевагу м’якенькому салу, чорненькому хлібу, гарячій картопельці та пекучій цибульці. І дешево, дорогі брати й сестри по нації, і сердито (їм-смакую і добродушно серджусь на Москву-спекулянтку за дорогий газ і підривну політику щодо мого українського незалежного буття). Якось, розчулившись та розманіжившись, навіть «Оду українському салу» написав. Твір достойний того, аби стати буденним гімном, та, на превеликий жаль, текст його не дійшов до широких народних мас. Тираж книжки замаленький, та й віршів нині народні маси не читають. Ніколи їм – працюють, торгують, спекулюють, рекетують, крадуть, вивозять за діряві рубежі державні стратегічні запаси. Угору їм глянути нема коли, не те що…
Скачуть ціни, галопують у бурхливім хороводі, втрачаючи всі виміри й орієнтири, усіх оцінювачів і потенційних покупців. Натомість – національна купівельна імпотенція і низькосортна (геть неякісна!) турецько-польсько-китайська інтервенція.
А я – що роблю я в цім «вертепі», на цьому «базарі»? А я, отримавши «достойно-непристойну» пенсію, купую в супермаркетах і базарних «шопах» своє улюблене стравоїддя: обгризені капіталізмом здичавілим свинячо-телячі, курячо-качачі, собачо-кошачі маслаки й маслачки та варю з них юшки та галушки. А я, невідомий народний поет і упосліджений ветеран праці, спокушаюсь на зіпсовані овочі й фрукти (трохи дешевше), на несвіжу кільку-тюльку, на все інше, воістину пролетарське. Варю-смажу, жую-ковтаю, живу – не вмираю. Бо я таки ж безсмертний, хоча і не Романом звуся, не Кощієм, а – Іваном.
А ціни почали космічно зростати на все життєво необхідне: на тепло, світло, газ і воду, на проїзд і на… похорон. Плачу і плачу. Допоки на все про все вистачатиме моєї «заслужено-почесної» пенсії. Ковбаси ж і надалі не купуватиму. Відмовлюся, очевидно, і від сала. А за тим – і від маслаків та гниличок. Бо нічим буде платити.
А там, гляди, і помру. І не треба оплакувати – невелика втрата для держави, може, ще й прибутком обернутися. Більше дістанеться «любим друзям» і прощеним недругам.
Хочеться лишень, аби похоронили при звуках державного гімну, під маєвом синьо-жовтого прапора, під молебень київсько-патріархальний. Такої високої честі я, їй-право, заслуговую. Адже кричав на Майдані: «Геть!». Дуже голосно кричав. Аж зірвав свій високо поетичний та щиро патетичний голос.


2006

Руйнуємо Україну – аж гай шумить!
Шумить-заколисує розбуялий всіма кольорами гай, трава м’яко стелиться: хоч лягай та в тихому півсні помирай, упокорений рідними злиднями, безсиллям фізичним і моральним, звичною для нашої ментальності безвихіддю.
Де та хвалена сита Європа – далеко-далеко від славного Конотопа, від моєї збіднілої з часом ліричної уяви, від моїх зледачілих жадань і мрій.
Шумить здичавілий від безлюддя гай – над маминою могилою в колишній Комуні, над руйновищем колись залюднених співучих марківських хуторів Марусиного, Кобзаревого, Першотравневого. А мене, мов магнітом, тягне-вабить туди, де й стежки-доріжки позаростали...
Позаростали стежки-доріжки, де походили милої ніжки... Мила моя Катруся прочовгала все життя по сумському асфальту, я – по луганському. Так і не зустрілися ми знову після того пам’ятного дня шістдесят четвертого року, коли я востаннє (хіба ж гадалося, що востаннє!) поцілував її...
Позаростали й поцілунки, порослі мохом забуття. Один лиш гай здичавіло шумить – один на всю Україну несходиму.
Самосійно вродило гаєм і на довгобуді перед моїм вікном. Майже два десятки років тому звели стіни висотою в сім поверхів – мала бути поліклініка. Та – «заклинило». Недавно лише один жевжик «виграв у лотерею» цей дорогий довгобуд – хоче «витворити» з нього елітне житло для інших жевжиків. Поліклініка вже непотрібна, нікого в ній «оздоровлювати»...
Та я не про це. Я – про велику руйнацію України. Велику – від гірського Сяну до степового Дону. Руйнацію фізичну, політичну та моральну. За своїм розмахом, за масштабністю вона може перевершити всі історичні Руїни нашого національного існування. Ні президенти наші, ні уряди нічого не робили й не роблять для того, аби запобігти українському лиху. Втрачаємо археологічні й архітектурні пам’ятники сивої старовини, затоплюємо гнилими рукотворними морями першоколиски нашої древньої цивілізації, топчемо потоптом святині, традиції, звичаї. Нині катастрофічно втрачаємо вже останнє і найдорожче – мову своїх пращурів. Про загрозу знищення мови та її носія – народу «голосом волаючого в пустелі» до Президента й уряду, до Верховної Ради, до всіх державних інститутів звертаються видатні вчені, письменники, артисти, кінорежисери, освітяни, «просвітяни», зрештою прості люди-патріоти... Відгуку не чутно ось уже п’ятнадцять «незалежних» років. І навряд чи скоро пролунає той відгук, оскільки скрізь і всім заправляють або цілковиті телепні та тюхтії, або відверті україноненависники.
Триває послідовна, добре спланована й кимось щедро проплачена руйнація Української держави. Дикий гай шумить, базар галасує, юрби і натовпи кричать «Ганьба!» і «Геть!»…
Кому ганьба і кого посилаємо геть зійти з наших стежок-доріг, ми не завше й знаємо. Просто кричимо, бо мовчати вже несила.


2006

За великого життя мені довелося побачити багато всього – хорошого і поганого. Деякі картини й епізоди особливо врізалися в пам’ять.

Сорок сьомий, неймовірно голодний рік. Початок літа. Я, мої бабуся і сестричка прямо з гарячого чавунця вихоплюємо чорні грудочки позаторішньої картоплі, назбираної в полі, якісь розпарені корінці, жолуді, слизькі жмутики трави та листя. У цей час до хати протискуються дві прозорі тіні – маленькі хлопчики з палаючими очима. Бабуся мовчки підсаджує їх до чавунця. Діти накидаються на паруючу їжу... Вони – з Північного Кавказу, по-нашому говорити не вміють, знають лише по кілька російських слів: «смерть, голод, сиротство, война, кушать...». Бабуся плакала, гладила приречених діток по кучерявих чорних голівках. Дала їм у дорогу шматочок макухи й озула в якісь опорки, схожі на лапті...


Недоумкуватий сторож колгоспного саду вдарив кострубатою ґерлиґою по голівці чорняву чотирнадцятирічну красуню Валю Козачкову – за однісіньке зірване яблуко білого наливу. Дівчинка впала, немов підкошена, кров заплямувала білосніжні парашутики кульбаб. Жінки топтали сторожа босими ногами, виривали йому останнє сиве волосся...


Громохка армійська тачанка – розвага для дітвори – стрімко котиться згори в заболочений яр. Старші хлопчики позіскакували з неї, набиваючи собі ґулі й синці. А я, дворічний, геть переляканий, не можу відірвати рученят від залізної скоби передка – лечу в прірву розверсту, у страшне бездонне болото... Болото ж мене й порятувало: я впав у багнюку, немов у найм’якішу перину постелі...


Вертаю опівночі полем із сусідньої Марківки, згадую епізоди з двосерійного кінофільму «Іван Грозний», який щойно подивився у клубі. Дивлюся під ноги, щоб не загубити стежку. І лише за кілька кроків од зарослого бузком цвинтаря підняв голову, і... побачив неймовірно жахливе щось: на одній із могил, здається, на маминій, коливалася в місячному мерехтливому сяйві біло-прозора жіноча постать, манила мене до себе, гіпнотизувала... На цілу вічність мої ноги вгрузли в землю. Прийшов до тями біля порогу нашої хати...


Чимдуж втікаю на велосипеді від атакуючої грози. За яром, на баштані й на торфовищі вже лопотить злива. Стрімголов влітаю на подвір’я рідної садиби, різко гальмую, натискаючи на педаль. І в цю мить, прямо переді мною, на відстані двох-трьох метрів, у стовбур яблуні-пепінки вогненним смерчем вдарила блискавка. Ще не зачеплені дощем гілки вдарили мене по обличчю, недостиглі кульки рожевобоких яблук розкотилися по споришу...


Видряпуюсь по металевій драбині на височенну, до сотні метрів сторожову (оглядову) пожежну вежу: скільки й око сягає – тайга, тайга, тайга... І голуба, виблискуюча сталлю, північна ріка Онега. Ця дика краса так вразила мою степову юнацьку душу, що я мало не впав у навколишнє пенькасте болото. Наступного ж дня зібрався в нові мандри: на південь, в українське роздолля, на свою тиху марківську вуличку, що впирається в бур’яни...


Далі – калейдоскоп: усе перемішувалось, мелькотіло, переливалося з одного в інше. Подій було багато, вражень – ціле море, знайомств і закохувань – на кілька життів. І – багато одноманітності: солдатчина, газетярські будні, п’яні застілля, гіркі похмілля. Те, що не вкладалося в тісні рамки буденщини, що вражало й викликало подив і захоплення, ще, за бажання, можна пригадати. Так, я бачив дивовижні фокуси Ігоря Кіо, чаклунство Вольфа Мессінга, так сказати б, наживо. Вочевидь слухав концерт Тарапуньки і Штепселя. Кланявся могилам Шевченка, Толстого, Єсеніна, Лесі Українки, Івана Франка. Куштував смажену форель і смакував найкращими у світі французькими та вірменськими коньяками. Бачив, у яких муках народжується і помирає найдосконаліший витвір Господній – людина. Сам помирав не раз, але дивом вижив. Перечитав тисячі всіляких книг і проглянув сотні різних кінострічок. Спілкувався з геніями і пігмеями. Любив і страждав, ненавидів і прощав. Бував, жив і полюбив найпрекрасніші на землі міста – Львів та Київ, і найнезатишніші, найбрутальніші у Всесвіті – незлюбив: Москву й Луганськ. Не раз довелося побувати в ролі екскурсанта у найсвятіших храмах і в найганебніших тюрмах. Спускався глибоко в надра земні й злітав у блакитний небесний зеніт.


У побутовому та соціальному плані довелося пожити у найнижчих низах і трішечки порозкошувати у вершечках, бо до самих верхів таких, як я, смертних і грішних, не допускали, не допускають і не допустять вовіки віків.


Нічим сьогодні мене вже не здивуєш. Згладились враження, притупилося сприйняття. Та й бажання вже не ті, що були в молоді роки.
Радію, коли зрідка зустріну добру та чуйну людину. Дивуюся першій весняній пташці й травинці. Боюся, що вже скоро й це пропаде для мене – відійде навіть не в минуле, а в прірву вічності, у непроглядний чорний морок.


24.06.2006

Сербія для Балкан – те ж саме, що Росія (Московія) для Азіопи. Я не фаховий історик, одначе не лінувався зазирати в наукові й літературні джерела, і тому дещо знаю, можу зіставляти й аналізувати.
Копати глибоко не буду – пройдуся по вершечках.
Серби справік у своєму невеличкому етнічному казані кипіли-варилися, гартувалися й гуртувалися навколо ідеї Великої Сербії. Через національну амбіційність постійно виникали балканські етноконфлікти; під «сильну» сербську руку не бажали йти горді хорвати й македонці; словенці та чорногорці прагнули жити за своїми родовими законами та в окремі періоди своєї історії мали свою державність або територіально належали до чужорідних державних утворень. Мілітаристські потуги ближніх і дальніх, як правило, могутніх і численних людністю сусідів – австріяків та османів, угорців та італійців – ускладнювали балканську національну мішанину, ще більше роз’єднуючи слов’янські племена. Турецьке ярмо за століття асимілювало місцеве населення, яке визнає себе босняками, та ще до того ж і мусульманами. Словенці й хорвати покатоличились, у православ’ї «законсервувалися» лише чорногорці й македонці, тяглі до сербської християнсько-православної церкви. Область Воєводина (велика частина власне Сербії) густо заселилася уграми, німцями, болгарами й українцями. Історичне Косово (або Метохія) поступово та неухильно перетворювалось на величезний албанський анклав. Цей Вавилон балканський ніяк не міг стати затишним домом для всіх і кожного. Час від часу спалахували міжусобиці, частини території поглиналися сусідами, частини – на нетривалий період виборювали незалежність, як от сама Сербія, як героїчна Чорногорія.
Серби – теж героїчний народ, гідний поваги й визнання. У них було історичне Косово – битва не на життя, а на смерть з Османською імперією. Була безприкладна партизанська боротьба з гітлерівськими окупантами... Але була й «сараєвська провокація», що спричинила першу світову війну. Була кривава війна-різанина з хорватськими усташами. Були (і то вже зовсім недавно) етнічні чистки – масове вбивство босняків, албанців, хорватів. Був режим Йосипа Броз-Тіто (він хоч об’єднував велику Югославію), і був «прижим» у Бозі спочилого Мілошевича, який роз’єднував балканські народи, змушував їх «втікати» від імперськи налаштованих сербів. Далеко не кращі з кращих «великосерби» своїми амбіційними зазіханнями на свободу несербів і прагненням вивищитися над усіма, утвердитись у «старшобратстві», породили люту зненависть колишніх братів-слов’ян до всього сербського. Цю «пожежу» не скоро вдасться загасити, якщо це взагалі можливо.
Власне Сербія, мов шагренева шкіра, зібгалася, звузилася до невеликого клаптя суші без виходу до моря, втратила вже й союзну Чорногорію, втрачає нестримно й албанське Косово. Де імперія? Нема імперії. Море сербське увійшло в свої історичні береги. Та чи надовго?
Я особисто думаю: назавжди!
Якби здоров’я та гроші, то поїхав би я до славного Бєлграда, завернув би й до Нови-Сада й Суботіци – погомоніти з братами-слов’янами про суще-минуще, ракії та сливовиці попити, хоро станцювати, у церкві разом свічки поминальні запалити. З’їздив би охоче й до Сараєва та Любляни, погостював би в Скоп’ї та Подгориці й скупався в Дубровнику в лагідних водах Адріатики. Та де вже мені, народолюбцеві-мандрівнику, із моїми куцими можливостями!
А тепер щодо Росії – коротенько. Маленька гнило-болотяна Москва «по-братськи» прибрала колись Твер і Рязань, «охрестила» у Волхові гордий Новгород, «освободіла» Казань і Астрахань, співчутливо прийняла в своє «матірнє лоно» Кавказ, «доточила» до мордви, мері й чуді різних хантів-мансів-черемисів разом із самояддю – і так від острова Сааремаа до острова Кунашира... У «расєйському морі» потонула, була, і наша (а чи й справді наша?!) Україна. Молодший і менший брат-московит став найстаршим для всіх древніх цивілізованих народів і племен «Расєї-Совдепії». І – прощай усе своє, рідне, суто національне!



2006

Чиясь недобра воля, чи гірка іронія долі: закинутий на самісіньку бистрину весняного Дніпра, пливу, захлинаючись, усе вниз та вниз, мимо Трипілля і Канева. Повз, і через, і над (бо потоплені ж рукотворними морями!) Кодаки і Січі…
А поперед мене, бачу, пливуть і пливуть усі наші героїчно-криваві століття. Цей неймовірний «парад століть» очолює повержений Перун, важко перевалюючись із боку на бік, сахаючись у різні сторони і не знаходячи причалу-спокою.
За поверженим слов’янським ідолом-богом, впереміж із кіньми, сплавляються в забуття захисники древнього Києва і його руйнівники: усі ті незчисленні гунни та скити, половці та хозари, варяги й суздальські угрофінни, литовці й ляхи, москалі, які ще не встигли прибрати собі наймення росів-великоросів…
А ондечки, не так вже й далеко від мого короткозорого «світогляду», величаво-печально пропливають козацькі тіла мазепинців, яким не судилося вціліти на переправі під Перевалочною, аби втікати степами-ярами аж під молдавські Бендери…
Услід за тілосплавом кінно-козацьким – ціла флотилія плотів, а на плотах отих – високі шибениці, а на шибеницях грубо стесаних – гойдання вішальників… То невдала наша географія та нещасна історія збила їх докупи на Дніпрі: від самісінького Батурина, по Сулі та Удаю – від Пирятина і Лубен, по дзеркально чистому Пслу – від Сум і Лебедина, по літописній Ворсклі – від Охтирки, Полтави і Кобеляк…
А ось – і жертви жандарма-більшовика Муравйова: у вишитих українських сорочках, з обвислими козацькими вусами, молоді та чорнобриві – петлюрівці неприкаяні…
І зовсім близько – рукою дістати – визволителі радянського Києва, і не тільки українці-патріоти, не лише українці-сталінопоклонники, але й гнані одним тираном на другого тирана обезличені «інтернаціональною ідеєю» сини Москви і Казані, Угри і Чебоксар, Улан-уде і Якутська… А ще грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, адигейці, узбеки, казахи, тувинці й аварці… Кипить Дніпро, виходить з берегів: ой нелегко йому сплавляти рекордний «урожай» всесвітньої великої бійні-різанини!
Куди все це пливе? Де берег забуття і всепрощення?
Куди пливемо ми, сьогоднішні українці й не українці? Де берег надії і спокою?
Куди пливу я – маленький, пересічний українець? Де мій Низ, де мій Луг, де моя Січ?
Кричу в порожнечу, де все пливе у невідомість: поперед мене, поряд зі мною, далеко позад мене.


19.06.2006

Північний сусіда любить нас покірними й догідливими, «цінує» нашу гостинність і щедрість, на правах «старшого брата», зверхньо повчає нас, вайлуватих, і поблажливо прощає нам наше «малоросійство» і свої малі та великі борги. Він – «старший», а значить мудріший, достойніший і заслуженіший. Він – досконаліший і «правильніший» за нас, малих і недорозвинених. Одна лиш біда споконвічно-невиправна: у брата-сусіди з пам’яттю негараздиться, геть забуває все та ще й перекручує по-своєму, налаштовує струни на свій лад.
Де вже йому пам’ятати про те, що Київ удвічі древніший від Москви і на два з половиною століття раніше за неї охрестився та просвітився візантійством, месіанством Андрія Первозванного та братів Кирила і Мефодія?! А навіщо йому пам’ятати про те, що протягом довгих століть у всіх новопосталих московських церквах правили службу кияни-українці, а в школах навчали грамоти київські дяки-просвітителі за граматикою русича Мелетія Смотрицького?!
Навіщо йому знати, що:
на Куликовому полі головною ударною силою, яка забезпечила перемогу над ордою Мамая, був добре вишколений і загартований у битвах литовсько-український полк князя Боброка Волинського;
що Азов та Ізмаїл брали запорозькі козарлюги;
що майбутніх московських царів-імператорів суворо «вишколював» упертий «малорос» Феофан Прокопович;
що найбільшим стовпом «Московської» церкви був українець Дмитро Туптало;
що всі оті великі «москалі» – Лизогуби, Родзинки, Безбородки, Капністи, Гоголі, Милорадовичі, Раєвські, Достоєвські, Чехови та Рєпіни – мають українське коріння;
що наше українське підсоння випестувало Міклуху-Маклая і Вернадського, Кибальчича і Ціолковського, Корольова і Кондратюка, Грабовського (сина) і Козловського, Поповича і Крутого, Бондарчука і Петренка, Клару Лучко і Людмилу Гурченко...
Або: навіщо північному сусідові пам’ятати, скажімо, про таке: герой Кримської війни «матрос Кошка» є насправді вінницьким селянином Кішкою, а єдиний справжній герой у ганебній для Росії війні з Японією – українець-генерал Кондратенко?
Я розумію сусіду-«старшобрата». І я хотів би забути про те, що моїми родичами-малоросами були Кочубей і Скоропадський (не Павло), Примаков і Коцюбинський (син), Щорс і Галицький, Маланчук і Щербицький... І мені неприємно знати, що сучасні росієлюби і україноненависники Кучма, Медведчук, Тихонов, Марченко, Кушнарьов, Добкін, Йоффе, Вітренко, Базилюк і проч., і проч. – мої земляки.
І я охоче забув би про підлу Переяславську раду (зраду), про полтавську поразку Мазепи та капітуляцію останньої козацької Січі, про багато і багато чого...
Але я пам’ятатиму завжди (і пишатимусь) Вишневецьким і Дорошенком, Сірком і Виговським, Махном і Зеленим, Петлюрою і Волохом, Боровцем і Шухевичем: вони ніколи не ламали шапку перед «старшим братом», а самі часто-густо давали йому по шапці. Учили делікатності та скромності. На жаль, не навчили, бо не на того трапили.
У мене особисто немає зненависті до росіян. Я глибоко шаную творчість Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Платонова, Рубцова і Кузнєцова. Я щиро дружив (за армійської служби) із москвичами Колею Осіним і Славою Рубцовим і бився з хохлами Войтенком і Мажугою; пив горілку в літінститутівському гуртожитку з Володею Башуновим і Володею Балачаном (Угрюмовим) і не вітався з деякими літераторами-землячками. Я люблю окремих росіян, порядних, чесних і щирих; терпимо ставлюся до країни Росії (як і до Польщі або Туреччини), але відверто ненавиджу «старшобратську» бундючність та імперську політику минулої та сучасної Росії. І я би виставив їй великий рахунок за всі ті біди, що вона їх принесла моєму народові, моїй стражденній Україні:
за нищення Києва Андрієм Боголюбським і викрадення ним найбільшої святині – ікони Богородиці Вишгородської;
за підлу Переяславську зраду;
за потоплення у крові гетьманського Батурина, за спалення Лебедина і Веприка;
за знищення Січі, за вбивство Калнишевського і Полуботка;
за викорінення національної освіти, книгодрукування, заборону (неодноразову) рідної нашої мови, за закріпачення вільного народу;
за фальшування української історії; за викрадення культурних, церковних, природних та інших багатств; за присвоєння нашої древньої назви – Русь;
за революцію, привезену з російських боліт і пущ; за голодомори двадцятих, тридцятих і сорокових років; за вбивство тисяч і тисяч найвідоміших, найкращих синів і дочок України;
за мільйони знищених у тюрмах і таборах Мордовії, Сибіру, Заполяр’я, Казахстану, Колими; за мільйони зросійщених і пояничарених колишніх дітей України;
за обкрадання моєї землі й мого народу – з давніх часів і до сьогодні;
за брутальне втручання в наші внутрішні справи, за фальсифікації виборів, за цькування і залякування...
Знаю, що не вибачитесь, не повернете вкрадене, не відступитесь від імперських амбіцій: повернути Україну в лоно Вєлікой Расєї, московської церкви, ординської матірньої культури. Тому й не наполягаю на оплаті виставлених мною рахунків, до речі, далеко не всіх (я перелічів по пам’яті)... Можете не повертати прикрадені наші території, висмоктані з наших надр нафту і газ, найкраще вугілля, що вигребли по-браконьєрськи; заощадження українських вкладників (вони майже всі вже повмирали)... Користуйтеся вже «приватизованим» і «експропрійованим». Можете ще й забрати в нас дещо – усіх патріотів Росії, які заважають нам жити.
Не посягайте тільки на залишки – вони нам згодяться й самим, бо треба щось їсти-пити, аби сила не пропадала в «менших братів» ваших. Не лізьте до Криму, бо він – татарський. А татари хочуть жити з Україною. Не зазіхайте на Одесу – вона належить українським євреям, росіянам, молдованам, болгарам, грекам, вірменам, гагаузам. І українцям, звичайно ж. І Харків не ваш, і Запоріжжя, і Луганськ та Донецьк були засновані українськими козаками, і степи приазовські та чорноморські розорані нашими дідами-прадідами.
Згадайте слова великого пролетарського поета Володимира Маяковського: «Эй, москаль, на Украину зубы не скаль!». Це він сказав, бо мав рацію, бо він – поет. А поети – вони ж діти, і разом з тим – пророки.
Я ж хочу завершити свої експресивні й ненаукові роздуми одвічним і незаперечним: «Не так страшні москалі, як наші рідні перевертні!».
...Охоче випив би по чарці-другій з Пушкіним і Колею Осіним, а от з Кочубеєм і Маланчуком навіть не поздоровкався б. Із Миколою Рубцовим і Рубцовим Славиком пішов би в розвідку, а з Павліком Морозовим і Бауліним Павлом на одному гектарі не захотів би (даруйте!) присісти.
Їй-богу, я, закоренілий український патріот, щиро люблю розчудесну російську природу, могутню російську літературу, московське пиво і квас, «бородінський» хліб, грузді солоні, капусту квашену; обожнюю Нікуліна і Папанова, Астаф’єва і Вознесенського – багато що і багато кого люблю.
Та ще більше я не люблю: гулаги і «стройкі вєка», Івана Лютого і Петра-зарізяку, Затуліна і Жириновського, Лужкова і Зюганова, «героїв» чеченських воєн і юних російських лимоновців та фашистів; анітрішечки не симпатизую «обожнюваним» народними безликими масами сучасним вождям і вождикам Великої (справді «великої») Росії. Такий уже в мене характер – мазепинський, петлюрівський, махновський...
Тож слава моїй Україні!


2006

Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…


25.07.05

Луганськ, відверто кажучи, я не люблю. У ньому не знаходжу аніжоднісінького затишного куточка, де міг би відпочити душею, просто подихати свіжим повітрям, насолодитись тишею чи пташиним щебетом. У нечисленних парках і скверах явно не вистачає зручних лав, діючих фонтанів, зате повсюди, навіть на пішохідних алеях нахабно громоздяться пивні ятки, бари, кіоски. Надміру голосна й невибаглива музика відбиває найменше бажання залишитись тут на деякий час, аби подумати, помріяти, позгадувати та поспостерігати. Хочеться кудись втекти – на простір, у тишу, у благосне безгоміння. У крайньому випадку бодай хоч на мій квартал Зарічний – там спокійніше, вільніше, і за бажання можна усамітнитись у яру або лісосмузі.
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.


2005

Первозданного у нас і прапервісного – ковила та воронці, байбаки та ще, може, хохулі. Шумлять собі, цвітуть, висвистують і хлюпочуться у дінцевих заводях, як і тисячі років тому, – аборигени!
Гарно й доречно вписуються в наші краєвиди сумні скитські баби й верби плакучі – автохтони!..
Усе інше, крім згаданого, прийшле, прикочоване іззовні в гірші та кращі періоди світотворення. Схрещувалось у двобої, вавилонилось, вибухало січами і революційною різаниною, космополітилось аж до повної втрати своєї самобутності й ідентичності. Переступало через Божі заповіді та загальнолюдські закони. І зрештою геть виродилось в чужорідне і немилозвучне – «регіон».
І тепер гадайте-сперечайтеся, хто (або що) був перший: курка чи яйце, Коваль чи Ковальов? І хто (або що) головніший: глибока наша забур’яніла провінція чи першопрестольний столичний Київ? Президент усієї соборної України чи п’яний від самоуправлінства напівобраний-напівпризначений голова найзадрипанішої загумінкової сільради?
Як на мене, то київські гори вищі за наші терикони, а Віктор Ющенко як особистість і як політик, а до того ще і як Президент значно переважає нашого «білокуракинського обранця» і «сіверськодонецького сепаратиста-пісуариста» Віктора Тихонова. І трьохізбенський козак Кіндрат Булава для нашої місцевої історії цікавіший і властивіший, ніж «луганський слюсар» Клим Ворошилов…
Справжніми автохтонами нашої глибокої провінції (але не її маргінесів) були і є всеукраїнські світочі Микола Чернявський і Володимир Сосюра, Микола Руденко й Іван Світличний, Василь Стус та Іван Дзюба, Олекса Тихий і Анатолій Солов’яненко, Микола Мащенко і Костянтин Ситник... Це ж «корінні», а не «прийшлі», і їх так багато в нас, що нам анітрохи не жаль віддати «братам»-росіянам великих наших земляків Сергія Прокоф’єва, Михайла Матусовського, Євгена Мартинова і Миколу Анциферова...
То хто ж перший: курка чи яйце, Коваль чи Ковальов? Бахмут чи Артьомовськ, Кадіївка чи Стаханов? Козацька вольниця чи гулагівська комуна? Зрештою, козацький замівник у байраку чи безсоромно-розкішна вілла новоявленого хазяїна-«регіонала» віддалік від жалюгідних шахтарських бараків?
Усе проходить-минається, щось полишаючи по собі – хороше чи погане. Найдревніші племена, що обживали наш край, лишили по собі черепи й черепки, знаряддя праці й прикраси. Пізніші половці, скити-сармати «означили» себе в історії курганами та кам’яними бабами. Імперіалісти-капіталісти (як правило, чужі, бо Алчевський і Ковалевський – винятки) «прописалися» рудниками та заводами. Більшовики – експропріаціями, індустріалізаціями, репресіями, голодоморами, розкулькулюванням і розкозачуванням та ще засиллям чужорідних і немилозвучних назв-означень типу: Карло-Лібкнехтовськ, Сєвєродонецьк, Свердловськ, Красноармєйськ, Жданов, Артьомовськ... «Перестройщики» ж та «ускорітєлі» передали нам розкрадені дотла гіганти індустрії, колгоспи й радгоспи, цілі зруйновані міста і селища. Після них нам треба знову відроджувати свій рідний край, рятувати колишню славу і створювати новий, позитивний, імідж.
Мені, українцю, нічого не жаль, крім самого себе: сивого, зболеного, усіма забутого на своїй землі. Та ще жаль тих співгромадян-співвітчизників, які не вміють думати, не хочуть нічого знати, уперто рачкують назад, боячись завтрашнього дня. Жаль, бо вони забули, чиїх батьків вони діти, бо втратили рідну мову і як слід не навчилися чужої. Що ж, вони не перші такі – ніякі. Дай Бог, щоб останніми вже були!


2006

Жили-були прості люди, гомосовєтікуси, віталися-балакали на доброму «суржику», разом випивали-похмелялися, раділи-печалилися. Адреса у всіх була одна: Луганськ, квартал Зарічний. Один великий будинок, один продувний і засмічений двір. Їздили «зарічанці» на заробітки до близького й далекого зарубіжжя. Піднімали економіку Азії та Європи. Одні збагачувались, другі – біднішали, треті впадали в злидні та відчай.
І – раптом! Зарегіонилось і запісуарилось. Так, що ні батьківщини предковічної не видно, ні України нашої не чутно. Де-не-де ще виблискують соціалістичні брязкальця й комуністичні «відрижки» луняться. Мітинги – від виборів до виборів, а вибори ж у нас ніколи не припиняються.
– Ніззя допустить бандеровцев до власті! – кидає запальне гасло найматюкливіший у всьому дворі, а може, й у цілому світі «вєрний лєнінєц» Анатолій Григорович.
– Уря! – підтримує парторга рядовий комуно-шовініст.
Купка темних від довгої робочо-селянської праці бабусь схвально кивають кульбаб’ячими голівками.
– Мертві хапають живих, – каже тихо віруючий п’яничка без власного імені. Це він натякає червоним бабусям, що вони прирікають своїх онуків і правнуків на новітні колгоспи, казарми й бараки Гулагу. Але його ніхто не розуміє: верзе щось, п’яний і недорікуватий.
Бомжик, що таборує у підвалі будинку, відкриває мітингувальникам найпотаємнішу таємницю:
– Ющенко продав нас Америці з потрохами!
Справді-бо, жаль потрохів. Самим мало, а тут іще Буш із Бушихою.
– Юлька-грабіжниця геть втратила совість: правити нами хоче, як бидлом якимсь, – репетує Дуська-муська.
Що ж, бидло воно і є бидло. Ще й козлувате, як влучно «пожартував» батькоподібний, загартований у бандитському середовищі янгол-херувим єнакіївський Вітюша-сирітка. Пожартував з любов’ю та ще й лагідно, зовсім по-материнськи, обматюкав. Приємно, втішно! Ніхто не забутий, ніщо не забуто.
Таких, як Віктор Федорович, у нинішній Верховній Раді близько двохсот багнетів, а в обласній раді – рівно сто гострих і отруйних язиків.
У моєму ж дворі – ще виразніший політспектр: дев’яносто відсотків бабусь зі своїми чадами моляться на херувима двічінесудимого, ще дев’ять відсотків люблять Вітренчиху, Симоненка, Базилюка, а разом усі – пишаються своїм собачим путінолюбієм…
Учора мені пропонували забиратися звідси на рідну Сумщину. Сьогодні погрожували змішати з багном. А завтра що – вб’ють?!
«Велика політика» будить у мені величезну, непереборну огиду.


2006

Ми не чуємо один одного! Уловлюємо окремі слова (російські, українські, суржикову мішанину), але суті не вловлюємо. Порозумінню не допомагає вже й інтернаціональний мат: «твою... мою... вашу-нашу...» Мабуть, перевертаються в зотлілих гробах таємничі джурджені – творці безсмертної матірної мови.
«Бу, бу, бу...» – гундосить радіоприймач.
«Ля, ля, ля...» – випромінює телеящик.
«Гав, гав, гав...» – какофонить натовп.
Шуму-ґвалту надміру, а слова окремого, мови зрозумілої – вуха наші не вловлюють. Бо не радари, не локатори. Вуха, на яких рясно зависає демагогічна локшина.
Зрідка ходжу на демонстрації, мітинги, пікети. Разом з усіма кричу «Геть!», «Ганьба!», «Набридло!». Докричався до того, що й самому вже пора забиратися геть (куди?), що й сам почуваюся розганебно (поводжуся ж на грані хуліганства!), що й самому все обридло: моя кричуща безпорадність, цілковите безсилля і тотальна безправність моя в політизовано-криміналізованому казані суспільства.
«Чого ти хочеш, душе моя?» – питаю.
«А добра хочу та світла, жити хочу по-людськи», – відповідає душа.
Забагато хоче моя душа, приглушена політичними громами.
Обласний політик-оратор, скажімо, той же Іванов-Петров-Сидоров, – рупор, він кричить і не слухає відгомону.
«Усенародний» – той уже тягне на громовержця, сам себе глушить, добиваючи й без того замордований натовп. Це такий собі Кушнарьов-Кисельов-Ківалов... нєсть їм числа.
А вже всепланетарна Вітренчиха – то не просто конотопська відьма, а медуза-горгона, содом і гоморра, мата-харі й шура-бура разом узяті! Де вона ораторствує (оракулить чи оракультить), там Кощею Безсмертному (навіть Безсмертному Романові) місця немає, там все горить-спопеляється... Пані Наталці й не треба, щоб її почули і зрозуміли, – їй досить і того, що вона репетує, глаголить, вітійствує, витинає... вона – в ударі, в образі, у шалі натхнення. Головне – на виду, аж із Москви бачать солов’ї-розбійники жириновські й затуліни. Головне – сама себе любить, славить, возносить!
Боже, як гарно було колись! Уважні до слова і чулі до краси луганці, харків’яни, кияни захоплено слухали спів Солов’яненка і Ніни Матвієнко, чудову лірику Вінграновського і Бориса Олійника... слухали – і розуміли. І ставали добрішими, кращими. І єднались у братерстві, у ділах і помислах своїх.
Щоправда, були й «затички». Ідеологічні. Затикали «націоналістичні пельки» – тюрмою і сумою. А кому – і передчасною могилою.
А зараз нічого й затикати: один натовп – одна пелька. Шуму-ґвалту надміру, а слова, а мови – не чути. Нехай випускають зайвий пар, аби казан не вибухнув... Тим часом ті, хто «над юрбою, над народом волаючим», тихесенько-любесенько підгрібають під себе все – людське і Боже. Чуже і ще чужіше. У селі найглухішому, у райцентрі середньовічному, у місті вавилонському, на безмежжі трубно-єрихонському.
«Пробі!» – не чуємо.
«Ґвалт!» – не второпаємо.
«Алярм!» – не розуміємо.
– Давайте поб’ємося!
Побилися.
– Давайте нап’ємося!
Аж перепилися. Не прохмелившись як слід, не прочумавшись, обвішані синцями, як орденами, розбрелися: у «Регіони», у «Батьківщину», у «Нашу Україну». Там – свої-наші, там кричати зручніше і слухати не обов’язково, а розуміти... А що розуміти?! Регіони – чужинське слово, ним просто підмінили свої поняття-означення територій. Батьківщина – вона і є Батьківщина, земля батьків. І Україна – на всіх одна, тому й «наша». Хіба що ми кричимо-не-чуємо не про своє кровне, не про наше кореневе, одвічно-довічне, а про чуже, дядькове, ефемерно-ірреальне.
– Жінко, відріж скибку борщу, – каже дурень, – хочу пити, аж засинаю від збурення почуттів.
– Сам спечи та й сьорбай, допоки сон додивляєшся, – відповідає язиката жінка, – а я цілуватиму тебе під райською яблунькою.
Ідилія – та й годі.
– Ходімо у Європу, – запрошує «просунутий» політичний діяч другого «продвинутого».
– Та потьопали, – згоджується «колега», – тільки ж воно через Магадан ближче.
Нісенітниця? Ні, наша реальність.
Скільки вже десятиліть не може докричатися до нас, грамотних і розумних, колишній кріпак Тарас Шевченко?!
Ми й самі себе не чуємо, не те що Пророка. Бо ми геть заглушили світ і Всесвіт. Кри-чи-мо... во-ла-є-мо...
Сиджу на своєму острівці тихо: може, щось колись таки й почую?


2006

Чому в Луганську так мало природньоукраїнського і, якщо ширше, властивоєвропейського?
Перша, рефлексивна, відповідь лежить на поверхні. Та ж Дике поле, розгуляй половецько-хозарський. Там – ногайці, звідти – кримчаки, та ще й татаро-монголи приординились. А далі переможно насунули богатирі з північних дебрів і пущ, балканські та бессарабські першоцілинники. Яка вже тут Праукраїна?!
Ні, не читали ми древніх істориків, наплювали на Геродота. «Да, скифы мы, да, азиаты мы!» – проголосив німець Блок. І ми погодилися з ним. Бо експресивний поет авторитетніший за істориків Соловйова, Ключевського, Яворницького... А Грушевського, Багалія, Канигіна і Шилова ми навіть не читали, бо не вміємо по-українськи, бо насправді «украинского языка не было и нет…».
Я особисто прочитав цілі гори доступної мені історично-наукової літератури. Проштудіював Геродота, «Літопис Руський», «Влесову книгу» і «Повість врем’яних літ», Величка і Граб’янку, Грушевського і Дорошенка, навіть писання історика-соціаліста Толочка переглянув.
Каша-кашею, але в голові ще й здоровий глузд є. Ну не могли бути дикими безмежні наші простори з їхньою майже біблейською родючістю та ласкавим підсонням! І сім тисяч років (про що свідчать розкопані древні кургани-поховання) тому, і п’ять тисячоліть (Трипілля) у нашому загадковому «трикутнику» кипіло-вирувало устатковане життя: випасалися на медових травах табуни коней, стада овець і кіз; з надр видобувалися руди й метали; рясно родили пшениця і просо; на камінні карбувалися хитромудрі письмена (Кам’яна Могила)... А це значить, що у «дикому полі» було осіле населення, себто аборигени і автохтони. Усі інші – хозари, гуни, кримчаки та ногайці – приходили і відходили, полишаючи по собі недобру славу.
Великоімперська ідеологія (а історіографія із її складових) не могла визнати праукраїнську першість в освоєнні так званого Дикого поля. Тож і з’явилися всілякі міфи-легенди про «старшого брата» (чомусь не батька, не матері, що було би переконливіше, хоч по суті й дурниця), який милостиво дарував диким вахлакам-хохлам право називатися «малоросами», майже «руськими, найліпшими і найцивілізованішими». Добросердим «цивілізаторам-благодійникам» щиро допомагали «малоросійщити» прапервісних аборигенів добродушні німчики: заводили казарми-поселення, рудники, заводи і фабрики, розорювали «цілину»... Та не самі, не своїми кров’ю і потом, бо навіщо надривати жили, якщо є вдосталь місцевих кріпаків. Робочу силу підвозили ще й із північних дебрів та боліт. Так поступово й неухильно творився новітній Вавилон. Різноплемінне й різномовне скипалося в єдину масу – «насєлєніє руськоговорящеє», по-сучасному – «совки», а по-нашому, донбаському – «регіонали». Чого тільки не намішано в нашій червоно-більшовицькій крові – угро-фінського й кипчацького, німецько-датського і грецько-ромського! Воно, мабуть, і в моїх венах «сваряться» між собою скити-сармати, молодці-половці, куркулі-більшовички. Та я, лукавий «трипілець-козарлюга», підхіхікуючи з цього дрімучого інтернаціоналу, гордо заявляю: «А я – українець! З гоноровим і незнищенним відчуттям батьківщини й Вітчизни».
Навколо мене кипить-вирує московсько-совєцьке, комуно-бандитське, яничарсько-регіонське море, захлинає мій острівець – уже й дихнути неспромога. А мені, романтику, сяє-уявляється «океан повен» українського суверенно-незалежницького щастя. Усі луганці й нелуганці – рідні брати і сестри, і не старші-молодші, а рівні, як поле пшеничне в пору дозрівання. Повіває-фільтрує простір європейський вітерець-ласковець, зриває з древа пам’яті все несправжнє, відживаючо-омертвіле. Калашникови знов стають Калашниками та печуть собі смачні калачі. Деркачови згадали, що вони – Деркачі, Дегтярьови – що вони Дігтярі. Свою «почесну московську приставку» викинули як непотріб прозрілі нащадки запорозьких козарлюг: Стрельники, Коломійці, Пугачі, Щербаки, Сичі, Риб’янці, Киселі, Єрмаки і прочая, і прочая. Симпатичний Неня і вродливий Голенко щиро обіймаються з обрусілими, ні, з покозаченими монголоїдами Єхануровим і Тихоновим (не нашим «сепаратистом», а іншим, українолюбним і відчайдушно-патріотичним)... Усі гуртом цитують сосюринське «Любіть Україну», чаркуються не на «брудершафт», бо то ж німецьке, чуже, а по-братськи, по-козацьки! «Від Сяну до Дону!» – кричать (як поляки – «Від можа до можа!», як московити – «От окіяна до окіяна!»). «Схід і Захід – разом!» І де поділися Дике поле з Вавилоном укупі, де пропали німчики й серби-волохи? Усі – українці! Навіть Іванови, Єфремови, Януковичі та Ахметови. Навіть полум’яні Симоненко й Вітренко стали націоналістами й захрестилися на церковні бані Київського патріархату!
Нема в нас Дикого поля – є дикі люди в здичавілому світі політичних збурень. Своїми дикунськими (печерними!) гаслами вони збурюють традиційно терпляче, працьовите й дещо загальмоване напівсуспільство, будять в не дуже ситих шлунках дикунські апетити, а в зголоднілих серцях – сліпу ненависть до всього, що не є «регіонально-расєйськоязичним». Схаменіться, хуторяни від політики, маргінали за свідомістю і лінивим мисленням!
Є чарка і до чарки – шкварка. Є родючий чорнозем – оріть і засівайте добром і миром. Не пріться зі своїм «сепаратистським» уставом до чужого монастиря – моліться хоч Богу, хоч Аллаху, хоч Будді, тільки ж не вбивайте нашу Віру в Добро, не душіть Слова щирого, прапервісного! Те, що ви робите, панове-українонищителі, – марнота марнот.
А Україна – як була, так і буде! Бо є українці – незнищенні! І Київ стоїть там, де його, був, благословив Андрій Первозванний!


08.06.2006

«Потрійні» президентські вибори ми заледве пережили. Кожному хотілося свого, і всім праглося всього. А так не буває, аби всім сестрам дісталося по сережці. Їх, як відомо, на всіх не вистачає, і влади на всіх не вистачає, і слави, і хліба, і тієї ж волі на своєму полі.
Зрештою, кожен зостався зі своїм: одні – з «пірровою» перемогою, інші – із цілком очевидною поразкою. Хтось проковтнув сльозу образи, хтось заховав за пазухою камінь. «Газову війну», слава Богу, пережили, зиму одну й другу перезимували. Хліба ж і до хліба вистачило на всіх: і на переможців, і на переможених. Не відчули голоду й ті, хто мав би сидіти в тюрмах.
Ще задовго до наступних, парламентських, виборів ми, українські (і не тільки) патріоти Луганщини, знали, що й ці виборчі перегони ми програємо відомим антиукраїнським силам, але боялися не дуже, бо вірили в патріотизм галичан і буковинців, подоляків і волинян, поліщуків і наддніпрянців... Мене особисто надихав настрій киян і моїх сумських земляків. Щоправда, я, давно зневірившись у послідовності «нашоукраїнців», у виваженій політиці президента-земляка, як член республіканської партії Левка Лук’яненка, залишався прихильником блоку Юлії Тимошенко. Я вірив лідерам цієї сили – і не помилився. Програвши на Сході та Півдні, «батьківщинці», цілком сподівано і зухвало перемогли всіх і вся в доброму десятку областей України і в самому Києві, вибрали надійні плацдарми навіть у зросійщених регіонах. Майже половина сумських виборців віддали свої голоси Юлії Володимирівні, знехтувавши своїм «сином» Віктором Андрійовичем. Останній, мабуть, цілком несподівано для себе, із тріском програв (за малим винятком Прикарпаття і Закарпаття) скрізь і повсюди, від Сяну й до Дону! Чому так сталося, ми вже усвідомили, тож і не варто розводитись про це. Поговоримо про інше – про реванш «регіоналів», «вітренківців» і «комуняк» на рідній нам Луганщині.
І президентські, і парламентські вибори ми програли цілком сподівано. І не тільки тому, що справді прозорих і демократичних виборів тут не було, – національно несвідоме населення купувалося і продавалося, залякувалось помстою «батьків Донбасу», під’южувалось як своїми, так і заїжджими «місіонерами» від чужої політики й чужинської релігії, результати безбожно фальсифікувалися, суди і прокуратура, міліція, медицина, освіта запопадливо прислужували «регіоналу» Януковичу. Наша українська ідея незалежності й історичної справедливості була потоплена в смердючому болоті україноненависництва – дрімучого, печерного. Свіжий подих вільного українського вітру з Майдану задихнувся в чадному диму петровсько-сталінської русофілії. Сепаратизм – явно слабке означення всього того, що відбулося, відбувається нині й упевнено набирає все новіших, усе ширших обертів!
Усім – як прорвало: лемент, ґвалт, вавилонське стовпотворіння! «Янукович – Бог!» «Ющенко – фашист!» «Усі навколо – вороги, єдиний друг – Росія!» «За Родіну, за Сталіна!» «За Расєю, за Путіна!» «Бий бандерівських націоналістів!» і т. п.
Хто винен у всьому, що сталося всупереч здоровому глузду? Чому Україна мала своїм першим президентом не героя-патріота Чорновола, а хитрого лиса-партократа Кравчука? Чому Кравчука, підлого, але хитро-розумного, достроково замінив тупий, недорікуватий, але вельми хитрий Кучма? Винні ми самі – патріоти для себе. Бо й справді: де зібралося два українці (хохли), там буде три претенденти на булаву. Не поступився мудрий Лук’яненко харизматичному Чорноволу; розкололи Рух різні бойки з десятками безіменних лемків, гуцулів, полян і сіверян. І маємо те, що маємо, як висловився національний негідник, найнікчемніша нікчема в українському нікчемному політикумі.
Зрада – за зрадою, підлість – за підлістю. Від яскравих огненних спалахів лиш чадний дим і сморід стеляться забур’янілим національним ланом. Мені невимовно соромно за те, що великий народ великої країни десять років терпів дрімучого малороса-парторга Кучму. Хоч сам я криком кричав у своїх недолугих віршах про своє фізіологічне неприйняття вождя-монстра. Хто мене почув у Луганську? У Сумах? У Криму? Та гаразд, Кучми ми позбулися, хоча й ціною глобальних втрат. «Позбулися?» – іронічно запитує мене моє друге «я». Що маю відповісти? Кучма не сидить у тюрмі, антинародні злочини, вчинені ним, не покарані, не засуджені на офіційному, державному рівні. Він – відкупився! Відкупилися, та ще й у «герої» вийшли «кучмісти» медведчуки, ківалови, суркіси, пінчуки, добкіни, тихонови, близнюки, колєснікови, піскуни... Втекли від сподіваної (віртуальної) покари бакаї і щербані, засухи й білоконі...
А для нас, українців, для нас, луганців, нічого не змінилося! «Романтичний» вождь усієї України кинув нас напризволяще. Потиснув руку бандитові, який так і не сів у тюрму, – у тюрмі опинилися ми. Назва цієї тюрми – «Регіон». А якщо точніше, то весь Схід і Південь України. Прірва між «нашими» і «не нашими» поширшала і поглибшала. Ми заручники «великої», а насправді підлої та брудної політики: учора – двох Леонідів, недостойних героїчного грецького імені, сьогодні – двох Вікторів, недостойних називатися переможцями.
Так, я впевнений, що обидві «харизматичні» особи (не особистості) уже програли перший етап великої битви за Україну. Бо не вожді вони всенародні, бо політики вони недолугі, бо загралися в нечесній азартній грі. Переможуть Правда і Народ! Але коли це буде, я не знаю...
А поки що в Луганську (у Харкові, Донецьку, Криму, Миколаєві, Дніпропетровську, Одесі) продовжують душити залишки українства. Дорізають-довішують державну мову, втоптують у багнюку святі символи-клейноди Запорожжя й Гетьманщини. Дохитують до повного розвалу те, що не вдалося знищити дотла Петрові-Першому й Катерині-Другій, Сталінові й Брежнєву. Якщо луганські шовіністи ще в далекому шістдесятому році били мене й мого товариша Григорія Половинка за те, що ми – українські поети та ще й студенти-заочники, то сьогодні вже, по двох виборчих битвах, мої колишні літературні вихованці, талановитіші й бездарніші, переважно з українськими прізвищами та яничарським менталітетом, слинявими вустами погрожують мені лютою розправою за моє українство. «Уєзжай отсєда на свою помаранчєвую Сумщину – это мой Донбасс!», – погрожував мені днями п’яний від «творчих успіхів великий російський поет» Вова Прокопенко-Казмін. «Вовчику, – відповів я йому, – у твоєму Донбасі я вперше з’явився й закоренився ще тоді, коли тебе й на світі не було. І, як бачиш, залишився українцем, не з’яничарився. І вважаю себе не лише патріотом рідної мені Сумщини й не чужої Луганщини, а всієї України. І не падаю ницьма перед «святими» образами Януковича і Путіна, не лижу жирні сідниці «старшим братанам», як це послідовно й натхненно робиш ти. Не задарма, звісно ж...».
Бог з ним, із Вовчиком. Воно ж нерозумне й самозакохане, воно кричить про свою великість поетичну, «похеривши» воістину великих Пушкіна і Лермонтова, Єсеніна і Кузнєцова. Воно – щасливе: має гроші на горілку, сите їдло в яничарському кориті. «А гнити, Вовчику, ми будемо в одній землі, – кажу своєму невдячному школярику-піїту, – в українській. І мене втішає думка, що і з твого озлілого антиукраїнського серця ростимуть пракозацька ковила і праукраїнська пшениця».
Звісно ж, світ клином не зійшовся на вовчиках-братиках, бо є іще, і будуть іще, і множитимуться нащадки Сковороди і Шевченка, славних прадідів великих правнуки такі ж непогані, воістину гідні хвали і пошани. І це не лишень «зайди» (за визначенням Вовчика) із бандерівщини і петлюрівщини – Богдан Васильович Пастух, Іван Низовий, Григорій Половинко, Степан Шведюк чи Валентина Повар та Антоніна Листопад, а й корінні з діда-прадіда луганці Володимир Калашников (народний артист України), Дора Тимошевська, Ніна Покришка, Анатолій Назаренко, Юрій Кисельов, Володимир Просін, Іван Васильович Дробицький (ветеран війни, пенсіонер-бджоляр), Юрій Павленко, Володимир Мартинов, Володимир Ширяєв, Юрій Принь, Василь Старун... І сотні, тисячі, десятки тисяч україномовних, російськомовних і «суржикомовних» українських патріотів. Разом ми доб’ємося свого національного ренесансу.
А поки що ми – і біло-голубі та помаранчеві, і ліві та праві – безумовно, є заручниками ситуації, жертвами перемог і поразок нашої псевдоеліти, свідомих і несвідомих руйнівників Української держави. Залякані вождями «Регіонів» і обдурені провідниками «Нашої (не нашої) України», ми зрештою згуртуємось в монолітні лави під єдиними для всіх прапором і гаслом…
У помислах своїх, у пам’яті своїй я був козаком і гайдамакою, мазепинцем і петлюрівцем... Я ніколи не був забамбуленим хохлом-малоросом, комунякою й україноненависником! І хоч я не є всепрощенцем, хоч я і маю претензії до свого близького земляка Віктора Андрійовича, та зла не накопичую, бо хочу вірити, бо ще вірю: прозріє, оговтається, схаменеться!..


2006

Так звані «національно-патріотичні сили на південному сході України» синхронно забаламкали в усі московсько-патріархальні дзвони про тотальну дерусифікацію та насильницьку українізацію «найсаміших регіонів», материнською пуповиною зв’язаних з матушкою Росією. «Рятуймося, хто може, а Бог нам допоможе!», «Ганьба тоталітарній Україні, капут бандерівському уряду, анафема безумовно україномовному Президенту!», «Геть западенця Гузара з нашого розпрекрасного «східняка», чи то пак зі «Сходу руськоязичного»!
О, на цій ноті й призупинимось, і погомонимо про «посполите рушення» несамовитих наших регіонщиків, вітренківців, есдепеу(о)шників, нетаківців і перетаківців на одного-єдиного (бо ж Москаля вже немає: вижили) «западенця» Зіновія Гузара, законного і легітимного «призначенця» столичного Києва на посаду заступника голови Луганської державної обласної адміністрації. Замість того, щоб дякувати за щире (причому в рамках Конституції) бажання і намагання допомогти луганським недовибродженим комсомольцям і перебродженим більшовикам у справі державотворення, «національні патріотичні сили» гуртом накинулись на справді інтелігентного, високоосвіченого й достеменно грамотного в царині української державної політики Зіновія Тадейовича з убивчими за своєю нісенітністю і абсурдністю звинуваченнями типу:
– Ти не такий, як ми!
– Нам потрібні не «нашисти», а «фашисти», не «таківці», а «нетаківці», і взагалі «свої в дошку», як, приміром, Янукович або Шуфрич!
– Донбасс никто не ставил на колени, и тебе, Гузар, поставить не дано!
– Он посягнул на архитектурные украшения нашего родного белого дома!
– Он оскорбил светлую память про почетного гражданина Луганска Леонида Бреж... тьху ты, Кучму!
– Он (звон-перезвон!)... вон с нашей священной и свободолюбивой русско-ковыльной земли!
Та Зіновій Тадейович виявився стійким і самостійним. Розумно вислуховував «убивчі докази» своєї «бандерівщини» із нерозумних вуст наших маргіналів-хуторян, мотав, як мовиться, собі на гарно підстрижені інтелігентні вуса і помірковано та послідовно робив свою справу. Державну справу, потрібну для Луганщини більше, ніж верески несамовитих спадкоємців енкаведешників і кадебешників. Нормальні, не зазомбовані політичною брехнею луганці уважно прислухалися та придивлялися до всього, що говорив і що робив «агент Бандери і Ющенка», і розважливо правили свої висновки:
– Розумна, потрібна тут людина...
– З ним треба говорити, шукати порозуміння, згоди та злагоди.
– Слава Богу, не перевелися ще дійсні патріоти в нашій державі.
– Цей вислухає і допоможе...
А тим часом захриплі крикуни взяли на озброєння шпигунство і шантаж. Закинули до Львова десант вивідувачів із числа «регіональних» журналістів – компромат безкомпромісний зібрати на Гузара! І «шпигуни-мірошники» таки «викопали» (мабуть, з клоачної підасфальтової Полтви) докази Гузарової «злочинної» діяльності на рідних йому галицьких теренах, підшукали й привезли до кришталевосовєцького Луганська «жертв» безпрецедентного «нашизму» Зіновія Тадейовича. Запопадливі «телекабельники» та «експресо-ракурсники» показали-розписали жалібний сюжет на всю ковилово-териконну, ісконно-посконну найсамішу регіональну поганщину, даруйте, Луганщину!
А не допомогло. Не похитнувся стійкий і самостійний Гузар. Не взяв зворотний квиток до Львова з твердомозольних рук «нацпатріотів» Бережної та Попова. Продовжив натомість робити, як на мене, автора цих рядків, добрі й потрібні справи. Старався як для «наших», так і для «ваших» чи то пак «їхніх». І досі працює на відповідальній державній, а не антидержавницькій, посаді, обходиться й без підтримки безпечно-небезпечного Геннадія Геннадійовича, себто пана Москаля. Ті, хто прийняв і сприйняв пана Зіновія, знайшов з ним спільну мову (а таких на Луганщині немало), сподіваються на торжество законів і Божу справедливість, бажають заступникові голови облдержадміністрації терпіння і витримки та готові йому допомагати.
Так, Зіновію Тадейовичу не вельми комфортно на нашому «хуторі, що далеко від Диканьки» і дуже близько до справжнього «Дикопілля». Я особисто ще й як розумію його становище, сам колись побував у його шкурі. Бо, як і він, свого часу приїхав на Луганщину зі Львова. Непросто було вростати в цю крем’янисту донецьку землю. Але я терпів, хоч і неабияк потерпав, терплю вже сороковий рік. Не забулося, як мене принижували й навіть били за моє українство – усього було. Але більше було хорошого, що підтримувало морально та надихало на творчість – журналістську і поетичну. Я люблю багатьох корінних луганців, сподіваюся, що й вони симпатизують мені. Я можу назвати імена своїх щирих друзів тутешніх – це насамперед сватівчани Володимир Просін та Сергій Зятєв, новоайдарець Володимир Мартинов, свердловчани Анатолій Волошин і Сергій Гарбуз, ровеньківець Анатолій Киркач, лутугінець Євген Санько, станично-луганець Анатолій Половинка, луганці Анатолій Назаренко, Олексій Кутняхов, Борис Валуйський і ще багато інших... Ми – на боці львів’янина Зіновія Гузара, ми кажемо: він – наш! Він такий же патріот України (від Сяну до Дону), як і ми – українці, росіяни, молдовани, євреї, татари... Бо Україна у нас одна, і ми не дамо її розривати на «регіони» і «пісуари». І ніколи не станемо під «знамйона» нібито наших, але насправді чужих нам різних-усіляких маргіналів-москволюбів!
Що не говори, а послабив-таки віжки мій земляк-президент, «загрався в демократію», тож і не дивно, що «отамани нової махновії» відчули поклик своєї хозарсько-ординецької крові, захропіли норовисто й ударили кованими копитьми по всьому істинно українському. По гордій і героїчній нашій історії, по звичаях предківських козацьких, по мові материнській, по культурі самобутній. Дісталося в цьому несамовитому потопті всім чесним і совісним людям, старшим і молодшим, заслуженим і знаним у цілій Україні своїми доброчинними справами. Розгуляй-Лугань затопила всі мої сподівання на українське відродження степового слобожанського краю. Повсюди тільки протиборство Києву і владі, що сидить там, роздрай «кушнарьовсько-єфремовський» у місцевому радвладді та самоуправлінстві... Палкі провокації полум’яних агітаторів з Москви, «одкровення» Тарасика Чорновола й оракульські «предсказанія» видатного (таким він сам себе вважає) політика Тихонова... Самовіддано поборюють ненависну їм Україну в пролетарському Донбасі відверті вже сепаратисти-пісуарники, сил своїх не жаліють, грошима кровними жертвують. А тут ще Гузар під руку трапив, на широкій дорозі «регіоналізму» впав каменем спотикання. Ату його, дресировані собачки з усіх антиющенківських конур! Не «нашенський» він, а засланий, тож пошлемо його...
Заволало луганство-панство:
– Геть засланця-западенця!
– Долой НАТО к такой матери!
– Геть Україну з москволюбного Донбасу!
А за спинами крикунів-главарів бовваніють нахабні пики Лужкових і Затуліних, Жириновських і Зюганових, для яких наша суверенна Україна – лише глибока провінція «необ’ятної імперії», себто московської федерації.
Чим гірше, тим краще... Гірше Гузару – краще Єфремову і Голенку, чим краще Єфремову та Голенку – тим гірше нам, українським луганцям. Отаке замкнене коло. Його треба розривати. І ми, патріотичні луганці, задивлені на Київ, а не на Москву, намагаємося це робити. І допоможе нам у цьому безкомпромісний «западенець» Зіновій Гузар. Він з’явився в потрібному місці і в потрібний час. Тож гуртуймось навколо нього! І Президенту допоможімо «реабілітувати» Україну перед цивілізованим світом.


28.06.2006

Серпоносні й молоткоподібні, які свого часу не склали іспит на «павликів морозових», уже в зрілому віці, переростками, поспіхом надолужують прогаяне в боротьбі за своє місце під сонцем і за сяючий нерозмінний срібняк у власній кишені – творять нетлінний подвиг в ім’я міфічної московської справедливості.
О, як воно ж наболіло степовим хахлам... даруйте, орлам, що «великий і могутній язик», той «шершавий і картавий», яким провіщав сам Ілліч, повсюдно гине-пропадає, тоне-захлинається в бурхливій повені петлюрівсько-бандерівської мови! Треба рятувати найдорожчий скарб «чєловєчества» від повного його викорінення «зайшлими із запада нашистами» на «іздрєвлєруськоязичной зємлє»!
І зібрали велике партійне регіональне віче вічні недоноски двох матерів, сиріч безбатченки всіх часів і народів, і почали рятувати останнє, найдорожче, бо вже й так усе втратили. І придумали для свого так званого «руськоязичія» особливий, ще не знаний спеціальній науці, надспеціальний статус «регіонального» (оригінального, може, так воно було б зрозуміліше), гордозвучащого язика. Хоч і глупство несусвітнє, повна нісенітниця в принципі, зате – боротьба! Народ оцінить, Янукович похвалить, нащадки увічнять у помпезних символах.
Услід за обласними регіональними маргіналами «історіческоє рєшеніє» прийняли й запопадливі станично-луганські козачки. І пішло, як то кажуть, і покотилося. Натхненні голенками-ненями-пристюками голови райрад, міськрад, селищних рад і сільських, активісти хуторів і безіменних висілків заходилися готувати доленосні закони-рішення про надання районним, міським, селищним, сільським, хутірським і безіменно-виселковим говіркам особливого рятувально-спасенного статусу.
Почин «ворошиловських стрільців» підхопили бунтівні маргінали всіх мастей на всій неосяжності колись Дикого, а нині геть здичавілого Поля...
І пригадався мені один випадок.
Якось, ще на початку дев’яностих, тодішній керівник всеобласних культури і мистецтв Черняк Андрій Мусійович подзвонив мені: сходи, мовляв, до обласної бібліотеки імені великого роса Горького – там відбудеться зустріч з депутатом Держдуми великої і неділимої Расєї.
Я пішов. Бо дуже захотілося побачити справжнього депутата справжньої Держдуми (це ж не якась там Верховна Рада), поспілкуватися з ним про насущне-накипіле.
– Ми требуєм двуязичія в нашій особливій зоні, – слізно молили чужого молодика з чужої держави присутні на «форумі» нікому й ніде невідомі представники культури та мистецтв. – Ми задихаємся в українськой єдиномовності.
Держдеп уважно слухав, кивав головою.
І тоді слова попросив я. І ось що я сказав – російською і українською мовами:
– Уважаемый депутат. Из всех тридцати-сорока, примерно, сидящих в этом зале, один я, если не совершенно, то вполне прилично владею и русским, и украинским языками. Все остальные, пусть не обижаются на правду, толком не овладели ни одним, ни другим. Они – полуязычные, то есть украинский забыли, а русского, за леностью, не доучили.
На що «держдеп» (їй-богу, правда!) усміхнено відповів: «А моя мама була українкою... Ми у своїй московській сім’ї спілкуємось обома мовами».
«Полуязичниє» мої землячки проковтнули гострі язички. Бо їм нічого було сказати. Бо за великим рахунком вони – хуторяни! Отож бідні культура й мистецтво, якими заправляють «ніякомовні» язикаті Хвеськи!
Живучи в Росії та Казахстані, навчаючись у Москві, я послуговувався російською мовою. І ніхто навіть запідозрити не міг, що я «семь раз не руський». Приїжджаючи в рідне село на Сумщині чи в синів та онуків Львів, я легко переходжу на місцеві діалекти української мови. Я, зрештою, блискуче володію російським «есперанто» – матом. Багатоповерховим до того ж. Це викликає щире захоплення навіть у найзалізобетонніших шовінюг.
Маючи великий досвід літературних виступів у найрізноманітніших аудиторіях, авторитетно заявляю: українську мову, особливо в царині поезії та пісні, розуміють не лише від Сяну до Дону, але й від Тиси до Уссурі. Бо нашого цвіту, як сказав колись Максим Рильський, та й по всьому світу. Мене сприймали у столичній Москві, у Челябінську та Магнітогорську, у Прибалтиці й на Кавказі. Мої вірші, без підрядників, перекладали російські, татарські, азербайджанські, чуваські поети-друзі.
Гей, ви, регіонали-маргінали, козаки-розбійники! Ви хочете особливого статусу для свого «полуязичія», то чому б нашим братам-українцям у Росії не домагатися всеросійського, нехай і вторинного, статусу української мови як державної чи офіційної, або навіть і регіональної?! Це ж закономірно, це ж збагатить букет «братської» дружби, об’єднає народи, заткне пельки ксенофобам і шовінюгам.
Схаменіться, вождики Донбасу, Криму та Харкова! Заговоріть із високих трибун насправді не чужою для вас державною мовою України. Цим ви одразу і назавжди виправдаєте себе перед усім багатомовним і різноголосим світом. Навіщо вам залізні нотки, чавунні матюки і брутальні гасла? Вони не притаманні доброму народові нашому. Адже українською мовою можна лише вітати гостей, любити рідних, близьких і далеких, співати пісень, по-доброму жартувати. Українська мова, на відміну від мови північного сусіда, не терпить хамства, мату, а тим паче ненависті.
Заплющую очі та уявляю собі милу картинку: голова облради нашої відкриває чергову сесію: «Високоповажні пани-товариші депутати! Почнемо свою роботу віршем нашого славетного земляка Сосюри «Любіть Україну». І – з Богом, в ім’я рідної держави, любого нам народу українського...».


2006

Чому в нашій країні йде постійне та неухильне зростання цін?
Бо це комусь потрібно.
Комусь потрібно, щоб невиправдано високі ціни ніколи не знижувались, не ставали доступними для так званих пересічних громадян, маленьких українців, як полюбляє говорити наш новий, по-старому ненадійний гарант.
Комусь (невже ми не знаємо – кому?) вигідно, щоб основна маса населення, як у селі, так і в місті, усе більше й глибше впадала у злигодні та кабалу. Зубожіння мас – карколомне зростання достатку й добробуту окремих «обранців долі», численних сімей олігархів і політиків, бізнесово-кримінальних та й чисто бандитських кланів.
Цікаво: а кому вигідне масове вимирання нації – сотні тисяч далеко не гірших її представників полишають наш прекрасний і буремно-безжальний світ?!
Я мало не щодня гірко оплакую своїх друзів-ровесників, яким не знайшлося «прописки» у незалежній і суверенній Українській державі. Гірко шкодую, що нічим не зміг допомогти чудовим письменникам і поетам Олександрові Зайвому, Володимиру Затуливітру, Анатолію Романенку, Івану Іову, Вадимові Бойку, Миколі Даньку, Миколі Погромському... Художникам і скульпторам Василю Орлову, Миколі Щербакову, Іванові Чумаку... Драматичному актору Янові Тимошенку, дивакові-філософу Петрові Глузданю, колегам-журналістам Юрію Бистрюкову та Петрові Шевченку... Усі вони пішли за обрії уяви, не зігріті й не захищені рідною українською владою. Я сам – злидень із-поміж злиденних і беззахисних. Захисту й прихисту не знайшли в кравчуківсько-кучмівській комуністично-бандитській України навіть такі велети національного духу, як Анатолій Солов’яненко, Броніслав Брондуков, Костянтин Степанков, Роман Андріяшик, Борис Нечерда, Анатолій Таран, Роберт Третяков...
Видається мені, що доля вже названих (ой, далеко не всіх!) чекає й на багатьох інших, далеко менших за геніального Миколу Вінграновського, – імен називати не буду, боюся наврочити, боюся помилитися. Але знаю, що й нинішня влада, нібито вже й народна, демократична та національно визначена, не захистить справжню еліту. Бо «справжньою елітою» вважають себе якраз гнобителі всього чесного, порядного і світлого. Ім’я їм – легіон. На покуті в них – Бог, а в запічку – Сатана. Бог у кожного свій: київський, московський, юдейський, мусульманський, єговістський, а Сатана – один на всіх. Плотолюбний і кровожерний. Підлий і життєрадісний.
Хто й коли підраховував, скільки пропадає-гниє на численних базарах і базарчиках тих же м’ясопродуктів, овочів усіляких та фруктів? Скільки сотень і тисяч тонн життєдайного народного харчу щовечора (особливо ж у літню спеку) викидається на смітники або потай закопується в землю на пустирях і лісосмугах?
Ще не зовсім згниле, не вельми сморідне та смертельно шкідливе для людського (і собачого також!) здоров’я підприємливо перероблюється на фарш, котлети, ковбасу, різні копченості. Ціна цим вторинним продуктам теж не надто низька, і ми, пересічні, маленькі українці, на свої жалюгідні зарплатні та пенсії, вимушені купувати цей «гриль-гниль» і споживати чи то харч, чи то отруту.
Їй-богу, хоч воно й гріх, хотілося б знати: як швидко зогнивають у могилах годовані гнилизною маленькі українці та як довго не гниють у землі великі громадяни з голубою кров’ю і білою костю, які харчуються вишуканими та мало не святонебесними стравами-делікатесами? Хто більше до смаку гробакам – бомжі чи олігархи, чесні трудоголіки чи веселі крадії в «законі»? І кому затишніше спиться вічним сном: Доброславському – під гранітним левом чи безіменному бомжеві в нічим не відміченій, забур’янілій могилі? І про кого пам’ять у народі житиме довше: про видатного скульптора Ілька Овчаренка, який сьогодні лежить під розваленим пам’ятником, чи про нічим не уславлену дружину колишнього бездарного комуністичного керманича області – під мало не фараонським надгробком?
Скільки взагалі коштує людське життя? Моє життя, наприклад? Мені незабаром виповниться шістдесят років, а я досі не знаю, чого я вартий. Невже отих триста сімдесят шість гривень на місяць, що мені приносять з пенсійного фонду, – повна вартість усього, що я зробив більше як за півстоліття? Може, працював я погано, може, лінувався, може, зрештою, усі написані мною книжки геть на варті уваги? Може, мені ще й переплачують? А певне, що «переплачують», а я, невдячний, проїдаю дармову державну подачку й недоплачую за дармову квартиру і напівдармові, чисто символічні комунальні послуги! Я – невиправний боржник, винний державі, приватному капіталу, суспільству, своїм дітям. Мене страхають судом, реквізицією майна рухомого й нерухомого... То нехай заберуть мої невидані рукописи, невиліковні хвороби: цього добра в мене вистачає.
А що було би, якби я зробив судовий позов державі й суспільству: мовляв, поверніть мені, рідні-дорогесенькі, землю і все розкуркулене господарство мого діда Гната; заплатіть за вкрадених у мене радвладою батька-комуніста Данила і матір-колгоспницю Настю (я ж сиротою став круглим у півторарічному віці!); виділіть бодай по одній акції з фондів шахти, заводу, двох електростанцій, які я споруджував у свої комсомольські літа; нагородіть, будьте справедливі, хоч якоюсь медалькою за вірну трирічну солдатську службу, за журналістську принциповість, за невтомний безоплатний літературний труд. І все, і більш нічого. За любов до України я нічого не прошу, за вірність національним святиням та ідеалам – теж... то моє, і лише моє, і вас не обходить, панове-скоробагатьки!
Не я боржник – мені заборгували космічно-невимірно, галактично-неоплатно вовіки віків!
Мене використовували, як тільки могли, а коли я чинив хоч якийсь моральний спротив, то мене, маленького та худенького Низового, виганяли звідусіль: із шостого класу середньої школи, з третього курсу університету, з останнього курсу інституту... Виганяли (робили це так, ніби я сам захотів звільнитися) з роботи в редакції газети, у технічному вузі, з культурно-просвітницьких закладів, зі Спілки письменників... Я все це мужньо пережив, бо загартувався ще в ранньому сирітському дитинстві. Комусь здавалося, що я переможений і повержений, а насправді перемагав я! Худенький, хворенький Низовий перемагав товстомордих і гладкопузих верхових... Нонсенс? Ні, аксіома!
У математиці, зізнаюсь, я ніколи не був сильний. Отож теорему, закладену в основу (тему) цієї статті, вирішити (розв’язати) я не можу, не беруся. Але думаю, що ціни безцінному немає, а те, що не має ніякісінької вартості, не може бути предметом дискусії.


2006

Це не перша моя автобіографія, але, думаю, уже остання. Значно розлогіша від попередніх, відвертіша і, що найсуттєвіше, більш правдива й самокритична. Хоч і без крайнощів самознищення, своєрідного душевного стриптизу.
Отже, народився я жорстокої зимової ночі сорок другого року (умовно третього січня) у темному й холодному льоху на хуторі Рудка Марківської сільської ради тодішнього Штепівського району Сумської області. Хата наша згоріла ще восени сорок першого від німецької «запальнички», скинутої з літака; батько втік услід за відступаючою «непереможною і легендарною», дарма, що через велику короткозорість не підлягав мобілізації, але ж належав до партії більшовиків і боявся, що німці можуть його розстріляти або й повісити; мати моя Настя геть заслабла після наглої розлуки з чоловіком, тож у тяжких муках розродилася напівмертвим рахітичним хлопчиком, себто мною. Вона, мабуть, не хотіла, щоб я жив-страждав у неймовірному антисвіті, та й молока в неї не було, сама була ледь жива і тремтіла в лихоманці.
Бабуся ж моя Уляна нажувала м’якушку чорного хліба, замотала «цицьку» в чисту марлю й тицьнула до мого ротика... Відтоді, мабуть, я і полюбив чорний житній хліб, який смакує мені без нічого, а якщо посипаний сіллю – то вже делікатес.
Печерний період мого життя тривав більше року. За цей час мати звозила мене й старшу за мене на два роки сестричку Люду до районної Штепівки, де й охрестила обох. А ще дістала від окупаційної влади «броню» від примусового вивозу на роботи до Німеччини. Зі слів бабусі знаю, що німці були справедливіші за більшовиків, старих і дітей не зобиджали, іноді навіть підгодовували. У селі нікого не вбили, жодної хати не спалили. Може, то були й не німці, а словаки чи італійці – бабуся толком не знає. Були не злі – і все. Один з офіцерів навіть на руки мене брав, бавився зі мною і крадькома втирав сльози, казав, що десь у нього теж є малий синок.
А більшовицькі війська, як тільки повернулися з відступу, поводилися з місцевим населенням, м’яко кажучи, як з недругами радянської влади. Відбирали коней, які ще дивом уціліли в нерозпущеній окупантами сільгоспартілі, реквізували продукти й фураж, виловлювали молодих і зовсім ще юних хлопців та, немуштрованих і необмундированих, кидали в смертельну танкову битву, яка тривала поблизу Штепівки. Там, на славнозвісній Михайлівській цілині, оспіваній Максимом Рильським, знайшли свій кінець понад дві тисячі моїх земляків. І в тому числі – мій останній дядько, Іван Великород, бравий кавалерист, який двічі поспіль втікав із фашистського полону та переховувався аж до приходу «наших» на горищах і в льохах.
Переможна армада, погано вдягнена і взута, завжди голодна і п’яна від страху й ненависті, підігріваної політруками та смершівцями, перемагала не лише окупантів, але й недонищену ними Україну: рекрутувала до війська всіх більш-менш дієздатних чоловіків віком від шістнадцяти до п’ятдесяти п’яти років, підлітків відловлювала й гнала на відбудову заводів і шахт, старих і дітей змушувала запрягатися в плуги та борони, аби вирощували на нерозмінованих полях хліб для славних визволителів і героїчних тиловиків.
Улітку сорок третього місцева влада переселила всіх безхатніх солдаток, вдів і сиріт у порожні будівлі колишньої Комуни – маєтку поміщиків Крамаренків. Бабуся, мама, сестричка Люда і я спершу замешкали в чималій хаті біля ставкової греблі, у лівому двокімнатному крилі: у меншій кімнаті жили ми, у більшій розмістилася теслярня діда Тимоша. Праве крило з трьох кімнаток займала вдова Щербиниха з дочками Валентиною і Галиною та синами Василем і Володькою. У чулані, що був посередині будинку, розташувалася тітка Ялосовета з дітьми – Галею і Ваньком. Зажили ми всі дружно, ділилися останньою крихтою. Були мов одна сім’я, ще й круглих сиріт Грицька і Віктора підгодовували картопляниками, сякими-такими юшками з лободи та іржавої камси.
Бабуся доглядала нас, малих і хворобливих, годувала і доїла нечисленних артільних корів. А мати Настя, ще зовсім молоденька жінка, виконувала в колгоспі імені Сталіна воістину «стаханівські» плани – вергала будь-яку найтяжчу, чоловічу і навіть волячу роботу. Орала поля і вручну засівала їх, запрягалася в борону й каток, орудувала косою, граблями та вилами. Постійно недосипала, недоїдала. Державної допомоги на дітей не було, адже батько наш, Данило Трохимович, пропав безвісти, тож уважався мало що не зрадником совєцької родіни. Недарма ж у тридцять сьомому був засуджений на три роки таборів, які й відбув од дзвінка до дзвінка. Щоправда, по всьому був відновлений і в партії, і на посаді колгоспного обліковця.
Святої неділеньки бригадирка Галька Лисиха примусила мою маму та ще трьох багатодітних жінок і підлітка-сироту з чотирма молодшими братиками й сестричками на руках їхати до сусіднього Любимого, до тамтешнього глинища: якраз надумала хату свою обновити. З доброї волі ніхто не хотів їхати по глину, бо то був гріх – працювати святої неділі. Лисиха залякала, що виморить голодом упертих жінок і все їхнє посліддя.
Десятки тон глини звалилися на бідних колгоспно-сталінських кріпаків! Допоки звістка долетіла до Рудки, а затим і до Комуни, допоки родичі та близькі намагалися відкопати своїх найрідніших, усі п’ятеро задихнулися в глині – вогкій, липучій, важкій. «Затоптали їх, – казала моя бабуся. – Настю привезли як живу – жодного синця на ній, жодної ознаки насильницької смерті...».
Здається, що я, півторарічний, запам’ятав таку живописну картину: лісовою дорогою повільно ступає кінь-ваговоз, тягнучи за собою армійську тачанку. Мама, уся в білому, спить на золотій соломі, обкладена квітами. Бабуся тримає мене на руках, а сестричка Люда вхопилася за бабусину довгу спідницю. Дорога веде до комунівського цвинтаря в березах, черемсі та бузкові.
«Ти не можеш нічого пам’ятати – казала мені не один раз сестра. – Я старша за тебе на два роки і то нічого не пам’ятаю...».
Ще раз кажу: жили ми впроголодь, а сорок шостого, сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою, тому артільний об’їждчик – колишній поліцай – Петро шмагав бабусю по плечах батогом-шестериком. А я кричав: «Палазіт, я тільки вилосту, вб’ю тебе за бабусю!».
Правду кажучи, від голодної смерті нас порятувала стара чорна корова Маруся: іноді давала то молочка трохи, то сиру, а то й сметанки. Годувати ж її було нічим, то бабуся продала її вигідно (за 45 тисяч сталінських рублів!) заїжджим купцям, а натомість купила чималу, худу й безрогу козу, назвала її також Марусею. Коза давала за день від двох до чотирьох літрів цілющого молока. Отож помирати вже не годилося. Крім усього, голова колгоспу Красношапка й бухгалтер Коваленко попросили у бабусі в борг тридцять тисяч рублів – під розписку. А бабуся мудрою була – прийняла таке рішення: «Гроші я вам даю лише з умовою, що ви щомісяця виписуватимете на діток по стільки-то борошна, пшона, гречки, меду, молока й виділите ділянку для городу десь поблизу, бо з рудянського городу толку не буде – і далеко, і крадуть з нього все, що виросте та не дозріє... Розписку-зобов’язання, при двох підписах свідків, завірте у Марківській сільраді казенною печаттю». О, це вже був не порятунок від голодної смерті, а перемога, більша й важливіша для нашого згубленого більшовицькою владою роду Великородів за Перемогу над фашистською Німеччиною!
З госпіталів поверталися в село поодинокі мужчини. Здоровіші й грамотніші ставали бригадирами, обліковцями, різними інспекторами, завфермами і завмайстернями. Слабші, поранені й покалічені, малограмотні та зовсім неписьменні йшли доглядати волів і коней, ставали сторожами, орачами й косарями, ковалями й теслями. Уся інша чорна робота лягала на жіночі плечі.
Уже наприкінці літа сорок сьомого рясно вродило рижієм, кользою і пасльоном, щавлем кінським і рогозом. Дітлашня пасла корів і кіз та сама паслася по ярах і в лісопарку. Молодший за мене на два роки Ванько Ялосоветин, наминаючи пасльон, уголос мріяв: «От вилосту, великий стану, буду льотчиком – мателі каші пливезу...». (Нині дорогий друг мого трагічного дитинства Іван Іванович Івануна мешкає в Сумах, має двох дорослих синів і двох красунь-доньок. Уже на пенсії, але тримає город за містом і сяку-таку дачу. Льотчиком, щоправда, не став, зате строкову службу проходив не деінде, а в Москві – охороняв Міністерство оборони СРСР. Усе життя трудився електриком – на двох роботах. А дружина Надя, волинянка родом, і досі, мабуть, працює двірничкою.)
Початкову школу я закінчив у Комуні – був круглим відмінником. До п’ятого класу почав ходити в Марківку, за три кілометри, один, бо сестра два роки поспіль хворіла. Старші за мене хлоп’яки покинули навчання й поділися хто де: Грицька Лапушку, кажуть, убили в Суханівці за крадіжку маторжеників; Василь підірвався на міні; Володька поїхав у Донбас, Миколка переїхав на Рудку... А молодші ще навчалися в хутірській початковій. Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників, почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як-от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися.
Після смерті міфічного й заочно зненавидженого батька-Сталіна бабуся спромоглася купити глинянку під солом’яною стріхою в Марківці, на околиці присілка Кучерівки – дуже мальовничого, затишного. Біля хати був садочок, у кінці городу хлюпала Сула, за яром розлягався колгоспний баштан, паливо для печі теж було поряд, у долині річки: очерет, рогіз, вільхи... Бабуся знов завела кіз, качок, курей. Вирощеного на городі добра вистачало від урожаю до врожаю. Прикрадали ми, підлітки, не лише з баштану та колгоспного саду, але й з бурякових плантацій, кукурудзяних і картопляних полів. Бабуся завела кабанчика – сало не вибувало, а от грошей на хліб не було, тож перебивалися з перепічок на маторженики.
У сирітській допомозі держава мені відмовила, як тільки директор школи Іван Оврамович Копиця і завуч Микола Андрійович Кожушко, добряче нам’явши мені вуха, навіки вигнали з шостого класу – за неуспішність і хуліганство. (Через десяток-півтора років по тому вони обоє писали мені, що, мовляв, пишаються наслідками своєї педагогіки: «виростили й виховали чудового українського поета», єдиного з усіх марківських школярів, хто навчався затим у таких престижних вузах, як Львівський університет і Московський літературний інститут. Якщо на небесах є Бог – то він їм і суддя! А я зла не маю і кажу: «Царство їм небесне!»)
Зате з великою вдячністю згадую прихильних до мене вчителів: Меланію Михайлівну Дідевич (українська мова і література), Раїсу Олексіївну Алексєєву (російська мова і література), Віктора Григоровича Коржова (малювання і креслення, а також німецька мова), Івана Денисовича Пигуля (ботаніка)... Усі вони були справжніми педагогами, усі вважали мене здібним і вірили в моє майбутнє. Хай буде легкою над ними земля!
Попрацювавши трохи в колгоспі (пас корів, на поля перегній вивозив, горбатився на торфовищі), я, додавши собі чотири роки й вступивши до комсомолу, виїхав на Донбас. Це була сувора зима п’ятдесят шостого – п’ятдесят сьомого років. У сорокаградусні морози я будував шахту «Сумська комсомольська» на станції Фащівка, нині Перевальського району Луганщини. Вистачило мене на півроку. Повернувся додому, а невдовзі завербувався на Північ – сплавляти ліс по ріці Онезі. Сувора романтика при нікчемних заробітках і харчуванні однією тріскою та кислою капустою дуже мені не сподобалась! Одержавши чергову тридцятирубльову зарплатню, я разом із близьким земляком Гришею Дудником цілих сорок верст протопав по шпалах вузькоколійки через дрімучу тайгу до залізничної станції Пукса. Це в Плєсецькому районі Архангельської області. Там купили харч у дорогу: чотири бляшанки тріскової печінки та два буханці чорнішого за землю, глевкого та солонющого хліба. На залишки грошей придбали квитки до якоїсь попутної нам станції – Коноші чи Вожеги... Поїзд був нічний, тож ми проспали на багажних полицях до самої Вологди – пощастило безбілетникам!
Поблукавши дерев’яно-різьбленою Вологдою, проївши на базарчику останні копійки, під вечір ми вчепилися на ленінградський поїзд, що прямував до Москви... Літнє сонечко зігрівало нас після холодної ночі на даху вагона. Хотілося їсти, але мусили терпіти. Уже в Москві вдалося вкрасти великий батон і смаженого окуня. З’їли все до кісток – мало не зомліли від ситості. Тут же, на вокзалі, якийсь дядечко пожалів мене – подарував зеківську куфайку, аби я не мерзнув у далекій дорозі. Спасибі йому – то, напевне, був один із політичних, які поверталися з таборів у часи так званої «хрущовської відлиги». Видно, добра душа, усерозуміюча.
У Серпухові, було, пощастило: украли буханець ще гарячого білого хліба, але потрапили за це до залізничної міліції. Нас не били там, розпитували, хто ми, звідки й куди їдемо. Напоїли чаєм і підсадили на приміський поїзд до Тули. Вдало і без пригод проскочили ми все Підмосков’я, Тульщину і Орловщину. А зняли нас із поїзда на станції Понирі, що вже на території Курщини, грубо обшукали; у підкладці моєї «зеківської» фуфайки знайшли лезо для гоління... «Ах, жулье карманное!» – і почали бити. Два молодики років по двадцять п’ять, із хвацькою виправкою чи то радянських міліціянтів, чи то фашистських поліцаїв. Грицька і попутницю нашу, полтавчанку Наталку, які, було, заступилися за мене, побили ще жорстокіше – до крові з носа і рота. А затим кинули в кювет і наказали: «Подихайте тут – не бачити вам своєї Хохляндії, бо сісти на поїзд ми вам не дамо!». Пролежавши весь день у бур’яні, увечері ми все ж учепилися на швидкий потяг «Москва – Червоне» і вже з даху вагона показали понирівським «законникам» руку по лікоть.
Білгород проїхали спокійно, у Харкові розжилися хлібом і ковбасою та попрощалися з доброю дівчиною Наталкою. (Жаль, не обмінялись адресами.) Приміськими – з Харкова до Кириківки, а звідти – до Смородинного і Сум. Стомлені та зголоднілі, трохи «попаслися» на міському базарі, а затим сіли на товарняк, що прямував у «наш» бік, до станції Вирі. Там на ходу зістрибнули, попили у вокзальчику «рідної» водиці й пішодрала попрямували давно знайомою обом дорогою. Машини – жодної, підводи – також. Лише спека та курява. Їли якусь траву, плювалися від гіркоти. Перейшли через цукрозаводську Миколаївку (тепер це селище міського типу Жовтневе) і нарешті ступили на мою, марківську, ґрунтівку. Роззулися для полегшення, попили з Дрюкового озера пропахлої жабуринням теплої води. Ледве пересувалися в гарячій дорожній пилюзі... І – Бог таки є! – моя нога копнула пилюгу і вигребла з неї майже новесеньку, майже фантастичну «двадцятип’ятку»... Останні, найважчі п’ять кілометрів ми летіли на крилах радості й опустилися на тверде аж біля марківської продовольчої крамниці. На всю даровану Богом-долею суму накупили печива, ситра й цигарок! Лежали за крамницею в кущах, об’їдалися та обпивалися, ще й обкурювалися за всю тижневу мандрівку від онезького Наволока й до рідної обом Сули, що, мов нитка, нанизала на себе і мою Марківку з Кучерівкою, і Грицькову Луциківку з Птичим. Де ти тепер, Грицьку, чи живий іще?
Цілий рік я пропрацював у колгоспі: причіплювачем на тракторі, вантажником, художником-оформлювачем при сільському клубі. Так нічого й не заробивши, завербувався до Казахстану, на будівництво Карагандинської ДРЕС-2. Світу тоді я побачив багато: усю Росію проїхав від напівукраїнських Валуйок, через всю Мордовію і Татарстан, Середню Волгу, Башкирію та Південний Урал і – степом, степом – аж до чверть української, чверть чечено-інгуської, чверть казахської та чверть російсько-німецько-киргизько-татарсько-румунсько-всілякоіншої вугільної Караганди. Станція призначення – славнозвісний (за солженіцинським «Архіпелагом ГУЛАГом») Карабас – розподільник усіх арештантських етапів: у Черубай-Нуру, Долинку, Спаське, Сарань та ін. Прожив у новому, ще номерному, без власної назви, селищі якихось півроку, спілкуючись із різними людьми: колишніми політичними та кримінальними злочинцями, «зрадниками сталінської політики», військовополоненими, кримськими та кавказькими виселенцями, бандерівцями, власовцями, місцевими напівкочовими казахами. Бачив багато зла, в основному державного. Але було й добро – від простих людей, із якими разом працював: казахів, татар, румунів, вірменів. Усі вони однаково постраждали від радянської влади, тихо ненавиділи її, а росіян, як «старших братів», просто не любили й обзивали не інакше як «кацапами». Спершу це мене дивувало, та згодом я звик до цього й почав уголос зневажати «кацапа» з Курщини Грішку (жадібного, грубого й ницого), зате ж усе більше й більше горнувся до казаха Римбаєва, кримського татарина Карімова, румуна Папієску, вірменина Жору Карапетяна. Останній навіки відучив мене грати в азартні ігри, і я йому досі дякую за це.
Якось, уже після Нового року, я побився з киргизом Шукурбеком, посварився з любою моєму юному серцю волзькою татарочкою Танзілею, згарячу розрахувався на роботі в пожежному депо, до того ж отримав іще й телеграму від сестри про небезпечне захворювання бабусі. І в підсумку прийняв рішення: кинути все та їхати додому. На мізер, що лишався ще в мене, купив авоську, буханець хліба та дві бляшанки кільки в томаті. Товарняком дістався до Караганди-Нової, а там прошмигнув у вагон якогось алма-атинського поїзда. Проскочив Анар і Осакарівку, Акмолінськ і Кокчетав. Ця дорога мені була незнайома, тож коли міліція висадила мене з поїзда в засніженому степу, я розгубився: де я, що маю робити? «Аккуль», – прочитав назву на пристанційній будочці. Роззирнувшись на всі чотири сторони чужого світу, уздрів щось подібне до робочої їдальні. Мав у кишені трохи дріб’язку – на пару склянок чаю. Зайшов у тепле приміщення. На всіх столиках височіли гірки накраяного цілинного хліба. Тоді ще він, принаймні на цілині, був безкоштовний! І я наївся дармового хрущовського продукту донесхочу, на всю подальшу подорож чи то на батьківщину, чи то в космічну невідомість.
Що ж, товарняками, пасажирськими, потайки-крадькома я таки дістався до Петропавловська – воріт у Росію і в мою Україну. Я підбадьорився, відчув упевненість у собі – що значить шістнадцять літ людині?! Хоч і голодний, і в ремісничій шинельці та парусинових черевиках б’ють дрижаки, але цікавість до оточуючого, невідомого та привабливого все перемагала, додавала сил, жадань і снаги.
Невдовзі підійшов потяг «Владивосток – Харків». Ще коли він тільки притишував хід, з вагонів на перон посипалися солдати й матроси. Веселі, видно, напідпитку – демобілізовані й відпускники. Як же я зрадів, коли почув добірну українську мову, схожу на мову моїх односельців, лише по-полтавському м’якшу й співучішу. Наважився підійти до гурту, бо що мені лишалося робити на чужій станції, без копійки грошей і без сяких-таких харчів. Показав телеграму від сестри, у кількох словах повідав свою історію. Хлопці, слава Богу, пройнялися моєю бідою. Один сержант накинув на мене свою шинельку й завів до вагону, переповненого військовиками. Приткнули мене на полицю, біля самісінького вікна, почали пригощати дорожнім пайком, гарячим чаєм. «Довеземо прямо до Харкова, земляче, – запевнив сержант. – Тільки дуже не висовуйся, щоб провідник і контролер тебе не "вирахували"».
Їхалося добре, у теплі й добрі. Багато їв і спав. Так проминули Курган, Челябінськ, Свердловськ, Уфу, Куйбишев, Сизрань... Ось і Пенза вже – звідси до України рукою подати. У вагоні панував піднесений настрій. Підпилий сержант попросив мене збігати на перон і купити цигарок. З вагона я вийшов без шинелі й картуза...
Усюди лежав глибокий сніг. Мороз сягав позначки в двадцять – двадцять п’ять градусів. Знайшовши кіоск, я купив пачку «Біломору» й заспішив до свого вагону в голові поїзда, який от-от мав рушати. «Твій квиток?» – питає провідниця. «У вагоні, – кажу, – у гаманці». «Ходімо, покажеш». Ідемо. До провідниці приєднався й контролер. Квитка, звісно ж, не було, і сержант тицьнув мені в руки свій. Та це нічого не дало – контролер почав висаджувати сержанта. «Гаразд, я вийду», – вирішив проблему я, сподіваючись пробратися в якийсь інший вагон. І зіскочив на перон. Час зупинки поїзда швидко збігав, я просився то в один, то в другий вагон – де там! «Давай квиток!» Я ж був роздягнений, усі речі залишились у першому вагоні. Бачу, на приступках чергового вагона стоїть літня, добра з вигляду провідниця: ця впустить, думаю, не може відмовити в моїй біді. Показую телеграму, сльозу пускаю. А поїзд уже рушає, набирає ходи. Серце моє захолонуло. Серце ж провідниці лишалося кам’яним. Я побіг, благаючи жінку, та вона все більше холонула та віддалялася від мене. Ось уже й тамбури вагонів позакривалися... Пропаду в Пензі з холоду, помру голодною смертю. А бабуся помре без мене, і сестра на знатиме, де я подівся...
Хапаюся за поручні першого-ліпшого вагона, нащупую ногами приступки. Стукаю в замерзле скло дверей. Глухо. А поїзд набирає швидкості, а зустрічний повітряний потік стає все тугішим і гострішим, а сніговиця поволі перетворюється на потужну снігову лавину. Пенза потонула в ній, пропала у вечірньому морозі. Поїзд-бо швидкісний, і наступна зупинка, Ртищево чи Поворино, десь за десятки верст попереду. Дубію від холоднечі, обмираю від страху. Прощаюся з бабусею, сестрою, рідною Марківкою в самісінькому верхів’ї Сули. Прощаюся зі своїм коротким, сирітським, знедоленим і все ж таким дорогим і прекрасним життя... Руки мої вислизають з поручнів, ноги втрачають опертя. «Простіть мене, люба бабусю... сестричко...» – зриваюся в чорну безодню…
До тями приходжу в сліпучому сяйві. Наді мною схилилися янголи. «Ти хто, хлопчику, – питають, – як потрапив на вагонні приступки?». Намагаюся відповісти янголам і не можу, бо моя здатність говорити залишилася в тому житті, де немає сліпучого небесного сяйва. Та янголи були мудрі й здогадливі, вони старанно розтирали мені руки й ноги горілкою, обережно заливали гарячий напій до рота, закутували в щось тепле й шорстке. Поволі я відходив, повертався до дійсності...
А реальність була такою: чи то офіціант вагону-ресторану, чи якийсь пасажир, що вирішив покурити в тамбурі, знічев’я прохукав «п’ятачок» у замерзлому вікні й з подивом уздрів запорошене снігом обличчя підлітка. Значить, Бог є, значить, він уготовив мені довге життя, значить, я для чогось потрібен на цій землі.
Доїхав я до Харкова в тому ж першому вагоні, з тими ж добрими солдатами й матросами, які зібрали для мене трохи продуктів й грошей та наказали провідниці посадити мене на потяг до Сум. Заїкаючись (я ще довго по тому заїкався), я дякував старшим братам-українцям за їхню неоціненну доброту. Багато святих уроків пройшов я у своєму житті, та цей урок уважаю найсвятішим і дотепер.
Бабуся тоді видужала, повернулася з лікарні додому. Сестра на відмінно закінчила школу. Я працював знов у колгоспі, у сусідньому бурякорадгоспі «Калинівський», двічі поспіль з’їздив за комсомольською путівкою на будови Харківщини: споруджував Зміївську ДРЕС, Балакліївський цементовий завод. У рідній Марківці мені трапилася перша велика любов – Катерина, яку я не забував протягом усього свого життя, яку пам’ятаю ще й досі та яку ніколи-ніколи не забуду.
До армії мене призвали в Балаклії. А служив я в Ужгороді, Кам’янці-Подільському, Чопі, Львові, Дубні. З першою дружиною, Людмилою, познайомився в місті на Смотричі, зареєстрували шлюб і зіграли весілля в Марківці, перша ніч любові пролетіла в казковому Лебедині. Синок Ігор народився в містечку Буську на Львівщині, де я після звільнення в запас працював директором будинку піонерів і звідки походила моя дружина. Потім було розлучення, мій переїзд до Кам’янки-Бузької, робота в редакції райгазети. Благополучне життя не хотіло складатися, доля ставила на моєму шляху всілякі перепони...
Та ремствувати на долю не варто: вона, попри все, була до мене прихильною і, за великим рахунком, життя моє склалося й відбулося.
Ще будучи солдатом, я познайомився з чудовим хлопцем і прекрасним поетом Петром Скунцем. Це він відредагував і допоміг видати в Ужгороді мою першу поетичну збірочку «Народжуються квіти».
Як солдат залізничних військ я споруджував два стратегічні мости – через Дністер і Тису. Тоді ж написав текст маршу рідної Львівської залізничної бригади (музика славного маестро Анатолія Кос-Анатольського). Високе військове начальство було до мене вельми прихильним: я мав за три роки служби аж... три відпустки. Перша – на сорок діб! Тоді я побував на республіканському семінарі молодих літераторів в Одесі (травень 1963 року) і в рідній Марківці. Тоді ж я познайомився з Василем Стусом, Володимиром Яворівським, Василем Захарченком, Станіславом Реп’яхом, Анатолієм Бортняком, Ігорем Нижником, Олександром Зайвим, Михайлом Сичем, Дмитром Шуптою, Данилом Кононенком, Олександром Маландієм, Володимиром Куликівським, Борисом Нечердою, Володимиром Міщенком... Сьогодні це – гордість української літератури!
В Ужгороді в мене зав’язалися добрі стосунки із закарпатськими письменниками Феліксом Кривіним, Володимиром Ладижцем, Василем Вовчком, Людмилою Кудрявською, Карлом Копинцем, Василем Коханом. Багато з них вже повмирали, але я не забув ні їхніх посмішок, ні їхньої дружньої підтримки мого несміливого початківства.
Добрі стосунки налагодились у мене і з львів’янами: Володимиром Лучуком, Ростиславом Братунем, Богданом Горинем, тодішнім курсантом військово-політичного училища Анатолієм Тараном, онукою Каменяра Вірою Петрівною Франко. Спілкувався з молодими Романами – Кудликом, Лубківським, Качурівським, з Миколою Краснюком, Марією Барандій та багатьма іншими.
Львів подарував мені щасливі роки навчання в університеті з Борею Демковим, Галею Доможировою, Федею Зубаничем, Славком Свищуком... Львів – найкраще місто у моєму житті! Там живуть мій син Ігор та онук Богданчик. І я там так давно не був! І вже, мабуть, ніколи не побуваю...
З кінця травня шістдесят шостого року й до цього дня (за винятком двох років, коли я вчився у Москві на Вищих літературних курсах) я намертво прив’язаний до Луганщини. Тут я проявився як журналіст, тут відбувся як письменник – український, одними гаряче люблений (патріотами України), іншими палко зненавиджений (яничарами й москволюбами). Добре вже хоч те, що і ті, й інші визнають мене як поета.
Що ж, творче життя моє склалося так, як і мало скластися в глибокій провінції, на маргінесах українського світу. Мене багато публікували в газетах і журналах колишнього Радянського Союзу, зрідка видавали в Донецьку та Києві; твори мої перекладалися російською, татарською, чуваською, азербайджанською мовами, а за рубежем – польською, болгарською, угорською, англійською...
У Луганську я зустрів свою другу й останню (єдину) дружину – полтавку з Лубен Ліну Дробницьку, а ось уже сороковий рік – Низову. Тут ми народили доньку Лесю, виховали її щирою українкою, дали їй блискучу філологічну освіту. Вона об’їздила всю Європу від норвезького заполярного Кіркенеса до німецького Бремена та югославської Тузли, від Чорного моря до Балтійського і Північного… І все заради того, щоб врятувати родину від голодної смерті наприкінці вісімдесятих і на початку дев’яностих років. Нині вона працює головним редактором видавництва університету внутрішніх справ, має офіцерське звання. Я пишаюся нею.
Що б іще додати до вже сказаного (написаного)? Я ніколи не вважав себе винятковим, хоча завжди шанував себе й не давав ніколи принизити мою людську гідність. Мене охоче використовували (у своїх певних цілях) комуністичні керманичі різних рівнів, але більшовиком я не став; мене постійно «пасли» кадебешники, поїдом їли україноненависники... Подавилися!
Я дуже працелюбний – по-графоманськи. У мене багато всілякого друкованого й недрукованого непотрібу, але є цілком пристойні речі. А ще я по-справжньому плодовитий: у моєму доробку – аж вісім десятків книг (книжечок) поезії, прози, перекладів, віршів для дітей, спогадів-роздумів, публіцистики (на сьогодні – понад сто збірок – Л. Н.). І нехай я не заробив на цьому ні слави, ні багатства... усе одно я задоволений своєю працею.
А ще: я пив горілку з Миколою Вінграновським і Григором Тютюнником, Дмитром Павличком і Володимиром Караткевичем, Юрієм Кузнєцовим і Володимиром Костровим, Василем Федоровим і Єгором Ісаєвим, Романом Іваничуком і Романом Андріяшиком... Я бачив (і говорив з ними!) живих Миколу Бажана, Олеся Гончара, Костянтина Симонова, Михайла Свєтлова, Василя Казіна, Олександра Межирова, Юрія Шкрумеляка, Михайла Томчанія, Степана Олійника і ще багатьох класиків мало не всіх національних літератур колишнього Радсоюзу! Якби я свого часу не втік з рідної навіки, любої серцю сирітської Марківки, то цього б ніколи не сталося. Лаявся б із бригадиром і головою колгоспу, тягав би вила по перегною та пив смердючий самогон.
Моє життя чітко ділиться на три періоди й кілька півперіодів. Перший – марківський, із періодичними «випаданнями» у Донбас, Казахстан, російську Північ... Це – уроки з географії та народознавства. А життя серед односельців – школа народолюбства, добротворення й духовної цнотливості. Другий період – закарпатсько-галицький: моє національне самовизначення, до якого доклали рук і викладачі університету, і тамтешні письменники та журналісти, і навіть колишні вояки УПА. І, нарешті, третій, найбільший (із двохрічним випаданням у Москву) – ворошиловградсько-луганський. Що я про нього можу сказати? Безумовно, важкий, чорно-білий з окремими рожевинками. Рожевинки – це творче спілкування з кращими з кращих луганцями: Микитою Чернявським, Іваном Савичем, Тарасом Рибасом, Степаном Бугорковим, Йосипом Курлатом, Владиславом Титовим, Анатолієм Романенком, Миколою Щепенком, Віталієм Кодоловим (усі – письменники); з художниками та скульпторами Ільком Овчаренком, Миколою Щербаковим, Іваном Чумаком, Василем Орловим... З артистами Яном Тимошенком, Анатолієм Ревекою, Петром Шаповаловим... З великими українськими інтелігентами-інтелектуалами Іваном Білогубом, Богданом Пастухом, Юрієм Єненком, Галиною Пліско, Борисом Чумаком, Василем Смагою, Володимиром Просіним, Сергієм Зятєвим, Василем Леоненком... Було на моєму луганському шляху чимало й ворожого, неґативного – нині воно трансформувалося в маргінальну «Партію регіонів». Тьху на це – і тільки!
А ще в Луганську в мене була світла любов. А ще в мене тут є багато друзів. Жаль, що більшість з них уже лежить на кладовищі. На різних кладовищах міста зомбованого антиукраїнського електорату.
Лежать мої дорогі друзі хто де: Ваня Скляренко – у Воркуті, Ваня Пигуль – під Владивостоком, Віталька Кодолов – на дні Північного моря, ще один Ваня Пигуль – у Сумах, Женя Гуйва – у рідній Марківці, Адольф Романенко – у селі Червоний Оскіл біля Ізюма, Вадим Бойко – у Києві, Сашко Зайвий – у селі Могилеві біля Царичанки на Орелі...
А я сьогодні п’ю чай з Толею Назаренком, Олексою Неживим, Грицем Половинком...
На пенсії мені добре: грошей мало, тож витрачати їх легко; горілки-пива не п’ю: голова болить від гіпертонічного тиску. Ковтаю пігулки й пишу. Зрідка ходжу на мітинги. Допомагаю людям видавати книжки. Маю постійний телефонний зв’язок з містами та районами Луганщини. Багато палю, зате їм (харчуюся) мало й невибагливо. Буває, днями мовчу, зате при нагоді в мені відкриваються канали красномовності...
Усе інше – попереду. Моя весна ще триває. І я її люблю.


02.06.2006
м. Луганськ